Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.
Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.
Бернарде!
Та я ж пожартував.
Луїзо. Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймаєі я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.
Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, каже мама.
Ти повертаєшся у свою стару кімнату, оголошує тато. Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томасати ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?
А в мене в дупі були червяки, видає Томас. Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці
О Господи! перепиняє його мама.
Ласкаво просимо додому! резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.
3
Озираючись назад, я бачу, що перші девять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижанавіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових курєрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.
У перші місяці з мене наче зняли шкіруя відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.
«Що ти про це думаєш, Кларк?»
«А я ж казав, що тобі сподобається!»
«Скуштуй це! Спробуй те! Давай!»
Без свого звичного повсякдення я загубилася. Мені знадобилося декілька тижнів, перш ніж я перестала вважати свої руки безглуздими без щоденного дотику до його тіла: мяка сорочка, на якій я застібала ґудзики, теплі нерухомі руки, які я ніжно мила, шовковисте волосся, яке я й досі відчувала між пальцями. Мені бракувало його голосу, його різкуватого сміхувін так рідко сміявся. Я сумувала за тим, як повільно опускалися його повіки, коли він засинав. Моя матиа вона й досі була проти того, що я стала частиною цього всього, сказала, що любить мене, але ніяк не може примиритися, що ця нова Луїзата сама дівчинка, яку вона ростила. Я втратила родину, втратила коханогоі так обірвалися всі ниточки, які повязували мене з тією людиною, котрою я була. Я почувалася так, наче просто пливу кудись у невідомий Всесвіт, без жодного якоря.
Я намагалася жити новим життям. Заводила принагідні дружні стосунки з іншими мандрівниками: молодими людьми з Англії, у яких освітнє «вікно»; американцями, які проходять шляхами улюблених літературних героїв, переконаними, що ніколи не повернуться на свій Середній Захід; заможними молодими банкірами; туристами. Переді мною постійно проходили обличчя, що тікали від свого життя. Я усміхалася, базікала з відвідувачами, працювалаі переконувала себе, що роблю так, як він хотів. Це мало мене втішало.
Зима відступила, і весна сповнила місто своєю красою. І раптом я прокинулася вранці й зрозуміла, що це місто більше мені не подобається. Принаймні я не відчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історії іммігрантів набридли, парижани стали якимись неприязнимиа може, я просто почала помічати безліч причин того, чому саме мені тут не місце. Це містохай би яке привабливе воно булосправляло враження вишуканої дизайнерської сукні, яку купили поспіхом і вона не сіла за фігурою. Я звільнилась і поїхала мандрувати Європою.
Не минуло й двох місяців, і я відчула себе ще гірше. Майже завжди була на самоті. Ненавиділа цей стан, коли не знаєш, де ночуватимеш, коли постійно звіряєшся з розкладами поїздів та непокоїшся через валюту. Важко було заводити знайомствая не довіряла нікому, кого зустрічала. Та й що я могла розповісти про себе? Якісь загальні відомостіта й по всьому. Те, що мало вагу для мене і було мені цікавим, я не могла нікому розказати. А коли не маєш із ким поговорити, то всі ці красиві місця, які бачиш, фонтан Треві або канал в Амстердамістають лише порожніми пунктами в списку. Останній тиждень минув на пляжі в Греціїусе тут мені нагадувало про той пляж, де ми з Віллом були незадовго до того. Скоро мені набридло сидіти на піску та відганяти від себе засмаглих чоловіків, яких, здавалося, всіх звали Дмітріс. Час там не давав мені втіхи, і я врешті повернулась до Парижапо суті, мені більше не було куди повертатися.
Намагаючись вирішити, що робити далі, я два тижні ночувала на дивані в дівчини, з якою ми разом колись працювали в барі. Я згадала нашу з Віллом розмову про карєру і написала в декілька коледжів щодо курсів дизайну, та в мене не було ніякого досвіду роботи, і мені ввічливо відмовили. Я втратила те місце, яке мені пропонували після смерті Вілла, його віддали комусь іншому, бо я не просила почекати. В адміністрації мені сказали, що я можу спробувати наступного року, але з їхнього тону я зрозуміла, що всі знають: я не повернуся.
Я шукала роботу в інтернеті, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, мені й досі бракує кваліфікації, аби робити бодай щось цікаве. А потім, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотаріус Вілла, і сказав, що час зробити щось із тими грошима, які мені залишив Вілл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Він допоміг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю Сітія обрала це місце, бо згадала, як Вілл щось казав про бар на розі вулиць неподалік. Мені ввижалося, що так я буду ближче до нього. Лишилося ще трохи грошей, щоб її меблювати. За шість тижнів після мого повернення до Англії мене взяли на роботу в бар «Трилисник та конюшина», я переспала з хлопцем на імя Філ, якого не планувала ніколи більше бачити, і стала чекати, коли ж нарешті почну жити.
Минуло девять місяців. Досі чекаю.
Протягом першого тижня вдома я нечасто виходила кудись. У мене все боліло, я швидко втомлювалася. Легко було просто лежати в ліжку та дрімати під дією екстрапотужних знеболювальних. Я втішала себе тим, що найважливішим було дати своєму тілу одужати. Дивно, але повернення в батьківський дім стало для мене тим, що треба: тут я нарешті змогла спати більш як чотири години поспіль; приміщення були достатньо малі, щоб я могла ходити, тримаючись за стіни. Мама годувала мене, дідусь складав компанію. Тріна повернулась у коледж, а з нею і Том. Удень я багато дивилася телевізор, дивуючись нескінченній рекламі кредитних компаній, підйомників для інвалідів та інтересу до дрібних відомих осіб (я нікого з них не знала, бо мене майже рік не було в країні). Я жила наче в крихітному коконіале в ньому в кутку копирсався величезний слон.
У розмовах ми не зачіпали тем, які могли б порушити цей крихкий баланс. Удень я дивилася новини про якусь відому людину, а за вечерею казала щось на кшталт: «А ви чули, що кажуть про Шайну Вест?»і мама з татом вдячно підхоплювали тему, зауважуючи, що вона повія, чи має гарну зачіску, чи ні те ні се. Ми говорили про «Торги на горищі» («А мені завжди було цікаво дізнатися, скільки б дали за те вікторіанське кашпо твоєї матеріпотворна річ») та про «Ідеальний будинок» («Я б у такій ванні й собаку не мила!»). Я не думала ні про що, крім їжі та простих клопотів: одягатися, чистити зуби, виконувати крихітні мамині доручення («Слухай, серденько, поки мене не буде, розсортуй, будь ласка, свої брудні речія закину їх зі своїми кольоровими»).
Але зовнішній світ повільно підповзав до мене все ближче. Я чула, як сусіди розпитували мою маму, коли та розвішувала білизну:
Так що, твоя Лу вдома?
Вдома, нехарактерно коротко відповідала мама.
Я помітила, що стала уникати кімнат, з яких видно замок, але все одно знала, що він там. І в ньому живуть люди, які дихають памяттю про Вілла. Іноді мені ставало цікаво: що з ними тепер? Коли я була в Парижі, мені передали листа від місіс Трейнор, у якому вона офіційно дякувала мені за все, що я зробила для її сина. «Я знаю, Ви зробили все, що могли», писала вона. Більше я про них нічого не знала. Уся їхня родина стала для мене примарними залишками часів, які я не мала сил згадувати. Нашу вулицю накривало тінню від замку на декілька годин щодня, і для мене присутність Трейнорів стала ніби якимсь докором.
За два тижні після мого приїзду я помітила, що тато з мамою перестали ходити на місцеві зустрічі.
Сьогодні ж вівторок? запитала я на третій тиждень, коли ми сиділи за вечерею. Хіба ви не мали б уже піти?
Вони глянули одне на одного.
А, ну ні. Нам і тут непогано, сказав тато, жуючи свою свинину.
Та я можу й сама побути, нічого страшного, кажу. Мені вже набагато краще. Я абсолютно не проти подивитися телевізор. Потай від інших я давно хотіла просто посидіти без чийогось нагляду. Відтоді, як я приїхала, мене жодного разу не полишали саму більш як на півгодини. Правда. Ідіть і розважтеся трохи. Я в нормі.
Ми ми просто не хочемо туди більше ходити, сказала мама, роздивляючись картоплину, яку різала.
Люди різне говорять. Про те, що сталося. Тато смикнув плечима. Так що скінчилося тим, що нам простіше не ходити туди.
На цілих шість хвилин запала тиша.
Були й більш конкретні нагадування про моє минуле життя. Нагадування, одягнені в штани для бігу в обтяжку з тканини з особливими вологовідвідними властивостями.
Коли четвертий ранок поспіль Патрік пробіг повз наш будинок, я здогадалася, що це не випадково. Першого дня, почувши його голос, я прошкутильгала до вікна та глянула крізь завіси. Онде він, унизу, розтягує сухожилля, розмовляючи з якоюсь блондинкою. Волосся в неї зібране у хвостик, сама одягнена в лайкру гарно дібраних відтінківодяг сидить на ній так щільно, що неважко побачити, чим саме вона снідала. Вони були як двоє олімпійців, що пропустили змагання з бобслею.
Я відступила трохи від вікна, щоб він не побачив мене, якщо раптом гляне вгору. За мить вони попрямували далірівні спини, пружні ноги. Просто пара блискучих бірюзових поні, запряжених у карету.
Два дні по тому я саме вдягалася, коли знов їх почула. Патрік щось голосно розповідав про вуглеводне навантаження, а його дівчина підозріло глянула на дімначе її саму дивувало, що вони вже вдруге зупиняються на одному й тому самому місці.
На третій день, коли вони прибігли, я була у вітальні з дідусем.
Треба потренувати прискорення, голосно запропонував Патрік. Давай біжи до третього стовпа, а я засікатиму час! Інтервалдві хвилин! Марш!
Дідусь промовисто закотив очі.
Він що, робить таке щодня відтоді, як я приїхала?
Очі дідуся закотилися чи не в потилицю.
Я крізь штори дивилася, як Патрік стоїть, уважно вдивляючись у таймер, у найкращій позі просто перед моїм вікном. На ньому чорна флісова кофта на блискавці та добре дібрані лайкрові шорти. Я стояла в декількох футах від нього, з іншого боку штори, дивилась і тихо дивувалася тому, як цей чоловік міг бути тим, кого я довго, як я думала, кохала.
Давай, давай! кричав він, підвівши погляд від таймера.
Дівчина, як слухняний пес, торкнулася стовпа коло нього та чкурнула назад.
Сорок дві і тридцять вісім! оголосив він схвально, коли вона повернулася, важко дихаючи. Думаю, ти могла б іще на півсекунди краще.
Це для тебе шоу. До кімнати ввійшла мама з двома кухлями.
Та я здогадалася.
У супермаркеті я бачила його матірвона спитала, чи повернулася ти, і я їй сказала. І не дивися так на менея не змогла б їй збрехати. А в отієї,вона кивнула в бік вікна, цицьки несправжні. Про це весь Стортфолд говорить. Кажу тобі, на них можна дві чашки чаю поставити. Вона зупинилася біля мене. Знаєш, вони заручені.
Я думала, ця новина мала б мене боляче вжалити. Але я сприйняла це на диво спокійно.
Ну вони наче добре підходять одне одному.
Мама ще трохи постояла коло вікна, дивлячись на Патріка.
Він непоганий хлопець, Лу. Просто просто ти змінилася. Вона дала мені кухоль і відвернулася.
Нарешті одного ранку, коли він закінчував віджимання на тротуарі коло мого дому, я відчинила двері й вийшла на вулицю. Спершись на ґанок, я склала руки на грудях і почала пильно дивитися на нього, аж доки він підвів на мене погляд.
Не варто тут надовго зупинятисясусідський собака ретельно оберігає цю частину тротуару.
Лу! вигукнув він так, наче я була останньою людиною, яку можна було побачити на ґанку мого власного будинку, де він бував гостем декілька разів на тиждень протягом семи років. Для мене сюрприз побачити тебе тут. Я ж думав, ти вирушила завойовувати великий світ!
Його наречена, що віджималася поруч, підвела очі та швидко знов їх опустила. Її сідниці напружилися ще більшехоча, може, це мені здалося. Вгорувниз, вгорувниз. Усе її тіло шалено підскакувало. Я навіть почала хвилюватися за її груди.
Він схопився на ноги.
Це Керолайн, моя наречена. Він уважно на мене подивився, очікуючи реакції.Ми готуємося до наступної «Залізної людини». Уже удвох брали участь.
Це так романтично, зауважила я.
Ну, ми з Керолайн вважаємо, що приємно робити щось разом.
Я бачу, кажу. І у вас обох бірюзові лайкрові костюми!
Ну, це наш командний колір.
Запала коротка тиша.
Вперед, командо! Я скинула в повітря кулак.
Керолайн теж звелася на ноги й почала розтягувати мязи стегна, згинаючи ногу, наче лелека. Мені від неї дістався кивокмінімум увічливості в такій ситуації.
А ти схудла, сказав він.
Ну, мабуть. Крапельниця з фізрозчиномнепогана дієта.
Я чув, що що в тебе стався нещасний випадок. Він співчутливо схилив голову.
Новини швидко ширяться.
У будь-якому разі, добре, що ти в нормі.Він шморгнув носом і глянув униз по вулиці.Тобі, мабуть, нелегко було цей рік. Ну, все те, що тобі довелося пережити
А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.
Ну що ж, вітаю з весіллям.
Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.
Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає.Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.
Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілляце ж недешево.
Вони обоє глянули на мене.
А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?
Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.
Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.
Я не маю ніякого стосунку до цього.
О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най найсильнішою нареченою в місті.
Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.
Виродок, сказав дідусь, коли я прошкутильгала у вітальню. Потім знов кинув нищівний погляд у вікно. Виродок. І захихотів.
Я дивилась на нього і раптом сама почала сміятись. Уперше за останній час.
То як, вирішила, що робитимеш далі? Коли тобі покращає?
Я лежала на ліжку. Тріна телефонувала з коледжувона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Наді мною на стелі розкинулося ціле сузіря з блискучих наліпок Томасаїх, мабуть, тепер і не прибрати без доброї половини самої стелі.
Ще ні.
Але ж треба щось робити. Не можна просто відсиджувати зад цілу вічність.
Я і не відсиджую зад. І моє стегно ще болить. Фізіотерапевт каже, що краще лежати якомога більше.