Джеймсові видно, як вона червоніє, минаючи Стенлі, перш ніж вийти в коридор, і його обличчя починає пашіти. Коли вона виходить, Стенлі сідає на край Джеймсового столу.
Вродлива дівчина, каже він. Вона буде твоїм асистентом і цього літа, чи не так?
Буде. Джеймс розкриває долоню комашка бігає лабіринтом ліній на його пальці, проходить усі закрути й петлі. Йому хочеться вдарити Стенлі просто в цю усмішку, відчути, як його передні зуби легко прогинаються під кулаком. Натомість він змахує сонечко з долоні. Панцир лускає між пальцями, ніби попкорн, і комаха розсипається на зеленаво-жовтий пил. Стенлі й далі водить пальцями по корінцях Джеймсових книг.
Трохи згодом Джеймс палко жадатиме повернення до цієї миті спокою і незнання, до останньої секунди, у яку косий погляд Стена був для нього найбільшою проблемою. Але зараз, коли дзвонить телефон, він ще надто щасливий, бо їх розмову перервали, тому спочатку не відчуває тривоги в голосі Мерилін.
Джеймсе? говорить вона. Можеш приїхати додому?
Полісмени повідомляють, що багато підлітків ідуть з дому без попередження. Вони кажуть: дівчатка часто ображені на своїх батьків, які про це навіть не здогадуються. Нат спостерігає за тим, як вони кружляють кімнатою сестри. Сподівався побачити тальк і віничок з піря, службових собак, збільшувальне скло.
Натомість полісмен просто дивиться: на розвішані над її столом постери, на взуття на підлозі, на шкільний наплічник, відкритий наполовину. Тоді молодший офіцер кладе долоню на круглу рожеву накривку Лідіїних парфумів, ніби гладить по голові дитину.
У більшості випадків причини втечі втрачають значення приблизно за двадцять чотири години, каже старший. Дівчатка самі повертаються додому.
Що це означає? запитує Нат. У більшості? Що це означає?
Офіцер дивиться на нього поверх біфокальних окулярів.
Значна частина випадків, повторює він.
Вісімдесят відсотків? уточнює Нат. Девяносто? Девяносто пять?
Натане, зупиняє його Джеймс. Годі. Не заважай офіцерові Фіске виконувати свою роботу.
Молодший записує до свого нотатника подробиці: Лідія Елізабет Лі, 16 років, востаннє бачили в понеділок, 2 травня, квітчаста сукня, комірець хомутиком, батьки Джеймс та Мерилін Лі. Цієї миті офіцер Фіске уважніше придивляється до Джеймса, і в його памяті спливає спогад.
Ваша дружина теж одного разу зникла, чи не так? запитує він. Я памятаю той випадок. У шістдесят шостому, еге ж?
Потилицею Джеймса підіймається гаряча хвиля, із-за вух скапує піт. Як добре, що Мерилін унизу чекає біля телефону.
То було непорозуміння, сухо відповідає він. Між нами з дружиною. Сімейна справа.
Зрозуміло.
Старший офіцер дістає свій записник і робить позначку, тим часом Джеймс постукує кулаком по краю Лідіїного столу.
Щось іще?
На кухні полісмен гортає родинні альбоми в пошуках фотографії з найчіткішими рисами обличчя.
Оця, Ханна показує світлину.
Це знімок з минулого Різдва. У Лідії був кепський настрій, і Нат намагався розвеселити її, мало не шантажем вимучував посмішку. Ніщо не допомогло. Лідія сидить біля ялинки, спиною до стіни, сама в кадрі. Її обличчя виклик. Вона дивиться прямо, без жодного натяку на поворот голови, і цей погляд ніби запитує: «Чого витріщився?».
На фотографії Нат не зміг розгледіти кольору її очей: зіниці розширилися настільки, що синьої райдужки не видно, не очі, а два темні отвори в лискучому папері. Коли він забрав фотографії з друку, то пожалкував, що знімав цей важкий погляд сестри. Але тепер він дивиться на фото в руках у Ханни і розуміє, як це схоже на Лідію, принаймні, на ту, якою він востаннє її бачив.
Не цю, втручається Джеймс. Не з таким обличчям. Люди подумають, що в неї завжди такий вираз. Візьміть якусь гарну. Він перегортає кілька сторінок та дістає останній знімок. Оця краща.
Фотографії лише тиждень; Лідія сидить на столі у свій шістнадцятий день народження і посміхається нафарбованими губами. Її обличчя обернене до камери, але погляд сконцентрований на чомусь за межами білих полів світлини. «Що там такого смішного?», думає Нат. Не може пригадати, чи то він там стоїть, чи батько щось сказав, чи Лідія сміється з чогось, невідомого нікому з них. Вигляд у неї, мов у моделі з реклами в журналі: темні виразні губи, у тонкій руці тарілка з ідеальним тортом із морозива. Вона чудово проводить час.
Джеймс присовує фото столом до полісменів, і молодший кладе його в теку та підводиться.
Це якраз підійде, каже він. Зробимо листівку на випадок, якщо дівчинка до завтра не повернеться додому. Не хвилюйтеся. Я певен, вона повернеться.
На сторінках альбому залишилися сліди наслиненого пальця, й Ханна стирає їх своїм пальчиком.
Вона не могла просто піти, говорить Мерилін. Що, як до цього причетний якийсь божевільний? Якийсь псих викрадає дівчат? Її рука тягнеться до ранкової газети, що досі лежить посеред столу.
Спробуйте не хвилюватися, мем, заспокоює офіцер Фіске. Такі випадки трапляються вкрай рідко. У більшості... зиркає на Ната, прочищаючи горло. Дівчатка майже завжди повертаються додому.
Коли полісмени йдуть, Мерилін та Джеймс сідають біля телефону з аркушами паперу для нотаток. У поліції запропонували зателефонувати всім друзям Лідії, усім, хто міг знати, куди вона пішла. Разом вони складають список: Пем Сондерс, Джен Піттман, Шеллі Бріолі. Нат нічого не каже, але ці дівчата ніколи не були подругами Лідії. Лідія вчиться з ними ще із дитсадка, та якщо вони й телефонують, то сміються і пищать у слухавку, а Лідія волає: «Усе ясно!». Інколи вона цілими вечорами просиджує на підвіконні сходового майданчика: телефонна книга на колінах, слухавку затиснуто між вухом і плечем. Коли батьки проходять повз неї, вона стишує голос до таємничого шепоту й накручує шнур на свій маленький пальчик, аж поки вони не підуть. Нат знає батьки саме тому так упевнено занесли імена цих дівчат до списку.
Але Нат бачив Лідію у школі як вона тихо сидить у кафетерії, поки решта базікає, як ховає зошит назад до наплічника, коли всі закінчують переписувати її домашню роботу. Після школи сама заходить до автобуса та мовчки сідає біля нього. Якось він не поклав слухавку по тому, як її взяла Лідія, і почув не дівчачі плітки, а сестрин голос, який чітко випалював домашнє завдання: «Прочитати Акт один із Отелло, розвязати задачі з непарними номерами з розділу пять» а після сигналу про покладену слухавку одразу запала тиша. Наступного дня, коли Лідія згорнулася в клубочок на підвіконні з притиснутою до вуха слухавкою, він узяв іншу на кухні й почув лише низьке гудіння.
Насправді в Лідії не було друзів, але батьки про це не знали. Якщо батько запитує: «Лідіє, як справи у Пем?», Лідія відповідає: «О, в неї усе чудово, її нещодавно взяли в групу підтримки», і Нат не заперечує. Він вражений спокійним обличчям сестри й тим, як вона бреше навіть оком не змигнувши.
А нині тим паче не можна розповідати про це батькам. Нат дивиться, як мама строчить на звороті старого рецепта, й коли вона запитує в них із Ханною: «Можете ще когось пригадати?» думає про Джека та відповідає: «Ні».
Цілу весну Лідія провела з Джеком, точніше, прогуляла. Вона практично щодня каталася з ним на його «Жучку», зявлялася вдома якраз до обіду, вдаючи, що увесь цей час була в школі. Якось раптово завязалася ця дружба. Нат відмовлявся використовувати які-небудь інші слова.
Джек жив із матірю у сусідньому будинку, й одного разу Нат подумав, що міг би потоваришувати з ним. Але не вийшло. Джек принизив його перед іншими, насміхався, коли мама пішла від них, і вже здавалося, що вона ніколи не повернеться. Тепер Нат думає: «Хіба Джек мав право так глузувати?». Адже в нього самого немає батька. Коли вони з матірю сюди перебралися, усі сусіди шепотілися, буцімто Джанет Вольф розлучена, а Джек росте без нагляду, бо вона весь час працює в лікарні у другу зміну. Того літа пліткували й про Натових батьків, але мама повернулася. Мати ж Джека досі розлучена. І Джек досі робить, що йому заманеться.
А тепер? Минулого тижня дорогою додому Нат бачив, як Джек вигулює свого собаку. Нат ішов навколо озера, уже збирався завернути у свою вуличку, що веде у глухий кут, коли побачив Джека. Той ішов берегом високий, худий, у старій запраній футболці, зі скуйовдженим чубом кольору піску, а пес підтюпцем біг слідом. Коли Нат його проминав, Джек глянув і ледь помітно кивнув. У кутику його рота була затиснута сигарета. Те, що він кивнув, подумав Нат, означає швидше просто впізнавання, аніж привітання. Джеків пес теж подивився на Ната й недбало підняв ногу на стовбур. І з цим типом Лідія гуляла цілу весну.
Якщо тепер щось розказати, думав Нат, вони закричать: «Чому ми раніше про це не знали?!». Йому доведеться розповідати про всі ті випадки, коли він говорив: «Лідія робить уроки з подругою» або «Лідія залишилася на додаткове заняття з математики», хоча мав на увазі: «Вона з Джеком» або «Вона катається на Джековій автівці», або «Вона з ним бозна-де». І цього ще замало: вимовити Джекове імя означало визнати щось, чого він не хотів визнавати. Той Джек останнім часом займав надто велику частину життя Лідії, хоча зявився в ньому всього кілька місяців тому.
По той бік столу Мерилін уголос зачитує номери з телефонної книги. Джеймс повільно й обережно набирає номер, крутячи коліщатко одним пальцем. З кожним дзвінком до його тону додається збентеженості. «Ні? Вона ні про що не згадувала? Якісь плани? О-у. Я зрозумів. Що ж. У будь-якому разі, дякую».
Нат вивчає дошки столу, перед ним лежить відкритий фотоальбом. На місці відсутньої фотографії прозоре пластикове вічко, крізь яке біліє підкладка. Мама водить пальцем по рядках у телефонній книзі, його кінчик сіріє. Ханна під скатертиною дістає Ната пальцем ноги. Дотик комфорту. Але він не підіймає голови. Натомість закриває фотоальбом а на протилежному кінці столу мати викреслює зі списку ще одне імя.
Після дзвінка на останній номер Джеймс кладе слухавку, забирає в Мерилін аркуш і викреслює Карен Адлер, розділяючи букву «К» на дві «V». Імя все одно проступає під лінією. Карен Адлер. Мерилін ніколи не дозволяла Лідії іти гуляти, поки вона не скінчить усіх своїх домашніх завдань досі це зазвичай бувало в неділю по обіді. Часом Лідія буквально випрошувала зустріч із друзями в ці пообідні години: «Дехто з наших збирається в кіно. Енні Холл. Карен страшенно хоче його подивитися». Джеймс діставав із гаманця десятку і підсовував її по столу, що означало: «Гаразд, піди розважся». Він згадує, що жодного разу не бачив у доньки квитка й що коли приїжджав по неї після кіно, Лідія завжди стояла на тротуарі сама. Десятки разів він зупинявся ввечері на сходах і посміхався: згори долинали уривки Лідіїних телефонних балачок:
О, боже, я уявляю собі! І що вона сказала потім?
Але тепер він знає донька не телефонувала Карен, Пем чи Дженні багато років. Джеймс пригадував усі ці довгі пообідні години, коли вони думали, що Лідія залишилася на додаткове заняття після уроків. Діри, що зяяли в часі: тоді вона могла бути де завгодно й що завгодно робити. Цієї миті Джеймс ловить себе на тому, що вже знищив імя Карен Адлер від нього лишилася чорнильна пляма.
Він знову піднімає слухавку і набирає номер.
Покличте офіцера Фіске, будь ласка. Так, це Джеймс Лі. Ми зателефонували всім Лідіїним... він затинається. Усім, із ким вона вчиться. Ні, нічого. Гаразд, дякую. Так ми й зробимо.
Вони посилають офіцера на її пошуки, він кладе слухавку на важіль. Сказали, щоб ми чекали на дзвінок і не займали телефон.
Настає і збігає час обіду жоден з них не може навіть уявити себе за їжею. Здається, це лише для фільмів, де так красиво підносять виделки до рота. Своєрідний марний ритуал. Телефон мовчить.
Опівночі Джеймс наказує дітям іти спати. Вони не опираються, але батько стоїть унизу під сходами, аж поки обоє не підіймаються нагору.
Ставлю двадцять баксів, що Лідія зателефонує до ранку, говорить він з удаваною впевненістю.
Ніхто не всміхається. Телефон так і не дзвонить.
Нагорі Нат зачиняє двері своєї кімнати й вагається. Йому хочеться знайти Джека Нат певен: той знає, де зараз Лідія. Але він не може вислизнути з будинку, поки батьки не ляжуть спати. Його мати насилу стримується, здригається щоразу, коли вмикається чи вимикається моторчик у холодильнику. Та все одно з вікна видно, що в будинку Вольфів не світиться. Вїзд до нього, на якому зазвичай стоїть Джековий сталево-сірий «Фольксваґен», порожній. Як завжди, Джекова мати забула ввімкнути ліхтар над дверима.
Нат силкується пригадати: чи не поводилася дивно Лідія вчора ввечері?
Його не було аж чотири дні. Уперше в житті поїхав з дому так надовго. Він був у Гарварді. Гарварді! Там, де має з осені навчатися. У ці останні навчальні дні перед підготовчим періодом «Два тижні на метушню й вечірки перед іспитами», пояснив студент на імя Енді, у якого він жив, атмосфера в кампусі була неспокійна, майже святкова. Усі вихідні Нат блукав, побожно запамятовуючи все, що бачив: гранчасті колони величезної бібліотеки, червону цеглу будівель на тлі яскраво-зелених газонів, солодкий запах крейди, який літав у кожній лекційній залі. Цілеспрямованість, яку він бачив у кроках кожного перехожого, ніби всі вони знали про власне величне призначення. Ніч проти пятниці Нат провів у спальному мішку на підлозі в кімнаті Енді й прокинувся, коли сусід Енді на імя Вес прийшов зі своєю дівчиною. Увімкнулося світло, й Нат завмер, закліпав на двері, в отворі яких, у світлому тумані зявилися високий парубок із борідкою і дівчина, яку він тримав за руку. Довге руде волосся хвилями обрамлювало її обличчя.
Вибач, сказав Вес і вимкнув світло.
Нат почув обережні кроки: двоє скрадалися спільною кімнатою до Весової спальні. Хлопець не заплющив очей, яким довелося заново звикати до темряви, й подумав: «Ось що таке коледж».
Тепер йому згадується минулий вечір. Якраз перед обідом він приїхав додому. Лідія ховалася у своїй кімнаті, й коли всі зібралися внизу за столом, Нат запитав, як вона провела ці кілька днів. Сестра знизала плечима, майже не відриваючи погляду від тарілки, він припустив, що це означало: нічого нового.
Він не може пригадати, чи Лідія взагалі привіталася з ним.
У своїй горішній кімнатці Ханна перехиляється через край ліжка та видобуває з нашарувань пилу свою книжку. Насправді, це книжка Лідії «Грім і лють». Модна, англійська. Не для пятикласників. Ханна поцупила її з кімнати Лідії кілька тижнів тому, а сестра навіть не помітила. Останні два тижні Ханна щоночі потроху читала її, поступово проникаючи у зміст, смакуючи слова, як вишневу цукерку. Але чомусь сьогодні книжка здалася іншою. Лише коли перегортаєш сторінку назад, туди, де зупинилася вчора, починаєш щось розуміти. Лідія попідкреслювала деякі слова. Іноді поряд з ними трапляються нотатки з класних уроків. «Порядок проти хаосу». «Переоцінювання цінностей південної аристократії». Після цієї сторінки книжка неторкана. Ханна гортає до кінця: жодних позначок, жодних малюнків, чорний текст ніде не пожвавлюється синьою пастою. Дівчинка розуміє, що вона дісталася до місця, на якому Лідія покинула книжку, і тепер їй теж більше не хочеться читати.
Минулої ночі Ханна не могла заснути й спостерігала, як місяць ковзає небом, неначе білосніжна повітряна кулька. Не вловлювала його рухів, але якщо відвертала погляд, а потім дивилася знову помічала, що він пливе. Ще трохи, думала дівчинка, і він зачепиться за велику ялинку на задньому подвірї. Це тривало довго. Майже засинала, коли їй почувся глухий стукіт якоїсь миті здалося, що місяць справді зачепився за дерево. Але коли вона визирнула у вікно, місяця не було видно: він майже цілком сховався за хмару. На годиннику, який світився в темряві, була друга по півночі.
Дівчинка лежала тихо, не ворушачи навіть пальцями ніг, і прислухалася. Звук був схожий на те, як зачиняються вхідні двері. Вони були важкі щоб замкнути на засув, потрібно було натиснути стегном. «Грабіжники!» подумала вона. Крізь вікно побачила самотню постать, яка перетинала галявину. Не грабіжник просто тонкий силует серед темної ночі. Він поступово віддалявся. Лідія? Перед очима промайнула картинка життя без сестри. У Ханни будуть краще місце за столом, з якого можна дивитися на кущі бузку в дворі, й велика спальня внизу, там, де й у всіх. За обідом вона перша братиме картоплю. Їй призначатимуться батькові жарти, братові таємниці, найкращі мамині посмішки.
Постать рухалася в бік вулиці, а там зникла, й дівчинка замислилася: чи взагалі щось бачила?
Тепер вона дивиться на мішанину з літер у книзі. Учора вночі то була Лідія, тепер немає жодного сумніву. Чи потрібно розказати про це батькам? Мама засмутиться, що Ханна дозволила її улюблениці Лідії просто піти. А Нат? Вона згадала, що Нат цілий вечір супився, кусав губи, аж виступила кров, та він і не помітив. Брат гніватиметься теж. Він скаже: «Чому ти не вибігла й не зупинила її?». «Але ж я не знала, куди вона йде, шепоче Ханна у темряві. Я не знала, що вона взагалі збирається кудись піти».