Сонні примари втікали від нього. Почував себе свіжим, молодим, здоровим. Діла хотілося.
Випив нашвидку сніданок, який йому чура приніс, і пустився в напрямі ріки.
Народ плив туди, як весняні води, шумів.
«Переправляємося.»
«Еге ж! На лопаті»
«А човни від чого?»
«Човнів не дають купці.»
«Віднімемо. Король наказав.»
Орлик здалеку побачив короля. Сидів на возі, ліва нога випрямлена, рукою показує на другий берег Богу. Волосся на висках торчить, як у Меркурія на шапці крила.
В очах блакить жнив'яного полудня. «Прийшов до себе, відмолоднів.»подумав собі Орлик.
Король дійсно не той став, що був учора.
Давня енергія вернулась. Щось кричав до своїх людей. Орлик не чув, але догадувався, що король дійсно давав наказ силою брати човни у турків.
Біля берега стояв великий, новий баркас, той, що його баша по короля прислав.
На баркасі сиділи козацькі жінки зі своїми вбогими статками. Турецькі гребці-перевізники бігали, кричали, вимахували руками, билися в груди й дерли на голові волосся.
«Баша не велів, баша не велів. Лише король і його найближчі, більше ніхто»кричали.
Але королівські трабанти віднімали від них весла, а найверескливіших брали за обшивку і по містку відводили з баркаса на берег.
Ті з криком лізли до короля. їх не пускали.
«Заткать їм горло!»казав король, кидаючи пригорщу срібла.
Турки жадібно кидалися на гроші й заспокоєні відходили на бік.
«Не наша вина. Король перед башею відповість.»
«А щоб тебе грім луснув, пуцьвірку чортячий, кричав на турка якийсь запорожець, що розумів по-турецьки, то ти хочеш, щоб його величність король
відповідав перед твоїм підбашком козячим. Не дочекаєш!»і вже замахнувся на його, але товариші відтягнули насилу. Побіг з ними відбирати човни від турків. Не давали. «Баша не велів».
«Слухай свого баші, а ми слухаємо гетьмана і короля.»
«Зайди, розбишаки!»
«Ви тут зайди, азіяти, це наша земля.»
Між тим королівські офіцери й трабанти відняли й друге судно. Трабанти садовилися при веслах. Турок, власник судна, кричить на своїх слуг: «Стрілять!» Шведи показують йому на свої фузії. Деякі підносять їх і буцім прицілюються.
Понятовський підбігає до турка. «Ну, чого ревеш, чоловіче божий! Судна ніхто тобі не з'їсть. Дістанеш його назад. А що баша не велів, так це наше, а не твоє діло. Ми силою взяли і кришка. За переїзд заплатимо.»
Починається торг. Нашвидку. Турок править, як за рідну маму. Йому радять, щоб брав, що дають, а то не дістане нічого. Кінчається на двох червінцях від душі Багато.
Турки заспокоюються і помагають шведам і козакам розташовуватися на човнах.
Так віднято всі човни, які були.
Король дає знак, гребці веслами вдаряють. Човни відчалюють від лівого берега
Бога.
Кількасот людей зі смутком дивиться за ними. Мручко також.
Його просили і свої і шведи, щоб сідав.
Не хотів. «Сідайте ви. Я маю час. Не бійтесь, не пропаду. Дожену вас.»
Знімає шапку і здоровить гетьмана і старшин.
«Щасливої дороги! Хай Бог веде!»
«Дай Боже побачитися вскорі.»
«А човни завертайте по нас!»гукають ті, що остались.
«Авжеж. Авжеж. За годину-дві назад будуть.»
«Еге ж, будуть», сумно кивають головами запорожці. «Бог чималий. Не скоро перепливете. Бач, як хвиля човни на бік заносить. Нелегко таку ріку перейти навпоперек».
«Нелегко. Як же ви, товариші, гадаєте? Чекатимем, чи як?»питає котрийсь.
«Якого чорта чекать! Невже ж ми не бачили ріки? Дніпро не такий і перепливали».
Скочив один, за ним пішли й інші. Навантажували вбрання і зброю коням на сідло, чіпалися хвостів і плили. Шведи з острахом дивилися на таку переправу. «Потоне, чи перепливе?»
«Перепливе».
«Ні».
«Таляра кладу, що перепливе».
«Згода. Ось і мій таляр, що ні».
Козаки перепливали. Шведи зі смутком дивилися, як кінські і людські сильвети майоріли на далекім, другім березі Богу.
Мручко задиханий прибіг.
«Панове! гукав. Не цілої півмилі відціля такий брід, що аж любо. Хто коня не має і пливе недобре, махай туди».
Потягнули за ним.
Там дійсно такий брід був, що аж любо. Тільки при березі глибінь, в яку не всякий мав відвагу пірнути. Особливо шведині. Деякий вже й розібрався, та побачивши, як козаки скакали і щезали в воді, щоб ще лиш далі виплисти на мілину, одягався назад.
«Краще на човни підождать. За годину-дві будуть назад».
Але які ж бо довгі ті години. Кожна хвилинавіки. Птахом полетіли б на другий бік, так крил нема. Треба ждать.
Ждало їх кількасот. Здебільшого шведів. Козаки, хіба старші та покалічені, не йшли у воду, бо годі. Мручко також.
Він чув, що тут йому місце.
Все поглядав на схід. Визирав москалів. Долоню до чола приклав. Виднокруг перед хвилиною ще такий ясний і чистий, що можна було бачити, як небо стикалося з землею, затьмарився нараз.
Ніби хмара насунулася на його. Зразу легка, голуба, вітряна, щодалі, то тяжча і темніша. Наближається, ширшає, росте.
В хмарі ніби вогники легкі то займаються, то гаснуть Зброя мигтить Вони.
Вони.
«Панове, товариство! гукає Мручко. Москаль. Хто може, скачи в ріку, а хто ні, до зброї. Фузію готуй!»
Дехто надумується хвилину. Порошниці пусті. Хоть би тобі куля одна. Про опір ворогові й не гадай.
Христяться і скачуть у воду.
«З Богом через Бог!»гукає до них Мручко.
«А ви?»питаються його.
«Я маю час. Як роботу скінчу, доскочу, а ні,не поминайте лихом».
За козаками й деякі шведи скачуть, щоб не попасти в московські руки і ще раз не верстати того самого шляку, який з такою натугою пройшли. Не всі з них плавають добре; тих, що тонуть, козаки з води витягають і виводять на брід. Тут вони вже безпечні.
Мручко наслухує: «Кіннота йде Значиться, Волконський» і придумує, що йому робити. Коли б менше людей, найкраще в комиші. Туди кінь не піде. Але зі шведами годі. Раз, що не розуміють людської мови, а друге, що свій розум мають і дуже слухаються своїх старшин. Ось збігаються докупи на нараду. Лиш деякі з козаками остались. Мручкові нема часу довідуватися, що вони там такого радять. А що ж би? вирішують питання: здаватися, чи битись? Нервуються. Ах, як їх очі бігають по ріці. Хотіли б, щоб човни вже назад вертались. А човни ще й до берега не добили. Що лиш перший щасливо допливає, той, де гетьман і король. Причалив Виносять їх Значиться, безпечні. І Мручко перехристився тричі.
Незабаром і другий допливе, і третій, усі.
Не спішися, князю Волконський, не підпалюй даром коня, гетьмана й короля не дістанеш до рук. Вони вже на турецькому боці.
Закоротка рука, закоротка
Мручкові на душі легше стало.
Тепер ще одна журашведи.
Гарні вояки і непогані товариші. Зжився з ними. Жаль, що їх Волконський, як стадо баранів, перед собою пожене. І не всякий зайде. В декого ногиодна рана. Інший охляв. Як удруге таку далеку дорогу пройде?
Мручкові мороз по спині пішов, як собі про це подумав. Жаль людей. їх тут сотень кілька. Можна б з москалями ще яку там годину пограться. На неволю ще час Іде і толкує їм, як може.
Перечать, уставляються і відходять туди, де табор над рікою стояв. А там турки драбанта скачуть. Бояться, щоб і їх москаль у полон не забрав.
Мручко сміється в душі: «Собаки! Не краще було нам учора човни дати? Були б ми переправилися спокійно і як Бог приказав. А нині через вас 500 людей у неволю піде. Добре вам так, наїжтеся страху».
«Панове товариство! звертається до своїх. А що нам тепер робить?»
«Що, сотнику, прикажеш, то й робитимем».
Мручко тютюном люльку набиває. Спокійно. Тривоги на його виду ані крихти. «Як я собі своїм дурним розумом гадаю, то не від речі було би ще яку там годину-дві загаяти москву».
«Не від речі, еге ж», притакують йому.
«Хай наші в землю турецьку далеченько ввійдуть, бо чорт його зна, чи Волконський не пуститься за ними через ріку».
«Того він ніяк зробити не сміє,перечить деякий. З турком діло».
«Правда, що з турком діло. Але хто з нас ручити може, чи цар після перемоги під Полтавою на турка не піде?»
Козаки й собі набивають люльки. Преспокійно, буцімто ворог десь за десятою горою. Мручко переконав їх.
«І таке бути може!»
«Чого то в світі не бува!»притакують.
«Не від речі загаяти москву. І так руки сверблять».
«Ото ж то й є, що руки сверблять, усміхається Мручко. Хотілося б віддячити москві за Батурин, за Полтаву і за Переволочну».
«Ой хотілося б! зітхають. Та куди нам, куди? їх сила, а нас мала жменька».
«Чим хата багата, тим і рада, відповідає Мручко. Не в числі річ, а в охоті».
«У храбрості», притакують кругом.
«Так тоді засядемо в комишах і привітаємо непрошених гостей».
«Привітаємо»
Мручко заздалегідь добре місце придумав. Зайняв його і уставив та всадовив своїх людей. Тих шведів, що москві здаватися не хотіли, поміж себе взяли. Небагато було їх, але смільчаки не гірші від запорожців.
Дожидають.
20
Волконський надтягає звільна. Наперед післав стежі, бо засідки боїться. Розглядаються: побачили шведів, стають. Офіцер щось до шведів гукає. Рукою знак дає. Мабуть, кличе, щоб до нього парламентарів післали. Шведи хвилюються. Рішитися не можуть. Лицарський дух все таки в їх серцях відозвався. Важко складати зброю Здаються, чи ні? Мручка, аж нема, такий цікавий. Може, ще, може?
Так ні. Два шведи з якоюсь ганчіркою на списі до московської стежі прямують. Шкода людей!
«Тепер на нас, панове, пора, повертається Мручко до своїх. Але, може, й ви хочете шматок драних шараварів на спис?»
«Чорта там!»відповідають йому і оглядають курки.
Виявляється, що в декого і пороху і куль вдовіль. У турків купив, бо анатемський народ і муніцію на торговицю вивіз. Знав, що козаки не менші охотники до пороху і куль, як до ковбаси і чарки. Хто гроші мав, обзапасся, а тепер по-товариськи ділиться з тим, у кого порошниця пуста.
«А може, й вам?»питаються Мручка.
«Спасибі. Маю. Я, хоч сам не з'їм, так кріс свій накормлю. Він у мене ще голодний не був Бережись!»
Московська стежа берегом посувалася горі ріки. «Як біля Переволочної», погадав собі Мручко.
«Як біля Переволочної», повернувся до його якийсь козак, буцім його гадку
вгадав.
«Еге ж» притакнув Мручко, лихий, що ніякий новий фортель не приходив йому на гадку. А тут люди чекають, що придумає Мручко.
Думає, а тут чайка над головою кричить: «Ки-ги! Ки-ги!» «Проклята птиця! Ворогові знати про нас дає. Донощиця».
І дійсно, стежа повертає туди, де птиця над комишами літає і кричить. Вона буцім вказує на людей. Так робила колись, як татари ходили, і так робить тепер. Буцімто наша, а проти нас іде. Дурна.
Такими думками скорочують собі козаки довгі хвилини дожидання, гіршого від найзавзятішого бою. Стежа, як звичайно, посувається поволеньки. Офіцер розглядається кругом. Перешукує берег ріки, чи де якої засідки нема. Турків з корчів витягають.
«Добре вам так, Іродові діти! По два золоті з душі взяли, тепер вам їх москаль з лишком відбере. Ще й потилицю почухає гарненько. Він до того мистець».
Москалі дійсно не дуже-то панькаються з турком. Бити не б'ють, а все ж таки обштовхують гарненько і обдирають до сорочки. «Щасливі, мовляв, будьте, що не беремо вас у полон, бо ви не на своєму грунті».
Турки, вихопившися з московських рук, тікають зайцями в траву. Вони дійсно щасливі, що душу спасли.
Козаки все те бачать і чекають, коли стежа до них підійде. І чи підійде? Може, повернуть коней назад, бо й так забрели далеко Не повертають. Ідуть. Обережно, поволеньки, очима кидають кругом.
Мручка руки сверблять.
«Приціляйся!»кричить.
«В голову мір. Коней щади. Худобина невинна».
Козакам того й казати не треба, шведам також.
Кламцнули курки, блиск, гук, і стежі нема. Лиш стривожені птиці над очеретами літають, лиш наполохані коні зриваються, кидають собою, скачуть, біжать, одні без їздців, другі їздців за собою волочать, тих, що ніг зі стремен вихопити не вспіли.
Козаки вискакують з корчів. Кілька гарних коней зловили, до трупів припадають.
«Тільки кулі й порох бери!»гукає на них Мручко. «Більше нічого нам не треба».
І дійсно, козакам більше нічого не треба, бо й так їх переправа через Бог чекає, якщо у дальшій боротьбі не поляжуть. А що та дальша боротьба неминуча, це для всякого ясне, як божий день.
Хоч би Волконський серед гамору, який тепер кругом лунає, і не запримітив того, що тут сталося, то все-таки згодом побачить, що одна стежа не вернулась і пішле сильніший відділ у розшуки за нею.
Так воно і сталося.
Сонце звернуло з полудня, як горі понад Бог став посуватися московський більший відділ. Цілий батальйон.
Козаки за той час підкріпилися гарненько, бо було чим. Турки всячини довезли. На голод годі нарікати. І на спрагу також. Ракії й вина було більше, ніж треба. А тютюн
«От гарний тютюн мають нехристи погані!»хвалили собі козаки і мурликали під носом: «А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться».
Поївши, попивши та закуривши люльку, стали думати над суєтою мирською. Котрийсь і почав: «От і їхали собі москалики на конях, коники басували, їздці гордо розглядалися по світі, буцім він цілий тільки до них належить, а тепер, бач, лежать як гнилі колоди. Один кивок і нема чоловіка. А світ, як стояв, так і стоїть, тільки він уже не твій, а тих, що остались живими. Глупо як».
«Так Бог дав, видно, що так і треба», відповідає йому сусід.
«Новину ти мені повів. Бог дав. А ти не чув, як Бог світ творив, а чорт псував?»
«Не доводилося, чути».
«Так я тобі скажу. Посадив Бог зерно пшениці, а чорт ратицею у землю затоптав. Гадав, зігниє зерно. А на весну, дивиться, пшениця гарно зійшла і сто зерен з одного дала».
«Так що?»
«Значиться, не на чортячому, а на Божому стало. Сотворив Бог коня, а чорт йому вуха натягнув і обскубав хвіст та ще голос попсував і вийшов осел».
«їй Богу, не знаю, до чого ти ведеш».
«А до того, бач, що Бог і українців создав і землю визначив їм гарну, плодючу, ростіть і розроджуйтесь щасливо!»
«І що?»
«Що? Аж ось і чорт прийшов, бороду чоловікові божому почепив, голову в плечі всадив, очі наскіс, скули наверх, злости в серце впустив івийшов москаль. І з тої пори між нами і ними ненависть і війна. А чого? їй Богу, не знаю. Сиділи б собі вони на своїй, а ми на своїй землі, було б добре. Як Бог приказав. Захищалися б вони від Азії, а ми від турків, чи від кого там і не гнівили б Бога та не радували б чортів. Ні, лізе москва до нас, що годі обігнатись, як ось і тепер. Але гадаю, що і з нами так, як з тою пшеницею буде».
«Що чорт ратицею в землю втоптав?»
«Еге ж. І нас так втоптують чорти у землю на те, щоб ми з весною ще краще розрослися».
«Можливо», притакують йому.
Не інакше. Бо звідки і бралося б оце наше завзяття? Чи то нам треба було тут сидіти і смерті заглядати в очі? Чкурнули б собі, заки Волконський надтягнув іпоминай, як звали. Пересиділи б у траві до ночі, а тоді, кому хочеться на турецьку землю, перебрів би Бог, а кому ні, так заліз би в який бурдюг, чи де і сидів би, як борсук у норі. Ні. Щось тобі приказує: держись. Убивай других, бо тебе вб'ють. їй Богу, дивний цей світ».
Старий козак головою кивав. «Так воно, так. Чорт його батька зна, пощо ми тут засіли».
«Мручко казав», підхопив котрийсь.
«Правда, Мручко казав». Мручко робився авторитетом.
Балакали, буцім ворог ще десь геть-геть. А він густою лавою підсувався до них.
«Як під Переволочною», твердив Мручко.
«Цілком так. Не люблю двічі того самого робить. Братця! гукав. Лізе їх, як сарани. Шанують нас, пошануймо і ми їх. Добре мір, бо я не люблю калічити людей При-ці-лись!»
Московська кіннота, під'їхавши на яких тисячу кроків, зупинилася; їздець поправився в сідлі, хто коня по шиї поклепав, хто приспособив спис, хто курок оглянув, або заложив новий кремінь, чекали. Аж нараз команда і батальйон зірвався з місця, як тигр, що зачаївся був на свою жертву, а тепер кидається на неї.
Наскоком ішли.
Козаки чули, як постогнували коні і як їм у черевах хлюпотіло.
«Гур-ра!»
Припустили їх на віддаль стрілу іба-бах. Закурилися дими, скричали птахи, покотилася луна полями.
За опоною диму гоготіло: стони, верески, крики. Коні порскають, іржать, люди благають рятунку, ревуть; чути крик офіцерів, щоб формуватися в лаву.
По димах бачать вони, де ворог, та нелегко приступити до нього. Берег стрімкий, а там болото, комиші, осока, верболіз, і серед того дряговиння Мручко зі своїми засів Бери його.
По стрілах міркують, що козаків мабуть небагато, на рівному полі може б в один мент дали їм раду, але тут?