Від безвиході й розчарування у собі іноді грішним ділом виникала думка скористатися старовинним очаківським засобомверандою чи балконом. Справа в тім, що Очаківце не тільки курортне місто, але й військова база, де за парканами, через які так легко перелізти, мордуються молоді здорові хлопці, самотні душевно та спраглі фізично. А влітку туди приїздять на відпочинок дівчата та жінки, часто теж самотні та спраглі. І до того ж пляж з голими тілами, який провокує усіх легкістю й доступністю. І задуха, через яку можна спати надворі, на балконі чи веранді. Ну а далі все відбувається, як у передачах «Нешенел джеографікс». Вночі матросики перелазять через паркан та ідуть шукати здобичі, а здобич у цей час виходить у двір, де лягає спати голяка, прикрившись лише простирадломбо спека. І ретельно робить вигляд, що навіть не підозрює про підступні плани хижаків, які тихцем скрадаються вздовж парканів, виглядаючи та винюхуючи у теплій очаківській ночі гарячі жіночі тіла.
Ця зваба періодично виникала і потім, коли приїздила до мами у відпустку. Що її стримувало? Хіба що самоповага, хоча про яку самоповагу може йтися, коли сама себе не любиш? Врешті-решт приблизно так воно і сталося, тільки не в Очакові, а в Києві, коли роль балкона зіграла кімната у квартирі подруги, а ролі сонця та спекиконьяк і музика. Внаслідок цього на світ і зявилася Настуня. Її щастя і кара водночас. Кара за те, що дала собі поблажку і на одну ніч перетворилася сама на себе, на справжню, якою мала бути, якою Бог послав на цю землю. А він він навіть прізвища свого не назвав. І коли врешті-решт потелефонувала і сказала, що у них буде дитина, сухо відказав: «Вітаю!», кинув трубку та змінив номер телефону. Отже дочку записала на своє прізвищеБалановська. Анастасія Балановськану чим погано? Хто не знає села Баланове під Очаковом, де два десятка хат туляться понад ставком, може навіть подумати, що у родоводі не обійшлося без польських князів. Щоправда мама тоді репетувала з усією наполегливістю самотньої жінки, що батька треба знайти, аби дитина не росла байстрюком, що треба дати прізвище І можливість така, звісно, була, бо Уляна вже працювала у юридичній компанії і була настільки перспективним працівником, що її навіть не звільнили перед декретом, як це в Україні роблять з одвічно беззахисними молодими фахівцями, ба навіть оформили все по-людськи, тобто за законом. Але шукати такого «батька» Уляна вважала за приниження, тому подумки звела його до ролі «запліднювача»а з такими розмова коротка, зробив справугуляй. Нащо псувати дитині карму подібними родичами? Є мама, є бабусяцього цілком досить.
Втім, це було вже за багато років після навчанняадже для молодих пять роківвеликий термін. А в університеті, зокрема й у блядському гуртожитку Уляна за якийсь час засвоїлася, потоваришувала з філологинямияк з тією частиною, що проводила вечори на узбіччі бульвару Шевченка та на сидіннях машин, так і з тими, що скніли над словниками, бо більше не мали над чим та ким скніти, і цим скидалися на неї. Навчилася пити пиво та коньяк, курити тютюн і не тільки, нахапалася цитат з класики та засвоїла назви модних книжок, щоб здаватися розумнішою, ніж насправді. Втім, і читати теж навчиласяне в сенсі складати літери, а читати так, щоб від цього щось мінялося в голові, щоб душа розквітала бодай в уяві, якщо вже в реальності це не дано.
Можливо, саме завдяки читанню вона врешті засвоїла мистецтво вчитисяколи без особливої напруги можна скласти другорядні предмети, і таким чином більше уваги приділити тому, що насправді знадобиться. Коли розумієш просту істину: в юриспруденції, як на кухні, головнерозібратися, де що лежить, і навчитися смажити яєчню, а пропорції для складніших страв завжди знайдуться у книзі рецептів.
Саме тому вже на третьому курсі вона працювала молодшим юристом у невеличкій конторі і разом із дипломом отримала до сі-ві (curriculum vitae, шановні, а ви як думали?!) досвід роботите, що цінується роботодавцем понад усе. Тому коли подруги, які ще вчора завдяки глибокому декольте були пестунками долі та сивих професорів, тільки починали ходити по співбесідах, змагаючись за посаду у якій-небудь юршабашці із правом стирчати у чергах попід дверима державних органів, Уляна вже працювала юристом у компанії з іменем і заробляла стільки, що могла сплачувати за окрему квартиру, а не знімати куток у вередливої пенсіонерки або одну кімнату на чотирьох. Щоправда, вигодами свого самотнього проживання вона користувалася зовсім не часто. А проте не переймалася цим, відчувши, що є царина, де можна бути кращою, де досягнення міряються не якимось удаваним щастям, а реальною карєрою та грішми, і тому байдуже приймала звістки про одруження чергової колишньої одногрупниці. Кожномусвоє.
Тоді вона знов полюбила Київінший Київ, справжню столицю, діловий та прагматичний. Тут кавярні були заповнені людьми, що вирішували справи, відсуваючи чашки з кавою заради задрукованих на принтері аркушів А4. Ба й сама кавановомодне еспресо, американо, лате, зварена в турці і навіть розчиннабула символом нового життя, якого не зустрінеш у тихому курортному Очакові. Такої кави не було в гуртожитку, де вчорашню гущу навпіл з недопалками викидали з кружок тільки перед тим, як заварити нову. Ані у культовій інтелігентській кулінарці на Хрещатику, де за чашки з відбитими ручками брали з клієнтів гривню застави. І справа зовсім не у смаку. Бо каваце не напій. Це стиль життя й символ ділового світу. Тому навіть Харків, який вихвалявся фальшивим статусом «першої столиці», не міг бути ані першою, ані останньою столицею взагалібо там о десятій ранку не було де випити кави, у цьому Уляна з подивом переконалася під час відрядження. Тамтешні мешканці зранку частіше вживали пиво, а отже не годилися на роль ділових людей.
Зовсім інші істотиу костюмах та з «дипломатами» населяли тепер її світ, і навіть клієнти у шкірянках, спортивних штанах та кашкетах не могли розвіяти чарів ділового Києва. Бо вони, так само як усі інші, приходили сюди на прощу, жертвуючи новим богам час, гроші та увагу, а тому слухняно пили каву, кидаючи до філіжанок по кілька ложечок цукру і запиваючи горілкою, щоб змити незвичний гіркуватий присмак з піднебіння. І навіть ціна за чашку кави більше скидалася на пожертву богам бізнесу, ніж на плату за напій.
Іноді Уляна зустрічалася зі старими подругамичомусь переважно із філологинямизнову пила пиво з ужгородським коньяком, курила усе, що траплялося, слухала вірші та пісні під гітару зі зламаними колками. Це було нагадування про себе вчорашню, щоб іще раз оцінити нове життя, яке відкривалось попе-реду.
І саме в один з таких вечорів вона втратила контроль над собою.
Втім, це не мало значення. Вже не мало. Бо Настуня відкрила для Уляни зовсім інший КиївКиїв колясок та дитячих майданчиків, дитсадків, поліклінік та пісочниць. Мама, звісно, переконувала повернутися до неї, бо дитині краще біля моря та фруктів, та й взагалі, якщо вже так потрібна та робота, то чому б не віддати онуку бабусі (ха-ха-ха!), тебе ж якось виростила таку розумну, то чому її не вирощу. Звісно, Уляна не піддалася на ці вмовляння, бо відчула, що Київце те, що потрібно, це саме її розмір, фасон, її перспектива, і що важливовона вміщається тут разом із донькою. Дехто з учорашніх подруг вже намастив лижі до Варшави, Лісабона чи навіть Нью-Йорка, але їй пасувало місто Кияі Дніпро, що омивав його від усієї нечисті, щоранку знов перетворюючи на святе місце, гідне прощі тисяч праведників.
Разом із тим, як зростала Настя, знайшлися нові подругимами одногрупниць із дитсадка. Найближче вона зійшлася з двомасорокарічною Катькою, самотньою мамою розумника Ярика, та Вікою, мамою чорнявої Світовиди, яку усі називали Свєткою. Окрім дочки Віка мала ще й чоловіка, не першого в неї, проте відомоговласника колись відстійного, а віднедавна модного фаху історика і завідувача чогось такого історично-державного. До того, він носив знамените українське прізвищеТерещенко, хоча не мав жодного відношення до відомих цукрозаводчиків та меценатів. Позаочі їхню родину друзі звали Черешенькамибо це схоже: Терещенки-Черешеньки.
На диво, дружба, скріплена «утрениками», санчатами, шмарклями та екскурсіями, виявилася найміцнішою. Адже усі ми проходимо цей шлях: спочатку ти дочка Марії, потім перетворюєшся на окрему Уляну, а згодом дедалі частіше виступаєш у якості мами Настуні, поки остаточно на неї перетворишся та будеш готуватися до статусу бабусі якого-небудь Юрчика. Діти забирають в нас наше «я», і на те нема ради.
Отже мами Настуні, Ярика та Світовиди-Свєтки зійшлися у вітальні Катьчиної квартири на Подолі за пляшкою лікеру, святкуючи невідомо щочи то весну, яку кілька тижнів тому приніс Великдень, чи то пятницю, старовинний жіночий день, а чи майбутні травневі, коли усі поїдуть кланятися землі на своїх дачах під Києвом, залишивши вулиці порожніми на радість бездачному населенню.
Двокімнатна квартира та відсутність чоловіка надавали Катьці вирішальну перевагу, тому зазвичай збиралися у неї, відправляючи дітей до Ярикової кімнати з компютером у ній. Хай діти поспілкуються, зазираючи до монітора з-поза спин одне одного, як це зараз заведено у молодшого покоління.
Тоді між другим та третім келишками солодкого лікеру Уляна й розповіла про свою дорожню пригоду та несподіваного рятівника.
Ух ти! Це просто романті-ік!сказала Катька, наголошуючи останній склад на французький манер.Є ще лицарі в Україні.
Я тебе прошу,заперечила Віка-Черешенька.Хто, ти там казала, він? Моряк?
Уляна кивнула.
Так у них в кожному порту жінка, а то й дитинка.
Ну то й що?не здавалася Катька.Це ж і є романті-ік. А що по-твоєму, романті-ікце чоловік у майці-алкоголічці на кухні? Дулі дві. А коли чоловік пішов у плавання, вона щовечора виходить на берег, і довга спідниця обвиває стрункі ніжки, а сльози на щоках перемішуються з морськими бризкамиоце я розумію. Романтика не буває без страждань.
Дівчата, ви про що?здивувалася Уляна.
Про романтику, дитинко,зауважила Катька. Маючи перед подругами перевагу майже у десять років, вона була найдосвідченішою і наймудрішою. Але, попри це, все одно не мала чоловіка та виховувала сина сама.Запамятай: єдиний, хто може зіпсувати романтику, цечоловік. От поки стоїш на березі, чекаєшвсе дуже романтично, а щойно він причалить свій корабель, зійде на берег, дихне цигарками та вже місяць не митим тілом, облапить брудними руками
Бр-р-р, Катько, шо ти кажеш?обурилася Віка.
Правду, дівчата, правду. У випадку з українським чоловіком романтика існує тільки в голові, за фізичної відсутності власне обєкта. Бо ця тварюка все псує.
Уляна подумки погодилася з таким визначенням, хоча, правду кажучи, не хотілося так думати про свого нічного рятівника. Але мабуть Катька має-таки рацію. Якщо реальна зустріч може все зіпсувати, чи не краще буде залишити в душі спогад про мандрівного лицаря, який рятує принцес із пробитими колесами?
Скільки йому?уточнила Черешенька.
За сорок,Уляна згадала срібні нитки на скронях та жилаві руки під струменем води.
Ну й нормально,Віка розгорнула цукерочку й увіпялася своїми білосніжними зубами у чорний шоколад.
Мабуть, одружений,резюмувала Катька.Обручка на пальці була?
Та до чого тут це?обурилася Уляна, хоч відсутність обручки відзначила ще тоді, коли придивлялася до вправних рухів незнайомця.
А! Сучасні чоловіки не люблять носити обручок, навіть якщо одружені,Катька розтинала ситуацію із завзяттям патологоанатома.
Черешенька сьорбнула лікеру:
А мій носить.
Ну так спробував би
Дівчата!Уляні довелося підвищити голос.Давайте змінимо тему!
О! А про що іще можуть говорити жінки, як не про чоловіків?не здавалася Катька.Не порушуй традицію! Змінити темуце лише змінити обговорення одного чоловіка на іншого. Є в тебе інші чоловіки? Наприклад, на роботі.
Є,раптом сказала Уляна.
Це вже цікаво! І хто він?
Леон-кілер.
Новий курєр зявився на фірмі минулого тижня і справив на всіх приємне враження. Ще б пакне бомжуватий пенсіонер, який шукає підробітку, користуючись своїм безкоштовним проїздом, не сопливий студент, з якого нема що спитати. А цілком пристойний, сивий з борідкою дядько, скромно, проте охайно вдягнений. Здатний виконати завдання складніші за «відвези-передай».
Робота курєраце поєднання великої відповідальності із малою зарплатнею, тому знайти людину, яка б могла обєднувати в собі обидві ці чеснотиой як непросто. Наприклад, останній, якого вигнали за втрату документів, скиглив, що забувся їх у маминій квартирі. На пропозицію поїхати до маминої квартири і забрати, починав рюмсати та пояснювати, що не має ключів, бо мама йому їх не дає. Ну а коли просили потелефонувати мамі, заходився слізьми і репетував, що мама три роки тому поїхала до Португалії, кинула його самого, і тепер він вимушений тинятися по кутках. І така маячня по колу. Улянина колега Ларунда, яка власне і постраждала від втрати, тільки руками розводила і казала, що таких ідіотів не зустрічала навіть під час роботи у кримінальному розшуку.
Новий же працівник ретельно виконував усі завдання, завжди перепитував про важливість кожного, і якщо не встигав чогось протягом дня, обовязково телефонував до офісу та попереджав про це. Фасоном борідки та формою вилиць він невловимо нагадував французького актора Жана Рено, тому й прізвисько отримав відповідне: Леон-кілер.
Єдина дивакуватість, що її помітили колеги за новим співробітникомце постійні торби в руках. Адвокати мають справи з паперами, тому максимум навантаження для курєраце тека з документами. А тутцелофанові кульки, набиті чимось досить обємним, по одному в кожній руці. Уляна, коли вперше зустріла його на вулиці з цим вантажем, подумала, що начальник використовує новачка для якихось персональних послугродині чи коханцітому не звернула особливої уваги. Але коли за кілька днів побачила його з тими ж таки кульками, дуже здивувалася.
Виявляється, Леон-кілер скрізь ходив з торбамиколи заходив до офісу, залишав їх біля секретаря, а виходячи на вулицю, завжди тримав при собі.
Ти бачила?перепитала Уляна в Ларунди, але та була під таким враженням від попередніх розповідей про маму з Португалії, що тільки рукою махнула:
Та яка різниця? Аби документи не губив.
Опинившись з ним одного разу в ліфті, Уляна скористалася нагодою запитати, бо кульки займали досить багато місця.
Речі,коротко відповів Кілер, немовби це слово усе пояснювало. Добре вихована Уляна мусила перевести розмову на іншу тему, і не даремно, бо в результаті довідалася про нового працівника багато цікавого: наприклад те, що він має вищу технічну освіту, в радянські часи працював на секретному заводі. Саме цим, певно, і пояснювалася його підвищена притомність при виконанні своїх теперішніх обовязків.
Ну а що,припустила Катька після того, як Уляна закінчила свою розповідь,інженери зараз нікому не потрібні, бо рулять юристи та економісти. Крім тоговік. Куди йому дітися? От і пішов у курєри.
Як каже мій чоловік, кожен має свої скелети у шафі,зауважила Черешенька.
Уляна засміялася:
Ну так, всі мають у шафах, а цейу кульках. Носить свої скелети з собою. До речі, твій чоловік якраз по скелетах спеціалізується. Може, він знає, що це може бути?
Ти ж кажеш, що він на секретному заводі працював? Може, це якась військова таємниця? Секретна зброя?приєдналася гостра на язик Катька.
Ой, дівчата, чоловік каже, що ніяких військових таємниць у совка насправді не було, що вони все крали у американців. А всіх дурили, що мають якісь страшні ракети. Каже, після війни почали усім розповідати, що росіяни радіо придумали, і паровоз, і рентген. А насправді це Сталін хотів прикрити викрадання технологій.
Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.
Смішно,сказала Катька.Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.
А може він бомжує?припустила Віка.У бомжів завжди кульки з собою.
Та наче ні. У нього навіть дружина є.
Дружина?Катька розчаровано витягла губи.Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс
Це точно.
І тут телефон в Уляниній сумці заспівав «Лібертанго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку:
Альо?
Пані Уляна?запитав хрипкуватий чоловічий голос.
Слухаю вас,сухо по-адвокатському відповіла вона.
Це Степан Шагута. Ми з вами познайомилися на дорозі біля Голованівська.
Ви?Улянин голос сам собою потеплішав, від чого подруги одразу замовкли і нашорошили вуха.