Я завжди мусила займатися цією справою крадькома. Але, по-моєму, ті часи вже скінчилися.
«Будьмо!»
Ходімо, я покажу тобі твої кімнати, сказала Олів.
Тітчина секретарка провела мене заплутаними коридорами і врешті відчинила одні з дверей.
Це апартаменти твого дядька Біллі. Пеґ казала, щоб ти наразі тут поселилася.
Я здивувалася.
Дядько Біллі має тут апартаменти?
Олів зітхнула.
Раз твоя тітка тримає цю кімнату для свого чоловіка на випадок, якщо той буде в місті й не матиме де заночувати, це значить, що вона досі плекає до нього теплі почуття.
Цю фразу«теплі почуття»Олів вимовила з такою інтонацією, як хтось інший сказав би «клята висипка». Навряд чи це мені здалося.
Що ж, дякую тобі, тітко Пеґ,апартаменти дядька Біллі були розкішні. Там не панував той безлад, який я щойно побачила, зовсім ні. Це місце мало особливий стиль. У невеликій вітальні стояв камін і гарний, полакований на чорне стіл, а на ньомудрукарська машинка. За вітальнею була спальня, що вікнами виходила на Сорок першу вулицю, з чудовим двоспальним ліжком із хрому й темного дерева. На підлозі лежав сніжно-білий килимок. На білий килим моя нога ще ніколи не ступала. Зі спальні можна було потрапити в цілком пристойну гардеробну з великим хромованим дзеркалом на стіні і блискучою шафою, зовсім порожньою.
У кутку стояв невеличкий умивальник. Усі кімнати були бездоганно чисті.
На жаль, окремої лазнички в тебе нема, сказала Олів.
Чоловіки в комбінезонах якраз заносили до гардеробної мої валізи і швейну машинку.
На другому боці коридору є загальна лазничка. Крім тебе, нею користуватиметься Селія, яка зараз живе в «Лілеї». Тимчасово. Містер Герберт і Бенджамін живуть в іншому крилі. Вони мають окрему лазничку.
Я не знала, хто такі містер Герберт і Бенджамін, але подумала, що скоро дізнаюся.
А що як дядькові Біллі будуть потрібні ці кімнати? запитала я.
Дуже сумніваюся.
Ви впевнені? Бо якщо він колись захоче тут зупинитися, то я, звичайно, знайду собі щось інше. Я просто хочу сказати, що мені не конче жити в таких гарних апартаментах, і взагалі!
Я збрехала. Бо насправді всім серцем хотіла жити в цих милих кімнатках і подумки вже встигла назвати їх «своїми».
Тут я нарешті кимось стану, вирішила я.
Твій дядько востаннє був у Нью-Йорку понад чотири роки тому, Вівіан, сказала Олів, змірюючи мене своїм поглядом, який змушував нервуватися і почуватися так, ніби вона переглядає мої думки, як кінохроніку. Кажу тобі: спи собі тут і не переймайся.
Оце мені пощастило!
Я витягнула з валізи найпотрібніше, бризнула водою на лице, припудрила носика й зачесалась. А тоді повернулася до безладу й метушні у величезній, напхом напханій вітальні. До світу тітки Пеґ з усією його новизною й галасом.
Олів пішла на кухню і принесла звідти невеликого мясного пирога, який лежав на зівялому листку салати. Як вона й передбачала, його явно бракувало, щоб нагодувати всіх, хто був у кімнаті. Олів повернулася на кухню і за якийсь час винесла звідти мясну нарізку і хліб. А ще роздобула десь половину курки, миску квашених огірків і кілька коробочок із вистиглими китайськими стравами. Я помітила, що хтось відчинив вікно і увімкнув малий вентилятор, який у цю задушливу літню спеку був як мертвому кадило.
Їжте, малята, їжте, сказала тітка Пеґ.Беріть усе, що хочете.
Ґледіс і Роланд накинулися на мясний пиріг, наче двійко робітників із ферми. Я поклала собі на тарілку трохи китайського рагу. Селія нічого не їласиділа собі мовчки на канапі з келихом мартіні й цигаркою. Такого ефектного видовища я ще не бачила.
Як там початок шоу? поцікавилася Олів. Бо я застала сам кінець.
Ну, «Король Лір» краще вдався, відповіла тітка Пеґ.Трішки краще.
Олів ще дужче насупилась.
Чому? Що сталося?
Та нічого такого, сказала тітка. Просто мюзикл ніякий. Не те щоб цим варто аж так перейматися. Він завжди був ніякий. Нікому із глядачів він страшної шкоди не завдав. Усі вийшли з театру на своїх двох. Та й узагалі, яка різницяу нас із наступного тижня й так новий репертуар.
А на пообідній показ скільки квитків продали?
Краще про це не згадувати, відповіла тітка Пеґ.
Ні, та справді. Скільки?
Якщо не хочеш почути відповіді, Олів, ліпше не питай.
Але ж мені треба знати. Ми не можемо дозволити собі такі натовпи, як сьогодні ввечері.
Ох, як я люблю, коли ти кажеш це слово«натовпи»! Я рахувала: на першому показі сьогодні було сорок сім людей.
Пеґ! Але ж це замало!
Не сумуй, Олів. Не забувай, що влітку справи завжди йдуть повільніше. Ну а що робити? Скільки приходить, стільки приходить. Щоб до нас справді сунули натовпи, треба бейсбольні матчі показувати, а не вистави. Або хоча б кондиціонери поставити. Пропоную зосередитись на «Південних морях»мусимо підготувати те шоу до наступного тижня. Завтра вранці можемо почати репетирувати танці. Тоді до вівторка все буде готово.
Завтра вранці не вийде, відповіла Олів. Я здала сцену в оренду дитячому танцювальному гуртку.
Ну, молодчина. Ти завжди вмієш щось придумати. Тоді завтра по обіді.
Теж не вийде. Сцену орендували для заняття з плавання.
Тітка Пеґ витріщилась на неї:
Заняття з плавання? То як?
Якась муніципальна програма. Вчитимуть дітей з району плавати.
Плавати? Вони щозатоплять нашу сцену водою?
Ясно, що ні. Це так зване сухе плавання. Заняття без води.
Ти хочеш сказати, що вони пояснюватимуть теорію плавання чи як?
Щось таке. Просто основи. Показуватимуть на стільцях. Місто за це платить.
Слухай, Олів. Давай зробимо так: ти скажеш Ґледіс, коли нашу сцену ніхто не орендуєні танцювальний гурток, ні школа сухого плавання, і тоді вона збере всіх на репетицію танців для «Південних морів».
У понеділок по обіді,сказала Олів.
Ґледіс! У понеділок по обіді! тітка Пеґ гукнула до артистки. Чуєш? Зможеш усіх зібрати на той час?
Я й так терпіти не можу ранкових репетицій, відповіла Ґледіс, хоча, як на мене, її відповідь прозвучала не надто твердо.
Там нема нічого складного, Ґледді,сказала тітка Пеґ.Це ж так собі, халтурка. Придумай що-небудь, ти ж умієш.
Я хочу виступати в «Південних морях!»озвався Роланд.
Покажи мені, хто не хоче, відповіла тітка Пеґ.Наші малята обожнюють усі ці екзотичні заморські драми, Віві Тільки за цей рік ми ставили індійський мюзикл, виставу про незайману китаянку і пєсу про іспанську танцівницю. Торік ми пробували виставу про кохання між ескімосами, але нічого доброго з того не вийшло. Костюми були, мяко кажучи, не дуже привабливі. Там же хутро. А воно важке.
Та й пісні не найліпше вдалися. Ми стільки разів заримували «лід» зі «слід», що в людей голова розболілася.
Можеш зіграти роль танцюристки хули в «Південних морях», Роланде! засміялася Ґледіс.
А щолице й фігура в мене гарні! відповів Роланд, прибравши ефектну позу.
Не кажи, погодилася Ґледіс. А ще ти такий худенький, що колись тебе віднесе від нас, як повітряну кульку. Я завжди пильную, щоб ти не стояв на сцені біля мене. Бо поруч з тобою я схожа на товсту корову.
Може, ти просто набрала кілька кілограмів за останній час, Ґледіс, зауважила Олів. Стеж за тим, що їси, а то скоро не влізеш у свої костюми.
Те, що хтось там їсть, взагалі не впливає на фігуру! обурилася Ґледіс, простягнувши руку по ще один шматок мясного пирога. Я вичитала таке в журналі. Усе залежить від того, скільки кави ти пєш.
Пиячити менше треба! вигукнув Роланд. А то випєш пятдесят граміві вже пяна!
Що правда, то не гріх! кивнула Ґледіс. Я така є, і всі це прекрасно знають. Але ось що я тобі скажу. Якби я так швидко не пяніла, у мене не було б такого класного сексу!
Кинь мені свою помаду, Селіє,сказала Ґледіс до другої артистки; та мовчки витягнула з кишені халатика тюбик помади й передала їй. Ґледіс намалювала губи криваво-червонимтакого відтінку я ще ніколи не бачила, а тоді поцілувала Роланда в обидві щоки, залишивши великі яскраві сліди.
Ось тобі, Роланде. Тепер тинайгарніша лялечка в цій кімнаті.
Схоже, Роланд був не проти, щоб його отак дражнили.
Він і справді скидався на порцелянову ляльку і, по-моєму, вискубував брови. Я була вражена, що він навіть не намагався поводитися по-чоловічому. Коли розмовляв, то вимахував руками, наче якась дебютантка. І навіть не стер слідів помади зі щік! Так ніби йому хотілося бути схожим на жінку! (Пробач, що я така наївна, Анджело, але тоді я не часто бувала в колі ґеїв. От лесбійоктих я бачила. Зрештою, я цілий рік провчилася в коледжі Вассара. Навіть я була не така сліпа.)
Тітка Пеґ обернулася до мене.
А ти що скажеш? Вівіан Луїз Морріс! Що ти збираєшся робити у Нью-Йорку?
Що я збираюся робити у Нью-Йорку? Та те саме, що й вони! Я мріяла пити мартіні з артистками, бути в курсі, що там відбувається на Бродвеї, і підслуховувати плітки про хлопців, які були схожі на дівчат! Мріяла почути про класний секс, яким хвалилися інші. Але такого не можна було казати. Тому я бовкнула геніальну фразу:
Трохи подивитися на місто! Як тут люди живуть!
Усі витріщилися на мене. Може, вони чекали, що я скажу щось іще? Але що саме?
От тільки я зовсім не знаю Нью-Йорка, додала я, мов остання дурепа.
У відповідь на цю нісенітницю тітка Пеґ схопила зі столу паперову серветку й нашкрябала на ній карту Мангеттену.
Шкода, що я не зберегла тієї карти, Анджело. Бо гарнішої за неї я так і не бачила: велика крива морквинато острів; темний прямокутник посерединіСентрал-парк; дві розмиті хвилясті лініїГудзон та Іст-рівер; значок долара внизу островаВолл-стріт; музична нота вгоріГарлем; і яскрава зірка посерединімісце, де ми перебували: Таймс-сквер. Центр світу! Бінґо!
Тримай, сказала тітка. Тепер ти знаєш дорогу. Та й тут неможливо загубитися, дитинко. Просто дивися на вуличні таблички. Усі вулиці пронумерованіпростіше не буває. Тільки памятай, що Мангеттенто острів. Бо люди забувають про це. Якщо довго йти в будь-якому керунку, врешті вийдеш до води. Дійдеш до річкирозвертайся і йди в протилежний бік. Розберешся! Тупіші за тебе й то давали собі раду в цьому місті.
Навіть Ґледіс, сказав Роланд.
Пильнуй свого язика, любчику, відповіла Ґледіс. Я тут народилася.
Дякую! сказала я, поклавши серветку до кишені.А якщо вам потрібна якась допомога в театрі, кажітья з радістю допоможу.
Допоможеш? тітка Пеґ явно здивувалася, почувши це. Напевно, аж такого вона від мене не сподівалася. О Господи, що їй наговорили мої батьки? Можеш допомогти Олів, якщо тебе таке цікавить. Контора, папери і все таке.
Олів поблідла, коли почула цю пропозицію, і я, по-моєму, теж. Мені анітрохи не хотілося допомагати Олівтак само як їй анітрохи не хотілося, щоб я крутилася біля неї.
Або можеш сидіти на касі,продовжувала тим часом тітка. Продавати квитки. У тебе ж нема таланту до музики, правда? Дивно, якби був. У нашій родині ні в кого нема.
Я вмію шити, сказала я.
Мабуть, я промовила це надто тихо, бо ніхто не звернув уваги на мої слова.
Олів мовила:
Пеґ, а може, записати Вівіан до школи Кетрін Ґіббс, хай вчиться друкувати на машинці.
Тітка Пеґ, Ґледіс і Селія застогнали.
Олів вічно намагається записати нас, дівчат, до Кетрін Ґіббс, щоб ми навчилися друкувати, пояснила Ґледіс. Вона вдавано здригнулася, так наче вчитися друкувати на машинцімайже те саме, що трощити каміння в таборі для військовополонених.
Зі школи Кетрін Ґіббс виходять здатні до роботи молоді жінки, сказала Олів. Молода жінка мусить бути здатною до роботи.
А я не вмію друкувати, а до роботи здатна! відказала Ґледіс. Та я вже маю роботу, чорт забирай! Ти сама мене на неї взяла!
Олів відповіла:
Артистка ніколи не має нормальної роботи, Ґледіс. Тимчасовуможе, й так. Але це не одне й те саме. Твоя справа ненадійна. А от секретарка ніколи без роботи не лишиться.
Я не просто артистка, образилася Ґледіс. Я керую танцювальною трупою. А такі люди завжди знайдуть собі роботу. І взагалі: якщо в мене закінчаться гроші, я вийду заміж, та й по всьому.
Ніколи не вчися друкувати на машинці, дитинко, сказала до мене тітка Пеґ.А якщо таки навчишся, то нікому не кажи, що вмієш, бо від тебе не відчепляться. І стенографії тобі не треба. Бо то смерть. Якщо жінці всунули в руки блокнот для стенографіївсе, вона вже ніколи його не позбудеться.
Раптомуперше, відколи ми піднялися нагоруозвалася неземна істота, яка сиділа у другому кінці кімнати.
Ти казала, що вмієш шити? запитала Селія.
Її низький, хриплий голос знову заскочив мене зненацька. Крім того, тепер вона ще й дивилася на мене, аж мені стало трохи лячно. Не хочеться знову й знову називати Селію «гарячою», але без цього слова ніяк: вона була з тих жінок, від яких усе тліє, навіть якщо вони самі нікого спопеляти не хочуть. Я не могла витримати її гарячого погляду, тому просто кивнула і сказала, повернувшись до тітки Пеґ,біля неї було безпечніше:
Так, вмію. Мене навчила бабця Морріс.
А що саме ти шиєш? поцікавилася Селія.
Ну от цю сукенку я пошила сама.
Ґледіс аж запищала:
Ти сама її пошила?
Вони з Роландом кинулися до мене так само, як кидалися колись дівчата, почувши, що я сама шию собі одяг. Не встигла я оком змигнути, як вони вже обмацували мою сукенку, наче дві милі мавпочки.
І це ти теж сама зробила? перепитала Ґледіс.
І навіть мережку? запитав Роланд.
Мені хотілося відповісти, що це дурничка, бо ж і справді, супроти того, що я вміла, ця скромнахоч і начебто майстерно пошита сукенкабула дрібничкою. Але й видатися зарозумілою теж не хотілося. Тому натомість я сказала:
Весь одяг я собі шию сама.
Селія знову озвалася з другого кінця кімнати:
А костюми зможеш пошити?
Напевно Залежить, які саме, але думаю, що зможу.
Тоді вона підвелася й запитала:
От щось такого типу?
І дозволила халатику спасти з плечей на підлогу, показавши костюм насподі. (Я знаю, що фраза «дозволила халатику спасти з плечей» звучить пафосно, але Селія належала до тих жінок, які не просто знімають одяг, як усі інші смертні жінки, а неодмінно «дозволяють йому спадати».) Вона мала незрівнянну фігуру, а от костюм був звичайнісінький: металево-сіра штучка з двох частин, схожа на купальник. З тих, що краще виглядають на відстані пятнадцяти метрів, аніж зблизька. Тісні шортики з високою талією, оздоблені пістрявими блискітками, і ліфчик, розцяцькований яскравими намистинками й пірям. Костюм їй личивале тільки тому, що їй личила б і лікарняна сорочка. Бо, чесно кажучи, сидів він на ній не дуже. Бретельки треба було повністю переробити.
Таке я зможу пошити, сказала я. Трохи мороки з намистинками, але ж це треба тільки сісти й попришивати. А все решта просто.
Раптом мене осяяло, так наче в нічному небі спалахнув феєрверк:
А може, у вас є художниця з костюмів? Я б могла працювати разом із нею. Стати її помічницею!
У кімнаті вибухнув регіт.
Художниця з костюмів! повторила Ґледіс. Ми тобі що«Парамаунт Пікчерз»? Чи ти думаєш, ми ховаємо в підвалі Едіт Гед?
Дівчата самі відповідають за свої костюми, пояснила тітка Пеґ.Якщо в нашому гардеробі не знаходиться нічого, що б їм підійшлоа там ніколи нічого не знаходиться, вони мусять самі подбати про свій одяг. Воно їм, звісно, обходиться в копійку, але так вже склалося з самого початку. Ти де дістала свій костюм, Селіє?
Відкупила у знайомої. Памятаєш Евелін з «Ель-Морокко»? Вона вийшла заміж і перебралася в Техас. І продала мені цілу скриню з костюмами. Мені пощастило.
Ага, точно, форкнув Роланд. Пощастило, що триперу не підчепила.
Дай спокій, Роланде, сказала Ґледіс. Евелін була чемна дитина. Ти просто заздриш, бо вона вискочила заміж за ковбоя.
Якщо ти захочеш допомогти малятам з костюмами, Вівіан, усі будуть тобі дуже вдячні. Це я точно знаю, мовила тітка Пеґ.
А костюм для «Південних морів» ти зможеш мені пошити? запитала Ґледіс. Такий, як у гавайських танцівниць хули?
Питати про такете саме, що питати шеф-кухаря, чи зможе він зварити кашу.
Звичайно, відповіла я. Завтра пошию.
А мені? спитав Роланд.
Я не маю грошей на нові костюми, втрутилася Олів. Ми на цю тему не говорили.