Коли їй було шістнадцять, вона брала участь у конкурсі краси «Міс Нью-Йорк», але програла дівчині, яка в самому купальнику зіграла на сцені на вібрафоні. А ще працювала фотомоделлю: продавала всевід їжі для собак до протигрибкових кремів.
І натурницеюгодинами продавала своє тіло мистецьким академіям і художникам. Ще дівчиною-підлітком Селія вийшла заміж за саксофоніста, з яким познайомилася, коли деякий час працювала гардеробницею в «Російській чайній». Однак шлюби із саксофоністами ніколи не закінчуються добром, і її шлюб не став винятком: ледь не на другий день вони розлучилися.
Відразу після розлучення вона з однією подружкою перебралася до Каліфорнії, маючи намір стати кінозіркою. Зуміла пробитися на кінопроби, але ролі так і не отримала.
(«Якось мені заплатили двадцять пять доларів за деньза роль мертвої дівчини в детективному фільмі», похвалилася вона, назвавши фільм, про який я вперше чула.) Через кілька років Селія покинула Лос-Анджелес, зрозумівши, що «на кожному розі там по четверо дівчат з ліпшими фігурами, ніж моя, і без акценту, як у Бронксі».
Повернувшись із Голлівуду, Селія влаштувалася артисткою у клуб «Лелека». Там вона познайомилася з Ґледіс, яка керувала танцювальною трупою «Лілеї» і найняла її туди на роботу.
Ну а 1940 року, коли в театрі зявилася я, Селія вже пропрацювала на тітку Пеґ майже два рокито був найдовший період стабільності в її житті. «Лілея» не була вишуканим закладом. До «Лелеки» їй було як до неба рачки. Але робота була легка, платили вчасно, а власницею була жінка, тобто не треба було цілими днями уникати «хтивого боса, який розпускає руки й лізе пальцями, куди не треба». Крім того, її робочі обовязки закінчувалися до десятої. А отже, відтанцювавши своє на сцені «Лілеї», вона могла йти в місто й танцювати до ранкуне раз і в «Лелеці», але вже задля розваги.
Не питай мене, як дівчина, яка запевняла, що їй тільки девятнадцять, могла мати стільки життєвого досвіду, уявлення не маю.
Я здивувалась і дуже зраділа, коли ми із Селією заприятелювали.
Селія, звісно, ставилася до мене досить прихильно, бо я була їй за служницю. Я ще тоді розуміла, що вона сприймає мене саме так, але мені було байдуже. (Якщо ти хоч трохи тямиш у дружбі між дівчатами, то знаєш, що одна з двох завжди грає роль служниці.) Селія вимагала відданої служби: наприклад, очікувала, що я розтиратиму їй литки, коли ті болітимуть, або дбайливо її розчісуватиму. Вона любила скрикнути: «Ой, Віві, у мене знов цигарки закінчилися!»і добре знала, що я тут же побіжу купляти їй нову пачку. («Ти така добра, Віві!»казала вона, ховаючи цигарки до кишені, і навіть не думала віддавати мені гроші.) Іо так! вона була гонорова, така гонорова, що мій гонор здавався супроти її дитячою забавкою. Я ще ніколи не бачила, щоб дзеркало заворожувало когось так сильно, як Селію Рей, чесно кажу. Вона могла вічність простояти, потопаючи у своєму відображенні, мало не божеволіючи від власної краси. Тобі, мабуть, здається, що я перебільшую, але насправді ні. Присягаюся: одного разу вона аж дві години роздивлялася себе у дзеркалі, уголос роздумуючи, як їй втирати крем для шиїзнизу вгору чи згори вниз, щоб не зявилося друге підборіддя.
Водночас було в ній щось по-дитячому солодке. Особливо милою Селія була вранці. Прокидаючись у моєму ліжку, втомлена, з важкою від похмілля головою, вона поводилась як звичайна дитина, якій хочеться згорнутися клубочком і побалакати. Тоді вона розповідала мені про свої мріївеликі й розмиті. Я ніколи не сприймала її поривань всерйоз, бо за ними не стояли плани. Її думки перестрибували просто до слави й багатства, а якогось чіткого маршруту, як туди дістатися, не було, хіба що далі виглядати так, як вона виглядала, і вірити в те, що світ урешті-решт її за це винагородить.
Такий собі план, хоча, відверто кажучи, я не мала й такого.
Я була щаслива.
Думаю, можна сказати, що я стала художницею з костюмів у театрі «Лілея»але тільки тому, що ніхто не заперечував, щоб я себе так називала, і через те, що ніхто більше на те місце не претендував.
Роботи для мене було чимало. Артистки й танцюристки з танцюристами завжди потребували нових костюмів і не могли просто так піти й витягнути собі те чи те з театральної костюмерної (просяклого вологою місця, де аж кишіло павуками; там висіли костюми ще старіші й зачуханіші, ніж сама будівля театру). Крім того, дівчата ніколи не мали грошей, тому дуже скоро я навчилась імпровізувати. Дізналася, як роздобути дешеві тканини у Швейному кварталі, а ще краще (і дешевше) далеко на початку Орчард-стріт. І то ще не все: я наловчилася полювати на всілякі залишки у крамницях вживаного одягу на Девятій авеню і шити з них костюми. Виявилося, що я мала справжній талант перетворювати старі пошарпані речі на щось привабливе.
Моєю улюбленою крамницею одягу було місце під назвою «Імперія вживаних речей Ловцкі» на розі Девятої авеню і Сорок третьої вулиці. Ловцкі були євреями зі Східної Європи, які, перш ніж виїхати до Америки, на кілька років затрималися у Франції, де працювали на фабриці мережива. Прибувши до Сполучених Штатів, вони оселилися в Нижньому Іст-Сайді, продаючи з ятки всяке лахміття. А потім переїхали в район Пекельна кухнястали костюмерами і продавцями вживаного одягу. Тільки тепер вони володіли цілою триповерховою будівлею в Мідтауні, й будівля та аж тріщала від скарбів. Ловцкі торгували не тільки вживаними костюмами зі світу театру, танцю й опери, а й старими весільними сукнями, а часом і розкішними модними сукенками, знайденими на якомусь розпродажі приватних колекцій у Верхньому Іст-Сайді. Мене так і вабило до того місця.
Одного разу я купила в Ловцкі бузкову приталену сукенку для Селіїяскраву-преяскраву. Виглядала та одежинка геть по-простому, і Селія скривилася, коли я вперше її показала. Та коли я відрізала рукави, зробила на спині глибокий виріз, опустила горловину й допасувала широкий пояс із чорного сатину, старомодна сукенка перетворилася на вечірню сукню, в якій моя подруга виглядала наче коханка мільйонера. Усі жінки аж охкали із заздрощів, коли Селія заходила в ній до залиі все це щастя за якихось два долари!
Побачивши, яку красу я шию для Селії, інші дівчата захотіли, щоб я і для них пошила особливі сукні. І вже незабаром, як і в пансіоні, переді мною відкрився шлях до популярності, осяяний моєю любою і надійною машинкою «Зінґер-201». Дівчата в «Лілеї» весь час приносили мені то те, то сесукні без застібок або застібки без суконьі просили мене щось із тим зробити. (Памятаю, як Ґледіс сказала мені одного разу: «Мені потрібен новий гардероб, Віві! А то я схожа на якусь старушенцію!»)
Може, тобі здається, що я грала роль нещасної падчерки з казки (цілими днями пряла і прибирала, поки гарніші за мене дівчата збиралися на бал), але зрозумій: я була страшенно вдячна за те, що просто могла бути серед артисток.
І взагалі, для мене наші стосунки були вигідніші, ніж для них. Я вчилася, слухаючи їхні плітки, і то була єдина освіта, якої я щиро прагнула. А що мій талант швачки завжди був комусь потрібен, невдовзі артистки вже повсякчас крутилися біля мене й моєї всемогутньої машинки. Мої апартаменти перетворилися на місце зустрічі театральної трупипринаймні для жінок. (Зіграло на руку й те, що моє помешкання було гарніше за старі запліснявілі гримерки у підвалі, а ще звідси було ближче до кухні.) І от одного дня (ще й двох тижнів не минуло відтоді, як я приїхала до «Лілеї») у моїй кімнаті зібралося кілька дівчат. Вони курили цигарки і спостерігали за моєю роботою.
Я шила простеньку пелерину для артистки на імя Дженніжиттєрадісної чарівної дівчини з Брукліну, яку всі любили і в якої було видно щілинку між зубами, коли вона усміхалася. Того вечора вона мала йти на побачення і поскаржилася мені, що не має що накинути на плечі, якщо стане холодно.
Я пообіцяла, що пошию для неї щось гарне, і от якраз взялася за діло. Це завдання, хоч і простесеньке, мало перетворити Дженні на мою вірну прихильницю.
Саме того дняколи нічого, як то кажуть, не віщувало бідиартистки дізналися про те, що я досі незаймана.
Про це зайшла мова, бо дівчата розмовляли про сексто була єдине, про що вони розмовляли, якщо не теревенили про одяг чи про гроші, про те, де поїсти, як стати кінозіркою, як вийти заміж за кінозірку і чи варто видаляти зуби мудрості (казали, що Марлен Дітріх так зробила, щоб вилиці виглядали ефектніше).
Ґледіс, керівниця танцюристок, яка сиділа на підлозі поруч із Селією на купі її брудного одягу, поцікавилася, чи маю я хлопця.
Ось що вона дослівно запитала:
Маєш з кимось щось постійне?
Варто зауважити, що то було перше значуще питання стосовно мого життя, яке я почула від дівчат. (Нема потреби казати, що зацікавлення тут було одностороннє.) Мені стало шкода, що я не можу розповісти їм нічого особливого.
Ні, у мене нема хлопця, відповіла я.
Ґледіс аж стрепенулася.
Але ж ти гарна, мовила вона. Удома в тебе точно хтось є. Та хлопці, певно, не дають тобі проходу!
Я пояснила, що все життя вчилася то в школі, то в коледжі для дівчат і не мала коли знайомитися з хлопцями.
Але ж ти це пробувала, правда? Дженні взяла бика за роги. Ти ж спала з кимось?
Ні,відповіла я.
Що? Ти ні разу ні з ким не спала? перепитала Ґледіс, широко розплющивши очі.Навіть випадково?
Навіть випадково, сказала я, здивувавшись, як секс може бути випадковий.
(Не хвилюйся, Анджело, тепер я в курсі. Випадковий секснайлегша річ у світі, якщо взяти його собі за звичку. Відтоді в моєму житті було чимало випадкового сексу, повір мені, але на той час я ще не була така розкута.)
Ти ходиш до церкви? запитала Дженні так, наче то було єдине пояснення, чому у свої девятнадцять я досі була незаймана. Ти бережеш себе для когось?
Ні! Нічого я не бережу. Просто не випадало нагоди.
Тепер уже всі розхвилювалися. Повитріщалися на мене, ніби я щойно сказала, що досі не вмію сама переходити через вулицю.
Але ж ти з кимось дуріла, еге ж? запитала Селія.
Ти ж цілувалася, правда? уточнила Дженні.Не може бути, щоб не цілувалася.
Кілька разів, сказала я.
Я відповіла чесно, бо на той час мій сексуальний досвід був справді мізерний. Під час танців у школі Емми Віллард, коли до нас привозили автобусами хлопцівз тих, за яких ми б мали колись вийти заміж, я дозволила одному хлопчині зі школи Готчкісс помацати мої груди. (Він їх, правда, ледве знайшовдовелося трохи пошурупати мізками.) Хоча то, мабуть, надто великодушно з мого боку стверджувати, що я дозволила йому помацати свої груди. Точніше кажучи, він просто взяв і поклав на них свої лапи, а я його не зупинила. По-перше, хотілось бути чемною дівчинкою. А по-друге, досвід виявився цікавий. Я була б не проти, якби він тривав довше, але танець закінчився, а потім той хлопчина вже сів у автобус їхати назад до Готчкісса і ми не встигли перейти до чогось більшого.
Ще мене цілував якийсь чоловік у барі в Поукіпзіодного з тих вечорів, коли я втекла від коменданток гуртожитку в коледжі Вассара й гайнула на велосипеді до міста. Ми з ним розмовляли про джаз (тобто він розмовляв про джаз, а я слухала, як він розмовляє про джаз, бо так відбуваються всі розмови про джаз із чоловіками), а потім разнічого собі! він притиснув мене до стіни й потерся своїм настовбурченим прутнем об моє стегно. Він цілував мене, поки мої коліна не затрусилися від бажання. Та коли він запхав мені руку між ноги, я вивернулась і вислизнула з його обіймів.
Того вечора я крутила педалі назад до студентського містечка з якимось бентежним відчуттям: я боялася і водночас сподівалася, що він біжить слідом за мною.
Мені хотілосяі не хотілосябільшого.
Стара як світ історія з життя дівчат.
Що ще було в моїй сексуальній анкеті? Ми з моєю найкращою подружкою дитинства Бетті вправлялися в аматорських версіях так званих романтичних поцілунків. Ще й тренувалися «мати дітей»: запихали подушки під сорочки, уявляючи, що ми вагітні, і цей експеримент був приблизно так само біологічно переконливий, як і той перший.
Одного разу мою вагіну обстежив мамин гінекологмама хвилювалася, що в мої чотирнадцять у мене досі не почалися місячні. Той чоловік трохи там покопирсавсяперед очима в моєї мами, а тоді сказав, що мені треба їсти більше печінки. Той досвід не назвеш еротичним ні для кого із задіяних осіб.
Крім того, відколи мені виповнилося десятьі аж до вісімнадцяти, я разів із двісті закохувалася у приятелів мого брата Волтера. Мати популярного красунчика-брата було вигідно, бо коло нього завжди крутилися його популярні красунчики-друзі. Проте Волтерові приятелі були надто загіпнотизовані нимїхнім ватажком, капітаном усіх команд, улюбленцем цілого містаі не звертали уваги на інших людей у кімнаті Зовсім наївною я не була. Час від часу я торкалася себе, відчуваючи збудження й докори сумління, але знала, що то не те саме, що секс. (Скажу так: мої спроби самозадоволення були чимось на кшталт уроків сухого плавання.) Так само я розуміла основи сексуальних функцій людини, бо в коледжі Вассара пройшла обовязковий курс під назвою «Гігієна»: на заняттях нас учили всього, ні про що не розповідаючи. (Учителька хіба показала нам зображення яєчників і яєчок, а потім дала доволі бентежну пересторогу: мовляв, підмиватися лізоломце ані сучасний, ані безпечний засіб контрацепції, і після того в моїй голові засів образ, який і тоді мене хвилював, і досі не дає спокою.)
Ну й коли ж ти збираєшся нарешті з кимось переспати? поцікавилася Дженні.Роки біжать!
Знаєш, що буде найгірше? запитала Ґледіс. Якщо ти зараз із кимось познайомишся, він тобі сподобається, а потім доведеться повідомити йому погану новину про те, що ти досі незаймана.
Ага, багато хлопців не будуть із цим бавитися, сказала Селія.
Ну так, вони не хочуть відповідальності,мовила Ґледіс. І вперше треба спати не з тим, хто тобі подобається.
То правда, бо що як усе піде не так, як треба? підтакнула ДженніА що може піти не так? запитала я.
Усе! відповіла Ґледіс. Ти не будеш знати, що робити, і виглядатимеш як дурепа! А якщо болітиме і ти, чого доброго, розридаєшся в обіймах хлопця, який тобі подобається?
Те, що я почула, було цілковитою протилежністю до всього, чого мене досі навчали про секс. Моїм шкільним подругам і мені завжди давали зрозуміти, що чоловіки воліли б, аби ми були незайманими. Нам казали берегти квітку свого дівоцтва для того, хто нам не просто подобатиметься, а кого ми кохатимемо. Ідеальний сценаріймрія, здійснення якої ми всі мали прагнутизвучав так: ти мала займатися сексом тільки з однією людиною все своє життя, і тією людиною мав бути твій законний чоловік, з яким ти познайомилася на випускному балу у школі Емми Віллард.
Але мені брехали! Ці дівчата вважали інакше, а вони зналися на тій справі. До того ж мене зненацька штрикнула тривога через те, яка я стара! Та мені, заради Бога, уже девятнадцять! Скільки можна ловити ґав? І я вже аж два тижні жила у Нью-Йорку. Чого я чекала?
А це важко? запитала я. Ну, перший раз?
О Господи, Віві, не будь як та вівця, сказала Ґледіс. Нема нічого простішого. По суті, тобі навіть нічого робити не треба. Чоловік усе зробить за тебе. Але ти мусиш хоча би приступити до тої справи.
Так, пора їй уже приступити, твердо мовила Дженні Селія тим часом дивилася на мене стривожено.
Може, ти хочеш далі бути незайманою, Віві? запитала вона, пронизавши мене своїм чарівним поглядом, від якого бігали мурашки по шкірі. З таким самим успіхом вона могла би спитати: «Може, ти хочеш далі бути дитиною, яка нічого не знає і на яку жалісливо зглядаються дорослі, досвідчені жінки, які тут зібралися?»однак за її питанням ховався добрий намір. Думаю, вона піклувалася про менехотіла переконатися, що на мене не тиснуть.
Але в мене справді зявилося нестерпне бажання позбутися цноти. Хоч сьогодні.
Ні,відповіла я. Я хочу приступити до справи.
Ми з радістю тобі допоможемо, люба, сказала Дженні.
У тебе зараз місячні? запитала Ґледіс.
Ні,сказала я.
Тоді можемо відразу перейти до діла. Хто в нас там є зі знайомих? задумалася Ґледіс.
То має бути гарний хлопець, сказала Дженні.Уважний.
Справжній джентльмен, мовила Ґледіс.
Не якийсь там йолоп, додала Дженні.
Такий, що оберігається, сказала Ґледіс.
І такий, що ніжно з нею поведеться, мовила Дженні.
Я знаю, хто це може бути, озвалася Селія.
Отак і сформувався їхній план.
Лікар Гаролд Келлоґґ мешкав у вишуканому будинку поблизу Ґремерсі-парку. Його дружина поїхала за місто, бо якраз була субота. (Місіс Келлоґґ щосуботи їздила потягом у Денбері провідати свою маму.) Отож мою дефлорацію призначили на вкрай неромантичний часу суботу на десяту ранку.