Вона й тоді згадала їхню гру, припала обличчям до його долоней:
Віскі? Ром?.. запитала грайливо.
Не треба, відсунувся від неї, підвівся, пішов курити надвір.
Він дуже змінився тоді, вона його не впізнавала. За ті два тижні він не міг звикнути до тиші, а вона не могла вигадати, чим його затримати біля себе, як зробити, щоб він туди не повертався, у цей розвалений, розтрощений, розбитий аеропорт. Сварилися очі в очі, як ті двоє, що вона їх бачила колись у залі очікування. Пристрасне фламенко любові-ненависті. Вона засинала в сльозах, він не міг спати.
Там хлопці,повторював він.
А тут я сама! кричала вона. Мій світ розпався, я не можу його зібрати докупи, а ти не думаєш про мене! Ти повертаєшся в пекло, ти інший, інший!
Я вже ніколи не буду таким, як колись.
І ось вона в аеропорту, у новому терміналі. Він подібний на той, якого вже немає в її рідному місті, така сама сяюча будівля зі скла й металу, у полисках мерехтливого світла. І теж здається: стоятиме вічно. Пахне кавою з-поза барної стійки. Справа й зліва від неї люди в легких кріслах без підлокітників, усі місця зайняті. Вона чекає на рейс із Варшави. Повз неї проминає чоловік, розмовляючи по мобілці: поляки поставили його на ноги, каже він комусь, він ходить!.. Закінчення фрази чоловік ковтає, голос у нього тремтить. Вона повертає голову до нього, він дивиться на табло: їхній рейс ось-ось має приземлитися. Він теж чекає когось після реабілітації.
Довгі, безкінечно довгі хвилини очікування Вона незворушна, як король Данило, його камяний бюст на зеленій колоні в залі очікування демонструє їй приклад самовладання й витримки. Вона спокійна зовні, та серце її готове вистрибнути з грудей.
Із тим, що говорив по мобілці, вони одночасно зриваються з місця, щойно угледівши своїх. «Тату!»гукає до цього чоловіка хлопчина, схожий на школяра, він накульгує, спираючись на паличку. За спиною хлопчинирідне обличчя. Її чоловік. Він мовчки охоплює її лівою рукою, вона встигає помітити попереджувальний жест: праву руку відводить назад у півоберті, він захищає її, він боїться, щоб не зробили їй боляче, цій руці, зібраній з уламків, як конструктор. Даремна обережність. Вона тепер торкатиметься його ще ніжніше, наче він весь із крихкого скла.
Не встигає визначитися з його новим запахомвін пахне інакше. Але це потім, потім, бо зараз він цілує її у скроню й запитує, втягнувши повітря: пиріжки з вишнями? Їхня гра. Він знав, що вона спече його улюблені, вона йому про це писала. Але гра є гра. І тому її брови здивовано скидаються вгору:
Звідки ти знаєш?
Та ж борошно на маківці! відповідає він.
І вона справді вірить, у перші кілька секунд вірить, що вимастилась у борошні, навіть проводить рукою по волоссю, щось невидиме струшуючи, але відразу й зупиняється.
Ти мене розіграв! Розіграв, як завжди!
Вона сміється, бо якщо не сміятиметься, то заплаче. Він нарешті повертається. Він зараз майже такий, як був колись. Ось цієї хвилинимайже такий.
Імовірність дощу нуль відсотків
У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана:
Поїдемо до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і пледстандартний львівський набір. Ти ж любиш, мружилася Світлана, аби все було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.
Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби все було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Щоразу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?..
Він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. Із якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень по тому минув, і от маєш, як навмисно, йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?
Їдь-їдь, сказала йому на прощання, очі-щілинки, он і дощ обіцяють
Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребуєсамотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невідь-куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти в швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли в глухий кут.
Їхав переконатися, чи станеться збіг очікувань із тим, що може запропонувати це хвалене місто. Бо геть усе останнім часом не складається, валиться з рук, тривожно на душі, наче збираються хмари, темніє й гримить, і чуєш, знаєш, що вже не втекти від зливи.
Який там дощ! Львів потопав у спекотному мареві, нагадуючи сонне приморське місто. Здавалося, зараз таксі заверне за ріг і над низьким муром із викришеним по кутах камінням сяйне смуга бірюзової прохолоди, до вух долинуть крики білих чайок і повіє солоним морським вітром. Таксист зупинив легковик під брамою на старій вулиці.
Площа Ринок там, через двір, махнув рукою, перехопивши погляд пасажира. Це ваш будинок. Ми підїхали з протилежного боку. Той самий номер, що вам потрібний, не сумнівайтеся.
Господині помешкання Марко зателефонував з-під брами, як і домовлялися. Вона побряжчала ключем від брами, погриміла засувом на ланцюгу, вийшла неквапом, підборіддя вгору. Володарка молодого голосу виявилася субтильною старунею в охайному вбранні, з пишною мушлею сивого волосся. Вона провела його затіненим подвірям-колодяземМарко слідував за нею, підвівши голову. У квадраті неба напиналися вітрила простирадел. Вхід у помешкання просто з двору. Двері на першому поверсі, незамкнені. Як у дитинстві, коли мама й усі жінки двоповерхового деревяного будинку на Подолі виходили у двір вивішувати білизну, лише причинивши двері квартир.
Ставте, ставте на бенкетку, вона для того й існує.Господиня пропустила гостя вперед, мяко тицьнула пальцем у його дорожню сумку, а тоді показала на низенький ослінчик, обтягнутий вицвілим оксамитом невизначеного кольору. Цей наказовий жест у її виконанні виглядав делікатно й навіть грайливо, і Марко слухняно залишив свою валізу, де було запропоновано.
Жодних сторонніх запахів у помешканні не вчувалося, натомість мерехтіло в очах від надміру дрібниць. Складені віяла, театральні біноклі, порожні карафки з-під парфумів, порцелянові статуетки, пуделка, блящанки, поливана кераміка, бронза та олово, скляний канделябр у залишках воску, дві срібні ложечки У двох кімнатках та в крихітній кухніполички та шафки з різними абищицями. Наче потрапив в антикварну крамничку.
Пані Зеня дала гостю можливість обдивитися, передала йому необхідну побутову інформацію, пояснивши, чим і як користуватися, і залишила на тумбочці в передпокої ключі від помешкання та від брами. Іти, проте, не поспішала.
Кави? не чекаючи відповіді, зняла з полички кавомлинок, старий, із потемнілого дерева, з висувною шухлядкою та відкидною лядою нагорі.
Я не пю кави, зупинив її Марко, дякую.
Тоді чи не бажаєте, прошу пана, чаю? Бабуся не збиралася вступатися. Смачного чаю з трав Знесіння, га? Ви такого чаю не куштували, запевняю вас.
Знесіння? перепитав Марко, беручи до рук барометр на високій деревяній ніжці. Стрілка-вказівник трималася біля позначки Stormy. Поламаний. Марко повернув його на місце й опустився в масивне крісло, трохи не розрахувавши глибинувоно помітно просіло під вагою його тіла. Бачив з кімнатки господиню, вона поралась у крихітній кухні.
Знесіння, повторила пані Зеня, район у Львові.
Срібна каравела гойднулася на її голові.
Авжеж, у Львові. Це наче гори в місті. Неподалік від асфальту та автівок, а немов у лісі. Пташки співають, трави чисті
І гість захотів ароматного чаю, у великому горняті. Спостерігав за пані Зенею, за тим, як вона все робить неквапливо й вправно. Її дії заворожували. Із семи бляшанок було всипано до невеличкого мідного чайничка по дрібці трав і залито окропом. Почекавши три хвилини, протягом яких чайничок погойдувався в її руках над вогнем, жінка відставила посудину вбік, на керамічну підставку. Гість лише кліпнув очима, стулив повіки й розтулива чай уже був настояний, уже лився бурштиновою крученою цівкою у велике горня, розмальоване маками. А пані Зеня вже готувала каву для себе, наче мала дві пари рук. Закинула до кавомлинка жменьку кавових зерен, заходилася повільно крутити корбочку. Мовчки. Вона робила тривалі комфортні паузи між короткими фразами, ця сива господиня іграшкового помешкання на площі Ринок. Вона знала, що потрібно втомленому гостю.
Марко ковтнув чаю, гіркувато-терпкого на смак, тоді ще, і ще. Перед очима крутилася ручка кавомлинка, слухняно оберталася під справними старечими пальцями, обтягнутими сухою шкірою. Кімнату виповнювали запах нагрітих сонцем трав та хрускіт зерен у жорнах. За віковими стінами бив годинник на міській ратуші, звуки лунали стишено, з масним шурхотінням, наче хтось торкався грубої струни на контрабасі.
Марко з зусиллям розплющив очі. Нікого. Скільки він спав? Двадцять хвилин? Годину? Не важило скільки, бо він хотів спати ще, він тільки-но увійшов у смак солодкої непритомності. Відчував прохолоду кімнати, легке ажурне покривало на ногах та грудях, маленьку подушку під головою Важкі повіки лише кілька секунд протрималися розімкнутими.
Спав так, як не спав уже давно. Прокидався й знову зісковзував у глибоке забуття. Прокинувся голодний, голова свіжа, настрій піднесений. Станочікування чогось надзвичайного. Що там в айфоні? Оце маєш! Більше доби минуло. Пропущені дзвінки несуттєві. Від Світлани жодного.
Новини у світі? Нічого справді нового, ті самі проблеми, страхи та очікування ще більших неприємностей. Збираються хмари, темніє й гримитьу великому світі висить у повітрі тривожне передчуття. Гаразд, що з погодою? Усе добре, заспокоїв айфон. Спека покинула місто, імовірність дощу нуль відсотків.
Вийшов із душової кабінки, вдягнув білу футболку, джинси, легку вітрівкууперед! У місто.
За дверимабалкон, хіба він тут був, цей довгий рипучий балкон-тераса? Учора він його не зауважив. Спустився з низького бельетажа надвір, тут всюди, мабуть, по два входи-виходи. Перетнув вузький простір у напрямку до площі Ринок. Кроки лунко відбивалися від стін та від стелі напівтемних сіней будинку. Масивні двері на площу виявилися зачиненими. Підсвітив собі мобілкою: ані кнопки домофону, ані шпарки до ключа. Як вийти? Провів плямкою світла вправо-вліво, вона ковзнула стіною далі, поверхнею готичного обрамлення колишніх, уже неіснуючих дверей. Цегляна кладка. Камяний одвірок навколо неї. Е ні, усе ж таки двері! Грубі білі двері. Ось і клямка. Марко торкнувся холодного металу, натиснуві під пронизливий скрегіт іржавих петель вийшов на сонце.
Площа відразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого натовпу, не давши оговтатися від надміру світла й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплющиш очіпочуєш зливу.
Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані! Абись-но знала, як ви її кохаєте!
Дівчинка з кошиком, наповненим букетами квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані стрічкою, білі квіти, рожеві й бузкові. І втратила до нього цікавість, щойно він заперечно хитнув головою. Юну квіткарку вже проминала артистична пара, на неї й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилиці та дівчина в довгій білій сукні й крислатому капелюсі зі штучними квітами. Молодик підтримував руку панянки в себе на зігнутому лікті, щось шепотів, нахилившися до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку гострим, закрученим угору вусом.
Паноньцю, потіште панянку свіжою гортензією!
На площі вирував фестиваль, тут усі були в костюмах. Міжнародний фестиваль, кіно чи театральний. Лунали різні мовипольська, німецька, українська, ще якась незнайома Пан у темно-синьому котелку з високою тулією та муаровою стрічкою стояв, піднісши вгору ціпок, вітав когось на хіднику. Це був гід, очевидно, що гід: він так кликав свою туристичну групу, вів екскурсію у вигадливому вбранні за модою початку ХХ століття. Кожен другий чоловік на площі мав вуса, штучні, наклеєні. Майже всі були вбрані в білі сорочки з довгими рукавами, у камізельки та маринарки. Дехто в самих камізельках, але майже всі в краватках, із кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головахканотьє, котелки, капелюхи й кепки Походжали повільно, ніхто не квапився, позираючи на молодих жінок, ті пострілювали очима з-під вигадливих капелюшків. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманої радості чарівних пань.
Марко роздивлявся на людей, немов героїв ретрофільму, розглядав будинки, і щойно після реставрації, і старі обдерті з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почує з притиском: «Шановний! А ви що тут робите? Хто пустив стороннього на знімальний майданчик?!..» Проте на нього не звертали уваги, і він скинув із себе заціпеніння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловіками, упіймавши завершення репліки: «Полтва, пане Бриль»
Цікавість вела за собою. Почувався в цілковитій безпеці, очі фіксували деталі, перестрибували з ліхтарів на балкони, з квітів на підвіконнях на квіти в петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрібниць. Хтось тут насправді все це знімав, працював із розмахом, не заощаджував на костюмах та реквізиті. Де ж ховалася камера? Жодних ознак її присутності.
Під невисокими деревами ті двоє чоловіків прямували вздовж ратуші, помахуючи ціпками, наближалися до новесенької кутової будівлі на розі, там дві вулиці вливалися в площу під прямим кутом. Обійшли жінок у капелюхах із розлогими крисами, із парасольками в руках; доглядальницю з дітьми, хлопчиком у матросці та коротких штанцятах і дівчинкою з накрученими локонами, у ляльковій сукні.
Стишені голоси попереду то робилися виразнішими, то губилися в сторонньому шумі. Ті двоє поспішали на будівництво колектора. «Перекриття та засклепіння Полтви вимагає»і далі щось нерозбірливе бурмотів один. «Особливо на другому етапі», долинало від його співрозмовника Перший, говіркий, щоразу поважно повторював «пане інжінєр» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконічними «так» чи «ні». Два ціпки злагоджено вибивали ритм по бруківці.
Біля кутового фонтана згортали торгівлю. Тут щойно вирував ринок, міщухи купували городину, молоко та сир, а тепер продавці згортали ятки, збирали свій крам, звільняючи місце для прогулянок. Не поспішали забиратися геть лише дві тлусті перекупки, мили зелень у чаші фонтана, гукали останніх покупців, посварюючись між собою. І молода селянка ще залишалася, повязана хусткою, сиділа біля камяної Амфітріти, дружини Нептуна, накладала дівчинці в маленьке горнятко пахучі румяні шкварки, розгортала пишний домашній хліб, сповитий чистим рядном. Марко лише глянуввідчув повний рот слини. Щось далеке нагадало про себе, забуте, викликане апетитним запахом сільських шкварок та свіжого хліба з грубою шкіркою, із цяточками запеченого кмину.
Скільки коштує? запитав торговку, позираючи на її чисті руки, білі й пухкі. Із таких рук можна їсти.
Жінка весело озвалася, Маркові почулося: «Усі гроші!» Витяг із кишені купюри, нехай сама візьме, скільки треба.
Молодиця з цікавістю зазирнула до його долоні, тоді зиркнула на вигадливо подерті джинси.
Беріть, сказала, беріть, беріть, їжте на здоровя.
Намастила запашними шкварками гігантський кусень хліба й не взяла за це нічого.
Акція, зрозумів Марко, вгризаючись зубами у духмяний бутерброд. Заохочують покупців. Хто ж виробник? Їв пожадливо, аж за вухами лящало. Де назва фірми? роззирався. Як називається господарство фермера? Треба запамятати. Чудовий рекламний хід, відразу перетворюєшся на палкого прихильника цієї марки, бо воно все й справді натуральне, без жодних штучних домішків.