У середу вранці Джеймс знову телефонує в поліцію. Чи зявились якісь зачіпки?
Там перевіряють усі можливі версії.
Може офіцер сказати їм що-небудь, хоча б що-небудь?
Вони досі сподіваються, що Лідія сама повернеться додому, роблять усе можливе і, звісно, триматимуть родину в курсі.
Джеймс киває, ніби офіцер Фіске його бачить. Потім кладе слухавку й знову сідає до столу, не дивлячись ні на Мерилін, ні на Ната з Ханною. Не потрібно нічого пояснювати: з виразу обличчя зрозуміло, що новин немає.
Напевне, єдиний правильний варіант чекати. Діти не йдуть до школи, залишаються вдома. Телевізор, журнали, радіо усе втрачає сенс перед цим страхом. Надворі сонячно, повітря свіже й прохолодне, але ніхто не збирається виходити на ґанок або на подвіря. Навіть прибирання здається неможливим. Пилосос може всмоктати якусь підказку. Якщо підняти з підлоги книгу й покласти назад на полицю можна знищити певний натяк. Тож родина чекає. Усі збираються біля столу й бояться глянути у вічі одне одному. Розглядають деревяні волокна стільниці, неначе це гігантський відбиток пальця або карта, на якій є те, що вони шукають.
Так триває до обіду середи, коли перехожий помічає на завмерлому в безвітрі озері покинутий човен.
Багато років тому це озеро було резервуаром води для Мідлвуду, а потім збудували вежу водогону. Береги водойми заросли травою, і вона перетворилася на місце для купання. Діти пірнають з деревяного пірсу, а для днів народження та пікніків господарі парку тримають там кілька човнів. Ніхто про це особливо не замислюється: швартови зісковзнули, або то чийсь незлий жарт. Зясовувати це нині не на часі. Занотовано для офіцера, занотовано для комісара парків. Майже до півночі середи лейтенант обмізковує незакінчені справи денної зміни, аж поки знаходить звязок і телефонує родині Лі, щоб запитати, чи каталася Лідія коли-небудь озером у човні.
Звісно, ні, відповідає Джеймс.
Лідія відмовилася, саме відмовилася вчитися плавати.
Джеймс у підлітковому віці був плавцем, навчив плавати Ната, коли тому виповнилося лише три роки. Вчити Лідію почав занадто пізно: їй було майже пять, коли батько вперше взяв доньку до басейну. Зайшов мало не по пояс, трохи почекав. Та Лідія навіть не наблизилася до води. Вона у своєму купальнику лежала на бортику й плакала, тож Джеймс зрештою теж виліз до пояса мокрий і пообіцяв, що не змусить її стрибати. Навіть зараз, коли озеро так близько, Лідія заходить у воду лише по кісточки, щоб помити ноги.
Звісно, ні, повторює Джеймс. Лідія не вміє плавати.
Він не розумів, чому поліція запитує про це, поки не вимовив цих трьох слів. Коли він це сказав, усю родину взяли дрижаки, неначе вони точно знали, що знайде поліція.
Рано-вранці в четвер, ледь зійшло сонце, поліція обшукала озеро та знайшла її.
2
Як це почалося? Так само, як і все інше: з матерів і батьків. З мами й тата Лідії, з їхніх дідусів і бабусь. З того, що колись давно її мама зникла й тато повернув її додому. А ще з того, що мама понад усе хотіла вирізнятися з натовпу, а тато найбільше прагнув зливатися з ним. І, звісно, одне й друге було неможливим.
У 1955 році, у свій перший рік в Інституті Редкліффа Мерилін записалася на курс «Вступ до фізики». Її науковий керівник глянув на розклад курсу й трохи помовчав. Це був пухкенький чоловічок у твідовому костюмі з краваткою малинового кольору. На столі в нього лежав крисами донизу темно-сірий капелюх.
Чому ти хочеш вивчати фізику? спитав він, і дівчина соромязливо пояснила, що має намір стати лікарем.
Не медсестрою? уточнив чоловічок і прокашлявся.
Він дістав із теки її шкільний атестат і заходився його вивчати.
Що ж, мовив нарешті, бачу, у школі в тебе були гарні оцінки з фізики.
У Мерилін були найвищі оцінки в класі, вона встановлювала верхні планки всіх тестів, тому що обожнювала фізику. Але керівник цього знати не міг. В атестаті стояло просто «відмінно». Мерилін затамувала подих в очікуванні, боялася, що він скаже: «Фізика надто складна, краще спробувати щось на зразок англійської чи історії». Подумки вже готувала відповідь. Натомість почула:
Гаразд, коли так, чому б тобі не спробувати хімію, якщо вважаєш, що впораєшся, підписав і віддав їй бланк, отак просто.
Але коли Мерилін прийшла до лабораторії, то виявилася єдиною дівчиною серед пятнадцятьох хлопців. Викладач поцокав язиком:
Міс Вокер, ви б краще оту папороть підвязали.
Їй казали: «Давай я сам увімкну тобі паяльник», «Дозволь, відкрию тобі банку». Коли наступного дня вона розбила в класі колбу, на допомогу кинулися відразу троє.
Обережно, казали вони. Давай-но краще ми...
Невдовзі вона зрозуміла: усе починалося зі слова краще. «Краще давай я наллю кислоту». «Краще відійди зараз торохне».
На третій день вона вирішила показати їм усім. «Ні, дякую», заперечила, коли запропонували допомогу з піпетками, далі приховала посмішку: усі спостерігали, як вона плавить скляні трубки над пальником Бунзена, розтягує їх, мов іриски, в ідеальні конічні крапельниці.
Її однокурсники обливали свої лабораторні халати й пропалювали дірки в костюмах, а вона впевненою рукою відмірювала необхідну кількість кислоти. У Мерилін суміші ніколи не вивергалися на стіл вулканами з пекарської соди. У неї були найточніші результати; її лабораторні звіти завжди виявлялися найповнішими. До середини семестру вона встановила найвищу планку на всіх іспитах, і викладач перестав самовдоволено усміхатися.
Їй завжди подобалося дивувати людей.
У старшій школі вона підійшла до директора з проханням дозволити їй ходити на уроки праці для хлопців замість уроків домоведення. Це був 1952 рік, і бостонські дослідники лише починали розробляти пігулку, яка мала назавжди змінити життя жінок, але дівчата й досі носили в школі спідниці, тому прохання Мерилін було для штату Вірджинія дуже радикальним. Усі десятикласниці мали відвідувати уроки домоведення, і мати Мерилін, Доріс Вокер, була єдиною вчителькою із цієї дисципліни в гімназії Патріка Генрі.
Мерилін попросила, щоб її перевели до класу праці з хлопцями-десятикласниками, й зазначила, що їхні уроки йдуть у той самий час, тож її розклад не зміниться. Директор школи, містер Толлівер, добре знав цю дівчину. Із шостого класу вона вчилася найкраще, випереджаючи як хлопців, так і дівчат, а її мати багато років викладала в гімназії. Тож він кивав і посміхався у відповідь на викладені дівчиною аргументи. Врешті похитав головою:
Вибач, ми не можемо відступати від правил, інакше решта теж вважатиме, що має на це право.
Він помітив, як змінився вираз обличчя Мерилін, і через стіл поплескав її по руці.
Тобі буде важко користуватися деяким обладнанням на уроках праці, сказав він. І, міс Вокер, скажу відверто: така дівчина, як ви, дуже відволікала б хлопців під час занять.
Мерилін знала, що він хотів зробити їй приємність, але назвала б цей комплімент невдалим. Посміхнулась і подякувала за витрачений на розмову час. Це була нещира посмішка ямочки на щоках не зявилися.
Тож вона зіщулилася на задньому ряду під час уроку домоведення в очікуванні вступної промови своєї матері, однієї й тієї самої протягом десятків років. Барабанила пальцями, поки її мати обіцяла навчити дівчат усього, що має знати юна леді, щоб наглядати за своїм будинком. Мерилін думала: «Начебто він кудись подінеться, якщо за ним не наглядати». Вона придивлялася до однокласниць: хтось мав звичку гризти нігті, у когось светр збився, від когось припахує цигарками. По інший бік коридору вона споглядала, як містер Лендіс, викладач праці, показував, як правильно тримати молоток.
«Нагляд за будинком», думала вона. Щодня дивилась, як її однокласниці незграбними пальцями беруть нитку, обсмоктують її кінчик та мружаться на вушко голки. Думала про те, як її мати наполягає на зміні одягу перед вечерею хоча чоловіка, на якого можна було б справити враження свіжим обличчям і сукнею, давно не було.
Мати почала викладати саме по тому, як пішов тато. Мерилін тоді виповнилося три рочки. Її найвиразніший спогад про батька це дотик і запах: щетина на його щоці, якою він треться об її щічку, коли піднімає на руки, поколювання в ніздрях від аромату «Олд Спайс». Вона не памятала, як він пішов, але знала, що це сталося. Усі знали. Тепер усі нібито й забули про це. Новачки в шкільному окрузі вважали, що місіс Вокер удова.
Її мама сама ніколи про це не говорила. Вона досі пудрила носа після приготування їжі та перш ніж сісти до столу; досі фарбувала губи помадою до того, як спускалася вниз і починала готувати сніданок. Тож наглядати за будинком доволі правильне формулювання, думала Мерилін. Інколи він дійсно втікає. І під час тесту з англійської написала: «Іронія: результат подій, який суперечить очікуваному, ніби глузування з обіцянок і всього, що від початку вважається беззаперечним». За що отримала пятірку.
Мерилін почала плутати нитку у швейній машинці. Робила витинанки, не розгортаючи їх, папір із нижніх шарів перетворювався на сито. Вона виривала застібки із суконь, вкидала шкаралупу від яйця в тісто для млинців, замість цукру клала у бісквіт сіль. Одного разу лишила ввімкненою праску на дошці унаслідок цього не лише утворилася чорна пляма, а й завис такий густий чад, що спрацювали протипожежні датчики. Того дня за вечерею мати доїла останній шматочок картоплі й акуратно поклала виделку та ніж хрест-навхрест на тарілці.
Я знаю, що ти намагаєшся довести, мовила вона. Але повір мені, якщо й далі це робитимеш я тебе не пожалію.
Потім вона зібрала посуд і віднесла його до рукомийника.
Мерилін навіть не поворухнулася, щоб допомогти, як завжди. Вона дивилась, як мати завязує довкола талії пасок зімятого фартуха пальці роблять вузол одним швидким рухом. Мати вимила останню тарілку, обполоскала руки й налила на них трохи лосьйону з пляшки, що стояла на кухонному столі. Повернулася до столу, прибрала волосся з обличчя Мерилін і поцілувала її в чоло. Її руки пахли лимоном, а вуста були сухі та теплі.
Решту свого життя, коли Мерилін думала про матір, то згадувала саме цю мить. Мати ніколи не виїжджала з рідного міста, що розташовувалося за двісті кілометрів від Шарлотсвілля, завжди надягала рукавички, перш ніж вийти з дому, й за всі роки, які Мерилін могла пригадати, жодного разу не випустила її до школи без гарячого сніданку. Ніколи не згадувала вголос про батька Мерилін після того, як він пішов, виростила її сама. Довго обіймала дочку, коли та отримала стипендію в Інституті Редкліффа, й шепотіла: «Як я тобою пишаюся! Ти собі навіть не уявляєш». А потім, коли обійми послабшали, глянула в обличчя Мерилін, заклала їй волосся за вуха й сказала:
Знаєш, у Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців.
До кінця життя це турбуватиме Мерилін: мати мала рацію.
Дівчина ретельно вивчала хімію, спеціалізувалася на фізиці, виконала всі вимоги для вступу у медичний виш. Пізньої вечірньої пори вона схилялася над підручниками, поки її сусідка накручувала волосся, мастила обличчя кремом та готувалася до сну. Мерилін попивала міцний чай і не дозволяла собі заснути. Уявляла, як у лікарському халаті кладе прохолодну руку на чиєсь гаряче чоло, торкається стетоскопом до грудей пацієнта. У житті її матері, у якому акуратно прошита лиштва була досягненням, гідним похвали, а виведення з блузи плями від буряка приводом для святкування, такого статися не могло. Замість усього цього Мерилін тамуватиме біль, спинятиме кровотечі, вправлятиме кістки. Вона рятуватиме життя. Проте врешті-решт усе сталося саме так, як передбачила мама: вона зустріла чоловіка.
Це був вересень 1957 року, вона була студенткою третього курсу й сиділа в задніх рядах переповненої лекційної зали. Кембридж досі потерпав від спеки, усе прилипало в очікуванні хрусткої осінньої прохолоди, яка мала чистенько вимести місто. Того року зявився новий курс «Ковбой в американській культурі» й усім хотілося на нього потрапити: ходили чутки, що домашнім завданням буде перегляд фільмів «Самотній Рейнджер» та «Димок із дула». Мерилін дістала зі своєї теки нотатник з відривними сторінками і, поки схилялася над ним, на кімнату, наче сніг, упала тиша. Вона глянула на професора, який наближався до кафедри, й зрозуміла, чому всі замовкли.
У каталозі курсів значилося імя викладача: Джеймс П. Лі.
Він навчався на останньому курсі аспірантури, й ніхто про нього нічого не знав. Для Мерилін, яка все своє життя провела у Вірджинії, прізвище Лі асоціювалося з певним типом чоловіків: Річард Генрі, Роберт Едвард. Тепер вона зрозуміла, що, як і всі, очікувала когось у піджаку кольору піску, із трохи вповільненою мовою, одним словом, чоловіка з південним корінням. Той, що складав папери на кафедрі, був молодий і худорлявий і це найменше відповідало загальному уявленню. «Азіат», подумала вона. Ніколи не бачила такої людини зблизька. Він був вбраний, мов трунар: чорний костюм, чорна краватка зі щільним вузлом, біла сорочка така біла, що аж сяяла. Волосся зачесане назад, ідеальний проділ, проте одне пасмо відстовбурчилося, мов перо індіанського вождя. Коли він почав говорити, то підняв одну руку, щоб пригладити чуба, й хтось захихотів.
Якщо професор Лі й почув не виказав цього.
Доброго дня, почав він.
Мерилін спіймала себе на тому, що тамує подих, поки він пише своє імя на дошці. Вона бачила його очима однокурсників і знала їхні думки. Оце їхній професор? Оцей чоловічок зросту максимум метр сімдесят пять, навіть не американець, навчатиме їх історії ковбоїв? Але коли придивилася ще раз, в око впали його тонка шия, гладенькі щоки. Він мав вигляд малого хлопчика, який грається у перевдягання. Дівчина заплющила очі й помолилася, щоб лекція минула добре. Напружена мовчанка готова була от-от луснути, мов мильна булька. Хтось простягнув Мерилін через плече пачку копій навчальної програми, й вона підскочила від несподіванки.
Поки брала верхню копію та передавала решту, професор Лі знову заговорив.
Образ ковбоя, сказав він, існує довше, ніж ми можемо собі уявити.
У його мові не було й сліду акценту, і Мерилін повільно видихнула. «Звідки він походить»? думала вона. У звучанні цього голосу нічого не виказувало китайців, які говорили приблизно так: «Вибацьте, нема квітанція». Він що, виріс в Америці? За десять хвилин у кімнаті почалися шурхотіння й тихі розмови. Мерилін глянула на свої записи: фрази типу «на кожному етапі американської історії відбувалися численні еволюції» й «очевидне втілення образу соціального бунтаря та квінтесенції американських цінностей».
Вона переглянула навчальний план. Десять необхідних книг, іспит у середині семестру, три есеї. Це було не те, що уявляли собі її однокурсники. Дівчина в кутку кімнати взяла книжки під пахву й вислизнула за двері. Двоє дівчат із наступного ряду подалися за нею.
Після цього студенти рушили повільним, але суцільним потоком. Щохвилини виходило двоє чи троє. Один хлопець із першого ряду встав і пройшов до виходу просто перед кафедрою. Останніми вислизнули троє парубків із заднього ряду. Вони шепотілися й хихотіли, поки проминали щойно звільнені місця, і їхні стегна мяко натикалися на кожен підлокітник стук, стук, стук.
Коли за ними зачинилися двері, Мерилін почула крик: «Йо-хо-хо-хоу!» такий гучний, що заглушив голос викладача. Залишилося всього девятеро студентів усі низько нахилилися над записниками, мабуть, ховаючи обличчя, червоні до вух. У неї самої щоки пашіли; не сміла глянути на професора Лі. Теж нахилилася до своїх записів і приклала руку до чола, мовби прикриваючись від сонця.
Коли нарешті знову підняла очі, професор Лі мав такий вигляд, ніби нічого не сталося. Здавалося, й не чує, як відлунює його голос у майже порожній залі. Лі закінчив лекцію на пять хвилин раніше й мовив:
Я працюватиму до третьої.
Кілька коротких секунд він дивився прямо перед собою, мовби шукав очима далекі обрії, та відчуття, що погляд спрямований на неї, змушувало Мерилін соватися на стільці.
Саме та остання мить, оте поколювання в потилиці, поки він збирав свої записи та виходив із кімнати, й привели дівчину до його кабінету. На кафедрі історії панувала тиша бібліотеки. Повітря нерухоме, прохолодне, з ледь відчутним запахом пилу. Вона знайшла професора Лі за столом він прихилився потилицею до стіни й читав ранковий «Крімсон». Чуб знову стирчав догори.
Професоре Лі? Я Мерилін Вокер. Я щойно була на вашій лекції? Мимоволі наприкінці речення інтонація збилася на запитальну, й вона подумала: «Я, мабуть, схожа на дівчинку-підлітка, тупу, незграбну школярку».