Це нічого, сказав Джеймс, і на мить Нату стало краще. Тоді батько додав:
От якби в них було змагання, у якому треба цілий день читати...
Він весь місяць говорив подібні речі. Це лише звучало як жарт, але було чимось іншим. Щоразу, коли Джеймс усвідомлював власні слова, прикушував язика, але запізно. Він не замислювався, чому так говорив із Натом, адже це означало б розуміння дечого такого, що завдавало болю. Нат дедалі більше нагадував його самого, нагадував про все те в його дитинстві, що Джеймс хотів забути. Він лише знав, що це стало чимось подібним до рефлексу. Але по тому залишався пекучий біль і сором.
Джеймс відвернувся. Нат дивився під ноги, на своє розбите яйце, жовток заплутався між травинками, білок поволі всотувався у ґрунт. Лідія ледь всміхнулася йому, й він тупнув кросівком по багнюці. Коли батько повернувся до нього спиною, Нат сплюнув на газон біля його ніг.
А тоді почався біг парами. Учитель завязав хустинку довкола кісточок Лідії і Ната, й вони пошкандибали до лінії старту, де стояли інші діти, привязані до батьків або до братів чи сестер, або просто одне до одного. Вони щойно почали бігти, коли Лідія наткнулася своєю ногою на Натову й спіткнулася. Нат викинув руку вбік, щоб врівноважитись, і захитався. Він намагався йти з Лідією в ногу, та коли вона посувала ногу вперед, Нат відступав назад. Хустинка довкола їхніх кісточок була завязана так туго, що відчувався пульс. Вона не послабшала, тримаючи їх разом, мов різних тварин в одній упряжі, й не розвязалася, навіть коли вони кинулися в різні боки й упали долілиць у мяку, вологу траву.
7
Проблема залишалася невирішеною і десятиліттям пізніше. Спливло стільки часу. Хлопці пішли на війну, чоловіки полетіли на Місяць; обиралися, подавали у відставку і йшли в президенти. По всій країні у Детройті, у Вашингтоні, у Нью-Йорку на вулицях зчиняли безлад натовпи, розгнівані на цілий світ. По всьому світові розділялися й дробилися нації: Північний Вєтнам, Східний Берлін, Бангладеш. Скрізь усе зрештою закінчувалося. Але цей вузол у родині Лі й далі вперто затягувався, неначе Лідія звязала всіх докупи.
Щодня Джеймс їхав додому з коледжу, де читав свої лекції про ковбоїв семестр за семестром, поки не вивчив тексти слово в слово, й подумки переживав наново кожен вияв неповаги, помічений удень: дві маленькі дівчинки, що грали в класики на розі, побачили, як він загальмував перед знаком «стоп» і кинули в машину камінчики; Стен Гюїтт спитав його про різницю між спрінг-роллом і егг-роллом; місіс Аллен гмикнула, коли він проїздив повз неї. Лише коли він діставався додому й бачив Лідію, гіркий туман розсіювався. Для неї, думав він, усе буде інакше. Вона матиме друзів, які скажуть: «Стене, не будь ідіотом, звідки їй, у біса це знати?». Вона буде врівноваженою і впевненою в собі; вона казатиме: «Доброго дня, Вівєн» і прямо дивитиметься на сусідів оцими великими блакитними очима. І ця думка день за днем ставала йому дедалі дорожчою.
Щоразу, коли Мерилін діставала з коробки заморожений пиріг або розморожувала солсберійський стейк адже досі відмовлялася готувати, й родина мовчки приймала це як ціну її присутності, вона планувала, які книги купить Лідії. Проекти для наукового ярмарку. Літня школа.
Лише якщо тобі цікаво, завжди говорила вона Лідії. Лише якщо ти хочеш.
Вона не помічала, як щоразу мимоволі тамує подих після цих слів. Зате Лідія все розуміла. «Так, відповідала донька. Так. Так». І мама знову починала дихати. У газеті, яку Мерилін прочитувала від початку й до кінця, від одного завантаження пральної машини до іншого, слово за словом, статтю за статтею, вона побачила проблиски надії. Єль визнав жінок, за ним Гарвард. Нація вивчила нові слова: «політика рівних можливостей»; «поправка про рівні права»; «міс». Для Мерилін майбутнє Лідії уявлялося однією довгою золотою ниткою, майбутнє, якого, вона була певна, її дочка теж хотіла: Лідія на високих підборах у білому лікарському халаті, зі стетоскопом на шиї; Лідія, що схилилася над операційним столом, і чоловіки стоять навколо, побожно дивлячись на її вправні руки. Що не день це видавалося все більш можливим.
Кожного дня за обіднім столом Нат сидів мовчки, поки батько допитував Лідію про друзів, поки мама говорила з нею про уроки. Нарешті вони з відчуттям обовязку поверталися до нього, і тоді в Ната ніби мову відбирало, адже батькові досі пекли спогади про розбитий телевізор і ляпас, якого він дав сину, тому він і чути не хотів про космос. А це було все, про що Нат читав і думав.
У вільні хвилинки він опрацьовував кожну книгу за картотекою шкільної бібліотеки. «Політ у космос». «Астродинаміка. Див. також: внутрішнє згоряння; поступальний рух; супутники». Після кількох незграбних відповідей центр уваги знову переміщувався до Лідії, і Нат відступав у свою кімнату до журналів про аеронавтику, які ховав під ліжком, ніби то була порнографія.
Його не бентежило це постійне перебування в тіні: щовечора Лідія стукала в його двері, мовчазна й нещасна. Він розумів усе, чого не казала сестра, але це залишалося тим самим благанням: «Не відпускай мене». Коли Лідія йшла до себе, щоб допізна скніти над домашньою роботою або проектом для наукового ярмарку, Нат налаштовував телескоп і шукав далекі зірки, віддалені точки всесвіту, де він, можливо, одного чудового дня опиниться.
І сама Лідія невільниця в центрі всесвіту батьків день при дні мусила з величезними зусиллями рятувати цей світ від руйнування. Вона всотувала в душу мрії батьків, придушувала спротив, який підіймався зсередини.
Минули роки. Джонсон, Ніксон і Форд прийшли та пішли. Лідія виросла тонкою та гнучкою; Нат став високим. Довкола маминих очей зявилися зморшки; у батька посивіли скроні. Лідія знала, чого вони так відчайдушно прагнули, хоча ніколи й не просили. Це здавалося надто малою платнею за їхнє щастя. Тож вона все літо вчила алгебру. Надягала сукню та йшла на танці новачків. Записалася на курс біології в коледжі: понеділок, середа, пятниця, й так теж ціле літо. Так. Так. Так.
(А як щодо Ханни? Її ліжечко стояло в спальні на горищі, де зберігалися непотрібні речі, й навіть коли вона виросла, усі часом легко забували про її існування. Мерилін якось поставила чотири тарілки й не помітила власної помилки, поки Ханна не сіла за стіл. Дівчинка, мовби розуміючи своє місце в цій системі, виросла з тихого немовляти у вдумливу дитину, яка обожнювала затишні куточки. Вона могла сидіти в шафі, за диваном, під звислою скатертиною, триматися подалі від чужих очей і не привертати до себе уваги. Спостерігала за всім, щоб постійно бути певною, що загальна картина в родині не змінилася.
Минуло десятиліття після того жахливого року, й усе перевернулося з ніг на голову. Для решти світу 1976 теж був роком цілковитого безладу, кульмінацією якого стала незвично холодна зима з дивними газетними заголовками: «Сніг у Маямі». Лідії було пятнадцять з половиною, зимові канікули щойно почалися. За пять місяців вона мала померти. Того грудня на самоті, у своїй кімнаті вона відкрила наплічник і дістала контрольну з фізики з червоною цифрою 55.
Курс із біології був доволі складним, але вона запамятала «царство», «тип» і «клас» та склала перші кілька тестів. Далі, коли курс став іще складнішим, їй пощастило: у хлопця, який сидів справа й гарно вчився, був крупний почерк, і він ніколи не затуляв своїх відповідей.
Моя донька, тієї осені сказала Мерилін місіс Вольф лікареві Вольф, геній. Пятірка на курсі коледжу, єдина дівчинка на цьому курсі.
Тож Лідія ніколи не говорила матері, що не розуміє циклу Кребса, що не може пояснити процесу мітозу. Коли мама вставила в рамку оцінки з коледжу, вона почепила їх на стіні й вимушено всміхнулася.
Після біології настала черга іншого.
Ми цього року перестрибнемо один клас із фізики, сказала Мерилін. Я певна, що після біології коледжу шкільна фізика не здасться тобі складною.
Лідія знала, що це «козир» її матері, й погодилася.
Ти зустрінешся зі старшими учнями, сказав їй батько, і в тебе зявляться нові друзі. Він підморгнув, згадуючи, що в Ллойді старші означали «кращі». Але всі учні передостаннього класу говорили весь час лише одне з одним, порівнювали переклади з французької або пригадували Шекспіра, готуючись до сьогоднішнього тесту; з Лідією вони були просто ввічливі, відсторонено любязні, як місцеві жителі з іноземцем.
Вона не могла самостійно вирішити всіх цих проблем із ДТП, гарматами, вантажівками, які юзом ковзають кригою за відсутності тертя. Відповіді на всі ці запитання не було звідки взяти. Авто для перегонів на насипних треках, американські гірки з петлями, маятники й важелі: вона кружляла в замкнутому колі. Що більше дівчина про це думала, то менше бачила в усьому цьому сенсу. Чому боліди не перевертаються? Чому вагонетки не падають з американських гірок? Коли силкувалася збагнути причини всього цього, у гру вступала гравітація, що скидала машини вниз, немов стрічку з букета. Щоночі, коли вона сиділа з книжкою, рівняння усе це ряботиння літер k, М, значків «тета» перетворювалося на густий колючий чагарник, крізь який годі було продертися. З подарованого мамою плаката, що висів над її столом, висолоплював язика Ейнштейн.
Оцінка за кожен тест була нижчою за попередню; загалом це нагадувало дивний прогноз погоди: 90 у вересні, 80 із чимось у жовтні, трішки більше за 70 у листопаді, менше 60 перед Різдвом. На іспиті перед цим вона змогла набрати 62 бал технічно прохідний, але вже на межі. Після уроків пошматувала його на клаптики завбільшки як пенні й, перш ніж піти додому, спустила в унітаз на третьому поверсі. Тепер на останньому тесті стояла цифра 55, така яскрава, що вона замружилася, хоча містер Келлі й не поставив 2 у верхньому кутику сторінки.
Лідія два тижні ховала ту роботу у шафці під стосом підручників, ніби загальна вага алгебри, історії та географії могли її розчавити. Містер Келлі запитував про неї, натякав, що може сам зателефонувати батькам, якщо необхідно, тож Лідія нарешті пообіцяла принести роботу з маминим підписом після різдвяних канікул.
Усе життя вона чула, як материне серце стукотить в одному ритмі: лікар, лікар, лікар. Вона так прагнула цього, що вже не було й потреби говорити. Лідія все знала сама. Так було завжди.
Лідія не могла уявити собі іншого майбутнього, іншого життя. Це все одно, що уявити світ, де Сонце обертається навколо Місяця, або світ без повітря. Якоїсь миті вона була готова підробити материн підпис, але її почерк із опуклими, як у малої дівчинки, літерами виявився надто круглим для цього. Так вона нікого не обдурить.
А минулого тижня сталося ще жахливіше. Лідія дістала з-під матраца маленький білий конверт. Якоюсь частинкою свідомості вона сподівалася, що він дивовижним чином зміниться, що за останні вісім днів слова вивітряться й вона зможе здмухнути їх, мов сажу, щоб залишилася порожня сторінка, не здатна їй зашкодити. Але коли дмухнула лише одне крихітне зусилля папір здригнувся, а літери залишилися: «Шановний містере Лі! Ми дякуємо вам за участь у нашому новому процесі раннього відбору й дуже раді вітати вас у Гарварді на курсі 1981 року випуску».
Кілька тижнів перед цим Нат щодня перевіряв пошту навіть ще до того, як вітався з мамою, інколи раніше, ніж скидав черевики. Лідія відчувала його болісне бажання втекти звідси, й це робило несуттєвим усе інше. Минулого тижня за сніданком Мерилін поклала Лідіїну домашню роботу з математики з помітками біля коробки «Вхітс».
Я перевірила її вчора ввечері, коли ти пішла спати, сказала вона. У номері двадцять три помилка, сонечку.
Пять років тому, рік тому, навіть півроку тому Лідія побачила б співчуття в очах брата: «Розумію. Розумію». Підтримка й розрада в єдиному погляді. Цього разу заглиблений у бібліотечну книгу Нат не помітив, як Лідія стиснула кулаки, як раптом почервоніли її очі. Він мріяв про своє майбутнє й більше не відчував усього того, про що вона не могла розповісти.
Він так довго був єдиним, хто її слухав. З того часу, як мама зникла й повернулася, у Лідії не було друзів. Тієї першої осені на кожній перерві вона мала стояти осторонь від усіх і здаля дивитися на шкільний годинник. Щоразу, коли минала хвилина, вона заплющувала очі й уявляла, що зараз може робити її мама прибирати в кухні, наповнювати чайник, обчищати апельсин мовби всі ці дрібні процеси могли втримати маму біля неї. Згодом Лідія вже думатиме: чи не через усе це вона втратила свій шанс і чи взагалі той шанс мала. Одного разу розплющила очі й побачила, що поряд стоїть Стейсі Шервін в оточенні зграйки дівчат. Стейсі Шервін із золотим волоссям до талії. У нульовому класі Мідлвудської школи Стейсі Шервін була королевою і вже вміла користувалася своєю владою. За кілька днів до того вона оголосила:
Жанін Коллінс смердить сміттєвим баком, і Жанін Коллінс відділилася від групки, зриваючи окуляри із залитого слізьми обличчя, а інші дівчата з тусовки Стейсі захихотіли.
Лідія з безпечної відстані побожно за всім цим спостерігала. Стейсі заговорила з нею лише один раз, першого дня в нульовому класі:
А китайці святкують День подяки?
А потім іще:
У китайців є пуп?
Ми всі збираємося до мене додому після школи, сказала Стейсі тепер, швидко глянула Лідії в очі й відвела погляд. Ти теж можеш прийти.
Десь глибоко всередині спалахнула підозра. Чи можливо, щоб Стейсі Шервін насправді прийняла її до свого гуртка? Стейсі й далі дивилася в підлогу та накручувала пасмо на палець, а Лідія не зводила з неї очей, ніби могла зазирнути просто в її думки. Ніяковість чи хитрість? Вона не могла відповісти на це запитання. А потім подумала про матір, яка визирає з вікна кухні, чекаючи на неї.
Я не можу, нарешті відповіла вона. Мама сказала, щоб одразу ж ішла додому.
Стейсі знизала плечима й пішла геть, інші дівчата потягнулися за нею. Почувся короткий сміх, тож Лідія не знала, чи тепер їй дадуть спокій зі своїми жартами, чи вона вже довіку приречена на глузування.
Ставитимуться до неї добре чи висміюватимуть на кожному кроці? Вона ніколи не дізнається. Відмовлятиметься йти на дні народження, кататися на роликах, плавати в центрі відпочинку, відмовлятиметься від усього. Щодня йтиме додому з єдиним відчайдушним бажанням побачити мамине обличчя, мамину посмішку. У другому класі дівчата перестали її запрошувати.
Лідія сказала собі, що їй байдуже: у неї є мама. Це все, що мало значення. У наступні роки Лідія бачитиме Стейсі Шервін її золоте волосся буде заплетене в коси, потім випрямлене, потім прикрашене пірям вона махатиме друзям, приваблюватиме їх так, як гірський кришталь ловить і втримує промінчики світла. Лідія бачитиме, як Дженн Піттман передаватиме Пем Сондерс записку, а Пем Сондерс розгортатиме її під столом і хихотітиме; вона бачитиме, як Шеллі Бріолі ділитиметься з іншими пачкою «Даблмінт» і вдихатиме цукрово-мятний запах, коли загорнуті у фольгу брусочки обминатимуть її.
Постійно все це можна було зносити лише завдяки Нату. Від самого нульового класу він щоразу тримав їй місце: у кафетерії це був стілець навпроти нього, в автобусі зелене вінілове сидіння поряд із ним, на яке він клав книжки. Якщо Лідія приходила перша, тримала місце для нього. Завдяки Нату їй ніколи не доводилося їхати додому самій, тоді як усі розсідалися парами та безтурботно базікали; їй жодного разу не довелося вичавлювати із себе: «Можна, я тут сяду?», ризикуючи отримати відмову. Вони з братом ніколи про це не говорили, але обоє розуміли це як обіцянку: він завжди дбатиме про місце для неї. Вона завжди зможе сказати: «Я на декого чекаю. Я не сама».
Тепер Нат її залишає. На заваді їхній дружбі стали всі ці листи. «За кілька днів ми надішлемо вам пакет інформації та форми, які ви маєте заповнити, якщо вирішите прийняти нашу пропозицію». Та Лідія дозволила собі ще мить пофантазувати: як вона виймає з купки пошти наступний лист, і наступний, і ще наступний, як ховає під матрац, вкладає на пружини, де Нат їх не знайде, і в нього не буде вибору, він муситиме залишитися.
На першому поверсі Нат порпався у складеній на купку пошті: рекламний проспект із продуктової крамниці, рахунок за електроенергію. Листа немає. Тієї осені, коли методист запитала в Ната про його плани на карєру, він прошепотів, ніби звіряючи ганебну таємницю:
Космос, відповів він. Відкритий простір.
Місіс Гендріч двічі клацнула ручкою клац-клац, і він подумав, що зараз вона засміється. З часу останньої подорожі на Місяць минуло майже пять років, Радянський Союз їх перегнав, і нація сфокусувала увагу на інших речах. Натомість місіс Гендріч сказала, що в нього є два шляхи: стати пілотом або науковцем. Вона взяла теку, відкриту на його табелі. Чотири з мінусом з фізкультури; пять із плюсом з тригонометрії, матаналізу, біології, фізики.