Келлоґґи були шанованими представниками місцевої громади. Вони належали до того кола людей, з якими спілкувалися мої батьки. Почасти саме тому Селія вирішила, що так буде краще для мене, адже ми вихідці з одного соціального класу. Келлоґґи мали двох синів: обидва вивчали медицину в Колумбійському університеті. Лікар Келлоґґ був членом клубу «Метрополітен». На дозвіллі він любив спостерігати за птахами, збирати марки й займатися любощами з артистками.
Однак своїми романами лікар Келлоґґ хвалитися не любив. Чоловік із його репутацією не міг дозволити собі, щоб його побачили в місті з молодою жінкою, витонченою, наче фігура на носі корабля (це відразу впадало у вічі), тому артистки самі приходили до нього, і то тільки в суботу вранці, коли дружини не було вдома. Він впускав їх через службовий вхід, пригощав шампанським і розважав їх в інтимній атмосфері гостьової кімнати. Потім лікар Келлоґґ платив дівчатам гроші за їхній час і зусилля й відпускав їх у світ широкий. До обіду все мало скінчитися, бо по обіді він приймав пацієнтів.
Усі артистки з «Лілеї» були знайомі з лікарем Келлоґґом. Вони навідувалися до нього по черзі, залежно від того, у котрої найменше тріщала голова в суботу вранці або котра з них спустила все «до останнього ґудзика» і потребувала трохи кишенькових грошей на тиждень.
Коли дівчата поділилися зі мною фінансовими подробицями такого укладу, я вражено перепитала:
То ви хочете сказати, що лікар Келлоґґ платить вам за секс?
Ґледіс вражено глянула на мене:
А що ти собі думала, Віві? Що, може, то ми йому платимо?
Послухай, Анджело: я знаю, як називають жінок, які пропонують сексуальні послуги джентльменам в обмін на гроші. Насправді для цього є ого-го скільки слів. Але жодна з артисток, з якими я товаришувала у Нью-Йорку 1940 року, так себе не описуваланавіть тоді, коли охоче брала гроші з джентльменів в обмін на сексуальні послуги. Вони ніяк не могли бути повіямивони були артистками. І дуже пишалися своїм статусом, бо тяжко працювали, щоб його досягнути, тому називали себе тільки так. Усе було просто: артистки заробляли небагато, у цьому світі кожна мусила давати собі якось раду (а туфлі дорогі!), тож ці дівчата вигадали систему «альтернативних домовленостей», яка давала їм змогу трохи підзаробити на стороні. І такі як лікар Келлоґґ були частиною тієї системи.
Тепер мені здається, що навіть сам лікар Келлоґґ не вважав цих молодих жінок повіями. Скоріше за все, він називав їх своїми «дівчатами»романтичним, дарма що трохи оманливим словом, яке і йому, безперечно, давало право не соромитися власної поведінки.
Іншими словами, попри всі докази того, що секс відбувався за гроші (а він таки відбувався за гроші, у цьому жодного сумніву нема), проституцією жодна зі сторін не займалася.
Це була всього лиш «альтернативна домовленість», яка всіх влаштовувала. Як то кажуть, від кожного за здібностями, кожному за потребами.
Я дуже тішуся, що ми зясували це питання, Анджело.
Бо мені зовсім не хочеться допустити будь-яких непорозумінь.
Тільки не забувай, Віві,він зануда, сказала Дженні.Якщо тобі стане нудно, не думай, що так воно завжди з чоловіками.
Але він лікар, зауважила Селія. І поведеться з нашою Віві так, як треба. Цього разу це найважливіше.
(«З нашою Віві!» Хіба я чула колись тепліші слова? Я була «їхньою Віві»!)
Настав суботній ранок, і ми вчотирьох сиділи в дешевому дайнері на розі Третьої авеню й Вісімнадцятої вулиціза столиком, який опинився в затінку від надземкий чекали, коли настане десята. Дівчата вже показали мені будинок лікаря Келлоґґа і службовий вхід за рогом, яким я мала скористатися. Ми пили каву і їли млинці, а дівчата наввипередки давали останні настанови. Ті три артистки ніколи не прокидалися й не щебетали весело такої немилосердно ранньої порище й у вихідний! але жодна з них не хотіла пропустити цей день.
Він надіне «гумку», Віві,сказала Ґледіс. Він завжди так робить, можеш не хвилюватися.
З «гумкою» не так приємно, зауважила Дженні,але вона тобі потрібна.
Я вперше чула це слово«гумка», та з контексту здогадалася, що, мабуть, ідеться про «презерватив»нам розказували про нього на курсі з гігієни у коледжі Вассара. (Я навіть тримала його в рукахдівчата передавали цю штучку одна одній так гидливо, наче здохлу розрізану жабу.) Якщо ж ідеться про щось інше, подумала я, дуже скоро я про це дізнаюся. Розпитувати я не збиралася.
Потім поставимо тобі ковпачок, сказала Ґледіс. Ми всі його маємо.
(Що це таке, я теж не знала, та вже потім зясувала, що йшлося про штуку, яку наша викладачка гігієни називала «діафрагмою».)
А я більше не маю ковпачка! мовила Дженні.Його знайшла моя бабця! Вона запитала мене, що це, а я сказала, що цим чистять дорогоцінні прикраси. І вона його забрала.
Чистять дорогоцінні прикраси? писнула Ґледіс.
Ну мусила я щось сказати!
Але я не розумію, як можна чистити ковпачком прикраси, не могла заспокоїтися Ґледіс.
А я звідки знаю! Спитай мою бабцювона його якраз для того й використовує!
Ну добре, а чим ти тоді користуєшся? запитала Ґледіс. Для захисту?
О люди добрі, та нічим, тому що бабця заховала мій ковпачок до своєї скриньки з перснями.
Дженні! хором скрикнули Селія і Ґледіс.
Та знаю, знаю. Але я обережна.
Не розказуй байки! заперечила Ґледіс. Обережнато не про тебе. Вівіан, не будь такою малою дитиною, як Дженні. Треба мати голову на плечах!
Селія витягнула з торбинки щось загорнуте в коричневий папір і простягнула мені. Я розгорнула пакуночок і побачила білий махровий рушник для рук, охайно складений, новенький. На ньому досі висіла бірка.
Це тобі,сказала Селія. Рушничок. У разі, якби в тебе потекла кров.
Дякую, Селіє.
Вона стенула плечима, відвела погляд іне може бути! зашарілася.
Часом у жінок тече кров. Краще мати чим повитирати.
Ага, бо гарних рушників місіс Келлоґґ ліпше не чіпати, мовила Ґледіс.
Так-так, взагалі не чіпай нічого, що належить місіс Келлоґґ! сказала Дженні.
Крім її чоловіка! пирснула від сміху Ґледіс, і всі дівчата розсміялися.
Ой! То вже по десятій, Віві,мовила Селія. Пора рухатися.
Я хотіла встати, але раптом закрутилося в голові. Я гепнулася на диванчик. Ноги підкосилися.
Мені здавалося, що я спокійна, але мій організм, очевидно, думав інакше.
З тобою все добре, Віві? запитала Селія. Ти точно хочеш цього?
Точно, відповіла я. Точно хочу.
Тоді раджу тобі поменше про це думати, сказала Ґледіс. Я так завжди роблю.
Її порада здалася мені розумною. Отож я кілька разів глибоко вдихнула й видихнулатак, як мама вчила мене робити перед тим, як змусити коня стрибнути через барєр, а потім підвелась і рушила до виходу.
До зустрічі, дівчата! якось аж неправдоподібно бадьоро сказала я.
Ми чекатимемо на тебе тут! мовила Ґледіс.
Це надовго не затягнеться! докинула Дженні.
Розділ шостий
Лікар Келлоґґ чекав на мене відразу за порогом службового входу до свого будинку. Не встигла я постукати, як двері відчинилися й він затягнув мене всередину.
Прошу-прошу, заходь, сказав він, зиркнувши ліворуч і праворуч, чи, бува, ніхто з сусідів не підглядає.
Він був невисоким чоловіком з непримітним лицем, його волосся мало один зі звичних для волосся кольорів, а одягнутий він був в один із тих костюмів, що їх зазвичай носять поважні джентльмени середнього віку з його статусом.
(Якщо тобі здається, що я геть забула, як він виглядав, то це тільки тому, що я й справді забула. Він належав до тих чоловіків, обличчя яких забуваєш, навіть якщо стоїш перед ними і дивишся їм просто в очі.)
Вівіан, мовив він і простягнув руку. Дякую, що завітала сьогодні. Ходімо нагору, там уже все готово.
Він говорив точнісінько так, як пасувало лікареві. Як мій педіатр у Клінтоні. Таке враження, що я прийшла до нього з хворим вухом. У цьому було щось підбадьорливе і водночас страшенно безглузде. У моїх грудях заворушився смішок, але я стрималася.
Ми пройшли через його дімгарний, вишуканий, але нічим не особливий. Напевно, у кількох сусідніх кварталах були сотні будинків, облаштованих точно так само. Мені запамяталися тільки обтягнуті шовком дивани з мереживними серветками. Я такі серветки змалку ненавиділа. Він провів мене просто до гостьової кімнати, де на столику вже чекало два келихи шампанського. Штори були затуленімабуть, щоб було легше уявляти, ніби то не десята ранку.
Він зачинив за собою двері.
Вмощуйся зручніше, Вівіан, сказав він, простягнувши мені келих.
Я чемно сіла на краю ліжка. Була майже певна, що він зараз помиє руки й підійде до мене зі стетоскопом, але він натомість підсунув деревяне крісло, яке стояло в кутку кімнати, і сів навпроти мене. Сперся ліктями на коліна й нахилився вперед, як той, чия роботаставити діагноз.
Що ж, Вівіан. Наша знайома Ґледіс сказала мені, що ти незаймана.
Це правда, лікарю, відповіла я.
Не треба називати мене лікарем. Ми з тобою друзі. Можеш кликати мене Гаролдом.
Добре, Гаролде, дякую, сказала я.
З тієї хвилини, Анджело, ситуація почала здаватися мені дуже кумедною. Хвилювання, яке я доти відчувала, розвіялося, а на зміну йому прийшло відчуття, що то всечистої води комедія. Вершиною абсурду був тон, яким я промовила «Добре, Гаролде, дякую» у тій гостьовій кімнатці з дурнуватим стьобаним покривалом з ацетату кольору мяти (лиця лікаря Келлоґґа я згадати не можу, а от те паскудне покривало ніяк не йде мені з голови). Він сидів у своєму костюмі, а яу своїй світло-жовтій сукенці зі штучного шовку. І якщо до нашого знайомства лікар Келлоґґ не вірив, що я незаймана, тієї жовтої сукні було досить, щоб його переконати.
Повне безглуздя. Він звик до артисток, а прийшла я.
Ґледіс повідомила мене, що ти хочеш, аби твою цноту він підбирав якесь делікатне слово, забрали?
Це правда, Гаролде, відповіла я. Я хочу, щоб її ліквідували.
(Я досі вважаю, що то був перший у моєму житті навмисний жарті я не могла натішитися, що промовила це з таким незворушним виглядом. Ліквідували! Геніально.) Він кивнув. Хороший лікар із поганим почуттям гумору.
Чому б тобі не роздягнутися? сказав він. Я теж роздягнуся, і приступимо до справи.
Я завагалася, знімати із себе все-все чи ні. На прийомі в лікаря я залишалася у «спідньому»цим словом мама називала мою білизну. (Але чому в ту хвилину я думала про маму?) Та знову ж таки: з лікарем я переважно не збиралася займатися сексом. Тож я нерозважливо вирішила, що скину із себе геть усе. Не хотілося справити враження якоїсь телички. Я лягла гола-голісінька горілиць на те бридке шовкове покривало. Руки вздовж тіла, ноги мов ті колоди. Словом, істинна спокусниця.
Лікар Келлоґґ роздягнувся до трусів і майки. Якось несправедливо вийшло. Чому він міг бути напіводягнутим, а я мала бути гола?
Посунься, будь ласка, на кілька сантиметрів, щоб я теж помістився, попросив він. Ось так. Добре. Ну що, подивимось на тебе.
Він ліг поруч, підперши голову рукою, і почав мене розглядати. Той момент був не таким нестерпним, як тобі може видатися. Я була самозакохана молода жінка і глибоко в душі вірила в те, що так воно й має бути: мене мають розглядати. Що ж до зовнішності, то найбільше мене хвилювали мої грудичи то пак те, що їх майже не було. Але лікар Келлоґґ, схоже, цим не переймався, хоч і звик до цілковито іншого типу фігур. Він узагалі виглядав щасливим від усього, що йому тут пропонували.
Незаймані груди! чудувався він. Їх ніколи не торкалася рука чоловіка!
(«Ну-у-у, подумала я, я б так не сказала. Хіба що рука дорослого чоловіка».)
Вибач, Вівіан, якщо в мене холодні руки, мовив він, але зараз я почну тебе торкатися.
І він сумлінно взявся до справи. Спочатку торкнувся лівої груді, потім правої, потім знову лівої, знову правої. Його руки дійсно були холодні, але дуже скоро зігрілися. Спочатку я трохи запанікувала й заплющила очі, але за якийсь час подумала: «Хм, а це цікаво! Ну що, поїхали!».
У якийсь момент стало навіть приємно. Тоді я вирішила розплющити очі, щоб нічого не проґавити. Напевно, хотілося побачити, як моє тіло шматують. (Ох, нарцисизм юності!) Я глянула на себе, замилувавшись тонкою талією і вигином стегон. Я позичила в Селії бритву поголити ноги, і у тьмяному світлі вони виглядали чарівно гладенькими. Під його долонями мої груди теж виглядали непогано.
Чоловічі руки! На моїх голих грудях! Ти тільки подивись!
Я крадькома зиркнула на його лице, і мене втішило те, що я побачила: почервонілі щоки й зосереджений вираз. Він голосно сопів, і я сприйняла це як добрий знакзначить, я таки його збуджувала. Його пестощі були справді приємні. Мені подобалося, як мої груди реагували на його доторки, як шкіра рожевіла й теплішала.
Зараз я візьму твою грудь до рота, сказав він. Це стандартна річ.
Краще б він цього не казав. Прозвучало так, ніби він описував якусь процедуру. Останніми роками я чимало думала про секс, але в жодній з моїх фантазій коханець не висловлювався так, ніби прийшов до мене додому з лікарським візитом.
Він нахилився і, як і обіцяв, узяв до рота мою грудь, і це мені теж сподобалосьпісля того, як він перестав про це говорити, ясна річ. Чесно кажучи, я ще ніколи не переживала чогось розкішнішого. Знову заплющила очі. Хотілося тихенько лежати, сподіваючись на те, що він і далі даруватиме мені це чудове відчуття. Та раптом чудове відчуття закінчилося, бо він знову розтулив рота.
Ми будемо діяти поступово й обережно, Вівіан, сказав він.
Боже правий, поможи, бо це прозвучало так, ніби він зібрався встромити в мене ректальний термометрколись у дитинстві я таке раз пережила, і зовсім не хотілося про це згадувати.
Чи, може, ти хочеш швидко з цим покінчити, Вівіан? запитав він.
Перепрошую? не зрозуміла я.
Ну, напевно, тобі лячно вперше лежати з чоловіком. Можливо, ти бажаєш, щоб цей акт стався швидко, щоб ти не мусила довго терпіти? Або, може, ти хочеш, щоб я не поспішав і навчив тебе дечого? Наприклад, дещо з того, що подобається місіс Келлоґґ?
Матір Божа, найменше за все на світі мені хотілося, щоб мене навчили того, що подобалося місіс Келлоґґ! Але я навіть не знала, що на це відповісти. Тому просто витріщилися на нього, як та дурепа.
Опівдні до мене почнуть сходитися пацієнти, геть не спокусливо сказав він. Здається, моя мовчанка його дратувала. Але нам вистачить часу трохи позабавлятися, якщо тебе таке цікавить. Тільки вирішити треба вже.
От як на таке реагувати? Звідки мені було знати, чого я від нього хотіла? «Позабавлятися» могло означати що завгодно. Я кліпнула очима.
Наше каченятко злякалося, полагіднішав він.
На якусь мить я відчула бажання прибити його за такий поблажливий тон.
Я не боюся, відповіла я. І не збрехала, бо справді не була налякана, просто розгублена. Я очікувала, що моє тіло сьогодні роздеруть на шматки, а все вийшло якось дуже вимордувано. Невже конче треба було про все домовлятися і все обговорювати?
Усе гаразд, моє каченятко, мовив він. Для мене це не вперше. Ти страх яка соромязлива, правда? То, може, дозволиш мені самому прокласти курс?
Він ковзнув рукою по моєму лобковому волоссю. Тримав долоню рівнотак, як тримають, коли пригощають коня кубиком цукру, бо не хочуть, щоб той вкусив. Потер долонею об мій горбик. Не так уже й зле. Узагалі не зле, якщо чесно.
Я заплющила очі, насолоджуючись цією дуже легенькою, та все ж магічною хвилькою приємного відчуття.
Місіс Келлоґґ любить, коли я так роблю, сказав він і знову перебив мені задоволення, бо я мусила подумки перемкнутися на місіс Келлоґґ та її забавляння. Їй подобається, коли я обертаю долоню спочатку в цьому напрямку, а потім раз, другий, третійу цьому
Усе ясно: проблемою тут будуть його теревені Я задумалась над тим, як змусити лікаря Келлоґґа стулити пельку. Просити його замовкнути у власному домі якось не годилося, тим паче тоді, коли він любязно згодився надати мені послугу й розірвати мою дівочу перетинку. Я була добре вихованою молодою леді, яка звикла шанобливо ставитися до авторитетних чоловіків; було б зовсім не схоже на мене, якби я сказала: «Ви б не могли, будь ласка, заткнутися?».
«А може, попросити його мене поцілувати? подумала я. Тоді він замовкне». Можливо. Принаймні рот його точно буде зайнятий. Але тоді і я муситиму його поцілувати, а я сумнівалася, що хочу цього. Важко сказати, що було гірше.
Мовчанка і поцілунки? Чи жодних поцілунків і його дратівливий голос?
Твоя кицюня любить, щоб її пестили? запитав він, сильніше притиснувши долоню до мого горбика. Твоя кішечка вже муркоче?
Гаролде, сказала я, ви б могли мене поцілувати?