Ох, Олів, зітхнула тітка Пеґ.Ти точнісінько як та попадя. Та хай собі малята повеселяться.
Я не могла не помітити, що відколи зайшла розмова про шиття, Селія не зводила з мене погляду. Перебувати в її полі зору було страшно й бентежно.
Знаєш що? запитала вона, уважніше мене роздивившись. А ти гарна.
Відверто кажучи, люди зазвичай помічали це раніше.
Але хіба можна було звинувачувати Селію в тому, що та досі майже не звертала на мене уваги, якщо вона мала таке обличчя й таке тіло?
І якщо відверто, вона вперше за вечір усміхнулася, ти трохи схожа на мене.
Відразу скажу тобі, Анджело: це неправда.
Селія Рей була богинею, а яюною дівчиною. У найповерховішому розумінні вона, мабуть, мала рацію: ми обидві були високими брюнетками зі шкірою кольору слонової кості й широко посадженими карими очима. Ми могли б зійти за двоюрідних сестер, а може, навіть за рідних, але точно не за близнючок. Між нашими фігурами не було нічого спільного. Вона була наче персик, а ямов та палиця. Та все ж мені було приємно це почути. Утім, я й досі впевнена: Селія Рей помітила мене тільки з однієї причинибо ми були трішки схожі одна на одну, що й привернуло її увагу. Коли Селіягонорова Селіядивилася на мене, то, напевно, почувалася так, ніби дивиться у (дуже запітніле, дуже далеке) дзеркало, а відображення у дзеркалі подобалося їй завжди.
Нам з тобою треба колись однаково вдягнутися і вийти в місто, сказала Селія. Той хрипкий голос жительки Бронксу був схожий на мурчання. Ото порозважаємося.
Я навіть не знала, що на це відповісти. Так і сиділа мовчки, витріщившись на неї, наче учениця школи Емми Віллард, якою я зовсім недавно була.
Тим часом тітка Пеґмоя законна опікунка на той момент, не забувай, почула цю не зовсім пристойну пропозицію і сказала:
О, звучить весело, дівчата.
Тітка Пеґ знову стояла біля барумішала наступну партію мартіні,коли Олів поклала всьому кінець. Грізна секретарка театру «Лілея» встала і, сплеснувши в долоні, мовила:
Досить! Якщо Пеґ ще трохи тут посидить, вранці вона буде ніяка.
Чорт, Олів, зараз ти від мене дістанеш! сказала тітка Пеґ.
Іди спати, Пеґ,незворушно скомандувала Олів, задля ефекту знявши з себе ремінець. Уже.
Кімната спорожніла. Ми всі побажали одне одному доброї ночі і розійшлися.
Я повернулась до своїх апартаментів (своїх апартаментів!) і взялася далі розпаковувати речі. Проте ніяк не могла зосередитися. Я аж тремтіла від радісного хвилювання.
Коли я вішала сукенки в шафу, навідалася тітка Пеґперевірити, як я.
Зручно тобі тут? запитала вона, роззирнувшись бездоганно чистими кімнатами дядька Біллі.
Дуже. Тут так гарно!
Ага. Біллі на гірше б не погодився.
Можна вас щось запитати?
Звичайно.
А що там із тією пожежею?
З якою пожежею, дитинко?
Олів казала, що сьогодні в театрі сталася невелика пожежа. Сподіваюся, усе нормально?
А, он ти про що! То просто старі декорації, які стояли позаду будівлі, випадково загорілися. Я маю знайомих пожежників, тому все закінчилось добре. Ох, то це сьогодні було? Я вже й забула, тітка Пеґ потерла очі.Ну добре, дитинко. Скоро ти сама побачиш, що життя в театрі «Лілея»не що інше, як серія невеликих пожеж. А тепер лягай спати, а то Олів ще в соціальну службу подзвонить.
Я послухала її й ляглато була моя перша ніч у Нью-Йорку і перша (але точно не остання) у чоловічому ліжку.
Не памятаю, хто прибрав брудні тарілки зі склянками після вечері. Певно, Олів.
Розділ четвертий
За два тижні, відколи я перебралася до Нью-Йорка, моє життя повністю змінилося.
Серед цих змін була, зокрема, втрата цнотистрашенно кумедна історія, яку я незабаром розповім тобі, Анджело, якщо ти потерпиш іще хвильку.
Бо наразі я просто хочу сказати те, що театр «Лілея» не був подібний до жодного світу, в якому я досі жила. То було справжнє втілення блиску, зухвалості, божевілля й веселощів: одне слово, світ дорослих, які поводилися немов діти. Тут не було ані сліду від порядку й правил, серед яких мене муштрували в родині та у школі. У «Лілеї» жодна душа (окрім багатостраждальної Олів) навіть не намагалася дотримуватись звичних ритмів порядного життя. Пиятики й розваги були нормою. Їли хто коли хотів. Спали до обіду. Ніхто не починав роботу о певній годиніта й ніхто й не переставав, по суті, працювати. Плани змінювалися щохвилини, гості приходили і йшлиніхто їх офіційно не представляв і ніхто організовано не прощався, а розподіл завдань ніколи не був зрозумілий.
Дуже скоро я дізналася, що жодна авторитетна особа більше не стежитиме, куди я йду і коли приходжу. Мені аж голова пішла обертом від здивування. Я не мусила нікому звітувати, і від мене нічого не чекали. Я могла допомогти з костюмами, якщо мала таку охоту, але офіційно мене ніхто не наймав. Увечері не треба було вертатися до котроїсь години, ніхто не перераховував, чи всі у своїх ліжках. Комендантки не було, мами теж.
Свобода.
У принципі, тітка Пеґ, звісно, за мене відповідала. Батьки доручили їй, як моїй родичці, опікуватися мною. Але, мяко кажучи, надміру турботливою вона не була. Насправді тітка була першою вільнодумною жінкою, яку я зустріла. Вона вважала, що люди мусять самотужки вирішувати, як їм жити, можеш уявити собі таке неподобство?
Її світ тримався на хаосі, але все якось працювало. Попри безлад, тітці Пеґ вдавалося ставити в «Лілеї» по дві вистави на день: пообідню (вона починалася о пятій, і на неї збиралися переважно жінки й діти) і вечірню (о восьмійта була пікантніша й розрахована на старшу й насамперед чоловічу аудиторію). Щонеділі та щосереди влаштовували ще й ранкові спектаклі. А кожної суботи опівдні безкоштовно показували фокуси для місцевої дітлашні. На день Олів зазвичай вдавалося здати театр в оренду комусь із місцевої громади, але не думаю, що завдяки урокам сухого плавання хтось колись ризикував розбагатіти.
Нашою аудиторією були мешканці довколишнього кварталу, а в ті часи то був квартал, де жили переважно ірландці й італійці, трохи католиків зі Східної Європи й доволі багато єврейських родин. Чотириповерхові багатоквартирні будинки довкола «Лілеї» були переповнені новоприбулими мігрантами, і коли я кажу «переповнені», то маю на увазі, що в одній квартирі тіснилися десятки душ. Через це тітка пильнувала, щоб під час вистав говорили простою мовою, зрозумілою для тих, хто тільки починав балакати англійською. Це було на руку й нашим акторам, які театральних академій не закінчували, тож їм було легше запамятати свої слова.
Наші вистави не приваблювали туристів, критиків чи так званих театралів. Ми пропонували робітничі розваги для робітниківоце й усе. Тітка Пеґ твердо стояла на тому, щоб ми не фантазували, нібито займаємося чимось більшим.
(«Краще я поставлю гарний канкан, ніж поганого Шекспіра», казала вона.) «Лілея», ясна річ, не мала жодної з прикмет, властивих справжньому бродвейському закладу. Ми не влаштовували передпоказів у провінції чи гучних вечірок у день премєри. Не зачинялися в серпні, як більшість театрів на Бродвеї. (Наші глядачі не їхали у відпусткито й ми теж.) Навіть у понеділок у нас світилося. Ми були такою собі «театральною хатою», де розваги пропонували без кінця, день за днем, цілий рік. Нам вдавалося доволі непогано заповнювати місця в залі, допоки ціни на наші квитки трималися на тому ж рівні, що й квитки в місцеві кінотеатри (якіразом із торговельними пасажами й незаконними казинобули нашими основними суперниками за долари місцевих).
«Лілея» не була бурлескним театром, але багато наших артисток і танцівниць прийшло зі світу бурлеску (і їмблагослови їх Боже! вистачало нескромності це довести).
Водевільним театром нас теж не можна було назвати, бо на тому етапі історії водевіль уже випускав останній подих. Але зважаючи на комічні пєси, написані на коліні, наш театр був майже водевільним. Узагалі-то називати їх «пєсами» було трохи занадто. Тут більше пасувало слово «ревю»зліплені докупи уривки історій, які були не більш ніж приводом для того, щоб коханці воззєдналися, а танцюристки показали свої ніжки. (Вибір історій усе одно був обмежений, бо «Лілея» мала тільки три види задників. Тому всі дії під час наших шоу мали відбуватися або на розі вулиці у девятнадцятому столітті, або у вишуканому аристократичному салоні, або на океанському лайнері.)
Тітка Пеґ змінювала ревю кожні кілька тижнів, але всі вони були більш-менш однакові й дуже швидко забувалися.
(Що-що? Ти ніколи не чула про пєсу «Як несамовиті»про двох вуличних шибайголів, які закохалися одне в одного?
Нічого дивного! Її показували в «Лілеї» тільки два тижні, а потім спритно замінили пєсою «Сідай на той кораблик!», схожу на першу як дві краплі води, тільки дія відбувалася, певна річ, на океанському лайнері.)
Я б охоче вдосконалила нашу формулу, якби могла, сказала мені колись тітка Пеґ.Але вона й так працює.
А формула, якщо точніше, була така.
Зацікав (чи принаймні відволічи) глядачів на деякий час (не довше ніж на сорок пять хвилин!) любовною історією або чимось у тому дусі. Головну роль має грати приваблива молода пара, яка вміє танцювати степ і співати, але кинутись в обійми одне одного їм не дає якийсь поганецьпереважно банкір, інколи ґанґстер (ідея та сама, костюми різні), який скрегоче зубами й намагається знищити наших милих голубят. Ще в тій історії має бути пишногруда курвочка, яка стріляє очима в нашого героя, а той не зводить погляду від своєї єдиної та неповторної. Також мусить бути вродливий залицяльник, який намагається відбити дівчину в її коханого. І пяний волоцюга задля комічного ефектущетину йому можна домалювати сажею. У пєсі завжди співають щонайменше одну романтичну баладу, де «любов» римується з «кров». А закінчується все неодмінно канканом.
Оплески, завіса, дубль два на вечірньому показі. Театральні критики прекрасно впоралися із завданням узагалі не помічати нашого існуванняі так, мабуть, було краще для всіх.
Якщо тобі здається, нібито я висміюю постановки «Лілеї», то ти помиляєшся: я їх обожнювала. Я б усе віддала, аби лиш знову опинитися в останньому ряду того старого трухлявого театру і ще раз побачити котрусь із вистав. Як на мене, не було нічого ліпшого за ті прості, життєрадісні ревю. Вони дарували мені щастя. Їх навмисне ставили так, щоб дарувати людям щастя і не напружувати глядачів роздумами про те, що ж там відбувається. Тітка Пеґ ще під час Першої світовоїколи влаштовувала веселі сценки з піснями й танцями для вояків, які тільки-но втратили ногу чи руку або спалили собі горло гірчичним газомпереконалася в тому, що «часом людям просто треба відволіктися на щось інше».
Дати їм оте «інше» й було нашим завданням.
Що ж до акторського складу, то для вистав нам завжди потрібно було чотири танцюристки і четверо танцюристів, а ще чотири артисткибо так мало бути. До «Лілеї» ходили заради артисток. Якщо тебе цікавить, у чому різниця між «танцюристкою» і «артисткою», то я поясню: зріст. Артистки мусили мати щонайменше метр сімдесят сімі то без підборів та головних уборів із піря. А ще артистки мали бути у десять разів чарівніші за звичайних танцюристок.
Зараз ти заплутаєшся ще більше, бо деколи артистки танцювали (як-от Ґледіс, яка ще й керувала танцювальною трупою), а от танцюристки ніколи не виконували роль артисток, бо їм бракувало й завжди бракуватиме зросту або чарів. Навіть кілограми косметики чи хитромудрі подушечки не могли перетворити більш-менш привабливу танцюристку середнього зросту з цілком пристойною фігурою на втілення божественної амазонкисебто на нью-йоркську артистку середини двадцятого століття.
Театр «Лілея» піймав до своїх тенет чимало виконавиць, які дерлися вгору драбиною успіху. Деякі з дівчат, які почали карєру в «Лілеї», згодом перейшли до мюзик-голу «Радіо-сіті» чи до «Діамантової підкови». Кілька з них стали зірками. Але частіше нам траплялися танцюристки, які вже спускалися тією драбиною. (Підстаркувата танцівниця «Рокетс», яка бере участь у прослуховуванні на роль у кордебалеті в дешевому миршавому шоу «Сідай на той кораблик!»то найжиттєствердніше і найзворушливіше видовище, яке лиш можна собі уявити!)
Була в нас і групка тих, які виступали перед скромною публікою «Лілеї» постійно, у кожному шоу. Серцем трупи була Ґледіс. Вона придумала танець під назвою «ляси-вихиляси»глядачі шаленіли від нього, тому ми ставили його під час кожної вистави. Та й чому б їм не шаленіти? То була чиста вакханалія: дівчата кружляли сценою й вихилялися, погойдуючи всіма частинами тіла, якими тільки можна.
«Ляси-вихиляси!»вигукували глядачі, викликаючи дівчат на біс, а ті виконували їхнє бажання. Часом ми бачили місцевих дітлахів, які виробляли ляси-вихиляси на тротуарі дорогою до школи.
Словом, назвімо це нашою культурною спадщиною.
Я б залюбки розповіла тобі, як невеличка театральна трупа тітки Пеґ трималася на плаву, але, чесно кажучи, я й сама не знаю. (Як у тому старому анекдоті. Як заробити тисячу в індустрії розваг? Мати на початок десять тисяч!) На наших виставах ніколи не бувало аншлагів, а квиток коштував копійки. Крім того, театр «Лілея»хоч який прекраснийбув ще тим подаруночком, бо обходився ой як дорого.
Стіни тріскали і протікали. Електромережа була така ж древня, як сам Едісон, труби невідомо на чому трималися, фарба лущилася, а дах був розрахований на сонячні дні без дощу. Старий театр розсипáвся на очах, а тітка Пеґ вливала в нього гроші так, як легковажна спадкоємиця вливає їх у пристрасть до опію, яку плекає її коханець, безкінечно, відчайдушно й марно.
Олів тим часом намагалася приборкати потік грошей.
Таке ж безкінечне, відчайдушне і марне завдання. (Я досі чую, як Олів репетувала: «Це вам не французький готель!»варто було їй піймати когось, хто надто вже довго не закручував гарячу воду.)
Олів завжди виглядала втомлено, і то не дивно: вона була єдиною відповідальною дорослою людиною в цій театральній трупі з 1917 року, відколи вони познайомилися з тіткою Пеґ. Незабаром я дізналася, що Олів не жартувала, що працювала з тіткою, «відколи Мойсей у підгузках повзав». Як і тітка Пеґ, Олів була медсестрою Червоного хреста під час Першої світовоїтільки вишкіл вона пройшла, певна річ, у Британії. Вони познайомилися на полі бою у Франції. Коли війна закінчилася, Олів вирішила покинути сестринську справу й податися разом зі своєю новою подругою в царину театру, де на неї чекала роль надійної і багатостраждальної секретарки моєї тітки.
Олів цілими днями ходила туди-сюди по театру й сипала командами, вказівками та зауваженнями. На її лиці застиг напружений і змучений вираз доброго вівчарського собаки, який повинен наводити лад серед неслухняної отари овець.
Вона мала цілий список правил. У театрі було заборонено їсти («А то щурів розведеться більше за глядачів!»). На репетиціях кожен мав виявляти спритність. «Гості гостей» не могли залишатися на ніч. Квитки відшкодовували тільки за наявності квитанції. А податки завжди треба було сплачувати найперше.
Тітка Пеґ поважала правила своєї секретарки, але тільки теоретично. Як людина, яка втратила віру, але зберегла глибоку повагу до церковного закону. Іншими словами: вона поважала правила Олів, але не дотримувалася їх.
Усі решта брали приклад з тітки, тобто Олів не слухав ніхто, хоча інколи ми вдавали, ніби слухаємо.
Отож Олів була цілий час виснажена, а ми могли залишатися дітьми.
Тітка Пеґ та Олів мешкали на четвертому поверсі «Лілеї», в апартаментах, розділених спільною вітальнею. На тому поверсі було ще кілька апартаментівпорожніх на той час, коли я приїхала. (Перший власник будівлі збудував їх для своїх коханок, а тепер, як пояснила тітка, їх тримали для «приблуд, які зявляться в останню хвилину, та всяких інших мандрівників».)
Усе найцікавіше відбувалося на третьому поверсі, де мені випало поселитися. Там стояв рояльзазвичай заставлений напівпорожніми келихами для коктейлів і напівповними попільничками. (Тітка Пеґ, проходячи повз, хапала, бувало, якийсь келих і допивала. «Забираю своє», казала вона.) Саме на третьому поверсі всі їли, курили, пили, сварилися, працювали й жили. От де була справжня контора театру «Лілея».
А ще на третьому поверсі жив один чоловік, такий собі містер Герберт. Мені його представили як «нашого драматурга». Він створював основні сюжетні лінії для постановок, а ще вигадував жарти й смішні сценки. Був помічником режисера. І, як мені сказали, агентом з преси театру «Лілея».
А чим саме займається агент з преси? запитала я його одного разу.
Якби ж я знав, відповів він.