Відколи Мойсей у підгузках повзав.
Я замислилася.
А які у вас обовязки в театрі?
Ловити предмети, які падають з неба, щоб вони не гепнулись на підлогу й не розбилися.
Деякий час ми їхали мовчкидо мене не відразу дійшло, що вона мала на увазі Я спробувала ще раз.
А яку пєсу сьогодні показують?
«Життя з матірю». Мюзикл.
О! Я чула про неї.
Ні, не чула. Ти чула про «Життя з батьком». Торік така пєса йшла на Бродвеї. А наша називається «Життя з матірю». І це мюзикл.
«А хіба це законно?»подумала я. Невже можна отак просто позичити назву бродвейського хіта, змінити в ній одне слово й присвоїти собі? (Відповідь на це запитання: принаймні 1940 року в театрі «Лілея»так, звичайно.) Я спитала:
А що як люди купують квитки на ваш показ помилково, бо думають, що це «Життя з батьком»?
Олів, сухо:
Ага. Прикро, еге ж?
Я відчула себе дурним і набридливим пуцьвірінком і замовкла. Решту дороги просто дивилася у вікно. Спостерігати, як за шибкою проминало місто, було дуже цікаво. Куди не глянь, всюди краса. Погожий літній вечір у Мідтауніщо може бути ліпше? Щойно випав дощ. Небо було мальовниче, фіалкове. Краєм ока я помічала скляні хмародери, неонові вивіски, блискучі після дощу вулиці. На хіднику бігли, квапилися, походжали і спотикалися люди. Коли ми проїжджали через Таймс-сквер, вулкани штучного світла вивергали на нас лаву гарячих, аж розпечених новин і найсвіжішої реклами. Повз нас пролітали, заворожуючи мій зір, торговельні пасажі, дансинґи, кінотеатри, театри і кавярні Ми звернули на Сорок першу вулицю між Восьмою та Девятою авеню. Вулиця не з найгарнішихні тоді, ні тепер.
У ті часи там мало що було, крім павутини пожежних драбин, які спускалися з важливіших споруд, що виходили фасадами на Сорокову й Сорок другу вулиці. Однак посередині того незугарного кварталу стояв театр «Лілея»театр моєї тітки, а на ньому яскраво світилася афіша: «Життя з матірю».
«Лілея» досі в мене перед очима. Велика громіздка спорудатепер я знаю, що вона збудована у стилі ар-нуво, але тоді я подумала тільки одне: «Не будинок, а будинище».
А вестибюль який! Усе там було зроблено так, щоб відразу показати тобі: ти прийшла не абикуди. Сама урочистість і морокдороге дерево, різьблені панелі на стелі, криваво-червона керамічна плитка й поважні старі світильники «Тіффані». На стінах висіли потемнілі від тютюну зображення напівоголених німф, які розважалися в компанії сатирів; одна з тих німф явно заробить собі пузо, якщо не буде обережна, подумала я. На інших фресках були зображені кремезні чоловяги з тугими литками, які боролися з морськими чудиськами, тільки це виглядало радше еротично, ніж войовничо. (Відчувалося, що ті чоловяги насправді не хочуть виграти поєдинокдумаю, ти розумієш, про що я.) Ще були лісові німфи, які силкувалися виплутатися з кущівгрудьми уперед, а неподалік у річці плескалися наяди, грайливоха-ха! хлюпаючи водою на голі груди одна одній. Кожну колону обплітала грубо вирізьблена виноградна лоза і гліцинія (і лілії, звісно!). Атмосфера була як у борделі. Шикарно!
Я проведу тебе прямо на виставу, сказала Олів, зиркнувши на годинник. Слава Богу, вона вже майже закінчилася.
Вона штовхнула великі двері, які вели до зали. Олів Томпсон, як не прикро про це писати, увійшла до свого місця праці з виглядом людини, якій не хотілося навіть пальцем чогось торкатися. А от я була зачарована. Інтерєр театру приголомшував: зала скидалася на велетенську вицвілу скриньку для дорогоцінних прикрас, освітлену золотистим світлом. Я обвела її поглядом: прогнута сцена, глядацькі місця, звідки погано видно, важкі малинові завіси, тісна оркестрова яма, надміру позолочена стеля, зловісно блискуча люстра, глянувши на яку, одразу можна було подумати:
«А що як та штукенція зараз упаде?..».
Помпезна споруда, яка розвалювалась на очах. «Лілея» нагадала мені про бабцю Моррісне тільки тому, що бабця любила древні гротескні театри на кшталт цього, а й тому, що вона сама була як той театр: стара, розцяцькована, горда і з голови до пят у старомодному оксамиті. Ми стали біля стіни, хоч у залі було повно вільних місць.
Точніше, глядачів було заледве стільки ж, як людей на сцені. І не тільки я це помітила. Олів швидко всіх порахувала, записала якесь число у невеличкому блокноті, що його витягнула з кишені, й зітхнула.
А от від того, що відбувалося на сцені, паморочилося в голові. Шоу явно наближалося до кінця, бо там панувала справжня веремія. Позаду на сцені вишикувалися в канкані з десять танцюристок і танцюристів. Вишкірившись від вуха до вуха, вони махали ногами аж до запилених небес. На середині сцени вродливий молодий чоловік і жвава молода жінка витанцьовували степ так, наче від того залежало їхнє життя, а ще виспівували на всі груди про те, як віднині все складеться якнайкраще, моя зіронько, бо ми з тобою закохані! Ліворуч стояла фаланга артисток: їхні костюми та їхні рухи ледь втримували їх на правильному боці моралі, от тільки яка роль була відведена для них у цій історіїхай про що там у ній ішлося, було незрозуміло. Схоже, їхнім завданням було простягнути руки й помалу крутитися, щоб глядачі могли спокійно з усіх боків роздивитися їхні тіла амазонок.
З протилежного боку сцени жонглював кеглями якийсь чоловік, перебраний на волоцюгу.
Фіналякщо то був віндобряче затягнувся. Оркестр гримів, хлопці й дівчата махали ногами, щасливі й задихані закохані повірити не могли, яке на них чекає неймовірне життя, артистки без поспіху демонстрували свої фігури, жонглер пітнів і жбурляв кеглі, аж раптом брязнули всі інструменти нараз, спалахнули прожектори, усі руки як одна злетіли догорикінець!
Оплески.
Ні, не громові аплодисменти. Скоріше так собілегенький шурхіт.
Олів не плескала. Я зааплодувала з увічливості, але в кінці зали мої оплески прозвучали самотньо. Невдовзі все затихло. Артисти покинули сцену майже в повній тиші, а це завжди поганий знак. Глядачі рядочком пройшли повз нас, наче робітники після зміни, зрештою, ними вони й були.
Думаєте, їм сподобалося? запитала я Олів.
Кому?
Глядачам.
Глядачам? Олів закліпала повіками так, ніби їй ніколи і на думку не спадало, чи сподобалося глядачам шоу. Трохи поміркувавши, вона відповіла:Розумієш, Вівіан, наші глядачі ніколи не приходять до «Лілеї» з радісними очікуваннями і ніколи не йдуть звідси піднесені.
З того, як це було сказано, мені здалося, що вона схвалює такий стан справ чи принаймні змирилася з ним.
Ходімо, мовила вона. Твоя тітка за кулісами.
Туди ми й пішлиза куліси, у саму гущу гамору й метушні, що завжди здіймаються за сценою після закінчення вистави.
Усі бігали туди-сюди, галасували, курили, переодягалися.
Танцюристи й танцюристки запалювали одне одному цигарки, артистки знімали свої головні убори. Кілька чоловіків у комбінезонах совгали з місця на місце реквізитбез поспіху, щоб, не дай Боже, не перестаратись. Тут і там чувся гучний, надривний регіт, тільки сміялися не з чиїхось дотепних жартів, а просто через те, що це люди театру, а в них так заведено.
Серед них була і моя тітка Пеґ, висока й дебела, з папкою в руці. Її каштанове із сивиною волосся було коротко й не зовсім вдало підстриженечерез цю стрижку вона скидалася на Елеонору Рузвельт, тільки з гарнішим підборіддям.
Тітка мала на собі довгу помаранчево-рожеву саржеву спідницю і оксфордську сорочку, начебто чоловічого крою. А ще сині підколінники й бежеві мокасини. Якщо тобі здається, що то був немодний ансамбль, не сумнівайсятак воно й було. Він був немодний тоді, був би немодний тепер і буде немодним, аж поки не вибухне Сонце. Ще нікому не вдалося гарно виглядати, напяливши на себе помаранчево-рожеву саржеву спідницю, синю оксфордську сорочку, підколінники й мокасини.
Її непривабливий вигляд ще гостріше впадав у вічі, бо тітка розмовляла з двома чарівними артистками з мюзиклу. Сценічний макіяж додавав їм неземного блиску, а їхні лискучі кучері були зібрані в пишні зачіски. Поверх костюмів вони накинули рожеві шовкові халатики. Словом, такого відверто сексуального образу жіноцтва я ще не бачила. Одна з артисток була білявкоюще й платиновоюі мала таку фігуру, що Джин Гарлоу скреготала б зубами від заздрощів.
Другагаряча брюнетка, чию виняткову красу я зауважила ще раніше, з іншого кінця театру. (Хоча для того, щоб помітити, яка та жінка була приголомшлива, не треба було володіти особливими здібностямице б і марсіанин побачив із самого Марсу.)
Віві! закричала тітка Пеґ, і її усмішка осяяла мій світ. То тобі таки вдалося, дитинко!
«Дитинко»!
Мене в житті так ніхто не називав. Відразу захотілося кинутися їй в обійми і розплакатися. Так приємно було чути, що мені щось «вдалося»так наче я справді чогось досягнула! Хоча насправді всі мої «досягнення»це те, що мене спочатку вигнали з коледжу, потім з батьківського дому, а насамкінець я загубилася на вокзалі Ґранд-Сентрал. Однак тітчина радість була мені як бальзам на душу. Мене так тепло зустріли. Я відчувала себе бажаною.
З Олів, наглядачкою нашого зоопарку, ти вже знайома, сказала тітка Пеґ.А це Ґледіс, керівниця нашої танцювальної трупи
Платинова білявка усміхнулася і, луснувши бульбашку з жуйки, сказала: «Привіт!»
а це Селія Рей, одна з наших артисток.
Селія простягнула витончену руку і тихо мовила: «Дуже приємно. Рада знайомству».
Селія мала дивовижний голос. Річ була не тільки у виразному нью-йоркському акцентітой голос був глибокий і хриплий. Артистка з голосом «Щасливчика» Лучано.
Ти щось їла? запитала тітка Пеґ.З голоду не вмираєш?
Та ні,відповіла я. Не те щоб я вмирала з голоду але щось би повечеряла.
Тоді ходімо. Випємо пару літрів чогось доброго, побалакаємо.
Втрутилася Олів:
Багаж Вівіан ще не занесли нагору, Пеґ. Її валізи так і стоять у вестибюлі. У неї сьогодні був довгий день, і їй годилося б освіжитися. Крім того, треба пороздавати акторам тексти.
Нехай хлопці занесуть її речі нагору, відповіла тітка. І, по-моєму, вона й так виглядає свіжо. А тексти акторам не потрібні.
Тексти акторам потрібні завжди.
Завтра все зробимо, відмахнулася тітка Пеґ; її розмита відповідь явно не задовольнила Олів. Мені не хочеться зараз говорити про роботу. Я готова зїсти коня і ледь не падаю від спраги. Пішли вечеряти, га?
Це вже прозвучало так, ніби вона просить в Олів дозволу.
Не сьогодні, Пеґ,твердо відповіла Олів. Дуже вже довгий день видався. Дівчині треба відпочити, розкласти речі. Бернадетт має нагорі мясний пиріг. Я можу зробити сендвічі.
Тітка Пеґ трохи скисла, але тут же повеселішала.
Ну тоді пішли нагору! скомандувала вона. Ну ж бо, Віві! Ходімо!
Незабаром я зрозуміла ось що: коли тітка казала «Ходімо!», це означало, що вона запрошувала всіх, хто стояв неподалік і міг почути її заклик. Тітка Пеґ завжди вела за собою натовп, і їй було байдуже, хто в тому натовпі був.
Ось чому того вечора нагорі в житловому крилі театру «Лілея» зібралися не тільки ми з тіткою Пеґ та її секретаркою Олів, а й артистки Ґледіс і Селія. В останню мить до нас приєднався один дивакуватий молодий чоловік, якого тітка Пеґ схопила за комір, коли той ішов до службового виходу.
Я впізнала в ньому танцюриста з шоу. Коли він підійшов ближче, я побачила, що на вигляд йому років чотирнадцять і підкріпитися йому б теж не завадило.
Пішли з нами вечеряти, Роланде, сказала тітка Пеґ.
Він завагався.
Та ні, дякую, Пеґ.
Не хвилюйся, сонечко, у нас повно їжі. Бернадетт спекла величезний мясний пиріг. Усім вистачить.
Олів це явно не сподобалось, бо вона скривилася, але тітка цитьнула на неї:
Ой, Олів, прошу тебе, перестань бавитися у велику начальницю. Я маю право розділити свою вечерю з Роландом. Йому треба трохи поправитися, а мені трохи схуднутиякраз добре виходить. Та й узагалі, ми вже майже вийшли в плюс. Можемо дозволити собі нагодувати ще кілька ротів.
Ми рушили углиб театру, туди, де нагору вели широкі сходи. Піднімаючись, я не могла відвести очей від тих двох артисток. Від Селії і Ґледіс. Уперше бачила таких красунь.
У пансіоні зі мною вчилися дівчата, які грали в театрі, але вони були зовсім не такі. Театралки у школі Емми Віллард належали до тих дівчат, які ніколи не миють голову, вічно носять товсті чорні трико і всі до одної вважають себе Медеями. Я терпіти їх не могла. А от Ґледіс і Селіято був цілком інший рівень. Не те що рівеньінший вид. Мене заворожував їхній блиск, їхні акценти, їхній макіяж і вихиляси їхніх обтягнутих шовком сідниць. Роланд рухався так само. Плавно, з вихилясами. А як швидко вони шварґотіли! І як спокусливо розкидали навсібіч куці фрагменти плітокначе кружечки різнобарвного конфетті.
Якби не її лице, її б уже давно вигнали! сказала Ґледіс про котрусь із дівчат.
Не так лице, як ноги! зауважив Роланд.
Е ні, самих ніг замало! заперечила Ґледіс.
На ще один сезон вистачить, сказала Селія. Може.
І з того її хлопця теж толку мало.
Ага, тупий як валянок!
А шампанське хлебче як має бути.
То хай би йому сказала!
Ага, він аж пищить, так хоче це почути!
Хіба дівчині випадає стільки часу працювати білетеркою в кіно?
Зате ходить всюди з тим своїм діамантом.
Хай би вже взялася за голову.
Хай би знайшла собі багатенького провінціала.
Ким були ті люди, яких вони обговорювали? Що то за стиль життя, на який вони натякали? І хто та бідолашна дів чина, якій перемивали кісточки на сходах? Як їй знайти щось краще за роботу білетерки в кінотеатрі, якщо вона «не візьметься за голову»? І хто подарував їй діамант? А за шампанське, яке хлебчуть відрами, хто платить? Мені то все було цікаво! Це ж так важливо! І звідки, скажіть, беруться багатенькі провінціали?
Мені ще ніколи так не кортіло дізнатися, чим закінчиться ця історія, а в неї ж навіть сюжету не булотільки безіменні персонажі, натяки на якісь божевільні пригоди й відчуття, що от-от станеться біда.
Моє серце тріпотіло від збудженняі твоє теж би тріпотіло, якби ти була такою легковажною девятнадцятилітньою дівчиною, як я, і у твоїй голові ніколи не пролітали б серйозні думки.
Ми дійшли до тьмяно освітленого сходового майданчика.
Тітка Пеґ відчинила двері й впустила нас усередину.
Ласкаво просимо додому, дитинко, сказала вона.
«Додому» в розумінні тітки Пеґто на третій і четвертий поверхи театру «Лілея». У його житлове крило. На другому поверсі будівліяк я згодом дізналасябули контори.
На першому поверсісам театр, що його я вже тобі описала. А от третій і четвертий поверхи були «домом», до якого ми якраз дісталися.
Тітка Пеґ нічого не тямила в декорі, це я відразу побачила.
Про її смак і вподобання (якщо це можна було назвати смаком і вподобаннями) свідчили старі громіздкі меблі, крісла, які не пасували одне до одного, і загалом увесь цей безлад.
Я помітила, що на стіни тітка повісила такі самі темні, безрадісні картини, що висіли на стінах у моїх батьків (успадковані від тих самих родичів, ясна річ). Самі лиш побляклі репродукції з кіньми й портрети суворих літніх квакерів. То тут, то там валялося таке знайоме старе срібло й порцелянапідсвічники, чайні сервізи і всяка всячина. Дещо з того здавалося цінним, але хто його зна? Глянувши на те все, важко було сказати, що ним користувалися чи дуже дбали про нього. (Тим часом всюди, де тільки можна, стояли попільничкиот ними точно користувалися і точно про них дбали.) Ні, я не кажу, що то була якась діра. Бруду там не було, просто безлад. Краєм ока я побачила справжню їдальнютобто те, що називалося б їдальнею будь-де, тільки не тут, бо просто посеред кімнати втелющили тенісний стіл. А найцікавіше, що він стояв акурат під канделябром, який висів так низько, що, мабуть, заважав грати.
Ми зупинилися у вітальні, на яку не пошкодували простору; вона була така велика, що її не тільки напхом напхали меблямитам ще й рояль стояв, брутально притиснутий до стіни.
Кому що принести з нашого генделика? запитала тітка Пеґ, рушивши до бару в кутку кімнати. Мартіні хтось буде? Га? Будете чи ні?
У відповідь усі хором загукали: «Будемо!».
Ну, майже всі. Олів відмовилася й насуплено спостерігала, як тітка Пеґ наливала мартіні. Вона немовби підраховувала вартість кожного коктейлю до останнього центазрештою, так, напевно, і було.
Тітка простягнула мені келих із мартіні так невимушено, ніби ми з нею сто років разом пиячили. Я була на сьомому небі. Почувалася зовсім дорослою. Мої батьки любили перехилити чарчину (ясно, що любили, вони ж були білими англо-саксонськими протестантами), але зі мною ніколи не пили.