Щодо Ната, то він узяв «Британську енциклопедію» й заходився читати: «Сила тяжіння. Ракета. Поступальний рух». Почав відстежувати в газетах статті про астронавтів, про їхнє наступне завдання. Потай вирізував їх і складав у теку, поринав у читання, коли прокидався вночі від сну про маму. Під ковдрою діставав з-під подушки ліхтарик і перечитував статті по порядку, запамятовуючи кожну деталь. Він вивчив назви всіх запусків: «Свобода». «Аврора». «Сиґма». Повторював напамять прізвища астронавтів: Карпентер, Купер, Ґріссом, Ґленн. Коли доходив до кінця списку уже знову міг заснути.
Лідії не було на що відволіктися від діри в її світі завбільшки як мама, і поки Нат займався стикувальними вузлами, приводненнями й апогеями, вона дещо помітила: у будинку без мами інший запах. Після того, як вона його відчула, уже не могла не зважати на це. Вночі їй снилися жахливі речі: у ній кишіли павуки, її душили змії, вона потопала в чайній чашці. Інколи прокидалася серед ночі та чула рипіння пружин дивана, на якому батько без кінця перевертався з боку на бік. У такі ночі дівчинка вже не засинала до ранку, й дні робилися липкими, тягнучись, мов густий сироп.
Єдина річ у будинку досі нагадувала Лідії про матір: велика червона кулінарна книга. Коли батько зачинявся в кабінеті, а Нат схиляв голову над енциклопедією, вона йшла в кухню та знімала її з полиці. У пять років вона вже вміла трохи читати хоча й не так добре, як Нат, і зачитувала вголос рецепти: шоколадний торт «Радість». Оливковий хліб. Дієтичний соус-пюре з цибулі. Щоразу, коли вона розгортала книгу, жінка на обкладинці дедалі більше нагадувала маму посмішкою, відкладним комірцем, тим, як вона дивилася не просто на тебе, а вище твого плеча, ніби щось бачила в тебе позаду. Коли її мама повернулася з Вірджинії, вона щодня читала цю книгу: удень, коли Лідія приходила зі школи, увечері, коли Лідія йшла спати. Інколи вранці книга ще лежала на столі, ніби мама читала її цілу ніч. Лідія знала: ця кулінарна книга була маминою улюбленою книжкою, і вона гортала її з тією побожністю, яку відчувають ревні віряни від доторку до Біблії.
Третього липня виповнилося два місяці відтоді, як зникла мама. Лідія вкотре згорнулася з кулінарною книгою на своєму улюбленому місці під обіднім столом. Того ранку, коли вони з Натом спитали в батька про хот-доги, «шипучку» й засмажений між двох крекерів зефір із шоколадом, він сказав лише: «Побачимо»; діти зрозуміли: це означає «Ні». Без мами не буде ані барбекю, ані лимонаду, ані походу до озера на феєрверк. Не буде нічого, крім арахісової пасти, джему й завішених штор.
Лідія гортала сторінки, роздивлялася фотографії пирогів із кремом, будиночків із печива, ростбіфів зі свинячого стегна. А потім, на одній зі сторінок вона побачила лінію на полях. Прочитала вголос слова: «Яка мама не любить готувати зі своєю маленькою донечкою?». А нижче: «І яка маленька дівчинка не любить вчитися в мами?».
Уся сторінка була вкрита висохлими краплями, неначе побувала під дощем, і Лідія провела пальчиком по тих цятках, мовби намагаючись прочитати шрифт Брайля. Вона не розуміла, що це, поки сама не зронила сльозу на сторінку. Витерла її на папері залишилася така сама цяточка. Потім ще одна і ще. Мабуть, мама теж плакала над цією сторінкою.
У цьому нема нічиєї провини, сказав батько, але Лідія знала це вони винні. Зробили щось не так, вона і Нат, чимось маму розгнівали. Були не такими, як вона хотіла.
Якби мама прийшла додому та звеліла допити молоко, подумала вона, і сторінка геть розмилася, вона допила б усе до краплини. Без нагадувань почистила б зуби, перестала б плакати в лікаря через уколи. Вона засинала б тієї секунди, коли мама вимикала світло. Ніколи більше не хворіла б. Робила б усе, що скаже мама. Усе, чого забажає мама.
Далеко звідти, у Толедо, Мерилін не чула мовчазних обіцянок своєї малої донечки. Третього липня, коли Лідія тулилася під обіднім столом, Мерилін схилялася над новою книгою: «Новітня органічна хімія».
Чверть закінчувалася за два дні, й вона цілий ранок училася. Із записником у руці знову почувалася старшокурсницею. У неї навіть підпис зробився мяким і круглим таким він був до заміжжя, до того, як її почерк став гострим і стиснутим. Усі студенти на її курсі були молоді; деякі щосили намагалися вирватися вперед, інші неохоче наздоганяли пропущені уроки та пробували надолужити невдалі семестри. На подив Мерилін, із нею спілкувалися так само, як і одне з одним: тихо, чемно, коректно. У прохолодній лекційній залі вони малювали молекули, підписували їх: етил, метил, пропил, бутил; у кінці уроку порівнювали записи, й у неї були точнісінько такі самі, як у інших: гарненькі дрібні ієрогліфи з шестикутників і ліній між ними. Доказ того, переконувала вона себе, що я така само розумна, як і всі вони. Що я одна з них.
Але часто, коли Мерилін розгортала книжку, голова паморочилася. Рівняння мішалися й переплутувались, із них зненацька вискакували приховані повідомлення. NaOH перетворювалося на «Нат», на його личко із широко розплющеними докірливими очима.
Одного ранку, коли вона звірялася з періодичною таблицею, замість слова «кобальт» зринуло «ковбой», і перед очима спливло обличчя Джеймса. Траплялися дні, коли надходили менш виразні повідомлення: через помилку в підручнику «деякі кислоти, такі, яй азотна, оцтова...» Мерилін розплакалася від згадки про зварені круто яйця, про цілі жовтки в яєчні, про омлет.
У таких випадках вона щоразу опускала пальці в кишеню, торкалася до заколки, кульки, ґудзика. Вона крутила й крутила їх, поки остаточно не приходила до тями.
Хоча в деякі дні навіть ці талісмани втрачали силу. За два тижні після втечі з дому вона прокинулася у своєму орендованому двоспальному ліжку з гострим болем у всьому тілі. Раптом відчула, що потопає в немислимій неправильності свого тутешнього життя, далекого від них. Зрештою, загорнувшись у ковдру, навшпиньки пройшла в кухню до телефону. Була сорок одна по шостій ранку, але пролунало всього два гудки.
Алло? сказав Джеймс. Довга пауза. Алло?
Вона нічого не відповіла, не насмілилася, просто дозволила цьому голосові проникнути в серце. Він звучав хрипко. «Це просто телефонні перешкоди», сказала вона собі, хоча насправді не вірила в це. Нарешті притисла гачок одним пальцем і довго тримала, перш ніж поклала слухавку. Цілий день у ній лунав той голос; він здавався їй улюбленою колисковою.
Відтоді, якщо надто вже дошкуляв сум за домівкою, телефонувала кожні кілька днів. Незалежно від часу доби Джеймс завжди брав слухавку, й Мерилін хвилювалася: уявляла, як він спить за кухонним столом або в кабінеті біля другого телефону. Одного разу, коли на дзвінок ніхто не відповів, у Джеймса з дітьми закінчилася їжа, й вони мали нарешті поїхати в продуктову крамницю, її охопило сумяття. Уявлялися пожежі, землетруси й падіння метеоритів. Телефонувала знову й знову, що пять хвилин, далі що дві хвилини, поки нарешті з іншого кінця лінії не долинув голос Джеймса. Наступного разу, коли вона телефонувала пізнього ранку, виснажений Джеймс заснув за столом, і слухавку взяв Нат.
Будинок родини Лі, ввічливо промовив син, саме так, як вона вчила, й Мерилін хотіла спитати: «У тебе все гаразд? Тобі добре живеться?» але туга великою пухлиною перекрила їй горло. На її подив, Нат не поклав слухавки. Вона не могла бачити, що син опустився на кухонний стілець, на який виліз, щоб дістати до слухавки, й мовчки чекав. За мить Лідія навшпиньки ввійшла до кухні й присіла біля нього. Вони затиснули слухавку між двома голівками й дві хвилини, три, чотири мовби чули в тихому шипінні телефонної лінії все, що відчувала й чого бажала їхня мама. Вони перші поклали слухавку, й після відбою Мерилін довго колисала телефон у тремтячих руках.
Нат і Лідія нічого не сказали про це батькові, й Джеймс нічого не розповів поліції про дзвінки. Він уже почав підозрювати, що там не надто зацікавлені в пошуках його дружини. Глибоко в душі, там, де купчився його застарілий страх, крилося розуміння того, що сталося. Така жінка, як Мерилін, мала рано чи пізно залишити такого чоловіка, як він. Це було просто питанням часу. Офіцер Фіске здавався дуже доброю людиною, але Джеймса це обурювало ще більше зносити його жалісливу ввічливість ставало дедалі важче. Зі свого боку, Мерилін щоразу після відбою обіцяла собі, що це востаннє, що більше не телефонуватиме, що це був доказ: у її родині все гаразд, а сама вона почала нове життя. Говорила собі це так упевнено, що повністю вірила власним словам, поки не опинялася знову біля телефону й не набирала домашній номер.
Вона переконувала себе, що тепер, у цьому новому житті, усе можливо. Вона жила на вівсянці, сандвічах і спагеті з піцерії неподалік; не знала раніше, що цілком можливо жити, не маючи жодної власної каструлі. Ще вісім заліків, порахувала вона, й скінчиться навчання. Намагалася забути про все інше. Крутила між пальців кульку Ната, коли писала тексти для брошур медичного вишу. Клацала заколкою Лідії раз-два, раз-два коли робила крихітні нотатки на полях підручника. Концентрувалася так напружено, що боліла голова.
Третього липня Мерилін перегорнула сторінку підручника, й чорний туман застелив їй зір. Голова стала важкою, мов диня, порушила рівновагу, переважила коліна, потягнула до підлоги. За мить перед очима проясніло, повиразнішали думки. Вона побачила, що зі столу стікає вода з перекинутої склянки, що її записи розкидані кахельною підлогою, а блузка липка й волога. Підвелася, лише коли змогла розібрати власний почерк.
Ніколи раніше не втрачала свідомості, не траплялося нічого подібного до цього запаморочення навіть у найспекотніші літні дні. Тепер вона почувалася стомленою, такою стомленою, що ледь змогла звестися на ноги. З полегшенням умостилася на диванні подушки й подумала: «Може, я хвора, може, заразилася від когось». Далі майнула інша думка, і все тіло похололо. Було третє число, знала це точно, бо рахувала дні до іспиту. Це означало, що майже, полічила на пальцях, які тремтіли, ніби її облили холодною водою, три тижні затримки. Ні. Вона подумала ще раз.
Відтоді, як поїхала з дому, минуло майже девять тижнів. Не помітила, як збігло стільки часу.
Мерилін витерла руки об джинси й спробувала заспокоїтися. Зрештою, у неї вже бували затримки. Коли нервувала або хворіла, ніби її тіло протестувало через брак уваги до себе. Нібито, щоб усе працювало нормально, потрібно щось полагодити. Працювала надто напружено, можливо, організм не впорався. «Ти просто голодна», сказала собі Мерилін. Досі не їла, а була майже друга. У шафці нічого не виявилося, тож зібралася вийти до крамниці. Купить щось поїсти, й коли підкріпиться, почуватиметься набагато краще. Тоді можна буде повернутися до навчання.
Урешті-решт Мерилін так і не складе цього іспиту.
У крамниці вона поклала собі в кошик сир, болонську копчену ковбасу, гірчицю й лимонад. Зняла з полиці буханець хліба. «Нічого страшного, знову сказала собі. З тобою все гаразд».
З продуктами під пахвою та пакунком із шістьма пляшками в руці вона попрямувала до машини, але паркувальний майданчик несподівано закрутився довкола неї. Коліна, а потім і лікті, вдарилися об асфальт. Паперовий пакунок упав на землю. Пляшки з лимонадом розбилися, розлетівшись бризками й скалками.
Мерилін повільно сіла. Її покупки лежали навколо, розкидані, хліб мокнув у калюжі, банка гірчиці повільно котилася в бік зеленого фургончика марки «Фольксваген». По гомілках стікали краплі коли.
Уламок скла глибоко й рівно, мов під лінійку, розсік їй долоню. Рана зовсім не боліла. Мерилін повернула долоню проти світла, що грало на шкірі й робило її подібною до пісковику: майже стовідсотковий рожевий із вкрапленнями білосніжного. І лише в самому низу набухав струмочок яскраво-червоного.
Вона пошукала в сумочці хустинку, доторкнулася до нього краєм долоні хустинка вкрилася багряними плямами, а поріз залишився майже сухим. Мерилін вражено розглядала власну руку: чистий колір, чіткі лінії, тонкі обриси мязів під шкірою. Схотіла торкнутися її, навіть лизнути. Скуштувати себе на смак. Поріз аж тепер почав дуже боліти, кров потроху наповнювала складену чашечкою долоню вона зрозуміла, що доведеться їхати в лікарню.
Кімната невідкладної допомоги була майже порожня. Наступного дня її заповнять постраждалі під час святкування Четвертого липня: харчові отруєння несвіжими яйцями в салаті; руки, обпечені дотиками до грилю; обпалені неякісними феєрверками брови. Однак того дня Мерилін підійшла до стійки реєстрації та простягнула руку й за кілька хвилин опинилася на ліжку, а молода мініатюрна білявка, уся теж у білому, перевіряла її пульс та оглядала порізану долоню. І коли молода білявка сказала:
Давайте вас зашиємо, і взяла із шафки флакон з анестетиком, Мерилін випалила:
Хіба це повинен робити не лікар?
Білявка розсміялася.
Я лікар Ґрін, сказала вона.
Мерилін так витріщилася на неї, що вона додала:
Бажаєте глянути на мій бейдж?
Поки юна пані накладала на ранку акуратні чорні стібки, рука в Мерилін почала нестерпно боліти. Вона зціпила зуби, але біль ширився на запястя, вгору до пліч, спиною сповзав донизу. Й річ була не в операції, а в розчаруванні. Вона, як і всі інші, досі, коли чула слово «лікар», думала і завжди думатиме про чоловіка. У кутиках очей почало щеміти. Лікар Ґрін зробила останній стібок, посміхнулася та спитала:
Як ви почуваєтеся?
Мерилін знову неочікувано випалила:
Здається, я вагітна, і залилася слізьми.
А далі все робилося дуже швидко. Потрібно було пройти тести, здати кров на аналіз. Мерилін точно не памятала, як це робиться, але знала, що від початку в справі були задіяні кролики.
О, ми більше не працюємо з кроликами, засміялася лікар, втикаючи у мякий згин її руки голку. Тепер замість них жаби. Набагато швидше й легше. Хіба сучасна наука не диво?
Хтось приніс для Мерилін стілець із подушками й ковдру, щоб укрити їй плечі; хтось запитав номер телефону її чоловіка, який Мерилін у дивному заціпенінні продиктувала напамять. Хтось приніс їй склянку води. Зашитий поріз на її руці тепер болів значно менше, чорні шви стягували розрізану плоть. Минули години, але здавалося, що лише за кілька хвилин зявився Джеймс. Він весь світився від щасливого подиву й тримав її за здорову руку, поки молодий лікар говорила:
Ми зателефонуємо вам у вівторок і скажемо результати, містере та місіс Лі, але схоже на те, що в січні у вашій родині буде поповнення.
Потім, перш ніж Мерилін змогла заговорити, вона вийшла в довгий білий коридор і зникла.
Мерилін, прошепотів Джеймс, коли лікар пішла. Його інтонація перетворила її імя на запитання, на яке вона ще не могла змусити себе відповісти. Ми так за тобою скучили.
Мерилін поклала здорову руку на живіт і довго її там тримала. Не могла тепер відвідувати заняття. Не могла вступати до медичного вишу. Усе, що вона могла зробити, це поїхати додому. І коли опиниться вдома, то побачить личка дітей, а потім зявиться нова дитина, і вона поволі визнавала, й це боліло дужче за поранену руку їй більше ніколи не вистачить сил, щоб знову їх залишити. Ось Джеймс стоїть на підлозі біля її стільця навколішки, мов на молитві. Ось її старе життя, зручне, тепле, задушливе, тягне її в свої обійми. Девять тижнів. Її грандіозний план працював девять тижнів. Усе, про що вона мріяла, здмухнуло ніби вітром, який відносить легкий туман. Тепер Мерилін уже не могла пригадати, чому думала, що все це можливо.
«Ось і все, сказала вона собі. Відпусти це. Ось що в тебе є. Прийми його».
Я була такою дурепою, сказала вона. Скоїла таку жахливу помилку.
Вона притулилася до Джеймса, вдихнула важкий солодкий запах його шкіри. Він пахнув домівкою.
Пробач мені, прошепотіла вона.
Джеймс відвів Мерилін до авто його авто обіймаючи рукою за стан, і допоміг сісти на переднє сидіння, ніби вона була дитиною. Наступного дня він візьме таксі від Мідлвуду до Толедо й годину їхатиме додому в автомобілі Мерилін. Йому буде тепло й світло, бо він знатиме: дружина зустріне його вдома. Але зараз він вів авто обережно, дотримуючись обмежень швидкості, й щокілька кілометрів торкався до коліна Мерилін, ніби пересвідчувався, що вона досі тут.
Тобі не холодно? Тобі не спекотно? Хочеш води? запитував він знову й знову. «Я не інвалід», хотіла сказати Мерилін, але здавалося, що її думки і мова сповільнилися. Вони вже були вдома, Джеймс уже пішов по холодний напій і подушку під спину для неї. Він такий щасливий, подумала вона; дивіться, як він ледь помітно підстрибує на кожному кроці, дивіться, як обережно він обгортає ковдрою її ноги. Коли він повернувся, вона лише спитала: «Де діти?». Джеймс відповів, що залишив їх у Вівєн Аллен через дорогу, не треба хвилюватися, він сам про все подбає.