Дітям він сказав:
Поліція шукає. Вони знайдуть. Мама скоро повернеться додому.
Лідія і Нат памятали це: минали тижні, а їхню маму так само описували словом «зникла». Інші діти перешіптувалися на перервах, вчителі жалісливо на них поглядали.
Коли заняття в школі нарешті скінчилися настало полегшення. Тепер батько засів у кабінеті й дозволив їм цілими днями дивитися телевізор від «Майті Маус» і «Суперпес» вранці до «У мене є таємниця» пізно ввечері. Лідія запитала якось, що він робив у кабінеті, Джеймс зітхнув і відповів:
О, та просто порпався.
Вона уявила, як її батько, взутий у мякі ґумові капці, міряє гладеньку підлогу малими кроками: порп, порп, порп.
Це означає «читати книжки й робити щось інше», дурненька, сказав Нат, і мякі гумові капці перетворилися на звичайні татові коричневі черевики з розтягнутими шнурівками.
Що насправді Джеймс робив щоранку то це діставав із нагрудної кишені маленький конверт. По тому, як першого вечора полісмени пішли з фотографією Мерилін і запевненнями, що вони зроблять усе можливе, по тому, як Джеймс підняв дітей на руки та переніс їх у ліжка, не роздягаючи, він помітив у смітнику в спальні клаптики паперу. Він вибирав їх по одному з-поміж ватяних кульок, старих газет, серветок зі слідами помади його дружини. На кухонному столі стулив докупи розірвані краєчки. «У мене завжди було про нього конкретне уявлення, а обставини склалися геть інакше». Нижня частина сторінки була порожня, але Джеймс не зупинявся, поки не склав усі фрагменти. Жінка навіть не підписалася. Він знову й знову перечитував записку, без кінця її роздивлявся. Подекуди між крихітними розривами білого паперу виднілася дошка столу, на якому лежала записка. Він розглядав її, поки небо за вікном не перетворилося з темно-синього на сіре. Тоді склав клаптики в конверт. Щодня хоча й обіцяв собі, що цього разу востаннє, він садовив Ната з Лідією перед телевізором, зачиняв двері кабінету, й знову складав докупи уривки. Джеймс перечитував записку, а його діти переходили від мультиків до мильних опер, від них до телевікторин. Вони сиділи й похмуро дивилися «Моя дружина мене причарувала» або «Укладімо угоду» і «Поговорімо відверто», аж поки, попри всю енергійність Джонні Карсона, не засинали.
Коли Джеймс і Мерилін одружилися, то домовилися забути про минуле. Удвох почнуть нове життя й не озиратимуться назад. Після зникнення Мерилін Джеймс багато разів порушував цю угоду. Щоразу, коли читав записку, згадував матір дружини, яка так і не назвала його на імя, лише зверталася до Мерилін: «Твій наречений». Та, чий голос у день їхнього весілля відлунював у мармуровому вестибюлі будівлі суду, мов оголошення через гучномовець, так голосно, що люди повертали голови: «Так неправильно, Мерилін. Ти знаєш, що так неправильно». Та, яка хотіла, щоб Мерилін вийшла за когось більш схожого на неї, жодного разу не зателефонувала їм після весілля. Мерилін точно думала про це, коли їла за маминим столом, спала в маминому ліжку: яку помилку вона зробила, коли вийшла за нього заміж. Наскільки мама мала рацію увесь цей час. «Я довго тримала все це в собі, але тепер, коли я знову побувала в материному будинку, думала про неї та зрозуміла, що не можу відкидати свої почуття».
У дитячому садочку він дізнався, як зробити, щоб синець більше не болів: потрібно знову й знову тиснути на нього великим пальцем. Спочатку так болить, що на очі навертаються сльози. Наступного разу біль трохи менший. На десятий раз це вже майже не біль. Тож він знову й знову перечитує записку. Пригадує все, що лише може: Мерилін стоїть навколішки та зашнуровує Нату кросівок, Мерилін поправляє йому комірець. Мерилін того першого дня в його кабінеті: струнка й серйозна, така сконцентрована, що він не насмілюється прямо глянути їй в обличчя.
Боліти не перестає. Йому на очі все одно навертаються сльози.
Коли з вітальні долинав вечірній сигнал про закінчення трансляцій, а слідом за ним національний гімн, він складав записку Мерилін у конверт і запихав назад у кишеню сорочки. Потім навшпиньки йшов до вітальні, де при світлі екрана з тестовою картинкою на килимі, біля дивана лежали згорнуті калачиками діти. Індіанець із верхньої частини екрана дивився, як Джеймс відносить до ліжка спочатку Лідію, за нею Ната. По тому ліжко без Мерилін здавалося пустелею він повертався до вітальні, загортався в старий, сплетений із вовняної нитки плед, лягав на диван і розглядав кола на екрані, поки сигнал не обривався. А вранці усе спочатку.
Щоранку Нат і Лідія розуміли: вони знову у своїх ліжках і лише на секунду замислювалися над тим, чи міг всесвіт виправитися за той час, поки вони спали. Можливо, зараз увійдуть до кухні й побачать біля плити маму, яка зустріне їх з любовю, поцілунками й вареними яйцями. Діти ніколи не ділилися одне з одним цією кволою надією, але щоразу, коли зустрічалися в кухні й не знаходити там нікого, крім батька в помятій піжамі, який діставав дві порожні миски, дивились одне на одного й знали: мама досі та, що зникла.
Вони силкувалися розважитися, обмінюючись зефірками з ранкової каші, щоб сніданок тривав якнайдовше: рожевий за жовтогарячий, два жовті за зелений. На ланч тато робив сандвічі, але завжди неправильно: у них було мало арахісової пасти або джему, або вони були розрізані впоперек, а не трикутниками, як робила мама. Неочікувано тактовні Лідія й Нат нічого не казали, навіть по обіді, на який знову отримували арахісову пасту й джем.
Єдине, для чого вони виходили з дому, то це для походу в продуктову крамницю.
Одного дня, коли вони їхали зі школи й за вікнами автівки блиснуло озеро, Нат заходився благати:
Будь ласка, ну будь ласка, дозволь нам поплавати. Лише годинку. Пять хвилин. Десять секунд!
Джеймс глянув у дзеркало заднього огляду, але не пригальмував.
Ти ж знаєш, що Лідія не вміє плавати, сказав він. Я сьогодні не готовий гратися в рятувальника. Він звернув на їхню вулицю, й Нат підсунувся до Лідії та щипнув її за руку.
Мала, прошипів він. Нам не дозволяють поплавати через тебе.
Місіс Аллен по інший бік вулиці поралася в саду, і коли дверцята автівки відчинилися, помахала їм рукою.
Джеймсе, гукнула вона. Джеймсе, я вже давненько вас не бачила.
У руках вона тримала маленькі гострі граблі, перш ніж спертися на хвіртку, скинула рожево-фіолетові рукавички. Лідія помітила в неї під нігтями півмісяці бруду.
Як Мерилін? спитала місіс Аллен. Її вже досить давно немає, так? Я сподіваюся, усе гаразд. У неї світилися очі, погляд був такий захоплений, ніби подумав Нат ніби вона ось-ось мала отримати подарунок.
Ми тримаємося, відповів Джеймс.
Скільки ще її не буде?
Джеймс глянув на дітей і завагався, перш ніж відповісти.
Невідомо, сказав нарешті.
Нат ударив носаком кросівка по воротах місіс Аллен.
Не роби так, Нате. Взуття зіпсуєш.
Місіс Аллен уважно подивилася на дітей, але вони одночасно відвели очі. У неї були надто тонкі губи, надто білі зуби. Жуйка, на яку Лідія наступила підбором, приклеїла його до бетону. Навіть якби дозволили, подумала вона, не змогла б утекти звідси.
Ви обоє поводьтеся добре, й мама скоро буде вдома, гаразд? посміхнулася місіс Аллен. Вона повернула свою тонкогубу посмішку до Джеймса, який не підняв на неї очей.
У нас продукти тануть, хоча всі троє знали: у сумці лише літр молока, дві банки «Джиф» та буханець хліба. Радий був тебе бачити, Вівєн.
Джеймс запхнув паперовий пакунок під пахву, узяв дітей за руки й відвернувся жуйка в Лідії під ногою розтягнулася та нарешті луснула. На тротуарі залишився довгий, висохлий білий хробак.
За обідом Нат запитав:
Що значить невідомо?
Батько раптом глянув на стелю, ніби Нат показав пальцем на жука, й він хотів побачити його, поки той не втік.
У Лідії пекло в очах, мовби вона дивилась у духовку. Нат пожалкував через власні слова та з досади вдарив по сандвічу кулаком арахісова паста вилізла на скатертину, але батько нічого не помітив.
Я хочу, щоб ви забули слова місіс Аллен, нарешті озвався Джеймс. Вона дурепа й взагалі не знає вашої мами. Я хочу, щоб ви вдали, ніби ми ніколи з нею не розмовляли. Він погладив обох по руках і спробував усміхнутися. У цьому немає нічиєї провини. Особливо вашої.
Лідія і Нат знали, що він каже неправду, й розуміли, що так триватиме ще довго.
Погода стала теплою і вологою. Щоранку Нат рахував, скільки днів минуло з того часу, як зникла його мати: двадцять сім. Двадцять вісім. Двадцять девять. Він стомився від сидіння вдома й дихання застояним повітрям, стомився від телебачення, від сестри, яка мовчки дивилася на екран. Очі в неї скляніли. Що тут казати? Відсутність матері тихо пожирала їх цей тупий біль дедалі дужчав. Одного ранку на початку червня, коли Лідія задрімала під рекламну паузу, Нат навшпиньки прокрався до вхідних дверей. Батько звелів їм не виходити з дому, але хлопець вирішив: ґанок це ще домашня територія.
Здаля він помітив Джека, який теж сидів на своєму ґанку, поклавши підборіддя на охоплені руками коліна. Нат не розмовляв і навіть не вітався із Джеком з того дня в басейні. Коли вони разом виходили зі шкільного автобуса, рвучко підсмикував ремінці свого наплічника та старався якомога швидше випередити Джека дорогою додому. Коли на перерві помічав, що Джек прямує до нього, переходив на інший бік майданчика. Не любити його вже стало звичкою. Тепер, попри те, що Джек теж помітив його та повернув вулицею до їхнього будинку, Нат не зрушив із місця. Спілкування бодай із кимось навіть із Джеком було краще за мовчання, що вже стало нестерпним.
Хочеш? спитав Джек, зупиняючись біля східців.
На простягнутій долоні хлопчини зручно розташувалися півдесятка червоних цукерок у формі рибок, завбільшки як його великий палець. Вони сяяли та переливалися від голови до хвоста й від хвоста до голови, мов коштовні камені. Джек широко посміхнувся й навіть кінчики його вух кумедно ворухнулися.
Купив у «Все по 5 і 10 центів». Десять центів за жменю.
Нат раптом палко забажав туди, де на полицях розкладено ножиці, картон, кольорові олівці, коробки з мячиками-стрибунцями, «восковими губами», гумовими щурами, загорнутими у фольгу шоколадними батончиками, а на передньому прилавку й біля каси великі слоїки із цукерками рубінового кольору. Піднімаєш накривку й мить вдихаєш вишневий запах.
Джек відкусив голову одній рибці й знову простягнув руку з цукерками до Ната.
Вони смачні, зблизька вії Джека виявилися того самого кольору, що й волосся: кінчики золотилися в сонячному світлі. Нат поклав одну цукерку до рота, дозволив солодкому соку просотатися всередину й мимоволі підрахував веснянки на Джековій щоці: девять.
Із тобою все буде добре, раптом сказав Джек. Він нахилився до Ната ближче, ніби розкривав таємницю. Моя мама каже, що дітям потрібен лише один із батьків. А ще вона каже, якщо мій батько не хоче мене бачити, то це його проблема, а не моя.
Язик у Ната зробився грубим і жорстким, ніби шмат яловичини. Він не зміг проковтнути липку слину й мало не вдавився, тому виплюнув недожовану цукерку в траву.
Стули пельку, прошипів він. Ану ти, я кажу, стули свою пельку! Він іще раз плюнув, щоб уже напевно позбутися вишневого смаку. Тоді підвівся й повернувся в дім, грюкнувши дверима так, що здригнулося скло. Джек іще мить стояв біля східців, дивився на затиснутих у кулаку рибок.
Пізніше Нат забуде, які саме Джекові слова його так розлютили. Він памятатиме лише власну злість, яка жевріла в ньому, мовби завжди жила всередині.
За кілька днів зявилася найкраща розвага, принаймні, найкраща для Ната.
Одного ранку він увімкнув телевізор, але мультиків там не показували. На екрані був Волтер Кронкайт. Він із безтурботним виглядом сидів за своїм столом так само, як і під час вечірніх новин, але була лише восьма ранку, й стіл стояв надворі, вітер мису Кеннеді розвівав його папери та волосся. На стартовому майданчику позад нього дещо хилиталася ракета; внизу екрана цокав годинник, відлічуючи секунди. Це був запуск Джеміні-9.
Якби Нат знав таке слово, він би подумав: сюрреалістично. Коли ракета рвонулася вгору й залишила по собі стовп диму сірчаного кольору, хлопчик підсунувся до телевізора так, що доторкнувся носом до скла.
Цифри внизу екрана показували неможливе: 18 000 кілометрів за годину, 23 000, 26 000. Він ніколи не чув, щоб якісь апарати могли злітати так високо.
Цілий ранок Нат всотував у себе репортажі, смакував кожен новий термін, мов цукерку: «Стикування». «Орбітальна карта».
Лідія згорнулася на дивані й заснула, а Нат півдня повторював: «Джеміні. Джеміні. Дже-мі-ні». Неначе магічне заклинання. По тому, як ракета зникла в синяві, камера ще довго знімала небо. У ньому танув білий шлейф, залишений ракетою. Уперше за місяць Нат ненадовго забув про маму. Звідти, з висоти 210 кілометрів, 225, 240, говорив лічильник усе, що на Землі, просто невидиме. Зниклі мами, батьки, які тебе не люблять, діти, які з тебе глузують, усе-все зменшується до розміру вістря шпильки, а далі зникає. Там, нагорі, нічого, крім зірок.
Наступні два дні, попри скарги Лідії, Нат відмовлявся перемикати на повтори «Я люблю Люсі» чи «Батько краще знає». Він почав називати астронавтів Тома Стаффорда і Джина Сернана лише на імя, ніби вони були його друзями. Коли в ефірі тривала трансляція від астронавтів, Лідії чулося лише спотворене, рипуче белькотіння, мовби голоси прокручували через мясорубку. Проте Нат без проблем розібрав слова: Джин тамував подих і шепотів:
Хлопче, тут нереально красиво.
НАСА не могло вести телетрансляцію з орбіти, тож це була симуляція: актори керували ляльками, декорацію встановили в павільйоні в Міссурі. Але коли постать у скафандрі вибралася з капсули та граційно, без жодних зусиль попливла вгору, ногами до неба, ні до чого не привязана, Нат забув, що це не реальна картинка. Він забув про все. Він забув навіть, що треба дихати.
За ланчем, коли вони їли сандвічі з арахісовою пастою, Нат сказав:
Астронавти їдять коктейлі з креветок і тушковану яловичину, і торт з ананасами.
За вечерею він повідомив:
Джин наймолодший чоловік, який вийшов у космос. Вони збираються в найдовшу в історії космічну подорож.
Уранці, коли батько насипав кашу, яку надто схвильований Нат не міг їсти, він сказав:
Астронавти носять залізні штани, щоб захистити ноги від бустерів.
Джеймс, який теж мав любити астронавтів, зрештою, хіба вони не були сучасними ковбоями, що освоювали нові території? не знав жодного із цих фактів. Занурений у свої думки, із порваною запискою дружини на серці, він побачив нову одержимість свого сина ніби з іншого кінця телескопа. Астронавти самі по собі були цятками далеко в небі. Двоє чоловіків у бляшанці бавляться ґвинтами та гайками, коли тут, на Землі, одні люди зникають, навіть помирають, а інші щосили намагаються прожити ще один день. Так легковажно, так смішно: актори граються з ляльками на мотузочках, вдають, що це і є сміливці. Ляльки танцюють, перекинуті догори ногами. Загіпнотизований Нат цілий день з безтурботною посмішкою дивився в екран, а Джеймсові груди пропікало полумя кривди.
У неділю ввечері Нат запитав:
Тату, тобі віриться, що люди можуть майже дістатися Місяця і все одно повернутися?
А Джеймс дав йому такого ляпаса, що в Ната аж зуби хруснули.
Припини молоти всілякі нісенітниці, сказав він. Як ти можеш думати про щось таке, коли...
Він ніколи раніше не бив Ната й ніколи більше цього не зробить. Але щось між ними вже зламалося. Нат схопився за щоку, вискочив з кімнати, за ним Лідія і Джеймс залишився сам у вітальні. Перед очима в нього й далі стояв приголомшений образ сина з почервонілими очима. Він штовхнув телевізор ногою і скинув на підлогу той вибухнув скалками й іскрами. І хоча в понеділок він повіз дітей в особливу подорож до універмагу Декера, щоб купити новий телевізор, більше не міг думати про астронавтів і космос й не здригатися, мовби затуляючи очі від скалок.