І Альоша провів «капебеу», мов голодний вовк у голоднім і дикім степу.
Льоля сказала:
Ти, Альошо, фантазер. От і все.
Товариш Огре сказав:
Так, він фантазьор. Але він художник. Це правда: паровик у степу кричить «капебеу». Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник.
Тоді некрасивий карлик іще сказав:
А пар по насипу стелетьсяви знаєте чому? Коли потяг мчить од семафорави знаєте чому?
І засміявся тихо й щиро.
Товариш Огре спитав:
А чому?
Альоша не говорив і ще сміявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
Сказала й Льоля:
Ну говори
Вже зовсім присмерк. І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугілля й пару, далеко фуркнув зелений вогонь семафора. І був такий нетутешній, ніби химерний вартовий забутих заулків города
А далі степи причаїлись на глухих неосяжних гонах.
Із станції вилетів потяг й кричав на ввесь степ:
Гу-у!..
Альоша не сказав чому і знову переписував героїчну пєсу для Льолі А Льоля біля вікна й поспішно пришивала до панталонів (білих як сніг) мереживо. Бо Льоля, хоч і сама прала панталони, але без білих, як сніг, панталонів ходити не могла, і без мережива на панталонах.
Запалили електрику.
Посерединізалізна пічка, а збокурояль. А ще збоку біля стінитуалетний столик. Їдять мало. Іноді Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втім, без одеколону ніхто не може: ні Льоля, ні Ізмайло, ні навіть Альоша.
На туалетнім столику й художні фігурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинулареволюція) купувала й любила туалетні прибори, щоб пахло від неї молодістю, радістю, гімназією, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кінця когось невідомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанкові тіні забутих дівчат із забутого теремка, де цілий світ минулого.
Товариш Огре похапцем різав на маленькі шматки маленький шматок білого хліба й дивився у вікно, де стояв зелений вогонь семафора І знову у вечорових сутінках степу шипіли, свистіли й вовтузились паровики.
Альоша теж зрідка поглядав туди, і невідомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.
II
Дивно: під Новий рік весна. Це так геніально, мов замріяні фантазії геніального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно
Товариш Огре вийшов і поспішно пішов у задуму зимової весни. Льоля піде потімще так рано, вона ще встигне зробити репетицію пародії на «Лілюлі».
До трамвайної постоянкисорок кроків. Іде. Калюжі тихо замислились на вечірнє небо. Біжить собака, понюхав калюжу й побіг далі. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолійні гуси. Потім із геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув і рішуче помчав до воріт.
Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.
Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, 30. Це ж там Льоля буде стрічати Новий рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лі-лю-лі», пєси Ромена Роллана. Так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре.
На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника».
І летять уривки:
Тоді духмяний сум не буває пяною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так
так
Маруся верещить:
Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна». І це так серйозно, так підпільно Ха-ха-ха!.. Максиміліяна Гардена з «De profundis».
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака» а десь «ундервуд» шаленіє, а десь стихійна композиція.
І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:
На веранді сидить стара діва й плаче. «Чого плачете?»Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме Га? Кому вона потрібна?
Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
І Маруся так заливається, що прямочорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихія.
А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весниз товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища.
По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції.
Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки:
Так?
Так?
Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, але
на жаль, не завше.
Чуєте, потенціальні підсвинки з «прекрасної синьої свині»?
Так?
Так!
І шумів трамвай.
Гражданін, ваш білєт?
Товариш Огре подав гроші.
Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Марусявперед, назад, навкруги. І знову верещала:
Це ж прелість, Огре! Чуєш?
Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карликапро гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але
Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розписи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо, нарешті! невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему «Лі-лю-лі».
Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
Що ж тут смішного?
Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре!
Потім вискочила з трамвая й крикнула:
До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії Хай живе Пупишкінголова пролеткульту і його заступникМамочка! О-о, як стрінемо Новий рік!.. До побачення, Огре!
Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.
І здавалось, що тротуаром бредуть натхненні менестрелі. Здавалось
І раптомздалось:
в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутнов розпуці, в божевілліневідомо:
о мій прекрасний загоризонтний краю! Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на забутих кварталах степові буряни. Вірю!.. Бо бачуі Даф
ніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо «Ameto», а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню
І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою
Пупишкін і мамочка
(Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)
Товариш Огре зиркнув у вікно.
Хто це?
Ну да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тайгайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на «Лілюлі».
І справді: хіба таки поганий товариш Пупишкін?
Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то
Живе?
Живе!
Ну і Бог з ним!
Але хтось не вгомоняється.
Тоді це:
Товариш Пупишкін, голова пролеткультуне просто голова: і письменник. Оповідання його починаються фатально так: «Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій etc». Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: «Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?» І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!
Це який? Це той, що йде!
Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшовне підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.
товариш Пупишкін
має «чотирьох ребятьонков» і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що «антік маре з шоколадом». Правда, хтось каже, що це міські міщаночки Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!
А як же так?
А так, значить, «вопче».
І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: «Ми захищали Петроград» А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає:
Так як по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє?
Нє!
Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?
Сознаніє!
Дурак! А що таке сознаніє?
Товариш Мамочка хилиться на канапу:
Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.
Тоді товариш Пупишкін розгортує книгу й рішуче парирує удар:
От тобі й Бухарін сказав нарешті й я тобі кажу!
Нє!
Дурак ти, мабуть, і сьогодні підпив?
Тоді Мамочка в обійми:
А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарності. А я от кажу: «Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективноє творчество». Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!
Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того
Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
Мамочка:
Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові Понімаєш?
і т. д. і т. п., etc.
Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку?
Ну да!
Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилений піс. Тихо вмирає блакить.
А з заходу насуваються сині тачанки.
І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.
III
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фурє.
Мадам Фурє вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думалакуплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі. Її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «божїм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.
Француженкапородиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
Фурє каже:
Колего, товар хороший. Може, купите?
«Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фурє вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
Колего, товар хороший.
Фурє вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокаторце логіка її любові.
А Льоля підвелась і зітхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в парткасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?
Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
А я от знаю І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фурє: віолончелю.
А музика така:
на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ
Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончель бурютоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів
І знову гриміла зоря на далеких шляхах Хеопс-Хуфу!..
Льольо!
Я.
Ти слухаєш?
Слухаю.
Француженка не втихала.
І тоді ж, коли чуєш віолончель мадам Фурє, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обовязково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
Савойя!
І думає, що савояриубогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
Альоша сидить, задумався над героїчною пєсою, а потяг кричить у степу:
Гу-гу!.. довго, спроволока.
І думає горбун тоді про мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної мафіївін тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя.
І знову зажурно сказав Альоша.
Савойя!
Мадам Фурє
Льоля пішла й сказала:
Драстуйте, мадам Фурє!
А, це ви, Льолю? Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рікце радісно Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказала:
Ви хорошая, мадам Фурє, і я вас люблю за вашу щирість.
Мадам Фурє збентежилась, заметушилась, а потім не знала, куди положити руки.
Ви, Льольо, мене так схвилювалиі мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.
Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитисьгенеральнодо постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
Я люблю Карузо за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
Мадам Фурє два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончеллю, бо вона була колись у консерваторії.
Проходив трамвай повз будинокце було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
У мадам Фурє була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.
Тоді Льоля подумала: мадам Фурє і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції.
Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фурє сказала:
Я, Льольо, не скінчила консерваторіїі я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
Ах, мадам Фурє, ви мене не зрозуміли. Ви так натхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончельжива істота, і в ній жодного дисонансу А от у моїй душі не те.