Ніяково по гармату слати, бо ворог слабий, а порожніми руками та ще й зі стратами вертатися сором, а може, й кара. Роби, що хоч! Офіцери нараджуються, але нічого мудрого придумати не можуть, лиш здорово кленуть. Коли б ті прокльони в Бога силу мали, то Мручко вже напевно не жив би.
А так він, як той скельний орел, або як дикий кіт, зором певним за рухами ворога стежить. Що який відділ рушить з берега, щоб козаків справа, або зліва зайти, дає знак,
гримлять самопали і москалі, як грушки з гілляк, падуть з коней у болото. Ще раз! Ще раз! Ще! Та незважаючи на те, ворог не подається. Пішо проти піших іде. Злазять із коней, формуються, наступають.
«Приціляйсь! Кулі щади! В груди мір»гукає Мручко.
Ні одна куля даром не вилітає з дула. Драгуни, як колоди, в болото падуть, по них ступають другі, як по мості з тіл людських.
Всіх обхоплює бойове завзяття. Забувають про ввесь світ, не страшні їм ні рани, ні смерть, одного лиш хочутьперемогти. Козакине даться, москалідобути. Вперед, вперед! За царя, за отечество, за віру! Наче б то з бузувірами бились.
«Приціляйсь!»гукає Мручко.
«Сотнику!»відповідає йому хтось тривожно. Куль нема!»
Слово, якого Мручко одного тільки й боявся. І воно впало. Мусіло раз упасти. Він це знав Куль нема Нема куль Кров бухнула до лоба. Гадав би ти: заллє Куль нема Руку в карман пустив. У нього ще є. І, мабуть, не в нього лиш одного, тільки що козаки нічого так не щадять у такій пригоді, як теперішня, як куль. І нічого так не бояться, як того менту, коли вистрілять останню. Але Мручко знає, що хай він лиш поділиться з товаришами, то зроблять це й інші.
Добув повну пригорщу й подав. «Поділіться!» І дійсно, за його приміром пішли й інші. Кулі є і далі стріляють. Бах-бах
Боже! Коли тому кінець?
Ворог, як хвилі, пре. Що одна об берег розіб'ється, то друга напливає. Так раз-у-раз.
І знов той сам зловіщий шепіт: «Куль нема!»
Мручко ніж із пояса добув. Шахнув і гузик від контуша відрізав. Барилочка, якраз величини кулі, повна й важка. Відрізав другу, третю, усі. Набив, стріляє. Другі те саме зробили.
А ворог вже їх ізліва заходить.
Мручко глянув. Небагато їх. Душ десятків два, не більше. «Пустити їх!»шепнув до товариша і відставив десятьох щокращих рубак. «Як перебредуть, тоді з шаблями на них».
А сам вдає, буцім підступу московського не бачить. Шелестить шувар, плюскотить вода, крізь шувар світяться людські очі. Двадцять опішених драгунів кидається на Мручкову дружину.
Та ще вони й десять кроків не зробили, як посипалися на них козацькі шаблі.
Мигтять, блискають, тнуть. Голови, як маківки, злітають, груди розфалатують надвоє. Червониться Бог.
Сонце на правому березі сідає. Велике, гаряче, не золоте, червоне. Москалям приском просто в очі сипле, сліпить їх.
Певні були, що як зайдуть козаків з боку, так бій зараз таки й скінчиться. Вже й другий відділ за першим пустився і на такий самий кінець. Козаки від побитих драгунів фузії й мішки з кулями відбирають і бій розгортається наново.
Але Мручко все таки знає, що ради москві не дасть. їх, як сарани.
«Панове товариство! кричить. А нуте, хто з вас поранений, або втомлений, в кого порошниця пуста, шульгай у траву. Не відбігайте далеко, не більше, як гонів кількоро. Звечоріє,кіньми доскочимо до вас, а там побачимо, що буде».
Зашелестів шувар, засичала осока, захвилювала трава, і втікаючі потонули в степу, як у морі. З козаками Мручко і шведів пустив. Сам з невеличким відділом остався.
Відстрілювався, поки тамті не відбігли далеко, а тоді й останніх пустив.
Зразу піших, а там і кількох на конях. Сам останній у сідло вскочив. Вечоріло. Сивий дим над берегом висів. Мовчазний, спокійний, як хмара, з якої вилетіли вже всі громи і тому бурі нема що боятися.
М оскалі гадали, що перемогли козаків.
Спокійно рушили з берега над ріку.
Та застали там тільки свої трупи і тяжко покалічених товаришів. З козаків ані сліду.
Лиш далеко крізь вечірню імлу кілька чорних сильвет майоріло. Ніби вітер вечірні тіні гнав.
Отямилися й пустились доганяти.
Мручко щасливо допав степу. Останні кулі пустив поза себе і потонув у високих травах.
Москалі не зважилися іти за ним.
Степ, як море, тим страшніший, що ніч, темна, бо місяць ще не зараз зійде.
«Пугу! Пугу!»козацький клич стривожив степову тишину ночі.
«Пугу! Пугу!»стали відгукуватися далекі голоси.
«До мене! Я тут!»гукав направо й наліво Мручко, поклепуючи коня по шиї. Московський кінь, але козацького хову, ніби розумів його; не іржав, тільки боками робив, бо притомився сильно. Мручко не жалував його, втікаючи перед москалями. Тепер він безпечний. Знав степ. Не раз і не два проходив туди, ще молодиком бувши. А пізніше також. Він тут як на своїм подвір'ї. А для москалів той самий степце зелена безодня, скочиш і проковтне тебе, як муху пес. Та ще вночі, коли нічого не бачиш, лиш бурі вали кругом себе, що бушують і шумлять зловісно.
Мручкові люба та розмова в степу. Він буцім розуміє його. Знає, як трава шумить, коли більша ватага надходить, і як шелестить вона, коли наближається лиш один чоловік. Трава йому й погоду віщує й перед бурею остерігає, знає її знаки і прикмети. Він і степодно. Полюбилися змалку. І тепер цей степ притулив його до себе, як брата. І так йому тут добре і безпечно, як ніде. Нічого й нікого не боїться. Навіть утоми не чує, хоч півднини бився. Степове, свіже, пахуче повітря протверезило його, скріпило, викупало, як купіль солоамська.
«Пугу-пугу!»вискакують голоси з трави і біжать до Мручка.
«Я тут! Я тут!»відповідає вдоволено Мручко.
За хвилину сидить у гуртку товаришів недолі.
Стриножені коні пиркають і пасуться. Козаки й шведи лежать і відпочивають. Потрудилися нині.
«І за яку чортову матір напрацювався чоловік», починає той самий запорожець, що про зерно пшениці балакав. Але йому перебивають. Якщо ти не піп, так не проповідуй! Козацьке діло війна, і кришка, а хто не хоче битися, хай іде в манастир молиться. «Тю? Або ми що, безмовна худобина, щоб спину наставляти під кнут? Наших братів на палях садовлять, а ми плакатимем, що драгунів побили? Так і битимем, хай не лізуть до нас».
«Якби так батьки наші не пустили були тих воєводів, що їх ще за старого Хмеля Москва на Україну прислала, то й тепер не лізли б москалі».
«Може б і Петро Петром не був».
«Гадаєш, ні? Ти лиш москалеві палець подай, так він за руку вхопить».
«Ой то-то».
«Знаю я їх. З ними дружи, а камінь за пазухою держи».
«Найкраще не дружити, бо вовк коневі не друг. З такої дружби і гусям сміх».
«Ви мені слова сказати не даєте», почав знову той, що про пшеничне зерно балакав.
«Кажи!»
«Чоловік я м'якосердний»
Всі в сміх, бо рубака був такий, що в поясі перерубував чоловіка надвоє.
«Чого смієтеся, як несповна розуму? Кажу ж бо вам, чоловік я м'якосердний і богобоязливий, навіть собаки не скривджу».
«А нині скільки драгунів на другий світ послав?»
«Не знаю. Не моє діло числить. Але гадаєте, що мені їх бул легко вбивати? Все-таки люди, як ми: ніс наповздовж, а рот наповперек і душу якусь мають. Так після того, що я під Полтавою бачив, то вже їх жалувати не стану. Так мені, Боже, дай зі шаблею в руці сконати, що ні. Та же то, вважаєте, не люди, а звірі. Як би їх намножилося більше, то нема що нашому братові робить. Увесь світ закріпостять і понівечать. Людей живцем з'їдять. Мучителі».
«Катюги».
«Антихристове кодло».
Мручко думав і слухав. Така розмова для нього не новина. Між козаками часто-густо лучався такий, що бився, як чорт, а після бою розжалоблювався, як жінка. Особливо селянські сини, що плуг за шаблю проміняли. І цей рубака з таких. Він відомий був з того, що по кожнім бою каявся і постив та зарікався, що вдруге не піде. А при найближчій нагоді зітхав і гострив шаблю. Звичайно перший ішов. Але якщо він нині вже іншої співає, так видно, що москалі дійсно розсердили наших докраю.
«Гадаю собі, панове товариство, почав Мручко, що ми гаразд зробили, показуючи ворогові зуби. Хай бачить цар, що хоч нас побив, так не побідив. Хай знає, що козаки не боягузи».
«І не такі відступники, як їх старшини».
«Не такі зрадники, як Нос і Галаган, щоб їх земля свята не прийняла».
«Щоб вони чортові хвіст чесати пішли».
«Та тоді,вертався до свого Мручко, і нема що й балакати про те, що сталося, а треба нам подумати про те, що нас чекає».
«Подумай, сотнику, за нас»
«Так, так, подумай і кажи, а ми зробимо, що ти накажеш».
«Не хочу нових гріхів на свою совість брати, панове товариші, бо вона в мене і так не дуже-то чиста. Хочете, щоб я провадив, так поведу, але чи вести і куди вести, вирішуйте самі».
«Авжеж, що веди, бо тут нам курінем не сісти».
«І я так гадаю, панове, але світ великий».
«І чотири сторони в ньому».
«Отож то й є. Могли б ви, панове, розійтись, як той вітер по полю і при Божій помочі, хто додому вернувся б, а хто на добрих людей попав би і, може, б якось перед помстою царською зберігся, але що зробимо зі шведами? Вони пропали б тут, як на ярмарку собака. А це ж товариші наші і союзники, годі їх лишити на поталу судьби».
«Авжеж, авжеж»
«Так тоді я своїм дурним розумом гадаю, що треба нам триматися купи».
«В товаристві і вмирати легше».
«Хто б там думав про смерть. Перепливемо Бог і здоженемо гетьмана і короля».
«Перепливем, перепливем».
«Але як? Без коня не всякий утне ту штуку, перші шведи ні. А коней у нас мало».
«Мало».
«Так, значиться, треба їх добути. Я вже й придумав де. Послухайте. Звідціля недалеко на схід, може, півгодини ходи, стоїть московський обоз. Люди потомлені, як мухи. Навіть вартових не постановили, бо гадають, що до самого Бога козацької душі нема. Потриножили коні і сплять, як мерці. Хочете, підемо туди».
Зірвалися на рівні ноги.
«Не всі, не всі. Треба ж когось біля коней лишить».
Залишили таких, що мали поранені ноги і не могли йти з ними.
Ніч мати, а степ батько. Обоє сприяли козакам, як своїм дітям рідним.
Ніч захмарила небо, степ шумів, щоб москалі козацької ходи не чули.
А козаки не йшли, лиш вовками-сіроманцями мчали, сугаками скакали, полозами під московський табор підповзали.
Мручко добре казав. Не вгадав тільки, що це був головний табор московський, а лиш кілька десятків возів, що з харчами за Волконським тягнули. Вони, що лиш підвечір доплелись і люди були до того втомлені, що, де котрий упав, там і лежав, як камінь, забувши про ввесь світ.
Навіть коней стриножити не вспіли. Тільки декотрим передні ноги попутали і то лиш верховим, а возових так пустили. Одні паслися, другі біля возів лежали.
«Товариші,наказував Мручко, людей не займать, негарно сонних мордувати. Ми не горлорізи. І коней лежачих не бери, бо це втомлені. Вибирать попутані та потриножені, це жвавіші, і до побігу скорші. Пута ножем розріж, за уздечку і в степ, туди, звідкіля прийшли ми. Там на мене заждіть».
Ще він не скінчив, як козаки кинулись до роботи. Упоралися скоро і справно, в одн мить. Деякий не одного, а два коні за уздечку провадив. «Пригодиться, казав. Як утомиться один, так на другого сядеш».
Мручко козацького добув. Цей, ніби свого чоловіка почув, ішов, не супротивляючись.
Відійшовши кроків сто від обозу, посідали козаки на коней і пустилися чвалом.
Мручко провадив.
Чув, як іржали коні під ними і в обозі. Догадувався, що далі буде. Збудиться, може, який москаль, протре очі, хвилину надслухувати стане, чи не вовки це підкрадаються до коней, і знову засне, як муха. А хоч би й других розбудив, хоч би й побачили втрату, так шукай вітра в полі.
Щолиш ранком побачать сліди, але гнатися буде вже запізно. Мручко навіть не озирався позад себе, лиш прямував туди, звідкіля вийшли, до решти товариства. Чекали, притаївши дух у собі.
«Свої, свої! заспокоював їх Мручко здалека. На коні, панове, на коні! Поки засвітає, треба нам переплисти Бог».
Зірвалися і скочили в сідла.
«А не забудь там шаблі, або кріса котрий!»остерігав їх Мручко.
«Все одно, що голову забули б», відповідали йому.
Так тоді: «В похід!»
І довгий шнурок їздців за своїм провідником потягнувся в напрямі широкого Богу.
Нічний туман висів над рікою, і трава ще не сріблилася й не рум'яніла, як Мручко зупинив своїх людей.
«Чекайте тут. Я поскачу вперед. Як крикну «пугу!», так тікайте хутчіш у степ, лиш не туди, звідкіль прийшли ми, і не гуртом, а в роздріб. Як же свисну, так це значить, що можете їхати безпечно над Бог, до мене».
Ждали довгу хвилину. Мручко не пугукав і не свистав. Боялися, чи не лучилося з ним що злого. «Не лишимо ж нашого сотника в біді», рішили і кілька їх поскакали вперед. Не разом, а один по другім, як стрілки, пущені з велетенського лука невидимою рукою.
Аж ось і свист пронизав свіже, поранкове повітря, не людський, а пташачий свист. І ніби птахи зірвалися й летіли над Бог.
«Скорше, хлопці, скорше! принаглював Мручко, не за горами день».
Перший роздягнувся, прив'язав убрання до кульбаки, примістив зброю й нагнав коня у воду. За конем і сам скочив, а за ним пішли інші, шведи також.
Зразу вода була глибока, тільки вуха коням спливали.
«Хвоста держись!»погукував Мручко.
І, без сорому казка, слабші дійсно хапалися кінських хвостів і бідна худобина, і так уже обвантажена, мусіла сама плисти та ще й людей тягнути за собою. Але таких не багато було. Більшість козаків, а так само й шведів, з насолодою поринала в холодних хвилях ріки. Вода не тільки сполокувала з їх тіла піт, кров і всіляку нечисть фізичну, але здавалося, що також душі їх обмиє з усіх тих злочинів і гріхів, якими в численних боях і сутичках з ворогом осквернили. Вийдуть з Богу, ніби поєднані з Богом.
Щоб лише вийшли.
Мручко і тут так само, як і в степу, добре провадив, броду не минув. Попав на нього, став кріпкою ногою і товаришів кликав до себе.
Перейшли брід і знов шубовсть у воду. Боже, яка ж вона студена, який той Бог широкий, який далекий берег.
Але на березі тому безпечно і свобідно.
Дістали його, стрепенулися, струшують воду з тіла, одягаються. Кругом переддосвітня тишина: лише пташки будяться з сну і співом віщують божу днину. Свіжо, черство, здорово. Хочеться жити на світі і всіми силами обороняти життя. Гарно як!
А там, далеко на другому боці, ніби духи здовж берега блукають. Це москалі попали на Мручків слід і беруться його здоганяти.
Доженете учорашню днину!
Поспішайтесь!
22
Мручко зібрав свою ватагу докупи.
«Панове товариство! казав. Вся наша надія на шаблі, бо пороху і куль чортма. Але з шаблями також обережно. Не виймаймо їх, поки нас турки до того не зневолять. Очаків лишимо на боці. Не цікавий він нам. Візьмемо вправо і чує серце моє, попадемо на сліди наших. Так тоді: вперед!»
Недалеко їхати прийшлося. Король і гетьман ще біля Очакова стояли. Розтаборилися в полі, бо король післав Найгебавера в Царгород до султана і чекав, яку той відповідь привезе.
Очаківський баша запрошував тепер «дорогих гостей» до себе, бо шкура на нім терпла, боявся, що султан йому зелену петлю пришле. Але король казав відповісти баші, що йому в полі вигідніше, і в Очаків ані сам не пішов, ані нікому йти не дозволив. Зате з Очакова люди шнурком до табору тягнули. Цікаві були побачити славного шведського короля і козацького гетьмана, що зважився проти царя стати.
І тут так само, як за Богом, торговці вивезли всякого краму, що не міра. Не лиш їжі й питва, але вбрання, зброї, муніції, навіть породистих турецьких коней та візків усякого фасону.
Шведські офіцери й козацькі старшини не жалували грошей, купували. Турки не потребували нарікати на лихий торг. Десь і цигани взялися, з ведмедями, з решітцями, зі старими відьмами, ворожками і з молодими чорноокими циганочками, палкими, як вогонь.
Король удавав, що їх не бачить і не казав відганяти від табору, бо людям після таких трудів належиться хвилина розваги й забуття.
І забувалися шведи й козаки.
В таборі панувала сувора дисципліна, але кругом його шуміло, гуділо, гоготіло, буцім на ярмарку в Києві або в Балті.
Мручко, доїжджаючи до табору, очам і вухам своїм не вірив. «Го-го! Розохотилося братство. Гуляють, як за добрих часів. Та краще гуляти, як у кулак трубіти, бо сміх, то не все гріх».
«Мручко! Мручко вернувсь!»залунало кругом, і народ лавою пер, щоб побачити старого сотника і його сміливих товаришів. З усіх сторін простягалися до них долоні. І не порожні, а з чарками. Було що пить, так і припивали радо.
«А що? А як? А куди?»
«Тю, навісні! обганявся Мручко. Невже ж я ведмідь, чи що? На циганок дивіться, не на мене».