Так? Він не підняв очей, і Мерилін почала смикати верхній ґудзик свого светра.
Я просто хотіла спитати, пробурмотіла вона, чи вважаєте ви, що я можу й далі вчитися на вашому курсі?
Він так само не піднімав очей.
Ваш основний предмет історія?
Ні. Фізика.
Магістратура?
Ні. Бакалаврат. Я збираюся йти в медичний виш. Тож історія не зовсім моє.
Що ж, сказав він, щиро кажучи, не думаю, що у вас виникнуть якісь проблеми. Якщо бажаєте продовжувати курс продовжуйте.
Він склав сторінку вдвоє, щоб узяти чашку чаю, сьорбнув і знову розгорнув газету. Мерилін закопилила губи. Вона розуміла, що аудієнцію закінчено, тож тепер мала розвернутися, вийти в коридор і дати йому спокій. Проте вона вже прийшла сюди, хоча й невідомо нащо, тому стиснула щелепи й підсунула стільця до його столу.
Історія була вашим улюбленим предметом у школі?
Міс Вокер, мовив він, нарешті перевівши на неї погляд, чому ви тут?
Коли вона побачила це обличчя зблизька, через стіл, знову здивувалася з того, що він такий молодий. Мабуть, старший за неї всього на кілька років і тридцяти нема, подумалося їй. Сильні руки, довгі пальці. Без обручки.
Я просто хотіла вибачитися за тих хлопців, раптом вирвалося в неї, і вона зрозуміла, що прийшла саме з цієї причини.
Він ледь підняв брови, трохи помовчав і дівчина лише тепер усвідомила, що сказала «хлопців», слово, яке перетворювало все на банальність. Хлопці завжди будуть хлопцями.
Ваші друзі?
Ні, Мерилін відчула себе скривдженою. Ні. Просто ідіоти.
Він засміявся, і вона теж. Дивилася на крихітні зморщечки в кутиках його очей: коли вони розрівнялися, вираз обличчя помякшав. Тепер це було обличчя реальної людини, й дівчина помітила, що очі в нього карі, а не чорні, як їй здалося в лекційній аудиторії. Який же він худий, думала вона, і які в нього широкі плечі, наче у плавця, а шкіра кольору чаю, кольору зігрітого сонцем осіннього листя. Ніколи не бачила таких, як він.
Мабуть, таке часом буває, мяко сказала вона.
Не знаю. Уперше читав лекцію. Кафедра дозволила мені спробувати організувати цей курс.
Вибачте.
Усе гаразд, сказав він. Ви висиділи до кінця.
Обоє глянули вниз він на спорожнілу чашку, вона на друкарську машинку й акуратний стосик паперу на краєчку його столу.
Палеонтологія, сказав він по нетривалій мовчанці.
Що?
Палеонтологія, повторив він. Мій улюблений предмет палеонтологія. Я хотів викопувати останки.
Ну, це теж своєрідна історія, сказала вона.
Мабуть, так, він посміхнувся у свою чашку, а Мерилін перехилилася через стіл і поцілувала його.
У четвер, під час наступної лекції, вона сиділа збоку. Коли професор Лі увійшов, очей не підняла. Натомість акуратно написала дату в кутику сторінки записника стриманий вигин В у слові «вересень», ідеальна горизонтальна лінія букви н. Коли він почав говорити, її щоки запалали ніби вийшла на літнє сонце. Була цілковито впевнена, що вся червона мов мак. Та коли нарешті спідлоба роззирнулася довкола, виявилося: усі зосереджені на лекції. В аудиторії було ще кілька студентів, але всі або дряпали в записниках, або дивилися прямо перед собою, на кафедру. Ніхто на неї не зважав.
Той поцілунок здивував її саму. Це був імпульс інколи він змушував Мерилін ловити листок, закручений шаленим вітром, або дощової днини стрибати в калюжі. Це робилося без роздумів чи вагань і було безглуздим та безневинним. Але вона ніколи раніше не робила нічого подібного до того, що сталося в кабінеті. Завжди віднині дивуватиметься з себе, згадуючи ту мить, і відчуватиме легкий шок. Але тоді звідкілясь узялася впевненість, якої вона більше ніколи в житті не відчувала. Тоді вона точно знала це правильно. Хотіла, щоб цей чоловік був у її житті. Щось їй мовби підказало: він розуміє, що це таке вирізнятися з-поміж інших.
Дотик його губ її вразив. Вони мали смак кави, були гіркуваті та теплі й він відповів на поцілунок. Це її теж вразило. Начебто він був до цього готовий, начебто хотів цього так само, як і вона. По тому, як вони нарешті відсунулися одне від одного, Мерилін була надто збентежена, щоб глянути йому у вічі. Натомість дивилася на власні коліна, розглядаючи свою картату фланелеву спідницю. Тілом до стегон стікав піт. За секунду вона посміливішала й подивилася на нього крізь завісу волосся. Він відповів соромязливим поглядом з-під вій, і дівчина зрозуміла: не гнівається, теж зашарівся.
Мабуть, нам краще піти в інше місце, сказав він.
Мерилін кивнула й підняла сумку.
Вони мовчки йшли вздовж річки, повз гуртожитки з червоної цегли. Веслувальна команда тренувалася хлопці в ідеально злагодженому ритмі згиналися та розгиналися, човен безгучно ковзав поверхнею води. Мерилін знала цих парубків: вони запрошували її на коктейлі, у кіно, на футбол; усі були схожі один на одного, з однаковим поєднанням волосся кольору піску та рожевих щік рис, які вона щодня бачила ще зі школи. Ці риси були так само знайомі й звичні, як і варена картопля. Коли Мерилін відмовляла залицяльникам, бо мала закінчити роботу чи почитати, то вони йшли до інших дівчат, далі коридором.
Із місцини на березі річки, де вона стояла зараз, юнаки здавалися безликими, невиразними ляльками. Коли вони з Джеймсом хоча й досі не сміла навіть подумки його так назвати дійшли до містка, вона зупинилася й повернулася до нього. Він зовсім не скидався на професора, швидше нагадував хлопчика-підлітка, соромязливого й напруженого. Намагався взяти її за руку.
Якої він думки про неї? Джеймс ніколи цього не скаже й навіть подумки нізащо не визнає: узагалі не помітив цієї дівчини під час першої лекції. Дивився просто на неї, знову й знову, та й далі просторікував про Роя Роджерса, Джина Отрі, Джона Вейна. А коли вона ввійшла до кабінету, навіть не впізнав. Обличчя цієї студентки було просто одним із блідих симпатичних личок, подібних одне до одного, й хоча Джеймс цього ніколи до кінця не зрозуміє то була найперша причина, з якої він покохав Мерилін. Вона ідеально вписувалася в навколишнє середовище, здавалося, що почувається в ньому як риба у воді.
Протягом усієї другої лекції Мерилін згадувала запах його шкіри чистий і різкий, неначе повітря після грози, і відчуття його рук на своїй талії. Навіть долоні в неї потеплішали. Дивилася на нього крізь пальці: як він клацає кульковою ручкою по кафедрі, як тихо шелестить записник, коли він перегортає сторінку. Він дивився на всіх, але в її бік вона це розуміла. По закінченні лекції не квапилася підводитися зі свого стільця повільно складала папери в теку, ховала в кишеню олівець. Однокурсники протискувалися повз неї в прохід і штовхали її сумками, квапилися на наступне заняття. Джеймс упорядкував свої записи, обтрусив руки, замінив крейду біля дошки. Не підняв очей ані коли вона зібрала книжки, ані коли взяла їх під лікоть і попрямувала до дверей. Але щойно її рука торкнулася ручки, він погукав: «Одну хвилинку, міс Вокер», і щось у неї всередині мов підстрибнуло.
Аудиторія спорожніла, й дівчина тремтячи прихилилася до стіни. Він закрив портфель і спустився з кафедри. Мерилін стиснула пальці на ручці дверей у себе за спиною, щоб не впасти. А він підходив і не посміхався.
Міс Вокер, промовив він і глибоко вдихнув.
Мерилін усвідомила, що теж не посміхається.
Він її викладач, нагадав їй Джеймс. Вона його студентка.
Як її викладач, він відчуватиме, що користується своїм становищем, якщо в них опустив очі, погрався ручкою портфеля якщо в них почнуться певні стосунки.
Він не дивився на Мерилін, але вона цього не знала. Дивилася на потерті носаки своїх туфель. Щосили намагалася стриматись і не могла. Розглядала сірі подряпини на чорній шкірі й напружено думала про матір і про всі її натяки на зустріч із хлопцем у Гарварді. «Ти прийшла сюди не чоловіка шукати, казала вона собі. Ти прийшла сюди для дечого кращого». Але замість злості, яку вона хотіла в собі розбудити, у горлі почав наростати пекучий біль.
Я розумію, вимовила нарешті й підняла на нього очі.
Наступного дня Мерилін прийшла до його кабінету, щоб повідомити про свою відмову від курсу Уже за тиждень вони стали парою.
Провели разом усю осінь.
Ніколи раніше Мерилін не зустрічала таких серйозних і стриманих людей, як Джеймс. Здавалося, він дивиться на все уважніше, обдумує ретельніше, щоб триматися на півкроку осторонь. Лише коли вони разом прийшли до його крихітного помешкання в Кембриджі, уся стриманість миттєво зникла, й у Мерилін перехопило подих. Потім вона згорнулася на ліжку та куйовдила його спітніле волосся, що стирчало в різні боки. О цій пообідній порі він, здавалося, був цілковито врівноважений, і їй подобалося думати, що єдина причина такого спокою і вдоволення це вона.
Вони лежали, дрімали та мріяли до шостої вечора. Тоді Мерилін через голову натягнула сукню, а Джеймс застібнув сорочку й знову зачесався. Чуб відстовбурчився, але Мерилін йому про це не сказала їй подобалося таке маленьке нагадування в ньому про те, що бачила вона одна. Просто поцілувала його та заквапилася, щоб устигнути до закриття гуртожитку.
Джеймс і сам почав забувати про чуб; коли Мерилін йшла, він рідко згадував, що потрібно глянути в дзеркало. Щоразу, коли він розкривав обійми й дівчина в них прослизала, кожен її поцілунок здавався дивом. У неї в гостях Джеймс відчував неймовірну радість і був, як удома. Досі жодного разу так не почувався.
Ніколи не мав відчуття, що саме тут його місце, хоча народився на американській землі, й нога його ніколи не ступала деінде.
Батько Джеймса приїхав до Каліфорнії під іменем сусідового сина. Той сусід емігрував на кілька років раніше. Америка була тиглем, але Конґрес налякався, що суміш у ньому стає надто жовтою, і заборонив вїзд усім іммігрантам із Китаю. Мали право на вїзд у Штати лише діти вже влаштованих там прибульців. Тож батько Джеймса назвався іменем сусідового сина, який втонув у річці за рік до того, й приїхав до «батька» у Сан-Франциско. Це була історія майже кожного китайського іммігранта з часів Честера Артура до кінця Другої світової війни. Поки ірландці, німці та шведи збивалися в натовпи на палубах пароплавів і махали капелюхами, коли на обрії зявлявся зелений факел Статуї Свободи, робітники-кулі мали шукати інших шляхів до землі з рівними правами для всіх. Ті, кому це вдалося, навідували дружин у Китаї та щоразу після повернення святкували народження сина. Ті ж, хто мешкав у китайських поселеннях і прагнув кращої долі, брали імена отаких міфічних синів і вирушали в тривалу мандрівку морем.
Поки норвежці, італійці та російські євреї переправлялися з острова Елліс у Мангеттен, розсіювалися шляхами й залізницями Канзасу, Небраски та Міннесоти, китайці, яким пощастило дістатися Каліфорнії, найчастіше там і залишалися. У китайських кварталах життя всіх цих синів на папері висіло на волосині. У всіх були несправжні імена. Усі сподівалися, що їх не знайдуть і не відішлють назад. Вони гуртувалися, щоб не вирізнятися з натовпу.
Однак батьки Джеймса не залишалися на одному місці. У 1938 році, коли йому було шість років, батько отримав листа від «брата на папері», який після початку Депресії подався на Схід у пошуках роботи. Він знайшов її в маленькій школі-інтернаті штату Айова. «Брат» писав, що працює садівником і дещо там ремонтує. Тепер його мати (справжня, а не «на папері») захворіла, й він повертається до Китаю. А його роботодавці цікавилися, чи не має він надійних друзів, які так само добре могли б виконувати цю роботу. Їм подобаються китайці, говорилося в листі; вони вважають їх тихими, працелюбними й охайними. Це була гарна посада в престижній школі. На шкільній кухні могла знайтися робота й для дружини. Чи зацікавила б його така пропозиція?
Джеймс не вмів читати китайською, але на все життя запамятав останній абзац листа, кілька нашкрябаних авторучкою закарлючок, які надто привернули увагу його батьків. Там особлива політика щодо дітей співробітників, писав «брат». Якщо вони здають вступний іспит можуть навчатися в школі безкоштовно.
Роботи не вистачало, усі голодували, але саме цей абзац змусив родину Лі продати меблі та перебратися на інший кінець країни з двома валізами. Знадобилося пять переїздів «Грейхаундами» і чотири дні. Коли дісталися Айови, «дядько» Джеймса пустив їх пожити до свого помешкання. Джеймс памятав лише зуби того чоловіка навіть кривіші, ніж у його батька; один повернутий боком, тож скидалося на те, що з нього треба витягнути тріску.
Наступного дня батько надягнув найкращу сорочку, застібнув її аж до підборіддя та пішов зі своїм другом в академію Ллойда. До обіду все було вирішено: з понеділка він виходить на роботу. Наступного ранку мати надягла свою найкращу сукню та разом із батьком подалася до школи. Того вечора вони принесли додому дві темно-сині уніформи з нашитими на них новими англійськими іменами: «Генрі», «Венді».
За декілька тижнів батьки відвели Джеймса в академію на вступний іспит. Чоловік із білими, як бавовна, густими вусами привів хлопчика в порожній клас і дав зошит та жовтий олівець. Згадуючи ті часи, Джеймс розумів, яка то була блискуча ідея. Хіба шестирічна дитина взагалі може прочитати (про виконання годі й казати) завдання такого іспиту? Можливо, син учителя й зміг би якби сам учитель його підготував. Але точно не син двірника, куховарки чи садівника.
«Якщо сторона квадратного майданчика 12 метрів, якої довжини паркан довкола нього? Коли було відкрито Америку? Яке із цих слів іменник? Ось послідовність фігур; яка з них завершує картину?».
«Вибачте,сказав би директор.Ваш син не склав іспиту. Він не відповідає стандартам академії Ллойда». І школі не довелося б платити за його навчання.
Але Джеймс знав усі відповіді. Він читав усі газети, які потрапляли йому до рук; усі книжки, які приносив батько, пятицентові видання з бібліотечних розпродажів. «48 метрів, написав він. 1492 року. Автомобіль. Коло». Закінчив тест і поклав олівець на місце у верхній частині столу. Чоловік з вусами не піднімав очей ще хвилин двадцять.
Уже скінчив? запитав він. Ти поводився так тихо, синку.
Він узяв зошит і олівець та відвів Джеймса назад у кухню, де працювала його мати.
Я перевірю тест і повідомлю результати наступного тижня, пообіцяв він, але Джеймс уже знав, що склав іспит.
Коли у вересні почався семестр, він приїхав до школи разом із батьком на його вантажівці «Форді», наданому школою для роботи.
Ти перший хлопчик зі Сходу, який ходитиме до Ллойда, нагадав йому батько. Дивись, не зганьбися.
Того першого ранку Джеймс сів на своє місце, і дівчинка, яка сиділа поряд, запитала:
Що в тебе з очима?
У цьому не було нічого страшного, поки він не почув жах у голосі вчителя:
Ширлі Байрон!
Аж тоді хлопчина зрозумів, що запитання мало б його збентежити. Наступного разу, коли таке сталося, він, уже навчений, одразу почервонів. Того першого тижня щодня й на кожному уроці його розглядали інші учні: звідки взявся цей хлопчик? Він носив форму академії та наплічник із книжками. Але не жив у школі, як решта учнів; ніхто ніколи не бачив когось, подібного до нього.
Час від часу його батька кликали, щоб полагодив рипучу віконницю, замінив лампочку, витер щось розлите. Пригнічений Джеймс сидів у задньому ряду, дивився, як його однокласники переводять погляд з батька на нього, і знав, про що вони думають. Він низько схилявся до книжки, майже втикався носом у сторінку, поки його батько не виходив з кімнати. Наступного місяця він попросив у батьків дозволу самостійно ходити в школу та повертатися додому. Наодинці міг вдавати із себе звичайного школяра. Нібито він у своїй формі такий самий, як і всі навколо.
Він провів у Ллойді дванадцять років і ніколи не почувався там удома. Здавалося, усі там були нащадками сенаторів чи рокфеллерів. Коли учням сказали намалювати своє родинне дерево, він знову вдав, що забув про завдання. Усе для того, щоб не викреслювати цю складну схему.
«Тільки не запитуй», подумки благав Джеймс, коли вчитель ставив біля його імені маленький червоний нулик. Він самотужки склав для себе план вивчення американської культури: слухав радіо, читав комікси, заощаджував кишенькові гроші заради походів на подвійні кіносеанси, учив правила нових настільних ігор на випадок, якщо хтось скаже: «Агов, слухав учора Реда Скелетона?» або: «Хочеш пограти в Монополію»?, хоча ніхто ніколи цього не казав.