Так, я. А як ви тоді доїхали?
Дякую, добре,Уляна махнула рукою в бік дівчат, що просто-таки поїдали її очима, і вийшла до передпокою.
Чоловік на тому кінці набрав повітря, немовби зважуючись на щось:
Пробачте, ви казали, що ви юрист. Можу я з вами зустрітися? Бо мені треба консультація.
Авжеж. Коли вам зручно.
Наприм Наприклад, завтра. Нічого, що субота?
Звісно. Із задоволенням.
Він не зовсім орієнтувався в Києві, і тому місце обрала вонау затишному ресторанчику на Подолі, бо вирішила, що ритуальна кава буде виглядати жлобством, якщо ідеться про людину, що врятувала тебе на нічній дорозі. А вечеря в рестораніце вже зовсім інше, можна про справу поговорити. Поклала слухавку та повернулася до подруг, що досі мовчки сиділи за столиком.
Із за-до-во-лен-ням?зробивши великі очі, перепитала Катька.
Та ну вас! Людині потрібна допомога. Хтось вміє колеса міняти, а хтосьзакони читати.
Ну, це інша справа,удавано-серйозно покивала Катька.Зовсім інша. Так, Вікусю?
Та теж кивнула з серйозним виглядом.
ТількиУляна запнулася.Малу мою зможеш взяти завтра на вечір?
Дівчата по-змовницьки перезирнулися:
Зможу,погодилася Катька.І навіть на ніч.
Невелика зала ресторану була практично повною, як і завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть: людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.
Метрдотель суворим голосом поцікавилася:
На вас чекають?
Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:
Пані Уляна!
З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голостой самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.
Добрий вечір!вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві вже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.
Добрий вечір. ЯСтепан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.
Чому ж? Впізнала,збрехала Уляна, вмощуючись зручніше.І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.
Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.
Не варто,підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ.Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.
Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:
Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.
Навіть на судні?
Аякже! Зараз екіпажі, як футбольні клубизбірна з усіх стран.
Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.
Готови заказивать?
Не без того,Степан взяв зі столу меню.Принесіть нам для початку пляшку білого вина,він подивився на Уляну.Ви будете мясо чи рибу?
Проблемний зазвичай вибір страв за його тактовної допомоги завершився повним успіхом, і офіціант розчинився у гаморі зали.
Терпіти не можу обирати, весь час здається, що замовила щось не те,зізналася Уляна.
А мені весь час здається, що я щось упустив.
У нього була цікава українськадеякі фрази вилітали одразу правильно, немовби завчені заздалегідь, а інші переривалися через брак слів.
У нас в Сибіруповів він далі.
То ви з Сибіру?здивувалася Уляна.
Західного,уточнив він, немовби це було важливо.Так от, у нас їсти треба багато, бо холод. Тому в дитинстві я був страшним проглотом.
Західний Сибірна свій сором Уляна не уявляла де це, однак те, що там і справді холодно, сумнівів не викликало.А звідки ж тоді знаєте українську?
Від батьків,співрозмовник поклав руки на стіл, і вона ще раз відзначила, які вони міцні та жилаві.У мене батьки українці. І потім я учився в Херсоні.
У Херсоні?здивувалася вона.
Так, у Херсоні. Після армії друг заманив.
Уляна звела брови:
То виходить, що ми з вами земляки. Я родом з Очакова.
З самого Очакова?! О! Так це знаменитий порт. Правду кажуть, що в хорошую погоду з Очакова видно Південний Хрест?мабуть, це був жарт, бо він широко всміхнувся, але Уляниної освіти не вистачило на те, щоб оцінити гумор.А ви, кстаті, знаєте, що давним-давно в центрі Херсона була крєпость, від якої зараз залишилися тільки ворота. І вони називаються Очаківськими.
Географічно-історичний екскурс перервав офіціант, який приніс замовлене біле вино.
Пріятнава,побажав він, знову розчиняючись.
Ви не повірите, за цим «пріятнава» українських офіціантів можна узнати в любом порту.
Це від «смачного»,пояснила Уляна.Як можуть, так і перекладають. Ой, пробачте, схаменулася вона, висмикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кавярнях, бо любила постійно відчувати своє майно шкірою, і видобула з кишеньки візитівку.Будь ласка. Так би мовити, підтвердження моєї професії. Ви казали, що потребуєте допомоги.
По-тре-бу-є-те,з насолодою, немовби пробуючи на смак, повторив він. Потім узяв картку і прочитав написане.Уляна Балановська. Адвокат. Солідно.
Уляна скептично глянула крізь скельця окулярів, але одразу зупинила себе. Скептицизм треба було демонструвати тоді, на дорозі, з двома пробитими колесами в зубах.
Отже, я можу вам допомогти? Бо ви мені змогли, слово честі,вона щиро посміхнулася.
Можете допомогти,кивнув він.Але це почекає. А для початку давайте випємо за знайомство. Тому що вино ждать не буде.
Вони цокнулися і пригубили золотаве шардоне. Уляна відзначила, що цей моряк має гарні манери, бо не заливає в себе одразу весь келих. Крім того, він умів підтримати розмовуне замоложував, як це роблять самовпевнені дженджики, не нудив, як пенсіонери та начальство, але й не замовкав у пошуках теми.
Отже я по-тре-бу-ю,він зробив паузу,вашої допомоги. Річ у тому, що в мене контракт з крюїнговим агентством.
Яким агентством?
Крюїнговим,повторив він.Агентством по найму моряків.
А це що, якісь особливі агентства?
Аякже!він розвів руками, мовби дивуючись, як цього можна не знати.Моряки завжди були особливими людьми. В старі часи у портових містах стояли спеціальні будинки, бордінхаузи, які приймали матросів на постой, давали їсти і спати, і навіть зберігали гроші, щоб не зразу все пропивали. Ну а потім, коли продадуть на корабль, з авансу забирали собі оплату.
Ви сказали, продадуть?
Ну, фактіческі, тобто фактично. Бо матрос на березі склонний пропивать усе, що має. І господар бордінхауза часто за нього договорювався з капітаном, і пока не проспався, відправляв на борт. А коли віддали швартови, діваться вже нема куди.
Уляна знала, що морське правоштука специфічна, іще коли вивчала оформлення вантажів, усі ці «франко вздовж борту судна», але ніколи не замислювалася над тим, звідки ноги ростуть.
Так вот,продовжував співрозмовник,традиція крюїнгових агентств іде ще від бордінхаузів, тому договори у них дуже хітродєланиє. Развє що пяними на борт не відправляють, та й то по-різному буває.
У вас договір із собою?одразу взяла бика за роги Уляна, поки за розмовою не втратила діловий настрій.
З собою,він підхопив зі стільця поруч чорну теку і витрусив звідти документи. Уляна одразу звернула увагу на солідний цупкий папір з кольоровими шапками на кожній сторінці, на дві колонки текстуанглійською та російською. Компанія явно намагалася справити враження на клієнтів.
Ви капітан?Уляна глянула на графу, де ішлося про диплом судноводія.
Помічник,скромно уточнив чоловік.
Але зануренню у справу завадив офіціант, який приніс замовлені страви. Довелося відкласти папери на край столу, щоб бува не зіпсувати. Хлопець вправно розставив тарілки, побажав «пріятнава» та долив у келихи вина.
Уляна потяглася за відкладеним договором:
Ви не заперечуєте, якщо я спочатку дочитаю, а потім вже почнемо їсти? Щоб одразу можна було говорити по суті.
Він знизав плечима:
Не заперечую, особливо коли мати в виду, що наш офіціант не приніс ножів та вилок.
Вона глянулаі справді, ані біля тарілок, ані десь окремо не було й сліду столових приборів. І одразу засміялася, бо згадала улюблений бабусин анекдот.
Смішно,кивнув він, не всміхнувшись.
Це я згадала стару історію, як жид в Одесі приходить в ресторан, і йому теж не подають ложки. Знаєте?
Ні.
Ну, він кличе офіціанта і каже: «Шановний! Цей суп неможливо їсти!». Той, звісно: «Що таке? Холодний? Пересолений? Що?». Жид йому: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Та ну! У нас кухар з двадцятилітнім стажем, мипереможці соціалістичного змагання!». А жид: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Ну чому?». Жид: «А ви спробуйте.» Офіціант тик-мик: «Ой, а де ложка?». А жид йому: «Ага!».
Тепер він засміявся, не голосно, але щиро, плеснувши себе долонями по колінах. Уляна ще раз відзначила трикутні западини на худорлявих, трохи завітрених щоках, та вуса, у яких разом із посмішкою ховалася верхня губа.
Ну це просто про нас!у захваті промовив він, і раптом змовницьки схилився до Уляни.А давайте нашого офіціанта перевіримо. На цьому анекдоті.
Вона не зовсім зрозуміла ідею, але він сприйняв мовчанку за згоду. Моряки, як відомо, полюбляють розіграші.
Гарсон! То єсть, хлопче!
Кругловидий швидко намалювався поруч.
Што вам?
Цю страву неможливо їсти!заявив Улянин співрозмовник із серйозним виглядом.
В чом дєло?занепокоївся кругловидий, зиркаючи очима поперемінно то на стіл, то на клієнта.
Неможливо,наполягав той.
Пачіму?не зрозумів хлопець.
А ви попробуйте!моряк для кращого ефекту навіть посунув страву до краю.
І тут офіціант зробив те, на що від нього ніхто не чекав. Знизавши плечима, мовляв, що за примхи, раптом схопив пальцями шматок з тарілки клієнта і запхав собі до рота.
Уляна та Степан, побачивши цю картину, разом вибухнули сміхом так, що на них обернувся весь ресторан.
Ой, нє могу!плескав себе по колінах моряк. Уляна підхопила окуляри і краєчком долоні витирала сльози, що виступили від сміху.
Шо такоє?здивовано роззирався офіціант.
Аж поки нарешті Уляна зглянулася:
Виделки принесіть!і знов зареготала.
Ой, ізвінітє,знітився хлопець і бігцем побіг до буфету.
Це вам не Одеса,промовив, а швидше простогнав Улянин співрозмовник.Тут таких фраєров, як я, учат по-взрослому.
Вони ще довго сміялися навіть після того, як офіціант з буряковим від ніяковості обличчям приніс прибори, ще тисячу разів сказав «ізвінітє» і навіть один раз «вибачте».
Такий випадок гріх було не відзначити, тому моряк одразу замовив коньяку.
Розмова потекла вже зовсім вільно, як завжди буває після спільного викиду емоційхоч би якими булипозитивними чи не дужебо навіть полаявшись з кимось, почуваєшся з ним вільніше, а що вже казати про спільний жарт чи розіграш.
Згадали ще кілька смішних ресторанних випадків. Як одного разу на запитання Уляни «де тут у вас можна руки помити» інший хлопець, не менш простий, радісно вигукнув: «В туалеті, звісно!». Або ж коли у китайському ресторані трапилася вагітна офіціантка з сильним токсикозом, яка не могла навіть дивитися на страви, що їх несла, бо кожної миті блідла та хапалася за живіт. Адже київські офіціанти, що збираються у столицю з усіх усюдце «чогось особливого», як кажуть в Одесі, коли все-таки говорять українською. Улянин співрозмовник у відповідь поділився секретами спілкування в іноземних ресторанах, де замовлення часто перетворюється на лотереюі на це нема ради.
А справа із крюїнговою компанією після уважного прочитання контракту виявилася копійчаною. Як називала такі випадки Улянина колега Ларунда, «не варто виїденого яйця клієнта». І зараз Уляна мало вголос не повторила цю формулу, бо коньяк та веселі спогади зовсім розвязали язика. Вона відчувала піднесення, якого давно не було. Хіба що в університетські часи, коли світ здавався незвіданим, але прекрасним.
Офіціант, виправдовуючись за свою помилку, метушився навкруги, намагаючись вгадати найменше бажання відвідувачів. І коли побачив, що у келихах закінчився коньяк, одразу прибіг до столу:
Павтаріть?запитав він, забираючи порожній посуд.
Повторіть,раптом запропонувала Уляна.Кораблі лавірували, лавірували, та ніяк не вилавірували.
Шо?злякано запитав хлопець, втискаючи голову у плечі, бо вже отримав сьогодні.
Стоїть піп на копі, ковпак на попі, копа під попом, а піп під ковпаком. Повторіть! Ви ж самі запропонували?
Тут вона знову розреготалася, а за нею й новий знайомий, знов примусивши бідолашного офіціанта червоніти й тікати геть від дивакуватих відвідувачів.
За десертом з кавою вони засиділися до пізнього вечора. Чоловік не дозволив навіть заїкнутися про оплату рахунку, сказавши «ви мене ображаєте». Але при цьому відрахував суму точно до копієчки, повчально зауваживши: «Чайовіце наркотик». Вочевидь він не був скнарою, а проте дотримувався принципів. Потім викликав таксі і запитав в Уляни домашню адресу.
І тут, на задньому сидінні машини, вона раптом відчула, що всередині щось вибухнуло. Отак от простобах! Як колесо на дорозі. Якоїсь миті від супутника війнуло неповторним чоловічим запахомразом із легким духом коньяку та сиру вона вловила дух чистої шкіри, тютюну та ще чогось гострого та незвичного, і раптом вона захотіла цього чоловіка з його жилавими руками, з вусами та трикутними ямочками на щоках. Захотіла так, що не могла не те що стримати себе,практично не здатна була терпіти. Всередині прокинувся якийсь вулкан, ядерний реактор, який поглинав клітину за клітиною, примушуючи мязи здригатися дрібними спазмами, а язикоблизувати сухі губи. Такого з нею ще ніколи не траплялосяну, може, у несвідомій юності, коли під тиском внутрішніх соків голову зносить не згірш, ніж від алкоголю. Але ж вона давно вже була не дівчинкою, а дорослою жінкою, розумною, зваженою. Щоправда, зараз про це неможливо було думати, тому що гостре бажання володіти цим чоловіком повністю затопило її єство. І якщо клятий таксист і далі буде тягнутися черепашачим ходом, зупиняючись на кожному світлофорі, то слово честі,вона візьме своє просто тут, у салоні машини.
Коли нарешті таксі зупинилося біля підїзду, вона мовчки простягнула водієві двадцятку, потім так само мовчки взяла супутника за руку і повела до своєї квартири.
Як добре, що є такі подруги, як Катька, які можуть забрати малу і залишити в себе на ніч без зайвих церемоній!
Уляна розплющила очі й у темряві потяглася до телефону. Дванадцята ночі! Катька, певно, її прокляла. Треба хоч есемеснути, коли вже так сталося.
Одразу почала набирати повідомлення, стукаючи нігтем по екрану, і у непевному світлі побачила фігуру того, хто спав поруч. Чоловік лежав на животі розкинувшись так, що займав більшу частину ліжка. Широкі плечі та руки вкривали волосинки, занадто тонкі й ніжні, як на його вік. Тіло нижче від попереку ховалося під ковдрою, обличчя занурилося у подушку, залишивши спину та руки єдиним обєктом для тяжких жіночих дум.
Невже вона аж так напилася? Не може бути. Вона памятала кожен келих і знала свою норму. То може, це гормони збунтувалися проти багаторічного целібату?
Втім, хоч би як там було, есемеску відправити треба. Уляна обережно відкинула ковдру і спустила ноги на підлогу. Підсвітила собі дорогу телефоном і побачила, що кімнату всіяно предметами жіночого та чоловічого одягу. Господи, що ж вони виробляли? Ні, звісно, вона памятала, що було, але не думала, що це виглядатиме так відверто, як в еротичних фільмах девяностих, слово честі.
Трохи обіч валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших, а може, навпаки, як прапор перемоги на передових позиціях супротивника. Оце вже вічне питанняхто кого: чи ти його, чи він тебе. Уляна ногою підкинула одежину собі в долоню і обережно, навшпиньки, щоб не розбудити гостя, відправилася на кухню.
Там випила води, дивуючись, що спраги немаєа взагалі-то мала би бутипотім накинула на плечі блузку бо незатишно почувалася голою, з юності впевнена, що її худе тіло своєю недосконалістю ображає всесвіт. Сіла до столу та закінчила набирати повідомлення Катьці.