Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні.Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває панікаа що, як він забере руку? Тримайтесь. Донно, ще довго?
Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?
Ене алалісувало? шепочу я.
Що? Він підносить вухо аж до моїх губ.
Алалісувало? Ене алалісувало?
Паралізувало? перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. Можеш поворушити пальцями на ногах?
Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальцящоб нагадати мені, де він.
Спробуй іще раз. Ось так.
Біль пронизує обидві ноги. Різкий видихможе, схлип. Мій.
Ноги в порядку. Більце добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.
Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.
Правда. Я певен, що вас не паралізувало.
Акувати огу. Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. Уть лашка, не ітпушкай, шепочу я.
Він нахиляється ближче.
Я не відпущу.
Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.
Потім мені розповіли, що я пролетіла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навісу й упала на шезлонг у плетеному стилі з водозахисними сидіннями, який стояв на балконі містера Ентоні Ґардінера, юриста, спеціаліста з авторського права. Він був моїм сусідом, але ми ніколи не зустрічалися. Моє стегно розламалося на дві частини, а ключиця пробилася назовні. На лівій руці зламано два пальці, а на нозі плесно пробило шкіруодин зі студентів-медиків знепритомнів, коли побачив, як воно стирчить. Моїми рентгенівськими знімками тут усі захоплювалися.
У голові й досі лунає голос мого лікаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти». Мені, вочевидь, дуже пощастило. Вони мені це кажуть і чекають з усмішками, що я широко всміхнусь або, може, радісно затанцюю. Та я не думаю, що мені пощастило. Я дрімаю, потім прокидаюсьіноді бачу яскраве світло операційної над головою, а іноді тиху, спокійну кімнату. Інодіобличчя медсестри. Чую якісь уривки розмов.
«Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кінець зміни, га?»
«Ви проходите обстеження у Принцес Елізабет? Скажіть їм там, що ми вміємо робити реанімацію. Ха-ха-ха».
«Луїзо, зараз просто відпочивайте. Ми про все подбаємо. Ви маєте просто відпочивати».
Через морфій мені постійно хочеться спати. Збільшили дозуі по тілу побігли холодні мурахи забуття.
Я розплющую очі й бачу мамувона стоїть у ногах ліжка.
Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру?
«Вона пофарбувала волосся», ця думка десь наче на околиці свідомості. Потім інша: «Це ж моя мама». Мама зі мною більше не говорить.
Дякувати Богу, дякувати Богу! Мама намацує розпяття на шиї та торкається його. Це мені когось нагадуєне памятаю кого. Вона трохи нахиляється та проводить пальцями по моїй щоці. Чомусь мені на очі відразу навертаються сльози.
О моя крихітко! Нахиляється наді мною, наче намагається захистити мене від дальших негараздів. Відчуваю запах її парфумів, знайомий не гірше за мій власний. О Лу! Вона витирає мені сльози серветкою. Я страшенно перелякалася, коли мені зателефонували. Тобі боляче? Тобі щось потрібне? Тобі зручно? Щось тобі принести? Вона говорить так швидко, що я не встигаю відповідати. Ми приїхали, щойно дізналися. Тріна доглядає дідусявін передає тобі вітання. Ну, тобто він щось пробуркотів, і ми зрозуміли, що він мав на увазі. О серденько, як же так? Господи, що ти собі думала?
Не схоже, щоб вона чекала на відповідь. Усе, що я маю робити, це лежати тут.
Мама витирає свої очіа потім знов мої.
Ти й досі моя донечка. І я б собі не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми ну ми не були ти розумієш.
Я не отіЯзик якийсь дивний, я наче пяна. Я не отіла
Я знаю. Але мені так важко через це, Лу. Я не могла
Не зараз, люба, добре? Батько торкається її плеча.
Вона відвертається й дивиться кудись у простір, беручи мене за руку.
Коли нам подзвонили я думала я не знала Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. Дякувати Богу, вона жива, Бернарде.
Звісно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? Наді мною схиляється тато. Ми з ним говорили по телефону два місяці тому, але не бачилися півтора рокувідтоді, як я поїхала зі свого містечка. Він видається таким кремезним і знайомимале надзвичайно, надзвичайно втомленим.
Плобаш, шепочу я. Не знаю, що ще сказати.
Не треба, ми просто раді, що ти жива. Навіть якщо маєш такий вигляд, наче протрималася шість раундів проти Майка Тайсона. Ти взагалі бачила себе в дзеркало після того, як опинилася тут?
Я похитала головою.
Ну то й не дивися поки. Памятаєш Террі Ніколса? Коли він упав через кермо велосипеда коло крамниці? Ну ось, якщо прибрати вусато десь такий вигляд і маєш. Хоча Він нахилився ближче. Якщо придивитися
Бернарде.
Завтра ми принесемо тобі пінцет. У будь-якому разі, якщо тобі ще колись захочеться навчитися літатирушай кудись, де є злітна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоєму випадку недостатньо.
Намагаюсь усміхнутися.
Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.
Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?
Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.
Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму житті такого не робив.
Саме тут я усвідомлюю, що мало не померла, і з грудей раптом виривається плач. Я заплющую очі, і з них ллються пекучі сльози. Він тримає мою долоню у своїх великих руках, укритих мозолями від роботи з деревиною.
Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре.
Протягом двох тижнів вони щодня приїздять за пятдесят миль до мене. Потімкожних декілька днів. Батько взяв відпустку на роботі, бо мама сама не їздить так далекоу Лондоні ж усяке може трапитися. Вона часто це повторює, зі скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоїть злодій з ножем. Тріна завжди залишається доглядати дідусяале коли мама це каже, то стає зрозуміло, що не моя сестра висловила таку пропозицію.
Мама привозить домашню їжувідтоді, як ми разом пять хвилин роздивлялися мій обід, але так і не змогли втямити, що ж воно таке.
Ще й ці пластикові підноси, Бернарде! Як у вязниці.
Вона сумно потикала те виделкою, а потім понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенські сандвічітовсті шмати шинки чи сиру в білому батоні,а також домашній суп у банці. «Зрозуміла їжа», каже вона. Годує мене, як дитину. Язик поступово повертається до нормальних розмірівколи я впала, то мало не прокусила його наскрізь. Мені сказали, що це не рідкість.
У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсахмовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з пятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.
Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людейя їх уже впізнаю, потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.
Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.
Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!
Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж зявиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того«Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.
У пятницю після останньої операції на стегні мама привозить халатвін на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:
Медсестри казатимуть, що то я, Джозі.Він швидко відчиняє й зачиняє двері.
Вона занадто худаїй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчатити звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.
Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.
Мама стишила голос:
Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!
Батько глянув на мене:
Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.
Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.
Що таке? У чому річ? питаю.
Вони ніяково дивляться одне на одного.
Ну Мама сідає на краю ліжка. Доктор каже консультант каже не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.
Я відкушую шматок яєчного бутербродалівою рукою я вже можу тримати деякі речі.
А Мене відволікли.
Коли ти ходила дахом.
Жую свій бутерброд.
А може, ти ходила вві сні, серденько?
Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.
Ходила. Памятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і зїла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?
М-м Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.
І рівень алкоголю в тебе в крові Лікарі кажуть, що ти випила випила страшне багато.
У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.
Голос.
Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голосголос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.
Дівчини?
Я памятаю лише її голос.
Тато нахилився до мене:
А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна
Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.
А вони й казали, що швидку викликала дівчина. Мама торкнулася татової руки.
Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?
Я перестаю жувати. Вони соромязливо відводять очі.
Що? Ти ти думаєш, що я стрибнула, чи що?
Ми нічого такого не кажемо. Тато чухає потилицю. Просто ну відтоді як усе пішло якось не так ми довго не бачили тебе і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.
Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?
Ні, просто нас розпитують про всіляке
Хто розпитує? І про що?
Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося ну ти розумієш, відтоді
Психіатри?
Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарямиі ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона
Ви були в мене у квартирі?
Ну, ми ж мали забрати твої речі.
Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»
Зараз тобі треба побути з родиноюдоки ти не оговтаєшся.
Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартиріхай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, від цього ніде не подітися.
Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болитьі я просто більше не можу боротися.
За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.
Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми підїжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.
Ти як? Тато повертає голову до мене, наче здогадався, про що я думаю.
Нормально.
Ну й молодчинка. Він коротко плескає мене по плечу.
Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.
Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, чую я їхній шепіт. Цікаво, що вона накоїла цього разу?»
Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.
Нормально? повторює він. Давай, не квапся.
Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридоріна ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килимна ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.
Не підганяй її,каже мама, стиснувши руки. Ви йдете надто швидко, Бернарде.
Та вона ледь пережене Мо Фараха. Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.
Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позадуякщо вона впаде?
Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.
Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.
«Господи, думаю я. Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»
І тут на порозі зявляється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.
Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу! Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.
Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.
Купка витріщак, блін. Ану швидшея обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.