Нат мріяв про Ем-Ай-Ті або Карнегі-Меллон, або Каліфорнійський технологічний, навіть писав для їхніх брошур, але він знав, що є всього один виш, який схвалить його батько: Гарвард. Усього іншого Джеймс не враховував. Нат запевняв себе коли вступить до коледжу, то візьме курс із новітньої фізики, матеріалознавства, аеродинаміки. Коледж буде трампліном до мільйона місць, яких він ніколи не бачив, із зупинкою на Місяці перед стрибком у космос. Він залишить позаду всіх і все, й, хоча Нат цього не визнавав, серед усіх була і Лідія.
Сестрі виповнилося пятнадцять, вона була вища за нього і в школі, коли завязувала волосся та фарбувалася помадою, мала вигляд дорослої. Удома ж залишалася тією самою переляканою пятирічною дівчинкою, яка чіплялася за його руку, коли вони вилазили на берег. Коли Лідія стояла поряд, від її шкіри віяло запахом маленької дівчинки парфуму з дитячою назвою «Бейбі Софт». З того далекого літа й дотепер Нат почувався звязаним із нею за кісточки, й це заважало втримувати баланс, її вага сковувала рухи. Цей звязок тримався років із десять і ось тепер нарешті послабшав, бо почав зношуватися. Усі ці роки він як єдина людина, яка розуміла дещо про їхніх батьків, всотував у себе її страждання, надавав мовчазну підтримку співчутливим поглядом, плечем поряд або сухуватою усмішкою. Він міг би сказати:
«Мама завжди вихваляється тобою перед лікарем Вольф. А коли я отримав пять із плюсом з хімії навіть і не помітила». Або: Памятаєш, я не пішов на вечір по закінченні девятого класу? Тато сказав: Ну, якщо ти не можеш знайти собі пару...».
Нат їй навіч демонстрував, що забагато любові краще, ніж замало. Весь цей час він дозволяв собі думати єдине: «Коли я вступлю до коледжу...» й ніколи не закінчував речення, але в своєму уявному майбутньому просто йшов, куди хотів, ні до кого не привязаний.
Різдво стояло на порозі, а листа з Гарварда досі не було. Нат пішов у вітальню, не ввімкнувши світла, його вели кольорові вогники на ялинці. Крихітна ялинка відбивалася в кожному почорнілому вікні. Він мав би написати нові есеї та чекати на другий, третій, четвертий відбір, а може, йому доведеться назавжди залишитися вдома. З кухні долинув батьків голос:
Гадаю, їй це дуже сподобається. Щойно я це побачив, як відразу подумав про неї.
Не треба довго вгадувати: в їхній родині «вона» завжди означалоЛідія. Різдвяні вогні спалахували й танули в пітьмі, разом з ними зявлялася й знову зникала вітальня. Нат заплющував очі, коли вогники вмикалися, розплющував коли вони згасали, тож перед очима стояла суцільна темрява. Й раптом у дверях пролунав дзвінок.
То був Джек ще не підозрілий для Ната, просто хлопець, якому він не довіряв і якого не любив. Був морозець, але Джек мав на собі лише напівзастібнуту кофту з капюшоном, накинуту на футболку, якої Нат не зміг як слід розгледіти. Холоші джинсів обтріпані внизу й мокрі від снігу. Хлопець дістав руку з кишені кофти й простягнув у бік Ната. На мить Нат замислився, чи має потиснути її. А потім побачив конверт у Джека між пальцями.
Це принесли нам, сказав Джек. Щойно прийшов додому й побачив. Він тицьнув великим пальцем у червоний герб у кутку конверта. Здається, ти вчитимешся в Гарварді.
Конверт був грубий і важкий, мовби натоптаний добрими новинами.
Побачимо, сказав Нат. Адже це може бути й відмова, правда?
Джек не посміхнувся.
Звісно, він знизав плечима. Мені що. Не попрощався й побрів до свого дому. На засніженому подвірї родини Лі залишилася вервечка його слідів.
Нат зачинив двері, увімкнув світло у вітальні, зважив конверт у руках. У кімнаті раптом стало нестерпно спекотно. Конверт відкрився зі звуком порваного паперу, й Нат висмикнув листа, зімявши його кутик. «Шановний містере Лі! Дозвольте ще раз привітати вас зі вступом на курс 1981 року випуску». Мязи його обличчя нарешті полегшено розслабилися.
Хто це був? Ханна, яка слухала його розмову з Джеком із коридору, визирнула з дверей.
Лист, Нат голосно ковтнув, із Гарварда.
Від самої назви почало поколювати язик. Він спробував прочитати решту листа, але не зміг зосередитися на тексті. Привітати. Ще раз. «Мабуть, поштар загубив першого листа», подумав Нат, але це не мало значення.
Зі вступом. Він остаточно розслабився й посміхнувся Ханні, яка навшпиньки зайшла в кімнату й прихилилася до дивана.
Я вступив.
У Гарвард? запитав Джеймс, виходячи з кухні.
Нат кивнув.
Листа доправили Вольфам, він простягнув конверт.
Але Джеймс на нього майже не глянув. Він дивився на Ната, й тепер, коли батько не супився, Нат зрозумів, що виріс таким само високим, як він, і може прямо дивитися йому в очі.
Непогано, промовив Джеймс. Із незрозумілою, здається, збентеженою посмішкою він поклав руку синові на плече, й Нат відчув її важку й теплу крізь сорочку. Мерилін, а вгадай-но, що тут у нас?
Мати зацокала підборами з кухні.
Нате, вона міцно поцілувала його в щоку. Нате, справді? Вона вихопила в нього лист. Боже мій, курс 1981 року випуску! Джеймсе, ти не почуваєшся старим?
Нат не слухав. Він думав: «Це сталося. Я це зробив, я таки зробив це, я поїду звідси».
Лідія з верхньої сходинки дивилась, як батько обіймав Ната за плечі. Не могла пригадати, коли він востаннє отак посміхався брату. Її мати піднесла листа до світла, ніби то був дорогоцінний документ. Ханна зачепилася руками за підлікітник дивана й радісно розмахувала ногами. Сам брат стояв мовчазний, сповнений глибокого трепету й вдячності, 1981 рік блищав у його очах, мов прекрасна далека зірка, й щось усередині Лідії теж затремтіло та з дзенькотом упало в груди. Усі подивилися на неї, неначе почули це, і щойно Нат розтулив рота, щоб повідомити їй гарну новину, Лідія крикнула:
Мамо, я не здала фізики. Я повинна тобі повідомити.
Того вечора, коли Нат чистив зуби, двері ванної рипнули, і Лідія прихилилася до одвірка. Обличчя в неї було бліде, майже сіре, і на мить Нату стало її шкода. За обідом їхня мама перейшла від нестямного допиту як вона могла дозволити собі таке недбальство до брутальних заяв:
Уяви, що ти виросла й не можеш знайти роботу. Просто уяви це.
Лідія не сперечалася, і Мерилін, вражена мовчанням дочки, зрозуміла, що вже вкотре повторює це лиховісне попередження.
Ти, напевне, думаєш, що просто знайдеш чоловіка та вийдеш заміж? Лише це ти плануєш зробити в житті?
Це було все, що вона могла вдіяти, аби не розплакатися просто за столом.
За півгодини Джеймс сказав: «Мерилін», але вона відповіла таким лютим поглядом, що він замовк, заходившись топити шматочки тушкованого мяса в підливі з цибулі. Усі забули про Гарвард, про лист Ната, про самого Ната.
По обіді Лідія знайшла брата у вітальні. Лист із Гарварда лежав на кавовому столику, й вона доторкнулася до печатки там, де було написано: «VERITAS».
Вітаю тебе, тихо мовила вона. Я знала, що ти вступиш.
Нат був надто сердитий, щоб говорити з нею, і сфокусував погляд на екрані телевізора, де гармонійним дуетом виспівували Донні й Мері; перш ніж пісня скінчилася, Лідія побігла у свою кімнату нагорі й зачинилася. Тепер вона стояла на порозі, мертвотно-бліда, боса, на холодному кахлі.
Він знав, чого зараз хотіла Лідія: підбадьорення, нагадування про мить власного приниження, яку він радше забув би. Чогось такого, що допомогло б їй почуватися краще. Мама заспокоїться. Усе буде гаразд. Памятаєш, як...? Але він не хотів пригадувати всі випадки, коли батько здмухував з Лідії порошинки, а на нього дивився розчаровано, або коли мама хвалила Лідію, а її погляд ковзав повз нього, над ним, крізь нього так, ніби він прозорий. Нат хотів насолодитися довгоочікуваним листом, шансом нарешті вирватися звідси, передчуттям нового світу, який чекав на нього, білий і чистий, мов із крейди.
Він люто сплюнув у рукомийник, не глянувши на Лідію, змахнув пальцями в стік останній клаптик піни.
Нате, прошепотіла Лідія, коли він розвернувся, щоб вийти, і з того, як тремтів її голос, він здогадався: вона плакала й зараз почне знову.
На добраніч, сказав він і зачинив за собою двері.
Наступного ранку Мерилін причепила завалений тест до стіни навпроти стільця Лідії. Наступні три дні вона після сніданку кидала перед дочкою підручник із фізики, сідала поряд, і так вони сиділи до обіду. Усе, що потрібно Лідії, думала вона, це трохи заохочення. Рушійна сила й інерція, кінетична та потенціальна енергія ці поняття досі ховалися по куточках її розуму. Вона читала вголос через плече Лідії: «Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Вона знову й знову опрацьовувала з Лідією завалений тест, поки дочка не відповіла правильно на кожне запитання.
Та Лідія не призналася, що з третього разу вже просто запамятала правильні відповіді. Цілий день, поки вони сиділи над підручником з фізики, Лідія чекала, що тато заступиться: «Годі вже, Мерилін. Заради Бога, це ж різдвяні канікули». Але він не сказав нічого.
Із того вечора Лідія відмовлялася розмовляти з Натом. Мала цілком слушну підозру, що він теж гнівається на неї; Нат постійно уникав кухні, крім тих випадків, коли потрібно було сідати з усіма за стіл. Ханна могла б принести трохи розради маленький мовчазний буфер, але її, як завше, ніде не було видно. Насправді, Ханна засіла під журнальним столиком у фойє, щоб її не помічали з кухні, та слухала рипіння олівця Лідії. Вона обіймала свої коліна і подумки благала для сестри мякості та терпіння, але та не чула. Різдвяного ранку Лідія була страшенно розлючена на всіх, і навіть те, що Мерилін нарешті зняла тест зі стіни, не розрадило її.
Посиденьки біля різдвяної ялинки теж було зіпсовано. Джеймс один за одним брав із купи подарунків перевязані стрічками пакунки й передавав по колу, але Лідія боялася маминого подарунка. Мама зазвичай дарувала їй книжки книжки, яких потай бажала собі, хоча ніхто з них цього не міг зрозуміти. Мерилін інколи позичала ці книжки в Лідії з полиці. Для Лідії вони завжди були надто складні, незалежно від віку швидше, то були не подарунки, а грубі натяки. Минулого року це був «Кольоровий атлас анатомії людини», такий великий, що на полиці міг лише лежати; позаторік вона отримала грубий том під назвою «Відомі жінки-науковці». Відомі жінки були їй нудні. Усі мали однакові історії: їм сказали, що вони не зможуть, а вони все одно вирішили це зробити. «Тому що справді хотіли цього, думала вона, чи тому, що їм сказали, нібито вони не зможуть?». Анатомія викликала в неї нудоту чоловіки й жінки спочатку без шкіри, потім без мязів, і зрештою від них залишалися самі голі кістяки. Вона погортала грубі кольорові сторінки, із силою закрила книжку й згорнулася на своєму місці, ніби прагнучи струснути із себе це неприємне відчуття, як собака струшує дощові краплі.
Нат бачив, як сестра кліпає почервонілими очима, й гострі жалощі болючими уколами гасили його злість. Він уже одинадцять разів перечитав лист із Гарварда й нарешті переконався, що це реальність: його дійсно прийняли. За девять місяців він поїде, і це заглушило біль від того, що сталося. Ну то й що, коли батьків більше хвилює провал Лідії, ніж його успіх? Він поїде геть. І коли він вступить до коледжу, Лідії доведеться залишитися. Ця думка, нарешті оформлена у слова, виявилася гіркою і водночас солодкою. Коли батько передав йому загорнутий у червону фольгу подарунок, Нат нерішуче посміхнувся Лідії вона вдала, що не помітила. Після трьох незатишних днів ще не була готова йому пробачити, але насправді ця посмішка зігріла її, мов чашка гарячого чаю зимового дня.
Якби вона якраз тієї миті навмисно не глянула на стелю, то, можливо, зрештою пробачила б братові. Але дещо раптом відволікло її увагу біла пляма, схожа на зображення з тесту Роршаха в них над головами. І тут-таки сплив дрібний спогад. Вони тоді були ще малими.
Мама поїхала з Ханною до лікаря, Лідія з Натом залишилися самі вдома й помітили величезного павука, що ліз просто над рамою вікна. Нат видерся на диван і вбив його батьковим черевиком, а на стелі залишилися чорні плями й половинка сліду від підошви.
Скажи, що це ти зробила, благав він, але в Лідії була краща ідея. Вона взяла коректор, який лежав у тата біля друкарської машинки, й один за одним замалювала всі відбитки. Батьки так і не помітили білих плям на кремовій стелі, й вони з Натом ще багато місяців перезиралися та посміхались, коли дивилися на них.
Тепер, коли Лідія пильно придивилася, розгледіла блідий відбиток батькового черевика й велику пляму там, де був павук. Брат і сестра були командою. Вони трималися разом, навіть у цій дрібній дурнуватій пригоді. Лідія не очікувала, що колись настануть лихі часи, коли все настільки зміниться. Ранкове світло бризнуло на стіну, на ній зарябів візерунок із виразних тіней. Дівчина примружилася, намагаючись відрізнити біле від брудно-білого.
Лідіє? Усі були зайняті розгортанням подарунків: Нат на іншому кінці кімнати заправляв плівку в нову камеру, на халаті в матері блищав золотий ланцюжок. Тато простягав їй пакунок, компактний, із гострими краями, ніби то була скринька. Від мене. Я сам вибирав. Він так і сяяв.
Зазвичай Джеймс покладав різдвяний шопінг на Мерилін, дозволяючи їй самій підписати кожен пакунок: «Від мами й тата з любовю». Але цей подарунок він вибирав сам, і не міг дочекатися, коли віддасть його.
Подарунок, який батько вибрав сам, подумала Лідія, має бути особливим. Вона одразу ж пробачила татові, що він не заступився за неї. Під цією обгорткою було щось тонке й коштовне. Вона уявила золоте намисто такі носили деякі дівчата в школі, ніколи не знімаючи, з маленькими золотими хрестиками, якими їх охрестили, або з кулонами, зручно вкладеними в них між ключиць. Намисто від її батька буде приблизно таким. Це компенсує всі мамині книжки й усе, що сталося за останні три дні. Це буде маленьке нагадування: «Я люблю тебе. Ти дорога мені така, якою ти є».
Вона простромила палець під обгортковий папір, і їй на коліна впала маленька чорно-золота книга. «Як завоювати друзів і впливати на людей». Яскрава жовта смужка розрізувала обкладинку навпіл. «Основні методи поводження з людьми. Шість способів змусити людей вас полюбити». Згори темно-червоними літерами написано: «Що більше ви візьмете з цієї книги, то більше отримаєте від життя!». Джеймс і далі сяяв.
Я подумав, це може стати тобі в пригоді, сказав він. Це має допомогти... Ну, допомогти тобі завоювати дружбу. Стати популярною. Його пальці доторкнулися до напису на обкладинці.
Лідії здалося, що її серце перетворюється на крижану грудку, яка повільно сповзає донизу.
У мене є друзі, тату, збрехала вона.
Татова посмішка згасла.
Звісно, є. Я просто подумав, ну, ти стаєш старшою, а в старших класах... уміти спілкуватися з людьми так важливо. Книга навчить тебе, як знаходити з усіма контакт. Його очі перебігали від її обличчя до книжки. Її написали ще в тридцяті. Вважається найкращою з цієї теми.
Лідія важко проковтнула крижану грудку.
Вона чудова, промовила вона. Дякую, татку.
На інші подарунки, що лежали в неї на колінах, жодних надій Лідія не покладала, але все одно розгорнула їх. Пухнастий шарф від Ната. Альбом Саймона і Ґарфанкеля від Ханни. Від мами книжки, як завжди: «Жінки, що зробили важливі наукові відкриття» та «Основи фізіології».
Я подумала, що дещо з цього може тебе зацікавити, сказала Мерилін, якщо в тебе настільки добре з біологією. Вона ковтнула з таким звуком, що в Лідії зашкрябало у хребті.
Коли під ялинкою не лишилося нічого, крім зімятого обгорткового паперу та клаптиків стрічок, Лідія обережно зібрала свої подарунки, поклала батькову книгу згори. На неї впала тінь: батько стояв перед нею.
Тобі не подобається книга?
Звісно, подобається.
Я просто подумав, що вона може бути корисною, сказав він. Хоча ти, мабуть, і так уже все про це знаєш. Він ущипнув її за щоку. Як завойовувати друзів. Я хотів би... Він замовк, ніби проковтнув останні слова: «Я теж хотів це знати, коли був у твоєму віці».
Можливо, подумав він, якби він знав, як поводитися з людьми, як змусити їх любити себе, то став би своїм у Ллойді, зачарував би матір Мерилін, отримав посаду в Гарварді. Він би отримав більше від життя.