Побачились от де.
Уявітьпорожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Цемуралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.
Це бурса революції.
Було зоряно, а потім стало темнопройшли хмари.
Побігла мжичка.
Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву, на північ від ворожих рейдів.
Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
Ви плакали?
Так!..
І засміялась:
Мені трішки соромно знаєте буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:
Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря
повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.
Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
Я згадав сніговий степ.
Ішла мжичка.
Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.
А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвигце без сумніву.
А чий?
Ви подумайте
Товариш Жучок 2,
3,
4,
і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок 1нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
Ходить «кіт у чоботях» по бурянах революції, носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а якеви знаєте.
Так:
піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувативишивати золотом або срібломце яскраво).
Ми назвали
товариш Жучок.
А історія назве
«кіт у чоботях».
Кіт у чоботяхтип.
Точка. Коротко. Ясно.
Все.
Синій листопад
І
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
Північний Кавказ.
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхівя. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погаслодогорало, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
Звичайно, журно. Але ти мене розумієш
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль.
Зрідка налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-такитоска. Це те, коли покидаєш позиції й не певний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодцікрапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну.
Вадимкомісар бригади, Маріякрапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
Ну дапевний, і ну данепевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямоширока церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо чий запахсосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Боляче вдарило: «жаба»!
Але Марія раптом згадалаполковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серцязапекло.
Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
Сідай-но ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула:
Твоя?
А чому ж не моя? Моя товаришка Так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна от
(Буває в синю ніч зарипить далеко журавельвитягають воду. Зарипів.)
Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті, потрібно зупинитися Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло:
Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
Не хвилюйся, Маріє
Марія грубо й чітко:
Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
Маріякрапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революціїтяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Зналаі Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сімєю.
На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на північнім, недалеко узгірїв.
А вдень бачили сиві верхівя Ельбрусу. Іноді верхівя бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
Ходім!
Марія погасила останню головнюі огнище вмерло.
Коли проходили біля вікна, постукали.
Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках.
Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима
Їй було боляче.
Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».
В штабі стояла ніч.
II
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
Сотня. Напруженість.
А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?
Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, ґрунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили звідси з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
В обід прийшов до Марії Гофмангладкий, ласкавий, суворийпаровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
А Зиммель знову накапостив.
Марія:
Що там таке?
Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
Ну й радійте. Ви ж самі кажетене можна без цього.
Гофман уперто одрубав:
Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Простотоска. Простохаря непереможеного хама.
Ви так думаєте?
Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
Тоді виходьте з партії.
А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
Тому, що нам все ясно.
Гм логіка!
А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.
Марія усміхнулась:
Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
Почекайте, товаришко!
Ще усміхнулась:
Ну, що ви то я так жартую
З вікна бачили гори й сиві верхівя Ельбрусу. Верхівя знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумнірадянські.
Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала у руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станиці в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
Ви мовчали б краще.
Знизав плечима Зиммель:
Я думаю, що можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «относительне».
Нарешті він сказав:
Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуришне продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
Звідси?
Що ж звідси? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
Е ви заїхали дуже далеко. Так можна й того з партії.
І раптом закричав на Зиммеля:
Геть звідси мальчишка!..
Зиммель зблід і відступив на два кроки.
Чого це ви Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.
Гофман одразу ж одійшов:
Ну, от відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.
І сів на ліжко.
Марія усміхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
Робоча опозиція
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і мяла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин.
У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:
Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
Рабами не будемо!
Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
От куди б нашому Вадимові. В бір.
Марія раптом згадала й сказала з сумом:
Це ж жорстоко
Ви про Вадима?
Ну да Вічний ідіотський трафарет: memento mori.
За вікном знову посувався синій листопад.
Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий. Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.
Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.
III
Марія пішла в свою роту.
Три взводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.
Підійшла до лампи:
Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:
Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква«чи». Виходить буква «ги», бо схожа Хочу оце письмо додому.
Марія сіла допомагати.
Взяла в руку коряві пальці червоноармійцеві й виводила букву «чи».
Писали довговдвох
А в своїй кімнаті згадували червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи».
Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він ще працював.
Голубом положила руку йому на плече:
Слухай, Вадиме!
Він підвівся й сів з нею на ліжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
Слухай, Вадиме!
Так слухаю
Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла.
Потім ледве чутно сказала:
Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.
Вадим уважно подивився на Марію:
І я тебе теж кохаю!
Вона:
Але
Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерйозно:
Я тебе розумію: ворогам не до кохання.
Марія:
Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хворий сміх.
IV
На світанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пішла листяна хуга.
Дерева порожнілиголо.
А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.
По станиці пройшла мідна тиша.
Тільки зрідка рипів далекий журавельвитягали воду.
Гофман з червоноармійцями вже заквітчав залу. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штабу в ліхтарях. Завтра буде ілюмінація.
На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезіїсвітової, синьої.
Цереволюція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія?
Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезіїсвітової, синьої.
Марія читала європейські новинки, про радіоплуг.
Сказала лукаво Гофманові:
От пишуть про радіоплуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що бють на пятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?