Контракт на рятувальні роботи?
Конєшно. А ви як думали? Бізнес.
Вона розгубилася, звісно, не від несподіваного прагматизму буцімто романтичної морської професії, а від того, що ще не зустрічала у своєму житті випадків такої щирої та безкорисливої допомоги.
Ну, може, я чимось зможу вам віддячити? Наприклад, у якійсь судовій справі. Я юрист і, кажуть, непоганий.
Юрист?він несподівано зацікавлено звів брову.А це уже інтересно. То єсть цікаво. У мене тут проблемка з наніматєлєм.
Тоді запишіть мій телефон,Уляна зраділа, що зможе чимось віддячити цьому доброму генію.
У мене єсть ваш телефон,знову посміхнувся він.Ну, щасливого путі. Акуратно їдьте, бо запаски нема.
Дякую,сказала вона і раптом зрозуміла, що навіть не знає, як його звати.Пробачте, а як ваше імя?запитала практично вже у спину.
Степан,відповів він, зупинившись.Степан Шагута.
* * *
Шагута? Степан?
Святослав Ліщинський ляснув по плечу неголеного молодика у вицвілому польському мундурі. Обганяючи на вузькому хіднику, той не дуже ґречно допоміг собі плечем, проте обернувся на мить, щоб буркнути «перепрошую», і цієї миті вистачило, щоб бути упізнаним.
Почувши власне імя, жовнір остаточно зупинився і теж придивився уважніше:
Святко?
Святослав, безперечно, значно більше скидався на себе колишнього, бо цивільний одяг, чисто голене обличчя та охайна зачіска краще асоціюються зі старими-добрими гімназійними часами. Репетиторство, що ним займався останнім часом Ліщинський, диктувало певні вимоги до зовнішності, аби слугувати учням зразком для наслідування, а у батьків викликати довіру та симпатію.
Давні приятелі ще кілька секунд дивилися один на одного, ніби боялися помилитися, а потім обійнялися просто посеред вулиці, викликавши невдоволення мешканців Бережан, які мусили тулитися до стін, обминаючи нестриманих у проявах старої гімназійної приязні молодиків.
Не можна сказати, що набережну Золотої Липи у центрі міста було аж так зайнято транспортом, але патріархальні звички не дозволяли перехожим виходити на проїжджу частину попри те, що лад у містечку істотно покоригували совіцькі солдати, які у вересні 1939 року змінили тут польських жовнєжів, а тоді й совслужащі, що зявилися слідом у жовтні. Сірі люди,так, не змовляючись, називали прибульців зі сходу галичани,а з ними і червоноармійці нахабно простували дорогами, неохоче відступаючи хіба під дією добірних матюгів з кабіни вантажівки чи салону якогось з нечисленних легковиків. Місцеві ж візники оглядисто пропускали нахабних прибульців, а трапивши на жваву ділянку, намагалися якнайшвидше її проминути.
Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:
Мундуж польський?
А...махнув рукою той.Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А тоді посортувалиукраїнців на один рахунок, а поляківна інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшинудо Лукенвальде. А таких, як я, трохи потримали, тоді уневиннили і домів. Дяка Богові, я лише капралєм був. А ти як?
Та так,розвів руками Святослав.Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся... Точніше втік.Він щиро засміявся.
Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору зі старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй...
А чого ми на дорозі стоїмо?спохопився раптом Ліщинський.У тебе ж певно, із грошима так само, як і колись?
Ще гірше.
То я пригощу?
За старою гімназійною звичкою хлопці, не змовляючись, попрямували за ріг до пекарні Недзюлки, що колись слугувала учням надійним сховком від професорських очей.
Ще не так давно ці двоє були однокашниками утраквістичного, тобто двомовного, українсько-польського відділення «Ц» бережанської гімназії. На подив усім, бурсацький махабунда Степан Шагута та міщанин, акуратист і відмінник Святослав Ліщинський ще зі смаркунів стали великими приятелями.
Перші шість років учнівства дует був нерозлучнимразом гуляли Бережанським замком, а чи то живописними стежками побіля Раю. Пліч-о-пліч чубилися з польськими бурсаками-однокашниками. Спільно захопилися, як тут казали, «копаним мячем»записалися до української футбольної команди «Лисоня», де на початках подавали мячі та доглядали поле, за яке правив шмат левади обіч дороги на Потутори, виділений патріотичною сільською громадоюа хіба ми гірші за ляхів? Знов-таки билися з одноліткамиуболівальниками польських «Гарцежа» чи «Стшельца». На поле вийшли, коли «Лисоня» вже грала у новоствореній Лізі Східних областейСвятослав став у воротях, а Степан обійняв позицію на правому фланзі атаки.
Коли обом виповнилося по шістнадцять, захоплення футболом відсунув значно нагальніший і знов-таки спільний інтересхлопці почали вчащати до парку над Золотою Липою, де шпацірували юні бережанські панночки. Однак напередодні переходу у старшіліцейнікласи сталася катастрофа: імя Степана знайшли у вилучених під час ревізії бурси списках «Пласту». Це був самісінький розпал пацифікації, коли гімназистам дозволялося бути лише польськими гарцежами, і аж ніяк не українськими пластунами. Треба сказати, що по забороні «Пласту» гімназисти-українці не кинули звички триматися купи і активно організовувати власне позагімназійне життя. Тільки тепер це мало присмак конспірації. Спортивне товариство «Сокіл» правило за офіційне прикриття, і саме під приводом оздоровчих прогулянок гімназисти ризикували виходити до гори Лисоні, щоб упорядкувати могили та вшанувати загиблих січових стрільців. І раптом виявилося, що Степан у цій справі зайшов значно далі за приятеля і потайки вступив до забороненого «Пласту».
Цілком можливо, що хлопцю усе б минулося нещирим каяттям та невеликим гімназійним покаранням, але під час переслуху в кабінеті директора він тихцем вкрав зі столу той самий злощасний пластівський список з двома десятками прізвищ гімназистів-українців, і поки цензор із поліціянтами шукали зниклу папірчину, швидко запхав її до рота та й ковтнув. Коли ж переслух повели далі, навідріз відмовився видавати товаришів, посилаючись не на кого іншого, як на святого Яна Непомуцького, що числився покровителем гімназії.
А що,нахабно промовляв Шагута.Він не видав таїну сповіді королеви навіть під тортурами. А цетаїна моїх товаришів.
Адміністрацію гімназії смілива аналогія розлютила до нестями. Тим більше, що вона була підкріплена підозрілою втратою цінного доказусписку «Пласту». Не допомогло навіть заступництво отця Филимона Побігушкиукраїнського професора-катехіта, який традиційно витягав земляків з халеп. До річки, як святого Яна, хлопця звісно не вкинули, але у річному атестаті зі справованія, тобто поведінки, красувався напис: «неодповєднє зе взґлендуф пщеціфпаньствовей дзяльностці»не що інше, як пряме звинувачення у антидержавних вчинках. І тому, коли більшість однокашників перейшли до сьомого класу і почали урочисто зватися студентами, Степан змушений був повернутися до свого рідного Пліхова, працювати у батьковому господарстві в очікуванні на дозвіл Міністерства освіти відновити навчання десь на інших теренах. А як не дочекався, мав стати жовнєжемпіти за призовом до польської армії.
Святославові роки навчання у ліцеї теж не минули легко. Помер батько, колишній сотник армії УНР, який вижив був у Першому зимовому поході, однак наслідки отриманих ран, застуди і тифу за півтора десятки років наздогнали-таки старого вояка. Якби не допомога батькових друзів-ветеранів, довелося б і собі простувати до військамати б нізащо не змогла оплатити навіть половинного сирітського внеску за навчання.
Тому й подальша доля хлопця також скеровувалася міцними руками батькових колег-комбатантів. А найбільше одного з нихколишнього отамана Української Галицької армії Петра Стасюка.
У Великій війні капітан австрійської артилерії Стасюк з одного боку фронту та російський сапер штабс-капітан Ліщинський з іншого згідно з присягою чесно проливали кров, воюючи один проти одного. Потім у Галицькій армії та Запорізькій групі армії УНР кожен по-своєму служив соборній Українській державі. Ну а згодом, попри спільного ворога, їхні воєнні дороги знову розійшлисяотаман Української Галицької армії Стасюк у союзі з російським монархістом Дєнікіним воював проти більшовиків на Півдні, а сотник Першого Запорізького корпусу Ліщинський спільно з військом маршалека Пілсудськєґо боронив від червоних Польщу робив Диво на Віслі.
Познайомилися ж майбутні друзі вже по закінченні буремних воєнних років у Домбєтаборі для військовополонених під Краковом. Як чесні й переконані офіцери кожен своєї української армії, спочатку вони люто сперечалися: хто насправді завинив у розриві історичної злуки західних та східних земель. Затятий галичанин Стасюк у всьому звинувачував Петлюру, який «знюхався був з поляками». Наддніпрянець же Ліщинський відповідальність покладав цілком на командувача УГА Тарнавського, що підписав мир із Дєнікіним.
Можливо навіть, що саме ці суперечки і зблизили чоловіків, бо кожен відчувавспіврозмовник у дечому все-таки має рацію. Крім того зрозуміти одне одного їм все-таки було легше, ніж інших вязнів Домбєсамодержавницьких ветеранів-дєнікінців, а чи вояків екзотичного військового утворенняЧУГА, тобто Червоної Української Галицької армії.
Хоч би як воно було, але звільнившись 1923 року, колишні вязні не втратили контакту. Обидва щасливо знайшли загублені у воєнній веремії родиниЛіщинський у Бережанах, а Стасюку рідному Львові. Обидвох здивовано-відчужено зустріли діти, що їх батьки покинули колись немовлятами, одногосин Святослав, а другогодонька Софія. І табірна дружба, що скріплялася сусідством сінників, отримала додаткову опорутепер обидва вони перетворилися на батьків, які передусім відповідають за майбутнє родин, і головнедітей. Це не означало, що військова справа відійшла у минуле. Вони підтримували міцні звязки зі своїми колегамитакими, як самі, українськими комбатантами. І невдовзі ці звязки переросли в Українську військову організаціютовариство ветеранів, які не бажали залишатися лише ветеранами. А проте родини, що у часи війни були для кожного глибоким запіллям, тепер посідали у житті обох значне, коли не сказати чільне, місце.
Отаман Стасюк трошки заздрив своєму табірному товаришу, бо той мав сина, мав кому передати свої світлі мрії та суворий обовязокдоробити те, що батькові не судилося. Донька Стасюка гірше вписувалася у військову династійну картину. Але діти радо спілкувалися під час взаємних сімейних відвідин, і коли Ліщинський-старший помер, а сказати точніше, усе-таки загинув від отриманих на війні ран, отаманові довелося взяти під опіку осиротілого Святослава та врешті перевезти його до міста Лева. Львівська політехніка отримала здібного студента, а дитяча дружба Святослава та Софіїнову перспективу, якій всіляко сприяли батьки. Юнацька закоханість, а далішлюб, спричинений близькістю душ і тіл, нестримним молодим темпераментом, і не виключено, що й вагітністю.
Хтозна, чи це сталося до весілля, а чи просто, як велить звичай, під час, але Софія наче навмисно про людські очі, день у день за девять місяців по шлюбі розродилася чарівною, на думку батьків, а насправді червоною, зморшкуватою та крикливою, як усі немовлята, дівчинкою.
Тож я тепербатько,похвалився Святослав старому приятелю, завершивши коротку оповідь про своє життя.
Вони сиділи у своєму улюбленому дальньому кутку пекарні, зовсім як у гімназійні роки. Знедавна тут стали подавати польську вудку, а коли старі запаси закінчилися, то й власного виробництва бімберадже новітні господарі міста, більшовики, не розуміли, навіщо потрібні кавярні, у яких не «відпускають» спиртного.
Як назвав?підняв чарку Степан.
Марічкою.
То сто лят!
Хлопці хильнули.
Сумно, що батько не дожив. Так і не встиг стати дідом.
Мій теж,похнюпився Степан.
Та ти що!
Поляки замордували. У травні. Кажуть, це вони через Карпатську Україну сказилися.
Правду кажуть. Коли вни почули, що в Закарпатті оголосили Україну, то просто подуріли. Вікна били, де українці живуть. До бурси гранату кинули.
Варяти...зітхнув Степан.А у нас приїхали до села, привязали батька до стовпа і забили буками. Це неня мі писали були.
За що?спитав Святослав, хоча й знав, що під час погромів поляки не потребували окремих причин для насильства.
Батько відмовилися бити священика. Ти ж знаєш оце їхнє, коли змушували наших бити одне одного.
Ендеки?
А хто ж їх знає? Пся косць! Мене з війська навіть попрощатися не відпустили були. У травні, памятаєш, коли гадали, що Німеччина от-от посуне? Нас без відпусток місяць тримали.
Здавалося, відтоді минула ціла вічність, а насправділише півроку, як зявився перший поголос про швидкий німецький напад, перша паніка і перші каравани втікачів до південного кордону.
Співчуваю.
Нічого. Я їм, курва, знаю, що зроблю.
Хлопці одночасно хильнули, не цокаючись.
Не картайся. Буде їм. Буде,зауважив Святослав, заївши запашний міцний бімбер куснем фірмової недзюлкової пляцки, яка не втратила ще традиційного смаку і якості.Совіти за поляків вже аж як беруться. Ти б бачив, як у Львівській опері київський театр давав «Богдана Хмельницького». То я тобі кажу, що коли Богдан на сцені порвав польський прапор, увесь зал підхопився і загорлав: «Слава!».
Я в то не вірю.
Слово гонору! Сам бачив.
Та я не за те,Степан поклав руку на запясток старовинного приятеля.Як вони за поляків зара беруться, так само за українців завтра візьмуться.
Так вони ж самі українці.
Хто? Оці сірі? Які вони тобі українці?!
Святослав примирливо схилився до друга:
А не скажи. Маємо одного такого зі сходу. Брат у третіх. По мамі. У нашій гімназії тепер служить провідником цього їхнього комсомолу. Комсорг, чи як воно зветься.
Теж у чоботах?
Аякже. Вони хоч із плащем, а хоч із фраком, а все у чоботах,Святослав посміхнувся, бо це військове чи просто селянське, але завжди недоречне взуття совслужащих викликало загальне кепкування.Зате новий директор гімназії ходить у мештах. Щоправда з галіфе. А згори кальоші. І папахою прикрито.
Тепер уже засміявся й Степан.
Справді?
Сам бачив. Він в кальошах і на вулиці, і в гімназії, і напевне, вдома, спати лягає. А знаєш чому?
Степан знизав плечима. Нові господарі поводилися настільки по-чудернацькому, що можна було повірити у будь-яку історію.
Бо на мештах підошви катма! Десь поцупив без підошви, от і ходить тепер весь час у кальошах.
Та ну!
Оце тобі й ну! Мені Павло розповів, ну, цей мій родич зі сходу, комсомоліст.
Хлопці пирснули в кулаки, за старою гімназійною звичкою намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.
А що іще каже твій родич?
Обіцяв, що усіх польських професорів звільнять. Щоб лишилися тільки українські.
Незлецьки було б.
Національна політика більшовиків з Великої України припала до смаку багатьом галичанам, пригніченим агресивним польським шовінізмом. Дехто із захопленням та цілком безкарно розоряв тепер спорожнілі магазини та інші польські заклади, господарі яких кинулися були втікати від війни. І усі без винятку залюбки фотографувалися на тлі формених поліційних шоломів, які купками було складено побіля колишніх комісаріатів.
А відділення «Б»?поцікавився Степан.
У цьому відділенні гімназії навчалися євреї.
Так а їм що? Українською вчитимуться. Вони тепер першими на всіх перехрестях кричать «Хай живе Україна!».
І правильно роблять,зауважив Степан.Тим, що тут, дуже пощастило. Ти чув, що з жидами роблять у німецькій зоні? Хто їх там захистить?
А тут?
А кому вони тут тра? Сталін з Гітлером проти поляків домовилися, а не проти жидів. Українців з німецької сторони сюди перевозять. Німцівтуди. Полонених наших відпускаютьзі мною ще півтора десятки рядових приїхало. Бо ж прапори червоні що в тих, що в тих. Паради спільні. Дружать, одне слово. Але жидів німцям ніц не віддають, бо ті комуністисамі жиди.
То що ти собі далі думаєш?запитав Святослав після паузи.
Хлопець у відповідь знизав плечима.
А що маю думати?.. Додому поїду. До нашого Пліхова у них руки ще не скоро дойдут. З мамою ґаздуватиму. Обійстю ґазди треба. Батько файно ґаздували.
Це було правдою. Шагута-старший був заможним селянином: регулярно платив повний внесок синові за навчання і навіть на бурсу давав грошима, у той час, коли більшість розраховувалися харчами. З цих харчів на кухні готували їжу для бурсаків, але платити куховаркам також з чогось треба було, та й за дрова взимку, тому Шагути були у пошані.