Чарльз МартінГора між нами
Гора між нами
Присвячується Крісу Фірбі
Ця книжка є художнім твором, і всі імена, місця, персонажі й події вигадано або ж використано суто з художньою метою. Усі збіги з реальними подіями, людьми та місцями випадкові.
Пролог
Привіт.
Не знаю точно, котра зараз година. Ця штука має записати час. Я кілька хвилин як прокинувся. Ще темно. Не знаю, скільки я був непритомний. Крізь розбите лобове скло падає снігу мене обличчя вже кригою взялося. Важко кліпати. Шкіру наче пофарбували. Тільки на смак інакше.
Мене усього трусить Дихати теж важко. Наче хтось сидить на грудях. Гадаю, два чи три ребра точно зламані. Є підозри, що легеню прохромило кісткою.
Вітер не вщухає, і хвіст фюзеляжу постійно гойдає. Ну, чи що там лишилося від хвоста. Над моєю головою щось шкрябає плексигласмабуть, гілка. Звук просто гидотнийначе хтось нігтями дере шкільну дошку. Звідкілясь іззаду теж дме холодом. Раніше там був хвіст. Пахне пальниммабуть, у баках зосталося чимало. Мене страшенно нудить.
На мені лежить рука. Пальці холодні та перекручені. На одномутоненька обручка. Це рука Ґровера. Він помер ще до того, як літак зачепив дерева. Не знаю, як він примудрився посадити цю пташку і не вбити мене.
Коли ми злітали, температура була близько 10 °С. Заразне знаю, але на відчуття набагато холодніше. Ми на висоті плюс-мінус три з половиною тисячі метрів. Навряд чи ми встигли пропáдати більш як двісті метрів, перш ніж Ґровер завалився на крило. Приладова панель не світиться та вся запорошена снігом. Іноді мерехтить індикатор GPS.
Десь тут собака. Хвіст та зуби, а не собака. Шерсть коротка, розміром трохи більша за хлібину. Дихає з якимось моторошним хрипінням. Мабуть, зовсім малий стомився. О, а ось і він! Ходи до мене, хлопчику Та ні, ні, не сюди. Ось так. Ой, ну добре, лижи, тільки не гарцюй тут. Як тебе звати, малий? Страшно? Розумію, малий, мені теж
Не памятаю, як звати собаку
Так, я знову тут. Що, довго я був без тями? Тут зі мною песпід пахвою гріється, під пальто. Я вже розповідав про нього? Як же його звати?..
Він теж труситься, аж повіки тремтять. Кожного разу, як виє вітер, він підскакує та починає вити у відповідь.
Не можу чітко згадати, як усе сталося. Ми з Ґровером розмовляли Він був за штурвалом Брав трохи праворуч Приладова панель світилася синіми та зеленими вогниками. Під намисуцільна темрява, жодного ліхтаря миль на шістдесят навколо. На борту була жінкавона квапилася до свого нареченого У неї мала бути передвесільна вечеря абощо Піду пошукаю її.
Вона непритомна, але серцебиття відчувається. Очі заплющені, набряклі. Зіниці розширені. Мабуть, струс мозку. На обличчі кілька порізівможливо, доведеться зашивати. У правому плечі точно вивих, а ліве стегно зламане. Перелом закритий, але видно, що нога лежить під неприродним кутом та сильно набрякла. Треба буде перевірити, у якому вона стані,ось тільки трохи віддихаюся.
Стає дедалі прохолодніше. Мабуть, наближається буря. Треба у щось загорнутися, бо інакше до ранку ми не доживемо. З ногою будемо розбиратися пізніше.
Рейчел Слухай, я не знаю, скільки у мене ще є часу я не знаю, чи ми зможемо звідси забратися але я беру свої слова назад. Я був неправий. Я розсердився і тому наговорив того. Правда. Ти думала про насне про себе. Тепер я це розумію. Ти від самого початку мала рацію. Завжди є шанс.
Завжди.
Розділ перший
Аеропорт Солт-Лейк-Ситі
За дванадцять годин до того
Краєвид був ніякий. Типовий похмурий січневий день. За моєю спиною висів телевізортам по якомусь каналу передавали новини, і нью-йоркський ведучий розповідав, що аеропорт зачинено через кепські погодні умови. Я притис лоба до скла й подивився на летовище. Хлопці у жовтих комбінезонах розвозили багаж по літаках, і за їхніми маленькими вантажівками з безліччю причепів зміїлися довгі доріжки у снігу. Поруч зі мною на пошарпаній шкіряній валізі сидів утомлений пілот і крутив у руках картуз. Вочевидь, іще сподівався дістатися додому та провести ніч у власному ліжку.
На заході злітну смугу не було видно за хмарами, але зрідка вітер розганяв туман і відкривалися такі собі вікна надії. У Солт-Лейк-Ситі аеропорт оточений горами. На сході засніжені вершини навіть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цікаво, а що там за ними?
Я мав злітати о 18: 07, але, судячи з того, що інші рейси сильно затримують, то мій раніше від завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалі. Спостерігати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, і я перейшов у куток зали до стіни. Тут я всівся, дістав теки з історіями хвороби пацієнтів за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звіти, діагнози й рекомендації. Загалом я працюю і з дорослими, але наразі більшість тек у моїх руках належала дітям. Багато років тому Рейчелце моя дружинапереконала мене звузити спеціалізацію до спортивних травм у дітей. І вона мала рацію. Я ненавиджу, коли діти шкутильгають, заходячи у мій кабінет, але обожнюю, коли вони вибігають з нього здоровими.
Мені треба було зробити ще кілька записів, але лампочка на диктофоні вже почала блимати червоним, тому я зайшов у крамничку коло термінала по батарейки. Можна було придбати дві батарейки АА за чотири долари або дванадцять за сім, і я обрав другий варіант. Замінивши батарейки у диктофоні, решту я сховав до наплічника.
Я щойно з медичної конференції у Колорадо-Спрінґс, куди мене запросили взяти участь в обговоренні теми «Поєднання дитячої ортопедії та медицини катастроф». Мова йшла про реанімаційні заходи й різноманітні психологічні підходи до дітей у складній ситуації. Маю віддати належне організації заходу: у професійному аспекті він мене повністю вдовольнив, а місце було обране просто чудове. Ну, а як приємний бонусможливість на чотири дні вирватися в гори Колледжіейт-Пікс, що поблизу Буена-Віста у Колорадо. Вийшла така собі ділова поїздка з відпочинком у альпіністському стилі. Хтось із лікарів купляє собі «порше», дехто будує величезний будинок, а ще хтось витрачає шалені гроші на гольф-клуб, у який приїздить бодай раз на місяць. А я полюбляю бігати пляжем і ходити в гори. Удома не був уже тиждень.
Прямого рейсу з Колорадо-Спрінґс додому не було, тому я мав летіти через Солт-Лейк-Ситі. Авіаподорожі ніколи не перестануть мене дивувати: летиш на захід, щоб опинитися на сході. Натовп у залі очікування суттєво зменшивсятакої пізньої пори в неділю усі вже щонайчастіше вдома вечеряють. Ті ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барі з пивом та крильцями й чипсами.
Її хода не могла не привернути моєї уваги. Довгі стрункі ноги, рішучі цілеспрямовані кроки, грація, ритм. Одразу помітно, як їй комфортно у своєму тілі. Вона була десь 175180 сантиметрів на зріст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнішність не надто її турбує. За віком я б дав їй років тридцять. Щоб краще її уявити собі, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному житті» чи Джулію Ормонд у «Сабрині». Не те щоб вона була якась особливана Мангеттені повнісінько жінок, які заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утім, я певен: її краса від природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.
Вона спинилася навпроти мене, оглянувши термінал, обрала собі місце метрів за три чи чотири від мене, теж на підлозі. Краєчком ока я й далі її роздивлявся. Темний брючний костюм, шкіряний портфель для паперів та невеличка сумка. Я сказав би, що вона повертається з короткої ділової поїздки. Молодичка поставила сумку на підлогу, дістала кросівки «Найк» і перевзулася. Потім знов оглянула залу, сіла на підлогу та повільно нахилилася до ніг. Судячи з того що підлоги між ногами вона торкнулася не тільки головою, а й грудьми та животом, я припустив, що вона робить таке не вперше. Ноги в неї були наче в інструктора з аеробікимязисті, сильні. У цій позі вона провела кілька хвилин, після чого зручно вмостилася та видобула з портфеля кілька жовтих записників, знайшла якісь нотатки, витягла ноутбук і почала щось друкувати. Друкувала вона приголомшливо швидко. За кілька хвилин ноутбук видав якийсь писк. Дівчина насупила брови, прикусила олівець та почала роззиратися, шукаючи розетку. Я вже займав одну з двох на стіні поруч. Вона підійшла зі шнуром у руках.
Вибачте, ви не проти, якщо я ввімкну свій ноутбук?
Звісно ж ні. Прошу вас.
Вона увімкнула зарядний пристрій та сіла ближче, знов розклавши навколо свої блокноти. Я повернувся до історій своїх хворих.
«Висновки за результатами консультації відя поглянув у календар, шукаючи потрібну дату,23 січня. Лікар: Бен Пейн. Пацієнт: Ребекка Патерсон. Особисті дані: дата народження 6 липня 1995 року, номер медичної картки BMC2453, стать жіноча, білошкіра, успішний форвард правого флангу футбольної команди, лідер за кількістю голів у Флориді, має багато запрошень від різних клубів країни, включно з чотирнадцятьма пропозиціями від клубів Першого дивізіону. Три тижні тому мала операцію. Післяопераційний період стабільний, без ускладнень. Проходила активну фізіотерапію. Повний спектр руху відновлено, тест на згинання127 градусів. Тест на силусуттєві покращення, як і в тесті на рухливість. Загалом, нога як нова, а за її словами, навіть краще. Пацієнтка повідомляє, що під час рухів болю немає. Їй дозволено повернутися до усіх її спортивних занять, окрім скейтбордингувід цього я радив би втриматися років до тридцяти пяти».
Я взяв наступну теку.
«Перша ортопедична консультація, 23 січня. Лікар: Бен Пейн,доводиться повторювати те саме, бо у світі електронних даних усе постійно плутається, і треба, щоб на кожному записі була вся необхідна інформація.Пацієнт: Рашид Сміт. Особисті дані: дата народження 19 лютого 1979 року, номер медичної картки BMC17437, стать чоловіча, темношкірий, почав грати на позиції захисника у Джексонвілльських ягуарах. Чесно, найшвидша людина, яку я бачив. Згідно з результатами МРТ розриву звязок чи сухожилок немає. Рекомендовано агресивну фізіотерапію. Також я б радив утримуватися від відвідування баскетбольних майданчиків до завершення професійної футбольної карєри. Рухливість обмежена через больові відчуття та подразливість, але за дотримання порад це зникне після завершення сезону. Можна відновлювати обмежені силові та швидкісні тренування, але до появи больових відчуттів. Повторний огляд призначено за два тижні. Також треба зателефонувати у баскетбольний клуб YMCA та сказати, щоб його картку анулювали».
На цьому поки що все. Ховаючи документи в рюкзак, я помітив, що жінка сміється.
Ви лікар?спитала вона.
Хірург,я помахав текою, яку ще тримав у руці.Розбираюся з пацієнтами за минулий тиждень.
А ви добре їх знаєте, еге ж? Своїх пацієнтів. Пробачте, не могла не підслуховувати,вона осміхнулася, перепрошуючи.
Це моя дружина мене навчила,пояснив я.
Чого саме?
Бачити у людях дещо більше за суму серцебиття та кровяного тиску відносно до індексу маси тіла.
Мені б такого лікаря!знов засміялася молодиця.
А ви?..кивнув я на записники.
Журналістка, веду рубрики у кількох часописах для жінок,вона таким самим жестом помахала записником.
А про що пишете?
Про моду, усілякі нові тенденції, про стосунки. Частіше за все з гумором та сатирою. Одначе не плітки, ні, я не з тих.
А я і двох слів звязати не зможу. А скільки статей на рік ви пишете? Приблизно?
О Гадаю, сорок чи пятдесят.Вона схилила голову.Зазвичай лікарі ненавидять такі штуки,жінка кивнула на диктофон, який я й досі тримав у руці.
А я навпаки, майже завжди з ним.
Що, талісман?
Щось на взір цього,розсміявся я.
Так зручно користуватися?
Ну, мені справді зручно. Гадаю, без нього вже буде важко.
Журналіст у моїй душі відчуває тут якусь історію.
Він не помилився. Диктофон мені Рейчел подарувала. Це моя дружина. Я тоді гнав вантажівку з нашими меблями у Джексонвілль, додому. На мене чекала робота в лікарні, і графік дуже лякав Рейчел. Вона боялася стати типовою «вдовою лікаря», знаєте? Чоловіка ніколи немає, а дружина вечорами сидить удома з морозивом та дешевими серіалами. А диктофон Так ми, можна сказати, спілкуємося. Намагаємося не згубити якісь наші дрібнички Слухаєш голосі ніби інша людина поруч. Я щось розповідаю їй між операціями чи коли мені треба вставати серед ночі. Потім через кілька днів віддаю їй. Вона записує якісь свої думки та переживання й віддає мені.
А чому б просто не користуватися телефоном?
Та ні, це не те саме. Спробуйтеви зрозумієте, про що я.
Давно ви одружені?
Гм-м цього тижня виповниться пятнадцять років.Я кинув погляд на її руку. Каблучка на пальці являла собою таку, які дарують на заручини, але обручки не було.А ви що ж, от-от маєте вийти заміж?
Молодичка стримала усмішку.
Якраз намагаюся встигнути на передвесільну вечерю. Завтра.
О, мої вітання!
Вона похитала головою та оглянула натовп.
У мене ціла купа весільних справ, а я сиджу тут і пишу статтю про якийсь писк моди, який мені навіть не подобається.
Гадаю, ви хороша журналістка,зауважив я.
Ну, мабутьраз вони мені ще платять,жінка стенула плечима.Я навіть чула, що є люди, які купують журнали винятково заради моєї колонки. Щоправда, я ніколи їх не бачила.Її усміх дійсно зачаровував.Так що, ви й досі живете у Джексонвіллі?
Саме так. А ви звідки?
З Атланти.Вона простягла мені свою візитівку: Ешлі Нокс.
Можна Ешлі?спитав я.
Звісно. Ось тільки тато називає мене Ешером. Він хотів хлопчика, а коли принесли дитину не з тим комплектом обладнаннятобто взагалі без належного причандалля,йому довелося трошки змінити імя. Нічого дивного, що замість балету та бадмінтону мені випало вивчати тхеквондо.
А, тобто ви одна з тих, хто може ногами збивати усілякі речі з голів інших людей?
Вона кивнула.
Ну тоді нема чого дивуватися з вашої гнучкості.
Знову кивоквочевидь, у неї немає потреби когось вражати.
То що, маєте і пояс якийсь?
Жінка піднесла три пальці.
У мене був один тхеквондист минулого тижня. Довелося поставити йому кілька гвинтів та пластину в гомілку.
Що з ним сталося?
Ударив ногою супротивника, а той поставив блок ліктем. Ну, гомілка й зігнулася в інший бік.
Доводилося таке бачити.
А самій не випадало ближче знайомитися з хірургами?
Авжеж. У підлітковому віці, та й трохи пізніше теж. Я багато їздила на змагання. Навіть на національному рівні, у різних країнах. Отож зламаних кісток і вивихів у мене чимало. Якийсь час на швидкому наборі у телефоні я мала номер мого ортопеда в Атланті. А ви приїздили по роботі чи на відпочинок?
Я їздив на медичну конференцію. Брав участь у кількох обговореннях, а ще пощастило на кілька днів утекти в гори.
У гори?
Полюбляю альпінізм і гірський туризм.
Це коли не ріжете людей?
Я розсміявся.
Ну, у мене дві пристрасті. Першабіг. Так я познайомився з Рейчел. Ще у старшій школі. Бігце така звичка, якої тяжко позбутися. Коли ми знов переїхали на узбережжя, то оселилися коло пляжу, щоб бігати за прибоєм. А ось другагори. Це захоплення ми відкрили разом пізніше, коли я вчився в медичному коледжі у Денвері. Власне, я захопився альпінізмом, а вона пильнувала, щоб мені не зірвало дах. Загалом у Колорадо є пятдесят чотири піки, висота яких сягає більш як чотирнадцять тисяч футів. Місцеві називають їх чотирнадцятками. У штаті навіть існує неофіційний клуб людей, які побували геть на всіх вершинах. Ну й ми з Рейчел теж почали свій список.
І на скількох ви вже встигли побувати?
На двадцяти. А я щойно додав гору Прінстон, 14 197 футів, з масиву Колледжіейт-Пікс.
Якусь мить жінка це обдумувала.
Так це ж вище за чотири кілометри над рівнем моря!
Трохи вище,погодився я.
І довго дряпатися на таку гору?
Зазвичай день або трохи менше. Проте зараз зима, тому йти,я замислився, добираючи влучне слово, але так і не дібрав,важкувато.
То що, і кисень треба з собою нести?
Ні, це не настільки високо. Але попередня акліматизація не завадить.
Там нагорі усе вкрите снігом та льодом?
Саме так.
Ще й, мабуть, собачий холод і страшенний вітер?
Та ви точно хороша журналістка!засміявся я.
Що, я вгадала?