Коли він подорослішав, то не ходив ані на танці, ані на збори вболівальників, ані на випускні вечори. Дівчата в кращому разі мовчки посміхалися йому в коридорі; у гіршому просто дивились, як він їх проминає. А коли Джеймс повертав за ріг, чув їхнє хихотіння. У випускному альбомі було всього одне його фото, крім обовязкового портрета: знімок на зборах-зустрічі з президентом Труменом. Хлопцева голова виднілася за плечима скарбника їхнього класу та дівчини, яка згодом вийшла заміж за бельгійського принца. На світлині його вуха, блякло-рожеві у реальному житті, були неприродно сірими, рот виявився розгублено розтуленим, ніби його спіймали на чомусь ганебному.
Він сподівався, що в коледжі буде інакше. Але за сім років у Гарварді чотири роки бакалаврату та три магістратури нічого не змінилося. Сам не розуміючи навіщо, Джеймс вивчав найтиповішу американську тему із тих, які лишень зміг знайти, ковбоїв. Він ні з ким не говорив про своїх батьків чи свою родину. У нього було всього кілька знайомих і зовсім не було друзів. Він досі почувався незатишно неначе будь-якої хвилини хтось міг його помітити й попросити піти.
Тож тієї осені 1957 року, коли ця чудова дівчина з волоссям медового кольору перехилилася через стіл і поцілувала його, а потім коли вона прийшла спочатку в його обійми, а далі в ліжко, Джеймс не міг у це повірити. Першого дня, який вони провели разом у його крихітному, чисто вибіленому однокімнатному помешканні, він дивувався, як ідеально її тіло підходить до його як точно лягає її ніс у ямку між його ключицями, як лінія її щоки відповідає формі його шиї. Так, наче вони дві половинки одного цілого. Він розглядав її, мов скульптор, досліджував контури стегон і литок, його пальці легко торкалися її шкіри. Коли вони кохалися, її волосся оживало. Воно темнішало, колір змінювався із золотаво-пшеничного на бурштиновий. Воно закручувалося в кучерики, ніби паростки папороті. Джеймса вражало, що він може так на когось впливати. Коли дівчина дрімала в його обіймах, волосся потроху вирівнювалось, а коли прокидалася знову робилося звично хвилястим. У порожній білій кімнаті її легкий сміх іскрився; коли Мерилін щось щебетала і їй не вистачало подиху, руки в неї тремтіли, поки Джеймс не ловив їх своїми тоді вони ставали теплими та спокійними, ніби сонні птахи. А далі вона знову пригортала його. Ніби то сама Америка приймала Джеймса. Удача була завеликою. Він боявся: а раптом одного дня Всесвіт помітить, що дав йому це без права, й відбере. Або, можливо, дівчина раптом усвідомить свою помилку і зникне з його життя так само раптово, як зявилася. За якийсь час цей острах також став звичним.
Джеймсові забажалося бодай маленьких змін, які, на його думку, мали припасти до вподоби Мерилін. Він підстриг волосся, купив оксфордську сорочку в синю смужку після того, як їй сподобалася одна така на перехожому. Упертий чуб таки не здавався; минуть роки і його успадкують Нат із Ханною.
Однієї суботи на пропозицію Мерилін Джеймс купив сім з половиною літрів блідо-жовтої фарби, пересунув усі меблі на середину кімнати й розстелив ганчірки, щоб не накрапати на підлогу. Метр за метром кімната яскравішала, неначе сонячні промені проникали крізь стіни. Вони скінчили фарбувати, відчинили вікна й згорнулися на ліжку посеред кімнати. Помешкання було таке маленьке, що до стіни залишалося не більше метра, та між столом, стільцями, кріслом і комодом, щільно присунутим до ліжка, Джеймс почувався мов на острові, або неначе вони вдвох пливуть морем. Коли Мерилін уткнулася у вигин його плеча, він поцілував її, і вона обхопила його за шию, усім тілом потягнувшись до нього. Ще одне маленьке диво, щоразу нове.
Того ж дня, але пізніше, вони прокинулися у вже пригаслому сонячному світлі, й Джеймс помітив на кінчику пальця Мерилін крихітну жовту пляму. Пошукав очима й знайшов цятку на стіні біля краю ліжка, там, де дівчина торкнулася ногою, коли вони кохались: кружальце стертої фарби завбільшки як десять центів. Джеймс нічого не сказав Мерилін, і коли вони того вечора розставили меблі на місця, комод затулив пляму.
Щоразу, коли він дивився на комод, відчував задоволення так, наче крізь соснові дошки та свій складений одяг міг бачити мітку, яку тіло коханої залишило в його помешканні.
На День подяки Мерилін вирішила не їхати додому, у Вірджинію. Сказала собі та Джеймсові, що це надто далеко для таких коротких канікул. Насправді знала мати знову спитає про її плани на майбутнє, й цього разу вона не знаходила відповіді. Натомість засмажила курку в крихітній Джеймсовій кухні, почистила батат і кубиками нарізала картоплю у форму для запікання завбільшки як записник для стенограм. Святкова вечеря в мініатюрі. Джеймс, який ніколи не готував собі їжу й харчувався бургерами з «Чарліз Кітчен» та англійськими маффінами з «Гайєс-Бікфорд», побожно спостерігав за священнодією. Мерилін полила курку підливою, глянула виклично, закрила духовку й скинула кухонні рукавички.
Моя мати вчителька з домоведення, повідомила вона. Бетті Крокер її божество.
Це вперше вона розповіла йому про свою матір. Її слова прозвучали, як таємниця, як щось, досі приховане, й тепер вона відчула полегкість і довіру.
Джеймс розумів, що має відповісти, віддячити за цей привілей, за такий особистий подарунок.
Одного разу між іншим він уже згадував, що його батьки працювали в школі; більше не сказав нічого сподівався, що дівчина подумає: «Вчителі». Але ніколи не розповідав їй, що шкільна кухня нагадувала країну велетнів, і всі речі в ній добиралися за принципом «більше за меншу ціну»: рулони фольги завдовжки метрів вісімсот, слоїки з майонезом, такі великі, що він міг би запхати туди голову. Його матір відповідала за переведення всього цього в масштаби реального світу: різала дині на кубики завбільшки з десятицентову монетку, викладала на тарілки порції масла до кожної булочки. Він нікому не розповідав, як інші жінки в кухні хихотіли, коли вона загортала рештки їжі, замість того, щоб викинути. Удома вони знову їх розігрівали в духовці, й батьки розпитували його: «Що ви вчили на географії? Що ви вчили з математики?». І він відповідав: «Монтґомері столиця Алабами». «У простого числа лише два натуральні дільники». Батьки не розуміли, про що мова, але кивали, щасливі, що Джеймс учить те, чого вони не знають. Поки вони говорили, син умочав крекери в тарілку з супом із селери або обчищав бутерброд із сиром від вощеного паперу й зупинявся збентежений, певний, що вже робив це раніше, але не певний, чи справді розповів про свої знання? А може, лише про свій шкільний день?
У пятому класі Джеймс відмовився говорити з батьками китайською, побоюючись появи акценту у своїй англійській; задовго до того він взагалі перестав розмовляти з батьками в школі.
Не посмів розповісти про них Мерилін, ніби після цього вона побачить усе його власними очима. Побачить його, худого вигнанця, який харчується тим, що не схотіли їсти інші, розповідає уроки напамять і намагається залишитися непоміченим. Самозванець. Джеймс боявся, що тепер вона завжди бачитиме його таким.
Мої батьки померли, сказав він. Одразу по тому, як я вступив до коледжу.
Його мати померла від пухлини мозку, коли він був на другому курсі. Батько пішов із життя за шість місяців після неї. Ускладнення після пневмонії, сказали лікарі, але Джеймс знав правду: батько не хотів більше жити.
Мерилін нічого не сказала просто потягнулась і взяла його обличчя в долоні. Джеймс відчув у цих мяких долонях рештки тепла з духовки. Це тривало якусь мить, поки не задзижчав таймер, тоді вона знову розвернулася до плити, але він і далі відчував її тепло. Згадав мамині руки у мозолях після чищення каструль, у шрамах від опіків парою і захотів припасти губами до ніжної западинки на перетині ліній життя й кохання Мерилін. Він пообіцяв собі, що ніколи не дозволить цим рукам стати такими, як у його матері.
Мерилін зачарувала його тим, як вправно діставала з духовки бронзову курку, що аж лисніла. Під її руками густішав бульйон, перетворюючись на підливу, картопля, яку вона помішувала виделкою, набухала, неначе бавовна, усе було прекрасним. З усього, що він бачив, це найбільше нагадувало магію.
За кілька місяців вони одружилися й уклали угоду: залишити минуле в минулому, перестати ставити запитання, дивитися лише вперед і не озиратися назад.
Тієї весни Мерилін вибудовувала плани на останній курс бакалаврату; Джеймс закінчував аспірантуру і досі чекав на рішення щодо свого зарахування на кафедру історії. Там була вакансія він запропонував свою кандидатуру, й голова кафедри, професор Карлсон натякнув, що Джеймс, безумовно, має найбільшу кількість досягнень з-поміж інших однокурсників. Час від часу він ходив на інші співбесіди у Нью-Хейвені, Провіденсі про всяк випадок, хоча глибоко в душі був певен, що працюватиме в Гарварді.
Карлсон уже практично взяв мене на роботу, говорив він Мерилін щоразу, коли спливала ця тема.
Вона кивала, цілувала його й відмовлялася думати, що станеться, коли наступного року після випуску вона вступить у медичний виш і хтозна, у якому місті. Гарвард, думала вона, загинаючи пальці. Колумбія. Джонс Хопкінс. Стенфорд. Кожен палець більш віддалений заклад.
Потім у квітні сталося дві події, на які не чекав жоден з них. Професор Карлсон повідомив, що йому дуже, дуже шкода розчаровувати Джеймса, але вони вирішили взяти його однокурсника Вільяма Макферсона і, звісно, впевнені, що Джеймс може знайти безліч інших можливостей деінде.
Вони сказали, чому? спитала Мерилін.
Джеймс відповів:
Вони сказали, я не зовсім те, що потрібно кафедрі.
Більше вона до цієї теми не поверталася.
За чотири дні ще більший сюрприз: Мерилін дізналася, що вагітна.
Тож пропозицію від дуже скромного коледжу Мідлвуду вони прийняли з полегшенням. Замість Бостона глушина в Огайо. Замість медичного вишу весілля. Зовсім не те, що планувалося.
Дитина, повторювала Мерилін Джеймсові, знову й знову. Наша дитина. Це набагато краще.
Ішов усього лишень третій місяць вагітності на час весілля ще нічого не було помітно. Вона говорила собі: «Ти можеш повернутися і довчитися той останній рік бакалаврату, коли дитина підросте».
До моменту, коли можливість знову піти вчитися стала б реальною, мало минути майже вісім років, але Мерилін цього ще не знала. Коли вона взяла декретну відпустку на невизначений термін і вийшла з деканату, ще була впевнена: усе, про що мріяла, медичний виш, лікарська практика, це нове й важливе життя, завжди напоготові чекатиме на її повернення, як добре натренований пес чекає на господаря. Проте, коли Мерилін сіла біля телефонного столика в холі гуртожитку й почала диктувати операторові міжміського звязку номер матері, голос у неї здригався на кожній цифрі. Коли нарешті на лінії почувся мамин голос, вона забула привітатися. Натомість випалила:
Я виходжу заміж. У червні.
Мама трохи помовчала.
Хто він?
Його звуть Джеймс Лі.
Студент?
Мерилін зашарілася.
Він якраз закінчує аспірантуру з американської історії. На мить завагалася й зважилася сказати лише напівправду. Його з осені хотіли прийняти на роботу в Гарвард.
То він професор, материн голос здався ледь настороженим. Сонечку, я така щаслива за тебе. Не можу дочекатися зустрічі з ним.
Мерилін стало легко-легко. Маму не засмутило, що вона раніше пішла з університету; чого її має це турбувати? Хіба вона не зробила те, на що сподівалася мама, не зустріла в Гарварді чудового хлопця? Вона читає з папірця: пятниця, 13 червня, 11:30, з мировим суддею; потім обід у «Паркер Хауз».
Великого святкування не буде. Лише ми, ти, й кілька наших друзів. Батьки Джеймса померли.
Лі, уголос розмірковує мати. Він повязаний із кимось, нам відомим?
Мерилін раптом зрозуміла, про що думала її мати. Ішов 1958 рік; їхній шлюб був би порушенням законів у Вірджинії та ще в половині штатів. Навіть у Бостоні вона інколи помічала осуд в очах перехожих. Тепер Мерилін була не такою яскравою білявкою, як у дитинстві, але волосся залишалося достатньо світлим, щоб привернути увагу до контрасту із чорнильно-чорною головою Джеймса в кінотеатрі, на лаві у парку чи біля шинквасу в кафетерії Вальдорфа.
Сходами спускалася зграйка дівчат із Редкліффа; вони зупинилися поряд, очікуючи, поки звільниться телефон, інші юрмилися довкола дзеркала й пудрили носи. Усього тиждень тому одна з них почула про весілля Мерилін і зайшла до неї в кімнату «переконатися, що це правда».
Мерилін, міцно стискаючи слухавку, приклала другу долоню до живота й стишила голос.
Я не знаю, мамо, сказала вона. Чому б тобі самій у нього не спитати при зустрічі?
Так її мати приїхала з Вірджинії. Уперше вона вибралася за межі рідного штату. За кілька годин по Джеймсовій церемонії вручення дипломів, на станції, в очікуванні потягу, яким повинна була прибути мама, Мерилін переконувала себе: вона б усе одно приїхала, навіть якби й знала правду. Мама вийшла на платформу, побачила Мерилін, і на її обличчі промайнула усмішка мимовільна, горда й на мить Мерилін собі повірила: «Звісно, вона приїхала б».
Та усмішка була мов спалах блискавки. Материн погляд метнувся від гладкої білявки, яка стояла ліворуч від її доньки, до худого азіата праворуч: вона шукала Джеймса, про якого стільки чула, й не знаходила його. Нарешті мати зрозуміла. До того, як вона потиснула Джеймсові руку, сказала, що дуже, дуже рада знайомству, й дозволила взяти її сумку, минуло кілька секунд.
Вони з Мерилін вечеряли вдвох, і мама не згадувала Джеймса до десерту. Дочка знала, що мати спитає: «Невже ти його кохаєш?» і заздалегідь накручувала себе. Але мама не поставила цього запитання, вона взагалі не вжила слова «кохання». Натомість взяла шматок торта й пильно глянула на доньку через стіл.
Ти впевнена, спитала вона, що він робить це не заради «зеленої карти»?
Мерилін не змогла поглянути їй в обличчя. Втупилась у материні руки, вкриті плямами, попри рукавички та лосьйон із запахом лимона, на виделку, затиснуту між пальців, на крихти, завислі на зубцях. А коли поглянула, то помітила в матері між брів маленьку зморшку, неначе хтось ножем розрізав їй чоло. Мине багато років, і Ханна помітить на обличчі в матері той самий знак глибокого занепокоєння, хоча й не знатиме, звідки він узявся. Та Мерилін ніколи б не визнала цієї схожості.
Мамо, він народився в Каліфорнії, сказала вона, і мати відвела погляд та витерла рота серветкою; на ній залишилися два червоні відбитки.
На ранок того дня, коли мало відбутися їхнє весілля, поки всі чекали в приміщенні суду, мати Мерилін без кінця клацала застібкою сумочки. Вони приїхали майже на годину раніше побоювалися заторів на дорогах, проблем із паркуванням, запізнення на церемонію до мирового судді. Джеймс надягнув новий костюм і попліскував по нагрудній кишені, крізь темно-синю вовняну тканину, перевіряючи обручки. Через цей його боязкий і нервовий жест Мерилін хотілося поцілувати його просто тут, у всіх на очах. За двадцять пять хвилин вона стане його дружиною. А тоді мати підійшла ближче та стиснула лікоть Мерилін мов у лещатах:
Давай підправимо тобі помаду, і підштовхнула доньку в бік жіночого туалету.
Мерилін мала знати, що так станеться. Мати цілий ранок висловлювала невдоволення. Тим, що Мерилін купила не білу сукню, а кремову, не схожу на весільну: надто просту, мов «халат санітарки». Мама не розуміла, чому церемонія відбуватиметься не в церкві. Церков поблизу так багато. Їй не подобалася погода в Бостоні чому це в червні все таке сіре? Ромашки не весільні квіти, чому не троянди? І для чого так поспішати, навіщо одружуватися зараз, чому не можна трішки зачекати?
Було б легше, якби мати в чомусь їх звинувачувала, якби відразу почала ображати Джеймса, казати, що він малорослий чи занадто бідний, чи нічого не досяг у житті. Але все, що вона повторювала знову й знову: «Так не годиться, Мерилін. Так не має бути». І не пояснювала, що має на увазі під словом так, але це висіло в повітрі.
Мерилін вдала, що все гаразд, і дістала із сумочки помаду.
Ти передумаєш, сказала мама. Ти потім про це пожалкуєш.
Мерилін відкрила помаду й наблизила обличчя до дзеркала. Раптом мати відчайдушно схопила її за плечі. У неї в очах був такий жах, ніби Мерилін бігла вздовж краю прірви.