І поступово вона полюбила ці подорожі через пів-України задля того, щоб посидіти з годинку біля фарбованої чорним огорожі при могилці з написом «Ліщинська Софія Петрівна. 19181999». Щоб налити чарочку колишнім колегам чи сусідам бабусі та вкотре почути, що вони іще памятають, як Уляну малою возили у колясочці, хоч це, швидше за все, була брехня адже усіх возять колись у колясочці, і навряд чи це так уже врізається у память. Вона не зустрічала тут своїх однокласників, які, певно, мали важливіші справи за вшанування предків, але віталася з їхніми матерями, звісно, якщо вони впізнавали її, скромну, непомітну і худеньку дівчинку, а згодом жіночкучи мало таких у місті?
У цьому було щось одвічне, щось від моря, що омиває ці землі вже тисячі років, щось від вітру, що овіває їх, від степу, який розлігся на три сторони, і від виноградників, які вкривають його до обрію. Іноді, сидячи отак біля надрізаної паски на столі, вона уявляла, що минула вже тисяча роківвперед чи назад, це не так важливоа вітер, кволі акації та запах моря залишилися, а ще цвинтар, і люди на ньому, що поминають своїх предків. Колись, як розповідала сусідка, могилки не мали огорож, і столиків не мали, і тоді просто на горбочках розстеляли рушники та виставляли зверху закуски. І в цьому теж була своя правда.
Любила Уляна й дивитися у вікно автобуса, який по змозі швидко просувався розбитими чи доміру латаними дорогами, вдихати пахощі розквітлих абрикос та проводжати очима кладовищаприбрані та сухі там, де ще не поминали своїх, і розквітлі штучними квітками вінків там, де вже помянули, адже Радуниця у селах припадає на різні дні, залежно від того, як завів це місцевий піп.
Дивно, однак по смерті бабусі її начебто поєднало якоюсь невидимою ниткою зі світом мертвих, і цей світ перетворився на частину світу живих. Втім, можливо, це характерно для всіх жінокадже саме на їхні плечі лягає обовязок поминати та молитися, хоч би через те, що вони живуть довше за чоловіків, яких врешті й поминають.
Уляна якось спробувала поділитися цим відчуттям з колегою-галичанкою, але у відповідь наразилася на повне нерозуміння і навіть обурення: «Як це? Їсти на могилах? Пити на могилах? Це варварство!». Що ж, можливо і так. Не дарма в останні роки очаківський піп напосівся на парафіян з вимогою припинити язичницькі пиятики на честь померлих. Втім задля справедливості треба зауважити, що коли наші пра-пра-пращури випивали за своїх пращурів на їхніх могилах, ніяких попів ще не було. А звичаєве право часто має примат перед юридичнимце Уляна вивчала ще в університеті.
Цього разу все пройшло так само, як і завжди. Уляна ще в Києві купила барвистий, яскравий вінок, адже бабуся любила квіти та розмай кольорів. Мама дорогою бідкалася, що сусіди надто близько поставили огорожу, коли підховували свого батька, запитувала, чи не варто посунути й свою в інший бік, де була безіменна могилка, без парканчика і навіть без хреста, закинута й занедбана; розповідала, яку травичку посіяла цього рокуодне слово, вела звичайні, належні до події розмови. Настуня, яку за звичкою взяли із собою, хоч не дитяча це справапоминати, ішла тиха, мовчазна, немовби почала усвідомлювати сенс того, що відбувається.
Розклалися на столику, помили руки, помянули. Тоді мама взяла невеличку пасочку і поклала її на сусідню, безіменну могилкуяк то робила завжди. Бо туди ніколи не приходили поминати, ані на Проводи, ані в роковинита й як було довідатися про ті роковини, коли жодної таблички не було, лише горбочок злежалої жовтуватої глини. Мама завжди поминала невідомого сусіда чи то сусідку, а коли навіть і буряни проривалаа що ж, коли рідних не залишилося. Роботи не багато, а чиясь душа зрадіє.
Як ховали бабусю, мама одразу відміряла місце поруч, для себещоб доньці не треба було бігати на два цвинтарі. «Мамо!»обурилася тоді Уляна, але згодом зрозуміла, що неминучого не обійти, тому краще до нього підготуватися. Цю філософію люди осягають тільки з віком, коли вперше побачать край. Катька, київська подруга, розповідала, що її тітка точно так залишила собі місце поруч з могилою чоловіка, і плиту поставила одразу на двохз одного боку портрет чоловіка, а з іншого порожнє місце. А тоді знову вийшла заміж, і от нещодавно, коли помер другий чоловік, залишила собі місце на цвинтарі поруч із ним. Тепер Катька сміялася, що тітка буде жити вічно, тому що, як Буриданів віслюк, ніколи не вирішить, де їй краще лежатиз першим чи другим чоловіком, а може іще й заміж вийде, є такі жінки, що постійно одружуються.
Підходили знайомі, підходили до знайомихусе як завжди. Уляна не пила, бо вирішила того ж дня їхати на Київ. Поки зібралися, поки поквоктали, поки виїхали. І от нарешті приїхала. Без двох коліс попід Голованівськ.
Тим часом присмерк змінився сутінками, сутінки темрявою, а фари машин перетворилися на яскраві прожектори, що засліплюють усе живе, роблячи ніч іще темнішою. Уляна загнала Настуню назад до салону, а сама залишилася на дорозі у марному сподіванні, що хтось із водіїв зглянеться на самотню жіночу постать край дороги та зупиниться. Але дебелі фури та спритні легковики пролітали повз неї, обдаючи вітром та бензиновим духом, а також байдужістю здоровя до немочі, презирством чоловічої касти шоферюг до жінок за кермом, які зазіхнули на одвічну монополію самців у царині механічних іграшок. Вони поспішали залишити її позаду, щоб іще раз зверхньо посміхнутися: «Ага! Сама хотіла? Навіщо лізла у чоловічі справи?». Ця зверхність діставала Уляну ще на роботі. Адже юриспруденція традиційно належить сильній статі, попри те, що більшість на юридичних факультетах становлять все-таки дівчата. Чоловіки вважають закони своєю територією, пильно охороняють її від істот у спідницях і не втомлюються демонструвати останнім, що справа жінкислугувати прикрасою, нянькою, куховаркою, проте аж ніяк не юристом. Навіть жінки-судді дивляться на жінок-адвокатів з недовірою, а що вже там казати про лисих, миршавих, череватих чи засушених, напахчених парфумами навпіл з тютюном служителів Феміди, які не можуть довести, що вони є людьми інакше, ніж принижуючи інших. Читають моралі молодим адвокаткам, демонстративно розглядають їх просто посеред процесу, чіпляються до кожного слова та жесту. Уляні зі своєю дитячою фігуркою та зовсім не бойовою вагою доводилося весь час показувати зуби, поки нарешті засранець у мантії починав сприймати її як сторону процесу. І справді, де тут справедливістьте, чого який-небудь дженджик, єдиною чеснотою якого були яйця попід джинсами, досягав своєю нахабною посмішкою, дівчатам доводилося завойовувати кропіткою працею, нічним сидінням над документами та неймовірною концентрацією волі. І усе це починалося ще зі студентської лави.
От і заразну хоч би одне чмо зупинилося! І гарантія, що більшість за кермомчоловіки. А якщо навіть трапиться жінка, то що їй зупинятисяхіба поохкати разом, оце і вся користь.
Уляна так розлютилася на егоїстичних і зверхніх водіїв, які раз по раз показували їй свої задні вогні, що навіть змерзла від емоцій і вирішила зігрітися в машині. Все одно ніхто не зупиняєтьсячого ж стовбичити край дороги, наче тополя?
І тільки коли підійшла до дверей, раптом зметикувала, що забулася ввімкнути аварійну сигналізацію. Оце так юрист! Оце так кропітка та наполеглива! А елементарних речей, що їх написано у правилах дорожнього руху, що про них багато разів попереджав інструктор,не робить.
Їй раптом стало так прикро за себеі за те, що забулася про аварійку, і за те, що через це так розлютилася на несправедливий світ, що тут уже попри звички і переконання реально схотілося заплакати. Але плакати не можна булобо що Настуня подумає? Тому вона взяла себе в руки, кілька разів глибоко вдихнула, пригадала правила, видобула з багажника червоний трикутник на ніжці, віднесла на визначені 10 метрів назад, а потім натиснула на кнопку, і поворотники «Ланоса» заблимали жовтим, сигналізуючи учасникам дорожнього руху, що водій потребує допомоги.
Що, мамусю?запитала Настя, відриваючись від іграшки на телефоні.
Нічого. Все буде добре,пообіцяла Уляна, не вірячи власним словам.
Тепер уже вона залишилася в салоні, бо, по-перше, все ще хотіла трохи зігрітися, а, по-друге, все одно, душу гризла образа на егоїстичних чоловіків, які байдуже проїздили поруч, не звертаючи уваги на самотню жінку при автомобілі. Ну то й що, що не було сигналізації? Врешті вони ж не сліпі і могли б зметикувати щось.
Проте коли хвилин за двадцять одна з машин раптом заблимала правим поворотником і пригальмувала поруч, усі погані думки з Уляниної голови миттєво зникли. Бо це був порятунок. Хай би хто за кермомале це вже не сам-на-сам з ніччю та колесами. Уляна смикнула ручку дверцят і хутко вибралася на дорогу.
А машина проїхала трохи вперед, зупинилася, ввімкнула аварійку (вчися, дівчинко!), і лише тоді її дверцята прочинилися, випускаючи водія назовні.
Його постать у непевному світлі дорожніх вогнів здалася кремезною, втім Уляна з висоти своїх метра шістдесяти звикла дивитися на інших знизувгору. Коротка куртка, така зручна за кермом, джинси, на голові кашкет. Чоловік наближався впевненим кроком, ставлячи ноги трохи ширше, ніж годиться, немовби шукаючи на землі додаткової опори. Пяний? Втім це не мало значення. Якщо тверезі не зупиняютьсянехай буде пяний.
Добрий вєчєр!пролунав хрипкуватий низький голос.
Ой, щось він не дуже добрий,щиро зізналася Уляна.Уявляєте, одразу два колеса пробила! І не знаю, що робити. Треба ж таке!
Угу,мугикнув він під носа, кинув погляд на машину, потім обійшов її з іншого боку. У темряві не розібрати було обличчя, крім того його затіняв кашкет.
Домкрат єсть?почулося звідти невдовзі.
Має бути,розвела руками Уляна.Але там в багажнику сумки.
Доставайтє,чоловік пішов до своєї машини і взявся копирсатись у ній.
Уляна якийсь час спостерігала за ним, поки нарешті зметикувала, що саме зараз від неї вимагається, тоді швидко зазирнула до салону по ключ від замка багажника.
Мамо?обізвалася з заднього сидіння Настуня.
Нарешті хтось зупинився. Зараз нам допоможуть. Ти посидь поки що.
Замок багажника клацнув, Уляна розігнулася, і побачила, що чоловік вже стоїть поруч, тримаючи в руках якісь залізяки. Тепер, у світлі, яке падало з салону, його можна було роздивитися краще. Крупні риси були ладно підігнані одна до одної, втім, шкіра защільно обтягувала кістки і виглядала трохи завітреною, як це буває у людей, що багато працюють на свіжому повітрі, наприклад, у будівельників. З-під кашкета вибивалося чорне волосся зі зрадницькими нитками сивини, вуса теж прохопилися білим, але чоловік зовсім не справляв враження старого.
Ой, пробачте, я тутрозгубилася Уляна.Зараз
Вона почала безладно смикати за ручки сумки, які вщерть заповнювали багажник, заважаючи дістатися відсіку з інструментами.
Мама тут наклала стільки Я їй кажу, куди ж це, бо ми з дочкою удвох, а вонаУляна відчула, як на обличчі сама собою зявляється безпомічна запопадлива посмішка, якою жінки завжди зустрічають визволителів, і прикусила губу. Ну що за бабські штучки, справді!
Давайтє я,владно, але зовсім не грубо відсунув її чоловік, і одним рухом висмикнув з надр машини крайню сумку з банками. За нею ще одну, під якою відкрилася скринька з інструментом.
Вас як звати?запитав він, несподівано переходячи на сяку-таку українську.
Уляна,пробелькотіла вона.
Уляна, нам треба буде два домкрати, щоб підняти машину з двух сторон. Ви ручнік затянулі?
Уляна автоматично смикнулася з місця, але пригадала, що гальма затягнуті від самої зупинки.
Чоловік тим часом по-хазяйськи відкрив скриньку, видобув усе, що треба, мовчки обійшов машину і присів за нею, щось ладнаючи.
Уляна трохи знітилася, бо відчула себе зайвою. Адже справа зайшла вже на стовідсотково чоловічий терен, де жінка стає безпомічною. Проте й спостерігати збоку не випадало. Тому вона опанувала себе і зробила кілька кроків вперед:
Гм Пробачте, я можу чимось допомогти?
Він скреготів залізяками, але почув і запитав, не обертаючись:
У вас єсть фонарік?
Ліхтарик? перепитала Уляна.Десь має бути.
Ліхтарик,погодився він.Ви мене пробачте, давно не балакав по-українському. Бачите, я моряк, а моряки частіше по-англійському.
Моряк! Так от чому він так широко ставить ноги, а вона гадала, що пяний. Ліхтарик в Уляниному «Ланосі», спорядженому за всіма правилами, звісно, знайшовся, і невдовзі вона вже приладнала його на дверцятах, щоб освітлював місце роботи.
Нічого, що дочка в салоні?запитала.
Нічого, тільки хай не пригає,відповів він, не перериваючись.
Тепер, у жовтій плямі світла було видно, як вправно орудує інструментом цей чоловік. Моряки усі такі рукасті? За кілька хвилин машина вже відірвалася від землі, слухаючись гвинтів домкрату, і гума на пробитих колесах повисла лантухами. Акуратно склавши на травичці викручені гвинтики, моряк смикнув на себе переднє колесо, від чого машина здригнулася, але врешті таки відпустила. Ту саму процедуру він повторив і з заднім колесом, по черзі відніс обидва до своєї машини та склав до багажника. Повернувся, обтрушуючи брудні руки.
Можна ваш телефон?
Телефон?здивувалася Уляна.
Ну да, бо я поїду шукать шиномонтаж, і коли шо, щоб я мог з вами поговорить.
Їй стало соромно за свою невимушену реакцію, тому запропонувала:
Давайте краще я вас наберу, бо у вас руки і записати нема чим.
Він кивнув і продиктував номер. Почувши у кишені дзвоник, ще раз кивнув і повернувся до своєї машини. Але ж і скупий на слова видався рятівник!
Уляна обійшла свою Ланочку, як називала машину, коли була у доброму гуморі. Бідолашка стояла підперта двома домкратами, неначе якась калічка. Це виглядало не надто надійно, тому Уляна не наважилася сідати до салону, а просто відкрила дверцята і взялася розповідати доньці, як їм пощастило, що серед ночі знайшовся дядько, який все так швидко зробивне те, що буває, коли руки з одного місця ростуть. На радощах навіть відламала собі шматок маминої сирної паски, що, як завжди, була неперевершеною. Вона не відзначила, скільки минуло часу, як заспівав телефон. «Мама?»промайнуло в голові і одразу виникла ідея збрехати, що не може розмовляти за кермом, і що передзвонить. Але номер був незнайомий.
Слухаю!
У вас запаска єсть?суворо запитав чоловічий голос.
Є, а що?не зрозуміла вона.
Харашо,сказав голос і відєднався.
Уляна подивися на телефон і лише тепер зметикувала, хто це міг бути.
В очікуванні проминуло ще понад півгодини. Дорога вже зовсім спустіла, коли на обрії зявилися вогники зустрічної машини. Наблизившись, вона стишила хід, а потім несподівано розвернулася через обидві смуги і зупинилася біла Уляниного «Ланоса». Двері відчинилися, і з салону вийшов він, сьогоднішній рятівник. Видобув колеса з багажника і поклав їх на землю:
Одне зробили, а вторе геть розбите. Мабуть, на яму наїхали. Запаску поставлю.
І тоді Уляна остаточно переконалася чий то був дзвоник.
Дякую,сказала вона.
А він уже знов порався біля домкратів. Слава Богу, Уляна згадала, що запаска у багажнику на дні, і поки він займався переднім колесом, розвантажила решту сумок, щоб звільнити доступ.
Побачивши це, чоловік задоволено гмикнув, видобув запаску і на її місце акуратно припасував розтрощене колесо. А Уляна по одній повернула сумки на місце.
Нарешті справу було закінчено. Рятівник склав домкрат і поклав його до багажника.
У вас водички не буде? Руки помить.
Буде, звісно, буде,одразу заметушилася Уляна. Добре, що воду, яку брали на цвинтар, всю не використали, бо умивання там було суто ритуальним. Мило знайшлося тут-таки.
Уляна зливала на руки, а він милив їх, і ще раз змивав, і знову милив. Вона очей не могла відірвати від цих рук, жилавих і трохи сухуватих, але зладнаних міцно та надійно. Потім подала рушника, якого завбачливо видобула з бардачка.
Спасибі,сказав він, витираючись.
Це я вам дякую,Уляна зробила рух до салону, де лежала її сумочка.Скільки
Він подивився на неї так, що язик просто задеревянів.
Я ж не сервіс. Я ж просто чело тобто людина. А люди повинні допомагати друг другу.
Ну а бензин? Монтаж? Хоч повернути
Він посміхнувся, і обличчя раптом втратило свою сухість:
Я непогано заробляю. І можу собі позволить.
Уляна посміхнулася назустріч:
Це тому що моряк?
І тут він вже відверто засміявся:
Уляночка, моряки зараз такі люди, шо сначала будуть пів дня заключать контракт на спасательні роботи і без цього пальцем не пошевелят.