Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.
Я знаю.
Ти наче дрейфуєш кудись. Тобі нічого не цікаво.
Тріно, я щойно впала з даху. Мені треба відновити сили.
Ну а до того ти вешталася світом. Потім працювала в баріщоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобі треба трохи впорядкувати безлад у голові. Якщо ти не збираєшся навчатися, то слід нарешті вирішити, що робитимеш зі своїм життям. У будь-якому разі, якщо поки ти збираєшся лишитись у Стортфолді, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довіку.
І це каже жінка, яку банк «Мама й тато» підтримує вже років вісім.
Я навчаюся, на денному. Це різні речі. Крім того, я продивилася твої банківські виписки, поки ти була в лікарні. Оплатила твої рахунки. У тебе залишилось приблизно півтори тисячі фунтівце з лікарняними. А до речі, куди, в біса, ти дзвонила за океан? Ті дзвінки коштують цілу купу грошей!
Не твоє діло.
Я склала список агентів з нерухомості в тому районівони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжахможе, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.
Тріно, ти мене втомлюєш.
А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.
Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.
Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?
Я перевернулась на бік і скривилася від болю.
Знаю. А може, ні.
І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угодаі ти не можеш порушити своє слово.
Ну все, досить. Цю розмову закінчено.
Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у пятницю! Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.
Вона розєдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.
«У вас була угода».
Була. І дивися, що тепер вийшло.
Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібназ нею я почувалася так, наче мені вже під девяносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в паркна цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і зїдає їх дорогою додому.
Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замкущоб «змінити оточення», але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік паркуі не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.
Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з однимперші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник, а я, щоб утішити його, обіцяла купити пончик з повидлом у супермаркеті.
Дітичні,сказав він у відділі випічки. Я не зрозуміла й насупила брови. Дітичні,повторив він, показуючи на пончики, і засміявся.
А, зрозуміла. Добре, мамі так і скажемо: купили дієтичні пончики.
Мама казала, що він став смішливим через свої лікидумаю, це не найгірший побічний ефект. Він і далі сміявся, коли ми стояли в черзі біля каси. Я схилила голову, шукаючи в кишенях монетки, і думала, чи треба допомогти татові в садку на вихідних, і тому цілу хвилину не помічала шепіт у себе за спиною.
Це через провину. Кажуть, вона намагалася стрибнути з багатоповерхівки.
Ще б пак. Будь-хто стрибнув би. Я б не змогла з таким жити.
Дивно, що вона наважилася знову тут зявитися.
Я заклякла.
Знаєш, нещасна Джозі Кларк і досі помирає від сорому. Вона щотижня ходить на сповідьхоча гріха в ній стільки ж, скільки плям на випраній білизні.
Дідусь показував пальцем на пончики й шепотів дівчині за касою:
Дітичні.
Та всміхнулась і сказала:
Вісімдесят шість центів.
У Трейнорів так нічого й не владналося.
Та це їх просто зламало, еге ж?
Вісімдесят шість центів, будь ласка.
Мені знадобилося ще декілька секунд, щоб зрозуміти, що касирка дивиться на мене й чекає грошей. Я витягла жменю монет і почала вибирати потрібні, але пальці не слухалися.
Думаєш, Джозі лишила б її саму доглядати діда?
Ти ж не маєш на увазі, що
Ну, хто його знає Вона один раз це зробила. Врешті-решт
Мої щоки горіли червоним. Монетки посипалися на стійку. Дідусь повторював «дітичні, дітичні» здивованій дівчині, яка ніяк не могла втямити, у чому жарт. Я потягла його за рукав:
Ходімо, дідусю. Нам уже час.
Дітичні,спробував він знову пожартувати.
Добре, мяко відповіла дівчина.
Будь ласка, ходімо. Мені було жарко, голова крутилася, наче я ось-ось знепритомнію. Вони, мабуть, і далі мене обговорювали, але в мене у вухах стояв такий дзвін, що я майже нічого не чула.
Бувайте, сказав він.
До побачення, відповіла дівчина.
Добра, зауважив дідусь, коли ми вийшли на вулицю. А потім глянув на мене:А чого ти плачеш?
Коли маєш якийсь стосунок до катастрофи, є певні аспекти, про які не відразу дізнаєшся. Спочатку думаєш, що доведеться боротися лише з наслідками самої катастрофи: постійні спогади, безсонні ночі, бажання знов і знов прокрутити все те в голові чи сказати те, що мала сказати тоді. А також думки про те, чи змінилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи інакше.
Мама казала мені, що моє життя зміниться назавжди, якщо я буду там, коли Вілл помре. Але я думала, що вона має на увазі мій психологічний стан. Що мені доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумілими спалахами гніву та постійним внутрішнім діалогом з тим, кого немає. Але пізніше зрозуміла, що річ не тільки в мені. Тепер, в еру технологій, я назавжди лишуся «тією» людиною. Навіть якщо зможу викреслити з памяті всю ту родину, мені все одно ніколи не дозволять відокремити себе від смерті Вілла. Моє імя буде повязане з цим, аж допоки існують екрани та пікселі. Люди будуть мене засуджувати на підставі якихось поверхневих відомостей або й узагалі без підставиі я нічого не можу з цим вдіяти.
Я коротко підстриглася, змінила стиль одягу. Усе, що виділяло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу і стала одягатися, як Тріна, у прості футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах історії про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жінку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся від жаху, як колись. Тепер мені стає цікаво, яка ж там насправді була історія, поки журналісти не пофарбували її в чорно-біле.
Я відчуваю дивну спорідненість із цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь світ про це знає. І, що гірше, я теж про це дедалі більше дізнаю`ся.
Я заховала під шапочку все, що лишилося від мого темного волосся, одягла темні окуляри та пішла в бібліотеку, докладаючи максимум зусиль, щоб приховати шкутильгання, хоча в мене аж щелепу зводило від концентрації.
Прямуючи до архіву місцевих газет, я пройшла повз групу малюків, що співали пісні в дитячому кутку, потім повз кількох мовчазних любителів генеалогії, які намагалися довести, що мають звязок із королем Річардом III. Серпень 2009-го знайти було неважко. Глибоко вдихнувши, я розгорнула підшивку десь посередині й побачила статтю:
ТУТЕШНІЙ МЕШКАНЕЦЬ СКІНЧИВ СВОЄ ЖИТТЯ У ШВЕЙЦАРСЬКІЙ КЛІНІЦІ
Родина Трейнорів просить поважати їхнє право на приватність у «важкі часи».
35-річний син Стівена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обірвав своє життя в клініці «Диґнітас»неоднозначному центрі евтаназії. Містер Трейнор залишився квадриплегіком після дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 2007 року. У клініку він, як стало відомо, вирушив разом зі своєю родиною та доглядачкою, 27-річною Луїзою Кларк, яка також мешкає у Стортфолді.
Поліція наразі розслідує обставини смерті містера Трейнора. Наші джерела повідомляють, що причин для судової справи не знайдено.
Батьки Луїзи Кларк, Бернард і Джозефіна Кларк, які мешкають на Ренфрю-роуд, відмовилися від коментарів.
Каміла Трейнор, мировий суддя, після самогубства сина відмовилася від своєї посади. Джерела повідомляють, що ця робота стала для неї «нестерпною».
А далі було воно. Обличчя Вілла. Він дивився на мене з фотографії в газеті. Його дещо саркастична посмішка, відкритий погляд. Мені на мить перехопило подих.
Смерть містера Трейнора обірвала його успішну карєру в Сіті, де його знали як безжального бізнесмена й талановитого скупника компаній. Учора його колеги прийшли висловити свою
Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосаминавколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям».
Я нічого не зробила. Минуло вже півтора рокуа я так нічого й не зробила. Продавала алкоголь у двох різних країнах і жаліла себе. Я повернулась у дім, де виросла, уже чотири тижні томуі тепер відчуваю, що Стортфолд засмоктує мене, намагається переконати, що мені було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду і буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моєї присутності,але буває ж і гірше, правда? А тут живеш із родиною, у любові та безпеці.
Я знов глянула на стос газет переді мною.
На першій шпальті останнього номера була стаття:
СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ
Я згадала, як тато сидів на моєму ліжку в лікарні й шукав у газеті статтю про мій нещасний випадок.
«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».
Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинкуі мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.
Що тут робиться?
Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього зявилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.
Маркер, що не стирається, пояснила мама. Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.
Перестань нарешті малювати на всьому! кричала Тріна. Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.
Та я ж робив тобі штани-тиждень!
Мені не треба штани з днями тижня! волала вона. Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!
Не свари його, Тріно, втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. Могло б бути й гірше.
Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.
Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!
Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.
Що таке? Що такого я сказав?
Бернарде
Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.
Господи Мама затулила обличчя рукою.
Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.
Давай, шипіла вона. Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить
Що? насупив брови батько. Що таке?
Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палецьтой трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.
А що такого? долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!
Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.
Господи
Бернарде, не згадуй Бога всує.
Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати імя Господа на чортовому колесі в Батлінзі! Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?
Ми змиємо, тату, сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.
Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?
Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.
Не відтирається, Джозі. Не відтирається!
Мама кинула відтирати дідуся й почала терти губкою тата.
Стій спокійно, Бернарде. Я роблю, що можу.
Тріна пішла по ноутбук.
Я пошукаю в інтернеті. Має бути щось для таких випадків: зубна паста чи, може, рідина для зняття лаку. Може, відбілювач
Не будеш ти лити відбілювач на моє обличчя! заревів тато.
Дідусь тихенько хихотів у кутку кімнати зі своїми піратськими вусами.
Я боком намагалася пройти повз них.
Мама тримала татове обличчя лівою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мененаче до цього й не бачила.
Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись?
Усі раптом припинили робити свої справи та повернулися до мене з усмішкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавиділа цю усмішку.
Нормально.
Ця відповідь усіх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям.
Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно.
Так. Чудові новини.
Серденько, якщо розсортуєш свій білий одяг, я закину його прати разом із татовим.
Та не переймайся, сказала я. Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.
Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.
Ну, зрозуміло, нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови
4
Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.
У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у пятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марквисокий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.
Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.
Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.
Вільям. Батько помер шість місяців тому. Це трохи смішно, якщо чесно, поки він був живий, ми не дуже й спілкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут.
У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантаминевеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.
Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими сумними.
Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», відповіла я подумки.
Пробачте моє запізнення, відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.