Санаторійна зона - Хвильовий Микола Григорович 8 стр.

Хіба то моя вина?

В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

 Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

 Кого?

 Твою матір!

Я:

(мовчу).

Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.

Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати.

 Слухай. Навіщо ця мелодрама?

Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

Я (грубо):

 Провалівай!

Андрюша й на цей раз зблід.

Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда, звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним деревяним обличчям.

Я:

 Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

 Слухай!..

Я:

 Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі розїзди показалися біля станції: інсургенти відступають.  Кричить дальній вокзальний ріжок.

Андрюша зіскочив. За ним і я.

Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонцемідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі і знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

Я забув про все. Я нічого не чув ісам не памятаю, як попав до підвалу.

Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнель, і на дворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся

 дегенерат.

 От так стража! Всі повтікали!.. Хі Хі

Я:

 Ви?

Він:

 Я? О, я!  і постукав пальцем по дверях.

Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Памятаю, я подумав тоді:

«це сторож моєї душі»,  і без мислі побрів на міські пустирі.

А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказ задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і мовчазних закутках підворотень.

Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій

Я остаточно збився з ніг!

Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й пє вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

Я різко кажу:

 Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тоді він іронічно й байдуже:

 Ну, і що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.  О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.

Я:

 Будь ласка, покиньте кімнату!

Доктор:

 Ну, і що ж? Добре!

Тоді я не витримую й шаленію.

 Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

Тьма.

 Конвой!

Вартовий увійшов і доложив:

 Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

Із-за дальніх одрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесіїтемного натовпу на розстріл.

Позаду рипіли тачанки.

Авангардомконвойні комунари, далінатовп черниць: в арєргардія, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

Я йшов по дорозі, як тоді,в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

Я раптом відкинувсь: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось менітак, як в дитинстві, на теплих грудях.

І спалахнуло:

 невже я веду її на розстріл?

Що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життєва дійсністьхижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

Але, може, це помилка?

Може, треба інакше зробити?

Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: errare humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

І тоді я горів в огні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

Мовчазна процесія підходила до бору. Я не памятаю, як розставляли черниць, я памятаю:

до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

 Ваша мати там! Робіть що хочете!

Я подивився:

 з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся.

Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячив сторожевий загін мого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний огоньперестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,  то помітив ворог.  Збоку розірвався снаряд.

Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, памятаю, спалахнули короткі огні: так кінчали з черницями.

І тоді ж, памятаю

з бору вдарив у тривогу наш панцерник.  Загудів ліс.

Метнувся вогоньраз,

два

і щеудар! Удар!

Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкругипусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

 Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її мятежний син) зовсім замучив себе.

Що це? Невже знову галюцинація?

Я відкидаю голову.

Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

Вона мовчала.

Панцерник заревів у бору.

Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся.  Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.  Недалеко грохотали орудія.

Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

«От дурень!»подумав я.

Потім скинувся:

 Де ж люди?

Ну да, мені треба спішити до свого батальйону!  І я кинувся на дорогу.

Але не зробив я й трьох кроків, як щось мене зупинило.

Я здригнув і побіг до трупа матері.

Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, памятаю, текла темним струменем кров.

Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.  Тьма.

І раптом чую:

 Ну, комунаре, підводься!

Пора до батальйону!

Я зиркнув і побачив:

 переді мною знову стояв дегенерат.

Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора!  Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу.

В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

Я зупинився серед мертвого степу:

 там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

«Лілюлі»

І

 жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.

То заводський квартал, що вже не мовчитьвийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт.

Це знає город.

А вранці, ввечері, вночі в завданий час довго й спроволока гуде заводський гудок.  В центрі города гудка не чути.

 А що під Тайгайським мостом?

Там теж гудки: то паровикиі в степ, і на станцію. То за карєрами пронизливо «кукушка»карєри далі, за кілька гін.

справа, недалеко, коли з города. Він татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявість, матовість, тьмяність, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн. Тоді ранкова зоря надіне нові сапянці й тихо, нечутно рипить по траві. Тоді каже горбун Альоша:

 Ізмайле, ти чудак.

Товариш Огре мило всміхається:

 Чому чудак?

І справді, чому чудак? А у вікно ллється блакить, а десь кричать паровики.  Горбун теж усміхається.

І прийшла ще Маруся, і тому, що вона якась екзальтована дівчина (горить і тече пяною вишнівкою), думайте: каесему.

Так. Верещить:

 Бачила барахло минулого: академтеатр. Точка Айда, хлопці, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу Чуєте? А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?

І розказує: політперевірка, готовляться. Ха-ха!  Горбун узяв партквиток.

А Льоля подивилась на Марусю й подумала: «Боже мій, хоч би скоріш вечір, хоч би не провалити пародії на «Лілюлі».

Так що сьогодні дебют: пародія на «Лілюлі». І Льоля надзвичайно наелектризована.

А це в даль майбутніх віків:

 Зима в пятім році нової ери була хора, бо довго не було снігу, а була чвиря. Потім випав сріблястий сніжок, але задмухав південний з Озівського моря вітер, і сніжоксріблястийрозтанув. Зимою були калюжі, і туберкульозний город (90 % сухотних) занидів у журі. Це, безперечно, було боляче.

Капебеу формально забігло вперед на тринадцять деньпо календарю, місяцеслову, Юліанському, і Україна стала жити по Григоріанському новому стилю, «в стилі» уесесер.

Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогодні Новий рік був раніш Різдва приблизно (хто знає?) на тиждень. І це були не диканські фантазії геніального Гоголя, а простофакт.

Під Новий рік снігу не було, і, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тільки гули паровикиі в степ, і на станцію. Але про ці гудки потім.

З товаришем Огре в тім же домі живе й француженка Фурє. Коли Фурє брала віолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фурє, думала і про віолончель, і про Бордо.

І ще сказати: дім із фасадув дим, а задні вікна виходять туди, де рейки спішать од станції й пропадають у лісах, в перельотах далі.

Так що сидить горбун Альоша (некрасивий карлик) біля вікна, що в степ, і переписує героїчні пєси для Льолі. Льоля з волоссям різдвяних ляльок і з тендітним біло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фатупід вінець. Вона працює в місцевім пролет

студії, де керують (в пролеткульті) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швейцар (відкіляв анкеті не записано) і вісім чи девять інтелігентів. Інтелігенти щиро віддаються праці, деякі навіть члени капебеу.

Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародію на «Лілюлі»?

І ще сказати: напередодні Нового року над городом паслись зоряні отари, а місяць, може, був, а може, і не був, бо кожному багато справ і кожний кудись спішив.

 Здається, не був: були зоряні отари й майже весняна теплінь.

От.

Вечір. О дванадцятій ночі буде Новий рік. Це веселечність. Це всі знають. Бо тоді ж згадують молодість, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потім умерти, але про останнє не знатипро смерть. Так. Люди завше хочуть житиі це велика правда, яка на землі, без якої буде порожнеча.  Про інші правди дехто любить говорити й гадати, як під Новий рік або Водохрещу: на воді, з воском і як: «Світлана». Це так; сказано так, бо митець пізнає світ.

А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотахтоскує, бо рипить і виє. До цього звикли, цієї жури не знають. Митець знаєМаруся улетіла.

І знову до товариша Огре підходить горбун. І знову у вікно ллється блакить.

 Ти будеш на пародії?

 Буду, Альошо.

Так що пародію на «Лілюлі» будуть ставити під Новий рік, сьогодні, в пролеткульті.

Товариш Огрев капебеу, в експедиції, в редвидаві і ще десь. Любить більш за все відділ хроніки. Колись був членом капебеу, але потім механічно вийшов. Каже: філософські непорозуміння з капебеу. Товариша Огре можна побачити всюди й ніде.  Льоля в партії не була.

Льоля?

 Ну да, жінка товариша Огре.

Вечір.

З площі Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потім до півночі збирати хроніку в новорічний випуск.

Приїхав давно.

Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун і зараз переписує героїчні пєси для Льолідля пролеткульту, для інших клубів, де працює тендітна Льоля.

Горбун каже:

 Ізмайле, подивись у вікно.

Товариш Огре підійшов і подивився у вікно (Горбуннекрасивий карлик, євнух, без рослини й помятий, але його очі нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу).

Горбун задумливо дивиться в присмерк і каже:

 Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкругибруд, грязь Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилітає в степ, він кричить не то радісно, не то журливо: «Гу-гу-гу!..» І от недалеко спускають пари: «Чох-чох!..» А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!»