Санаторійна зона - Хвильовий Микола Григорович 6 стр.

Гофман:

 Нічого От почитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.

Марія до світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього.

Сказала:

 Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:

 Що ти так часто до мене?

 Аякже: я ж тебе кохаю.

 Так?

Марія порадила проїхатись по пошту.

Згодився.

Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

Виїхали в степ після обіду.

На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.

Стояв голий чорнозем і без кінця степ. Праворуч летіли гори.

Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.

А потім сказала:

 Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

 І я не люблю.

Вона:

 Це символ всефедеративного міщанства.

 Так.

Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.

Бігли дорогичорні, степові. Маячило кволе сонце.

Підїхав Зиммель і несподівано заговорив:

 Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказіможе, тому люблю. Мій батькокубанець, а матигрузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці глибокої буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові!

Вадим сухо сказав:

 Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагаліскучно. Ви трішки відстали від життя.

Зиммель, ображений, відїхав.

Маріяіронія. Кинула:

 Ну, от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, пяниця й картьожник.

Вадим:

 Простоне та романтика.

Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

 А що ж оспівувати? Всяку сволоч тільки тому, що вона зветься комуністами?

 Не знаю, а на це хворієш і тина романтику.

 Не думаю!

А потім знову мислі про рокитакі довгі гони. І нило серце, як хворий зуб.

Вадим був надто чорний.

І дороги бігличорні, степові.

Туманів Ельбрус.

Було холодно й прозоро.

На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхідупоставили фортецю.

Проїхали ще дві верстви.

І було так:

Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.

Марія тривожно:

 Що тобі?

Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крові.

Марія зупинила коні. Підїхав Зиммель.

Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала:

 Що з тобою, Вадиме?

Серед степу стояли коні й куделили вухами.

Зиммель зліз із свого жеребця й привязав його до тачанки.

Схвильовано сказала Зиммелеві:

 Повертайте додому скоріше.

Тепер побігли дороги на схід.

Чорні, степові.

Марія згадала: «доживає останні дні». Гірський чингал знову впав на серце лезом.

Вадим заплющив очі й важко дихав. Бліде лице зовсім йому почорніло.

В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову й тривожно дивилась на захід, де була станиця.

Тачанка відходила на захід.

 Вадиме, що з тобою?

Вадим сказав ледве чутно:

 Нічого мені легше

Марія приложила вуста до Вадимового волосся:

 Милий мій

Зиммель не повертався й гнав коні туди, де вирине станиця, де стрінуть голі дерева й стоси листя.

Міцнішав вітер.

Марія тривожно дивилась на захід.

V

Коли Вадима внесли в кімнату, з моря знову полетіли солоні вітри.

Вітри джигітували й зникали в Закаспії.

Приходив лікаршироколобий, в окулярах. Вадимові нічого не сказав, а Марії, коли вийшли, говорив:

 Сьогодні вночі

Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила.

А потім на душі було порожньо.

Був Гофман.

Надходив вечір.

У стіну глухо входили цвяхи.

Цеостанні цвяхи: завтра свято.

Вадим лежав на койці, Марія стояла біля етажерки.

За вікном брів синій листопад.

На Вадимовій голові лежав компрес.

Упали вії. Дихати важко.

Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі її були далеко і від книжок, і від кімнати.

Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним.

І думала: віра чи певність? Потім уявила

 мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються А то дороги бються в муках й знову мчаться. Вадим каже: «поезія». Припустім Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечері молодь співає «Інтернаціонал», а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.

На однім стовпі написано:

Підеш направозагризе вовк.

Підеш налівоубєшся в ярку.

Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.

А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра?

Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а збоку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність?

І туманіють глухі заулки нашої республіки.

Раптом вітер стих

На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.

Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.

 Чичи!

 Кра! Кра!

У станицю заглядали хмари.

З Зараївського хутора йшли.

Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:

 Цеперед смертю Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов Але дивись, Маріє, на нашу сучасність з XXV віку Памятаєш: Домбровський, Россель, Делеклюз

Пауза.

Потім додав ще:

 Християни мають своє Євангеліє. І ми Так, Маріє Я знаю чого ти не була моя

І знову впали вії.

Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.

А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:

 Чичи!

 Кра! Кра!

Біля етажерки лежала соснапоруділа, а гірські трави зівяли. Все-таки пахло сосною.

Коли стемніло, запалила свічку.

Розтаборилась півтемрява.

Теж зівяла.

Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.

Постукав тихенько Гофман.

Спитав пошепки:

 Ну, що, як?

Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.

А за вікном по станиці урочисто брів на схід синій листопад і зникав у невідомих пісках у Закаспії.

Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Іноді кашляв і вихаркував шматки крові, які безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напівтемній кімнаті оддавала багрянцем.

Стіни дивились сіро й похмуро.

Вадим догоряв. Кімнату наповнили хрипи.

Здавалось, десь булькає вода. Було болотно.

Марія дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.

Уночі Вадим почав ловити руками повітря.

Марія підійшла до ліжка.

І побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподівано рвонувся й одкинув голову.

Ловив ротом повітря, видно було, що хоче щось сказатиі не може.

Далеке, замріяне промайнуло в голові. Марія голосно й схвильовано сказала:

 По оселях урочисто ходить комуна.

На момент обличчя Вадимові покривилось посмішкою.

Тоді Марія в нестямі похилила голову і з жагою промовила

Те, що вона промовила, здавила тиша.

І тиша запахла сосною.

Марія подивилась на чорне обличчя й зрозуміла.

Підійшла до свічки, погасила її й вийшла на повітря. Побрела по станиці, в степ, на схід.

Скоро заметушилось повітря, з моря джигітували солоні вітри.

В синій ночі не видно було, як летіли гори.

Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч.

Марія йшла на схід.

Кавказ мовчав у гірській задумі.

На далекій цегельні скликали нічну зміну:

 Гу-у!

Дорога й ластівка

І

У перспективідорога.

Праворуч, ліворучакварелі. Далеколіс. Дорога до лісу, а може, вбік.

Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.

Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.

Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за великі гони.

Покірно йду за нею.

Колись була береза, зірвав листок і положиву книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)

Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.

Потім згадую сливи.

Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.

Тоді вона дала мені жменю.

Та не були то сливи. Було дитинство.

На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.

Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.

А в потопі (памятаєте?) були голуби.

Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.

І каже голубка:Дорога?  Каже голуб:Дорога!

Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.

Дивлюсь знов на дорогу.

За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.

Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.

Але все-таки що з дорогою?

І сказав голуб:Дорога?  Сказала голубка:Дорога!

По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.

Коли пройшла тінь і сховала дорогудороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрості й подумав з тоскою:

 Дорога?

Але голуби не озивались.

Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.

Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.

Я надів кашкета й вийшов на вулицю.

II

Було тихо і темно.

Раптом повіяв вітер.

І закрутило,

зашуміло

в деревах.

Був грімто прийшла літня пахуча громовиця.

Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.

А потім зашумів дощ.

Вона шукала світло

 шукала,

найшла,

полетіла.

Влетіла.

Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.

То була кімната.

Сіла на шафіспокійно, сухо, тепло.

Але хвилювалась.

Її хвилювало звичайне світлоелектрика.

Тоді вона зірвалась і знову полетіла.

І отчотири оксамитових стіни.

Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.

Назад!

Назад!

Ів клавіші!

Пронісся мелодійний звук.

А що вона?

Ще раз у стелю розписну, а там

в знемозі

впала.

Сиділа. Важко дихала.

А її ніжки обгортав килимто східний оксамитовий килим із Турції.

Певно, кімната була незвичайнато була кімната в моїй уяві.

А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.

Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.

Так! Вона шукала вікнавилетіти у вікно, у дощ, у ніч.

Але вікна не було.

А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.

Була в розпуціїї надто тривожило звичайне світлоелектрика.

Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.

Чи чула вона, як сміялись дерева?

Нічого не чула вона.

Нічого!

Нарешті

 вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.

Зітхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила головку від світла й шукала очима

 вікно.

Вікна не було. І вона вмерла.

А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.

За десять хвилин світало.

За годину я увійшов у кімнату.

Вже ночі не було.

Пройшла громовиця, пройшов дощ.

Підводилось сонце.

Пахло сонцем, пахло життям.

Я зітхнув глибоко й високо підвів голову.

Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.

То була ластівка.

Я(Романтика)

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль.  Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до одрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за неюмовчазний степ Я одкидаю вії і згадую воістину моя мативтілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя матинаївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре памятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, «що я (її мятежний син) зовсім замучив себе». Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. Томолоде загіря.

Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за нимиліта, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за одрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, із сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гулглуха канонада. Насуваються дві грози.

I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислідо неможливості натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в чека.

Помешкання нашефантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету.

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське: «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгинянадменна, княжатав темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ.

Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандитза одною термінологією, інсургентза другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

 Ячекіст, але я і людина.

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.

Обиватель:

 Тут засідає садизм!

Я:

 (мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То бє годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.