Тато говорив: «Лідера із Джима Ларсена не вийде, але він з тих надійних людей, яких кожен лідер хоче мати біля себе».
Джим був такий чемний, що запитав мого батька, чи можна запросити мене на побачення, ще до того, як промовив до мене хоч слово. Тато дозволив. Зрештою, якраз тато і сказав мені, що Джим Ларсен збирається запросити мене на побачення. Тоді я навіть не знала, хто то такий. Але вони вдвох уже все влаштували, навіть не питаючи про мою думку, тож я просто підтримала їхній план.
На першому побаченні Джим повів мене на морозиво до місцевого кіоску. Він пильно спостерігав за тим, як я їла, щоб упевнитися, що мені смакує. Йому було не байдуже, задоволена я чи ні, а це вже щось. Не всі чоловіки такі. Наступних вихідних він повіз мене до озера, де ми гуляли й дивилися на качок.
Ще через тиждень ми поїхали на невеликий ярмарок в нашому окрузі, де він купив мені картину із соняшником, коли я сказала, що вона мені подобається. («Це для тебеповісиш на стіну у своїй кімнаті», сказав він.) З моїх слів він видається повним занудою.
Але це не так.
Джим був дуже милим хлопцем. Тут треба віддати йому належне. (Тільки вважай, Анджело: якщо жінка каже про свого кавалера «він такий милий хлопець», вона точно не закохана в нього). Але Джим справді був милий. І не просто милий, якщо вже на те пішло. Він мав глибокий математичний розум, був чесним і винахідливим. Хитрим не був, зате розумнимтак. І ще, як то кажуть, по-американському гарнимсвітловолосим, блакитнооким, струнким. Чесні блондинине мій вибір, якщо є з кого вибирати, але в його зовнішності справді не було жодного ґанджу. Будь-яка жінка назвала б його вродливим.
Боже поможи! Я намагаюся його описати, а сама ледве можу його згадати.
Що ще тобі розповісти про Джима Ларсена? Він грав на банджо і співав у церковному хорі. Допомагав проводити перепис і був пожежником-добровольцем. Міг полагодити все, що завгодно: від сітки на дверях до залізничної колії на шахті, де добували залізну руду.
Джим їздив на «бюїку», який одного дня змінив на «кадилак», заробивши перед тим гроші і купивши більший дім для своєї матері, з якою він жив. Його праведна матуся була самотньою вдовою, пахнула лікувальними мазями й завжди тримала під пахвою Біблію. Від ранку до вечора вона видивлялася з вікна на сусідів, піджидаючи, коли ті спіткнуться і згрішать. Джим попросив мене називати її «мамою», і я так її й називала, хоч мені було неприємно навіть хвилину чи дві перебувати в товаристві цієї жінки.
Батько Джима давно помер, тож Джим дбав про матір, ще відколи вчився у старших класах. Його тато був норвезьким мігрантом, ковалем, який радше не виховав свого сина, а викував його, сформувавши з нього відповідальну й порядну людину. Йому вдалося змалку перетворити хлопчиська на чоловіка. А тоді тато помер, а син не мав іншого вибору, як остаточно подорослішати у свої чотирнадцять.
По-моєму, я подобалася Джиму. Він вважав мене кумедною. У його житті було мало гумору, але мої невинні жарти й дотепи його розважали.
Минуло кілька тижнів залицянь, і він мене вперше поцілував. Поцілунок був приємний, але нічого іншого він собі не дозволив. А я й не просила. Я не накинулася на нього жадібно, і причина була простая не відчувала до нього жаги.
Я більше ні до чого її не відчувала. Моя жага кудись зникла. Хтось наче заховав усі мої пориви й бажання у шухляду під замок, далеко-далеко. Може, на вокзалі Ґранд-Сентрал.
Мене вистачало тільки на те, щоб підтримувати все, що робив Джим. Хоч чого йому хотілосямене влаштовувало все.
Він був дбайливий. Питав, чи в кімнаті мені не холодно або, навпаки, не душно. Почав називати мене пестливо«Ві», але тільки після того, як попросив на це мого дозволу.
(Мені не сподобалося, що він мимоволі обрав те саме імя, яким мене завжди називав мій брат, але я промовчала й дозволила так себе називати.) Він допоміг моїй мамі полагодити парканчик, через який стрибали коні, й вона оцінила його допомогу. Татові він допоміг пересадити кілька кущів троянд.
Джим почав щовечора приходити до нас грати в карти.
Не скажу, що то було неприємно. Його візити давали гарну нагоду відірватися від радіо та вечірніх газет. Я усвідомлювала, що задля мене батьки порушували суспільне табузаборону приймати свого працівника у своєму домі. Однак вони любязно його гостили. Ті вечори були доволі теплі й затишні. Джим подобався моєму татові все більше й більше.
Той Джим Ларсен, казав він, має найрозумнішу голову на плечах в усьому місті.
Мамі ж, напевно, хотілося, аби Джим мав вищий соціальний статус, але що вона могла вдіяти? Вона сама вийшла заміж за хлопця не з вищого і не з нижчого класу: за своїм статусом батько був їй якраз до паритакий самий вік, така сама освіта, такі самі статки, таке саме виховання. Не сумніваюся, що від мене вона теж цього чекала. Але з Джимом усе ж змирилася, бо така вже була її доля: миритися замість радіти.
Жевжиком Джим не був, та все ж поводився по-своєму романтично. Одного дня, коли ми каталися містом, він сказав:
Коли ти сидиш у моїй машині, я відчуваю самі лиш заздрісні погляди навколо.
Цікаво, як йому спала на думку така фраза? Але звучало мило, правда?
За якийсь час ми заручилися.
Не знаю, Анджело, чому я погодилася вийти заміж за Джима Ларсена.
Ні, брешу. Я добре знаю чому: бо почувалася брудною й підлою, а він був чистим і порядним. Мені здавалося, що його добре імя зітре мої погані вчинки. (Такий підхід ще нікому не допоміг, до речі. Хоча це не заважає людям випробовувати його знову і знову.)
Та й мені до певної міри подобався Джим. Подобався, бо він був анітрохи не схожий на моїх торішніх знайомих. Він не нагадував мені про Нью-Йорк. Не нагадував про «Лелеку», Гарлем або прокурений бар у Ґринвіч-Вілледжі. Чи про Біллі Бюелла, Селію Рей або Едну Паркер Вотсон. І вже точно не про Ентоні Роччеллу. (Ех!) А найголовніше, що він не нагадував мені про саму себемалу паскудну шльондру.
Поруч із Джимом я могла бути тією, що її із себе вдавала: милою дівчиною, яка працювала в батьковій конторі й не мала минулого, про яке вартувало б згадувати. У мене було єдине завдання: брати приклад із Джима й робити все, як він, бо тоді мені б не довелося думати про себе, а саме цього мені й хотілося.
Отак я й зісковзнула у бік заміжжя, як автівка зісковзує з дороги там, де зсунувся гравій.
Настала осінь 1941 року. Ми планували одружитися навесні, щоб Джим устиг заощадити досить грошей і придбати будинок, де нам було б зручно жити разом із його мамою. Він купив невелику каблучку на заручини, досить гарнутільки з нею моя рука здавалася якоюсь чужою.
Після заручин наші еротичні втіхи набули обертів. Тепер, коли ми паркували «бюїк» біля озера, він знімав із мене блузку й пестив мої грудиперепитуючи, звісно, на кожному кроці, чи я не проти. Ми разом лягали на широке заднє сидіння й терлися одне об одного, чи то пак він терся об мене, а я не заперечувала. (Я не наважувалась зухвало тертися об нього. Та й мені не зовсім цього хотілося.)
Ох, Ві,зітхав він зі щирим захопленням, ти найгарніша дівчина на всьому білому світі!
Одного вечора він притискав мене особливо палко, а тоді змусив себе відсунутися й потер обличчя руками, намагаючись опанувати себе.
Я не хочу більше нічого з тобою робити, поки ми не одружимося, нарешті сказав він.
Я лежала на задньому сидінні; спідниця загорнулася до пояса, голі груди мерзли на прохолодному осінньому повітрі. Я відчувала, що його серце гупає, як скажене, а моєні.
Я не зможу більше ніколи подивитися твоєму батьку в очі, якщо позбавлю тебе цноти, перш ніж ти станеш моєю дружиною, мовив він.
Я охнула. То була відверта, мимовільна реакція. Охнула голосно. Від самого слова«цнота»у мене мурашки побігли. Мені це взагалі вилетіло з голови! Хоч я і грала роль невинної дівчинки, я й уявити не могла, що він справді мене такою вважав. Але чому б він мав думати інакше? Хіба я колись давала йому привід засумніватися в моїй чистоті Це була проблема. Він дізнається. Ми одружимося, він захоче взяти мене у шлюбну нічі тоді про все довідається.
Як тільки ми займемося сексом, він зрозуміє, що він у мене не перший гість.
Що таке, Ві? запитав він. Щось не так?
У ті часи, Анджело, я не звикла казати правду. У будь-якій ситуації, а тим паче у стресовій, я не поспішала говорити все як є. Минуло багато років, перш ніж я стала чесною, і я знаю чому: бо правда часто жахає. Щойно в кімнаті звучить правда, атмосфера в ній змінюється назавжди.
Та все ж я відповіла чесно.
Я вже не дівчина, Джиме.
Не знаю, чому я в цьому зізналася. Може, через те, що запанікувала. Може, мені забракло розуму, щоб вигадати якусь більш-менш вірогідну брехню. А може, тому, що крізь маску фальші рано чи пізно проступає істинна натура.
Джим довго витріщався на мене, а тоді запитав:
Що ти маєш на увазі?
О Господи, що інакше я могла мати на увазі!
Я вже не дівчина, Джиме, повторила я, наче проблема була в тому, що він добре не розчув моїх слів.
Він підвівся й довго сидів, втупившись перед себе, збираючись із думками.
Я тихенько вдягнула блузку. Не хотілося розмовляти про таке з голими цицьками.
Але чому? нарешті запитав він. Його лице закамяніло від болю й відчуття зради. Чому ти вже не дівчина, Ві?
І тоді я розплакалася.
На цьому місці, Анджело, я мушу зупинитися й дещо тобі розповісти.
Я вже стара жінка. І дожила до того віку, коли терпіти не можу, як молоді дівчата плачуть. Мене до смерті дратують їхні сльози. А найбільше нервують плачі гарних молодих дівчатчи, ще гірше, гарних молодих заможних дівчат, які жодного разу в житті не мусили ні за що боротися чи навіть пальцем об палець вдарити, і тому як тільки щось іде не так, відразу розклеюються. Коли я бачу, як гарні молоді дівчата ревуть без причини, мені хочеться їх задушити.
Мені здається, що всі гарні молоді дівчата підсвідомо знають, як треба розклеюватися, і поводяться так, бо це справді діє. Діє з тих самих причин, чому восьминогу вдається втекти у хмарі чорнила: сльози відволікають увагу. Вíдра сліз можуть скерувати непросту розмову в інше русло і змінити плин логічних наслідків. Річ у тім, що більшості людей (особливо чоловікам) неприємно дивитися, як гарна молода дівчина плаче, і вони поспішають її заспокоїти, тут же забувши, про що говорили якусь секунду тому. Густа злива зі сліз щонайменше створює паузу, а під час тієї паузи гарна молода дівчина виграє для себе трохи часу.
Хочу тобі сказати, Анджело, що в моєму житті настав день, коли я перестала це робитиперестала реагувати на життєві труднощі повінню сліз. Бо ж насправді в цьому нема жодної гідності. Тепер я така собі товстошкіра стара баба-грім, яка ліпше стоятиме із сухими очима, безборонна в колючому чагарнику правди, ніж зганьбить саму себе і всіх навколо, звалившись у болото облудних сліз.
Однак восени 1941 року я ще такою не стала.
Я сиділа на задньому сидінні «бюїка» Джима Ларсена й ревіла, проливаючи найгарніші й найрясніші сльози.
Що таке, Ві? у голосі Джима почувся прихований відчай. Він ще ніколи не бачив, щоб я плакала. Він тут же забув про свій шок і стривожено запитав:Чому ти плачеш, сонечко?
Його турботливість розчулила мене ще дужче.
Він такий добрий, а я така паскуда!
Він згріб мене в обійми, попросив, щоб я заспокоїлася.
А що говорити в ту хвилину я не мала сили і заспокоїтись теж не могла, то він сам вигадав для себе історію про те, чому я вже не дівчина.
Хтось зробив з тобою щось жахливе? Так, Ві? У Нью-Йорку? запитав він.
Знаєш, Джиме, у Нью-Йорку зі мною робили всяке, і не можу сказати, що це було аж так жахливо.
Ось як звучала би правильна, чесна відповідь. Але відповісти так я не могла, тому промовчала, схлипуючи в його сильних обіймах, а моє задихане безголосся дало йому вдосталь часу прикрасити історію вигаданими подробицями.
То ось чому ти вернулася додому, правда? він сказав це так, ніби його нарешті осяяло. Бо хтось познущався з тебе, так? Ось чому ти завжди така стримана. Ох, Ві. Бідна моя дівчинка.
Я ще кілька разів схлипнула.
Просто кивни, якщо це правда, сказав він.
О Господи! І як мені з цього виплутатися?
А ніяк. З цього виплутатися неможливо. Хіба що сказати правду, а сказати правду я не могла. Визнавши, що я не дівчина, я вже зіграла своєю правдивою картою, а ще однієї в колоді не було. Та і його версія історії була ліпша за мою.
Я кивнула, прости Господи.
(Знаю. Вчинила я жахливо. І написавши те речення, почуваюся так само жахливо, як ти, прочитавши його. Але я пишу тобі не для того, аби брехати, Анджело. Я хочу, щоб ти знала, якою я тоді була, і тому розповідаю все як є.)
Ти не мусиш мені про це розказувати, мовив Джим, погладжуючи мене по голові й утупившись кудись удалину.
Я кивнула крізь сльози: мовляв, так, мені зовсім не хочеться про це говорити.
По-моєму, йому полегшало від того, що не доведеться слухати всі деталі. Він довго тримав мене в обіймах, аж поки мій плач остаточно не стих. Потім мужньо усміхнувся до мене (його губи тільки ледь-ледь тремтіли) і сказав:
Усе буде добре, Ві. Тепер ти у безпеці. Не бійся, я ніколи не ставитимусь до тебе так, ніби ти брудна. І не переживайя нікому не розповім. Я кохаю тебе, Ві. І все одно з тобою одружуся.
Його слова прозвучали благородно, але на його обличчі було написано: «От відразлива купа мерзоти. Доведеться її терпіти».
Я теж тебе кохаю, Джиме, збрехала я і поцілувала його з почуттям, схожим на вдячність і полегшу.
Але якщо тебе цікавить, коли я почувалася найгіршою падлюкою у своєму житті, то я скажу тобі: якраз у ту хвилину.
Прийшла зима.
Дні стали коротші й холодніші. Наші з батьком поїздки на роботу відбувалися в непроглядній темрявіщо вранці, що ввечері Я плела Джимові светр на Різдво. За ті девять місяців, відколи я повернулася додому, я так і не розпакувала своєї швейної машинки. Від самого погляду на ту коробку мені ставало сумно і гнітюче. Зате почала плести. Я мала хист до рукоділля й легко давала собі раду з товстою вовною.
Замовила поштою схему вязання класичного норвезького светраблакитно-білого, зі сніжинкамиі як тільки залишалася сама, бралася за спиці. Джим пишався своїми норвезькими коренями, тож я подумала, що йому сподобається подарунок, який нагадуватиме йому про батьківський край.
При цьому я вимагала від себе такої ж бездоганності, якої вимагала б від мене бабця, якби була жива: я розпускала цілі рядки петель, якщо десь закрадався ґандж, а потім перевязувала знову і знову. Так, я плела светр уперше, але в ньому не мало бути жодного огріху.
А більше я нічим не займалася: ходила туди, куди мені казали, упорядковувала папери так, як треба було їх упорядкувати (більш-менш за абеткою), і робила все те, що й інші.
Була неділя. Ми із Джимом разом сходили до церкви, а після служби пішли на денний сеанс «Дамбо». Коли вийшли з кінотеатру, містом уже розлетілася новина: японці щойно атакували американський флот у Перл-Гарбор.
До ранку ми вступили у війну.
Джим не мусив іти до війська.
Він міг ухилитися від служби з багатьох причин. По-перше, у його віці мобілізація могла його й не зачепити. По-друге, він був єдиним годувальником овдовілої матері. По-третє, він обіймав високу посаду на шахті, де видобували залізну руду, а під час війни ця промисловість була дуже важлива.
Причин для відтермінування було до кольóру, до вибóрудосить було зупинитися на котрійсь одній.
Але Джим Ларсен мав такий характер, що не міг дозволити, аби інші хлопці йшли воювати замість нього. Його «викували» не так. І тому девятого грудня Джим посадив мене за стіл, аби про це поговорити. Ми були самі у нього вдомайого мати поїхала навідати сестру в іншому місті,і він сказав, що має до мене серйозну розмову і чи я не проти його вислухати. Він вирішив піти в армію, сказав він. То був його обовязок, сказав він. Він зневажатиме себе, якщо не допоможе своїй країні у важку хвилину, сказав він.
Гадаю, він розраховував, що я спробую його відмовити, але я не збиралася.
Розумію, відповіла я.
І ще дещо, Джим набрав повні груди повітря. Не хочу засмучувати тебе, Ві. Але я довго про це думав. І вирішив, що, зважаючи на війну, нам краще скасувати заручини.
Він знову пильно глянув на мене, чекаючи моїх заперечень.
Продовжуй, сказала я.
Я не можу вимагати, щоб ти на мене чекала, Ві. Це неправильно. Та й, крім того, я не знаю, наскільки ця війна затягнеться і що зі мною станеться. Може, я вернуся скаліченим або взагалі не вернуся. Ти молода дівчина. Не треба через мене відкладати своє життя на потім.
Тут я мушу дещо пояснити.
По-перше, я вже не була молодою дівчиною. Мені виповнився двадцять один, і за тодішніми стандартами я вже стала старою бабцею. (1941 року скасування заручин було геть не жартом для двадцятиоднолітньої жінки, повір мені.) А по-друге, того тижня чимало молодих пар у всій Америці опинилося в такому ж скрутному становищі, що й ми із Джимом.