Після нападу на Перл-Гарбор мільйони американських хлопців вирушали на війну. Проте більшість із них, навпаки, квапилися одружитися перед відїздом. Дехто біг до вівтаря через кохання, страх чи бажання зайнятися любощами перед лицем імовірної смерті. Або через побоювання щодо вагітності, якщо пара вже почала кохатися. А хтось, мабуть, відчував нагальну потребу заповнити своє життя всім, чим тільки можна, за короткий час. (Твій батько, Анджело, був одним із багатьох молодих американців, який, перш ніж кинутися в бій, наклав на себе печать квапливого шлюбу зі своєю коханою, яка жила по сусідству. Але ти, звичайно, й сама про це знаєш.)
А мільйони американських дівчат квапилися привязати до себе коханих іще до того, як війна забере всіх хлопців. Були навіть такі, що хотіли затягнути під вінець вояків, яких заледве знали, з розрахунку, що якщо ті загинуть на полі бою, вонияк їхні вдовиотримають по десять тисяч доларів компенсації. (Таких дівчат називали «доларовими жонами», і коли я чула про них, мені аж трохи відлягало від душі, бо на світі були ще гірші за мене.) Тобто я хочу сказати ось що: більшість людей за таких обставин поспішали одружитися, а не скасувати кляті заручини. Того тижня у всій Америці хлопці й дівчата із замріяними очима діяли за однаковим романтичним сценарієм, промовляючи: «Я завжди тебе кохатиму! Я доведу, що кохаю тебе, одружившись із тобою просто зараз! Я кохатиму тебе завжди, хоч яка доля нас спіткає!».
Але Джим такого не казав. Він не дотримувався сценарію. І я теж.
Я запитала:
Повернути тобі каблучку, Джиме?
Якщо мені це не приснилосяа я навряд чи спала тієї миті,я побачила, що його обличчям промайнув вираз неймовірного полегшення. Я відразу здогадалася, хто переді мною. Переді мною був чоловік, який щойно зрозумів, що в нього зявився вихід, що йому не доведеться одружуватися зі страх якою зіпсутою дівчиною. До того ж він отримував можливість зберегти свою честь. Джим не приховував своєї вдячності. Він тут же оговтався, але я встигла помітити, як він зреагував.
Ти ж знаєш, що я завжди кохатиму тебе, Ві,сказав він, остаточно себе опанувавши.
І я завжди кохатиму тебе, Джиме, ввічливо відповіла я.
Тепер ми повернулися до сценарію.
Я зняла з пальця каблучку й рішуче поклала її в його простягнуту долоню. Я досі впевнена, що, повернувши її собі, він відчув таку саму радість, яку відчула я, коли її скинула.
Отож ми були врятовані одне від одного.
Як бачиш, Анджело, історія не така вже й заклопотана формуванням націй, що не може знайти часу, аби «сформувати» життя двох простих смертних. Друга світова війна привела до багатьох перебудов та змін на нашій планетісеред них був і цей мініатюрний поворот сюжету: Джима Ларсена й Вівіан Морріс було помилувано від шлюбу.
За годину після того, як ми розірвали заручини, ми мали найскаженіший, найнезабутніший, найгарячіший секс, який тільки можна уявити.
По-моєму, ініціювала його я.
Ну добре, визнаю: його однозначно ініціювала я.
Коли я віддала каблучку, Джим запропонував навзаєм ніжний поцілунок і теплі обійми. Чоловік, буває, обіймає жінку так, наче каже їй: «Я не хочу образити твоїх делікатних почуттів, люба», саме так він мене обіймав. Але мої делікатні почуття й не думали ображатися. Навпаки, я почувалася так, ніби з мого черепа витягнули корок і з мене пянким фонтаном била свобода. Джим скоро поїде геть, і то з власної воліще ліпше! Я вийду з цієї ситуації безневинною, як і він. (Але основне, що я!) Загроза розвіялася. Більше не було кого із себе вдавати, більше не було чого ховати. З тієї хвилиникаблучки на пальці нема, заручини скасовані, репутація незаплямованая більше не мала що втрачати.
Він ще раз ніжно поцілував менемовляв, вибач, якщо я завдаю тобі болю, крихітко, а я у відповідь, без сорому казка, встромила свого язика так глибоко йому до горла, що диво дивне, як не лизнула шлуночок його серця.
Так, Джим був добрим чоловіком. Побожним. Порядним.
Та насамперед він був чоловіком, і тому коли я перемкнула важіль на повну сексуальну вседозволеність, він на це відреагував. (Не знаю чоловіка, який би не відреагував на таке, скромно каже вона.) Та й хтозна? Може, він спянів від свободи так само, як і я. Знаю тільки те, що за якихось кілька хвилин я зуміла затягнути його через весь будинок у спальню і штовхнула його на вузьке соснове ліжко, де з нестримною розкутістю зірвала одяг із нас обох.
Мушу сказати, що на любощах я зналася набагато краще за Джима. Це відразу було зрозуміло. Секс у нього бував нечасто, якщо взагалі бував. Він прокладав маршрут моїм тілом так, як кермують автівкою у незнайомому кварталі: повільно й обережно, нервово шукаючи поглядом таблички з назвами вулиць та інші орієнтири. Так нікуди не годилося.
Дуже скоро стало очевидно, що за кермо, так би мовити, треба сісти мені. У Нью-Йорку я дечого навчилася, тому негайно задіяла свої призабуті давні вміння й узяла все у свої руки.
І зробила це мовчки і спритнотак спритно, що він навіть не встиг запитати, що я таке замислила.
Я гарцювала на ньому, як на конику, Анджело, ось що я тобі скажу. Не дала йому ані найменшої нагоди передумати чи стримати мене. Він задихався, він не знав, де він, не розумів, що з ним, і я тримала його в такому стані, скільки могла. Треба віддати йому належне: таких прегарних плечей, як у нього, я більше ні в кого не бачила.
О Боже, як же я скучила за сексом!
Один момент я запамятала назавжди: гопцюючи на ньому до самозабуття, я зиркнула на його істинно американське лице й побачила, що за гримасою пристрасті й нестями ховається вираз подиву й жахувін витріщався на мене зі здивуванням, радісним і збентеженим водночас. Його наївні блакитні очі немовби запитували: «Хто ти така?».
А мої, здогадуюсь, відповідали: «Не знаю, друже, і взагаліце не твоє діло».
Коли все закінчилось, він не міг ні дивитися на мене, ні говорити зі мною.
А меніаж не віритьсябуло на це начхати.
Наступного дня Джим вирушив на вишкіл для новобранців.
А я була дуже щаслива, коли через три тижні впевнилася, що не вагітна. Бо тоді я ризикнула й ми кохалися без захисту, хоча я переконана, що воно того вартувало.
Норвезький светр я доплела й відправила братові на Різдво. Волтер служив у південній частині Тихого океану, тому я не впевнена, чи теплий вовняний светр був йому потрібний, але він написав мені ввічливого листа з подякою. Уперше озвався до мене після тої жахливої поїздки до Клінтона.
Тобто це була радісна подія. Потепління стосунків, так би мовити.
Через багато років я дізналася, що Джима Ларсена нагородили хрестом «За бойові заслуги»за надзвичайну мужність і готовність ризикувати життям у бою з озброєним ворогом. Пізніше він оселився у Нью-Мексико, одружився з багатою жінкою і став депутатом у сенаті штату. От тобі й батькове пророцтво, що йому не судилося бути лідером.
Я рада за Джима.
Урешті-решт у нас обох усе склалося добре.
Бачиш, Анджело? Війнане для всіх найбільше зло.
Розділ двадцять третій
Коли Джим поїхав, на мене посипалися співчуття від родичів та сусідів. Усі думали, що серце моє розбите, бо я втратила нареченого. Я не заслужила на їхнє співчуття, але, звісно, його прийняла. Краще це, ніж осуд і підозри. І вже точно краще, ніж намагатися щось їм пояснити.
Мій батько був злий як чорт через те, що Джим Ларсен покинув і його шахту, і його доньку (перше, без сумніву, розлютило його дужче). Мама трохи засмутилась, що я не вийду заміж у квітні, але видно було, що вона переживе цей удар. Мені буде куди піти на тих вихідних, сказала вона.
Квітеньгаряча пора кінних виставок на півночі штату Нью-Йорк.
А я почувалася так, наче щойно пробудилася з наркозу.
Мені кортіло одного: знайти для себе якесь цікаве заняття. Я хотіла було запитати батьків, чи можу я повернутися в коледж, але тут же передумала, бо мені не лежало до того серце. Та все ж я прагну вибратися з Клінтона. Я знала, що до Нью-Йорка повернутися не вийде, бо я спалила за собою всі мости, але ж були й інші міста. Казали, що у Філадельфії й Бостоні гарно. Може, я б замешкала в котромусь із тих міст.
Мені вистачило клепки зрозуміти, що для того, аби кудись переїхати, потрібні гроші, тому я нарешті витягнула з коробки швейну машинку й облаштувала собі в гостьовій спальні кравецький куточок. Я сказала кільком знайомим, що шию й перешиваю одяг, і чутки розійшлися по всьому місту. Незабаром мене засипали замовленнями. Знову наближалася весільна пора. Дівчатам потрібні були сукенки, але тут виникла одна проблема: бракувало тканин. Із Франції більше не привозили гарного мережива й шовку, та й, крім того, витрачати купу грошей на таку шалену розкіш як весільна сукня вважалося непатріотичним. Тому я творила красу з дорогоцінного мізеру, користаючи зі свого вміння змайструвати щось із нічого, яке я відшліфувала в театрі «Лілея».
Наприкінці травня виходила заміж одна з подружок мого дитинствавесела дівчина на імя Меделін. За рік до того у її батька стався інфаркт, і в її сімї настали скрутні часи.
Вона й у мирний час не змогла б дозволити собі гарну сукню, що вже казати про воєнний. Тож ми удвох перебрали речі на їхньому горищі і я зліпила з них найромантичнішу сукенку, пошиту зі старих весільних суконь її бабусьобох! які я розпорола й геть по-іншому зшила наново, з довгим старомодним мереживним шлейфом та іншими прибамбасами.
Пошити таку сукенку було непросто (старий шовк був дуже крихкий, і я мусила поводитися з ним так обережно, наче з нітрогліцерином), але я впоралася.
Меделін не могла мені надякуватися й узяла мене за дружку. З нагоди її весілля я пошила собі стильний салатовий костюмчик з баскою, використавши шматок шовку-сирцю, що його успадкувала від бабці й багато років тому заховала під ліжком. (Після знайомства з Едною Паркер Вотсон я старалася за найменшої нагоди вдягати костюми. Крім усього іншого, вона навчила мене, що в костюмі жінка завжди виглядає елегантніше й серйозніше, ніж у сукенці. І поменше прикрас!
«Прикраси, казала Една, це майже завжди спроба приховати недбало вибраний чи погано допасований одяг». Ітак! це правда: я далі цілий час думала про Едну.) Ми з Меделін обидві виглядали фантастично. Вона була дівчина популярна, тому на весілля прийшло багато гостей.
Після нього клієнток у мене стало хоч греблю гати. А ще під час бенкету я поцілувалася з одним із кузенів Меделіннадворі, під парканом, порослим козолистом.
Я почала помалу приходити до тями.
Одного дня мені захотілося начепити на себе якусь цяцьку, і я витягнула окуляри від сонця, які купила багато місяців тому в Нью-Йоркукупила тільки через те, що Селія над ними умлівала. Окуляри мали темні шкельця, величезну чорну оправу і були всипані крихітними мушельками. Вони шалено мені подобались, хоч я й була схожа в них на гігантську комаху на пляжі. Натрапивши на ці окуляри, я раптом засумувала за Селією. За її шикарним виглядом. За тим, як ми разом одягалися, фарбувалися і завойовували Нью-Йорк. За відчуттям, коли заходиш разом із нею в нічний клубі всі чоловіки аж язики висолоплюють. (От дідько, та я й досі сумую за тим відчуттям, дарма що сімдесят років минуло!) Ох, що ж сталося із Селією? Чи зуміла вона якось викрутитися? Я на це сподівалась, але чекала найгіршого. Боялася, що вона сиділа на хлібі з водою, без копійки в кишені, покинута напризволяще.
Не знімаючи своїх чудних окулярів, я спустилася на перший поверх. Мама так і завмерла на місці, як мене побачила.
О люди добрі, Вівіан, а це що таке?
Це називається мода, відповіла я. Тепер у Нью-Йорку всі носять окуляри в такій оправі.
Не знаю, чи мені тішитись, що я дожила до цього дня, сказала вона.
Окулярів я не зняла. Хіба я могла пояснити, що наділа їх на честь своєї товаришки, яка полягла на ворожому полі?
У червні я запитала батька, чи можу більше не ходити в його контору. За швейною машинкою я заробляла стільки ж грошей, як і тоді, коли вдавала, нібито наводжу лад з паперами й відповідаю на дзвінки. А задоволення отримувала більше.
Ну а найголовніше, сказала я батькові, що мої клієнтки платили мені готівкою і я не мусила звітувати про свої заробітки державі. Це й поставило крапку на нашій розмовівін мене відпустив. Батько був готовий на все, аби лиш надурити державу.
Уперше в житті в мене зявилися заощадження.
Дарма, що я не знала, що з ними робити.
Хочу тобі сказати, що мати заощадженняне зовсім те саме, що мати план дій, але вони дають дівчині відчуття, що колись і план у неї зявиться.
Дні стали довші. Якось у середині липня ми з батьками сіли вечеряти, коли до нашого будинку підїхав автомобіль. Мама з татом здивовано підвели головияк завжди, коли найменша дрібниця порушувала їхній звичний розпорядок дня.
Якраз коли ми їмо, сказав тато, зумівши перетворити ці чотири невинні слова на гнітючу лекцію про неминучий занепад цивілізації. Я відчинила двері. Приїхала тітка Пеґ. Уся розпашіла й спітніла від літньої спеки, дивакувато вбрана (завелика чоловіча сорочка у клітинку, мішкувата спідниця-штани і старий сільський соломяний бриль із увіткнутим індичим пером).
По-моєму, я ще ніколи не була така здивована й така рада когось бачити. Така здивована й рада, аж забула, що мені мало бути соромно в її присутності. З того щастя я кинулась їй на шию.
Дитинко! широко усміхнулася тітка. Ти прекрасно виглядаєш!
Мої батьки відреагували на приїзд тітки Пеґ із меншим ентузіазмом, але зробили все, аби пристосуватися до цієї непередбачуваної обставини.
Домашня робітниця чемно поставила на стіл ще одну тарілку. Батько запропонував тітці коктейль, але та, як не дивно, попросила приготувати для неї, якщо не важко, холодного чаю.
Тітка Пеґ гепнулася у крісло за столом, витерла вологе чоло однією з наших вишуканих ірландських льняних серветок, обвела всіх поглядом і усміхнулася.
Ну що, як ви тут у провінції поживаєте?
Я не знав, що ти маєш машину, сказав у відповідь батько.
То не моя. Я позичила її в одного знайомого хореографа. Він поїхав на Вайнярд у «кадилаку» свого хлопця і дозволив мені взяти його машину. Це «крайслер». Непоганий як на старого драндулета. Гадаю, знайомий був би не проти, якби ти захотів на ньому прокататися.
А звідки ти береш талони на бензин? запитав батько свою сестру, яку не бачив понад два роки. (Ти, напевно, не розумієш, чому він вибрав саме цю серію питань замість якихось більш стандартних, але батько мав свої мотиви. Кілька місяців тому у штаті Нью-Йорк запровадили талони на бензин, і він ніяк не міг заспокоїтись: мовляв, він не для того так гнув спину, щоб жити в тоталітарній державі! Чого від них далі чекати? Може, ще почнуть вказувати людям, коли їм лягати спати? Я подумки молилася, щоб із темою талонів на бензин якомога скоріше покінчили.)
Та зібрала собі купку талонівтут трохи підплатила, там підмастила. У Нью-Йорку не так вже й складно дістати талони на бензин. Там не їздять машинами цілий час, як тут.
Відтак тітка Пеґ повернулася до моєї мами й приязно запитала:
А у тебе як справи, Луїз?
Усе гаразд, Пеґ,відповіла мама, глянувши на неї з виразом лиця, що його я назвала б радше обачним, ніж настороженим. (І тут нема її вини. Ніхто не міг зрозуміти, з якого дива тітка Пеґ приїхала до Клінтона. Різдво ще не настало. Ніхто не помер.) А в тебе як?
Як завжди, ганебно. Але я дужа рада, що вирвалася з того скаженого міста й приїхала сюди. Варто частіше вибиратися. Вибачте, хлопці й дівчата, що не попередила про свій приїзд. Це було спонтанне рішення. А як твої коні, Луїз?
Непогано. Після того, як почалася війна, виставок, звісно, поменшало. Та й, крім того, коні погано витримують таку спеку. Але загалом усе добре.
Ну а чого ти приїхала? запитав мій батько.
Батько не те щоб ненавидів свою сестру, але добряче її зневажав. Він був переконаний, що вона бездумно марнує своє життя (напевно, й Волтер так думав про мене), і, мабуть, таки мав певну рацію. Та все ж, міг би влаштувати й гостинніший прийом.
Що ж, Дуґласе, зараз я все поясню. Я приїхала, щоб запитати Вівіан, чи не хоче вона повернутися зі мною до Нью-Йорка.
Коли прозвучали ці слова, запилені старі дверцята в моєму серці розчинилися навстіж і звідти вилетіла тисяча білих голубок. Я боялася щось сказати. Здавалося, що варто мені розтулити ротаі її запрошення розтане в повітрі.
А нащо? запитав батько.
Вона мені потрібна. Військові замовили в мене серію обідніх вистав для робітників військово-морської корабельні. Трохи пропаганди, трохи співів з танцями, кілька романтичних пєс і все таке. Аби підтримати моральний дух. Ну якось так. А я вже не маю стількох людей, щоб і театром керувати, і замовлення виконати. Вівіан дуже б мені допомогла.
Але хіба Вівіан щось тямить у романтичних пєсах і всьому решта? запитала моя мама.
Більше, ніж ти думаєш, відповіла тітка.
На щастя, тітка Пеґ не дивилася на мене, коли це говорила. Та все одно я відчула, як моя шия побуряковіла.
Але ж вона тільки приїхала, сказала мама. І торік у Нью-Йорку вона дуже сумувала за домом. Тамтешнє життя їй не підійшло.