Насправді, Тома Лоусона здивувала сама її інтонація вона пробурмотіла своє прохання так, ніби їй забракло повітря. Мерилін глянула на нього й усміхнулася. Глибокі ямочки на щоках робили її усмішку по-дитячому щирою.
Будь ласка, вона поклала руку йому на лікоть. Я б дуже хотіла знову займатися науковою діяльністю.
Том Лоусон широко посміхнувся.
Думаю, що міг би дечим допомогти, сказав він. Звісно, якщо ваш чоловік не заперечуватиме. Можливо, ми могли б зустрітися й поговорити про це після новорічних свят, коли почнеться семестр.
Так, так, відповіла Мерилін. Це було б чудово.
Джеймс усе сприйняв зі значно меншим ентузіазмом. Знав, що скажуть люди: «Він не може нормально заробляти дружина змушена влаштуватися на роботу». Минули роки, але Джеймс досі памятав, як його мама щоранку вставала й надягала уніформу, а однієї зими, коли вона два тижні лежала вдома з грипом, їм довелося вимкнути опалення та загортатися у дві ковдри. Він згадував, як уночі мама втирала олію в свої намозолені руки, намагаючись їх помякшити, а тато при цьому виходив з кімнати, напевне, соромився.
Ні, сказав він Мерилін. Коли я отримаю посаду, у нас буде скільки завгодно грошей.
Джеймс узяв її за руку, розтиснув пальці, поцілував у мяку долоню.
Скажи мені, що більше не думатимеш про роботу, просив він, і Мерилін зрештою погодилася. Однак номер Тома Лоусона зберегла.
Навесні Джеймс обійняв уже нову посаду.
Одного дня, коли Мерилін провела дітей до школи й саме складала другий стос випраної білизни, задзвонив телефон. Медсестра з лікарні Святої Катерини у Вірджинії повідомила, що її мама померла. Серцевий напад. Це сталося 1 квітня 1966 року, й перше, що спало на думку Мерилін: жахливий, безглуздий, нітрохи не дотепний жарт, цілковитий несмак.
Вона майже вісім років не розмовляла зі своєю мамою з дня весілля. За весь цей час мати жодного разу не написала їй. Коли народилися Нат, а потім Лідія, Мерилін не повідомила їй про це, навіть не відіслала фото.
Про що мова? Вони з Джеймсом ніколи не обговорювали того, що мама сказала перед їхнім одруженням: «Так неправильно».
Мерилін не хотіла навіть згадувати той день. Тож коли Джеймс увечері прийшов додому, вона просто сказала:
Моя мама померла.
Потім повернулася знову до плити й додала:
І треба скосити газон.
Він зрозумів: про це більше не говоритимуть.
За вечерею, коли вона повідомила дітям про смерть їхньої бабусі, Лідія підняла голову й спитала:
Ти сумуєш?
Мерилін глянула на чоловіка.
Так, відповіла вона. Звичайно, сумую.
Потрібно було дещо владнати: підписати папери, домовитися про поховання. Тож Мерилін залишила дітей на Джеймса та поїхала до Вірджинії. Вона вже давно перестала думати про це, як про дім. Мусила розібрати там материні речі. Поки долала милю за милею штатом Огайо і далі Західною Вірджинією, запитання доньки час від часу спливало в думках. Вона не могла б упевнено відповісти й самій собі.
Чи сумувала Мерилін за матірю? Її вразило інше, те, наскільки знайомим досі здавався материн будинок. Навіть після восьми років відсутності вона точно памятала, як потрібно повернути ключ униз, а потім угору щоб замок відімкнувся; знайомими були й ґрати на дверях, які з шипінням повільно зачинялися самі. Лампочка у передпокої перегоріла, й важкі штори у вітальні були зсунуті, але її ноги попри темряву ступали туди, куди слід: довгі роки вона відпрацьовувала схоже на танець кружляння довкола крісла й пуфа, щоб дістатися до столу перед диваном. Пальці з першого разу намацали ребристий вимикач лампи. Це міг бути її дім.
Коли спалахнуло світло, Мерилін побачила ті самі пошарпані меблі, серед яких виросла, блідо-бузкові шпалери з імітацією текстури шовку. Той самий сервант, натоптаний маминими ляльками. Непорушний погляд їхніх очей викликав такий самий холодок. На каміні її дитячі фотографії. Усе, що потрібно було забрати звідси. Чи вона сумувала? Ні. Просто втомилася після довгої дороги.
Багато хто вважає, що така робота повязана з надмірною емоційною напругою, сказав їй трунар наступного ранку.
Він дав номер телефону клінінгової компанії, яка спеціалізувалася на підготовці будинків до продажу.
«Упирі, подумала Мерилін. Що за робота чистити помешкання небіжчиків, запихати їхні життя в сміттєві баки й волікти геть».
Дякую, вона підняла підборіддя. Краще я сама.
Але коли спробувала розсортувати мамині речі, не знайшла нічого, що хотіла б зберегти. Золота мамина обручка, дванадцять фарфорових сервізів, перловий браслет, подарований батьком Мерилін: сувеніри з нещасливого весілля. Мамині светри стриманого стилю й спідниці-олівці, рукавички та складені один в один капелюшки: реліквії обмеженого існування людей, яких Мерилін завжди жаліла. Мама дуже любила свою колекцію ляльок, але їхні обличчя нагадували крейдяно-білі фарфорові маски під перуками з кінського волосу. Маленькі незнайомки з холодними очима.
Погортала фотоальбом у пошуках спільного фото з мамою, але не знайшла. Лише Мерилін з кісками в дитячому садочку, Мерилін у третьому класі з відсутнім переднім зубом, Мерилін на шкільній вечірці в паперовій короні, Мерилін старшокласниця перед різдвяною ялинкою, знята на дорогоцінний «Кодахром». Три фотоальбоми знімків Мерилін і жодної світлини матері. Неначе її ніколи не було.
Вона сумувала? Як вона могла сумувати за матірю, якщо матері ніде не було?
А далі знайшла на кухні мамину кулінарну книгу Бетті Крокер з двічі тріснутим і двічі заклеєним скотчем корінцем. На першій сторінці розділу про печиво лінія на полях у вступі, така, як вона робила в коледжі, щоб позначити важливий абзац. Це був не рецепт. «Щоб у кошичку завжди було печиво!» наказував абзац. «Хіба є у світі кращий символ дружної родини». Оце й усе. Її мама відчула потребу виділити лише таке. Мерилін глянула на кошичок у формі корови на столі й спробувала уявити його дно. Що більше вона про це думала, то менше залишалося певності, що вона взагалі колись його бачила.
Перегорнула книжку в пошуках інших позначок олівцем. У розділі «Пироги» таки знайшла ще одну. «Якщо бажаєте зробити чоловікові приємність, спечіть пиріг. Але переконайтеся в тому, щоб він був ідеальним. Шкода чоловіка, який ніколи не приходив додому на гарбузовий пиріг чи пиріг із заварним кремом». Під написом «Основи приготування яєць»: «Ви маєте знати, які саме яйця любить чоловік, за якого виходите. Швидше за все для нього це буде вкрай важливо. Тож гарній дружині слід знати шість основних способів приготування яєць». Вона уявила, як мама торкає кінчик олівця язиком і робить акуратну темну мітку внизу сторінки, щоб запамятати написане.
«Ви продемонструєте свою майстерність у приготуванні салату, й це буде ваш внесок у затишок і комфорт вашого дому».
«Хіба є щось приємніше за випікання хліба?».
«Соління Бетті, Персикові консерви тітки Еліс, Мятна приправа Мері. Хіба щось приносить вам більше вдоволення, ніж низка блискучих слоїків і склянок на вашій полиці?».
Мерилін подивилася на портрет Бетті Крокер на звороті обкладинки трохи сивини на скронях, хвилясте волосся підняте над чолом, ніби відкинуте крутим вигином брів. Якоїсь миті вона здалася схожою на її матір. «Хіба щось приносить вам більше вдоволення?».
Звісно, її мати сказала б: «Ні, ні й ні». Мерилін із раптовим болісним нападом жалощів подумала про те, як мама мріяла про життя із позолотою і запахом ванілі, та зрештою залишилася сама-самісінька в цьому малому, сумному, порожньому домі, спіймана, мов муха у слоїк. Її донька поїхала геть, а від неї самої не лишилося жодного сліду, крім оцих помічених олівцем мрій. Мерилін сумувала? Вона гнівалася. Її розлютила дрібязковість материного життя. «Оце, подумала вона, гидливо торкаючи пальцями кулінарну книгу, оце все, що мені потрібно, щоб памятати про неї. Усе, що я хочу зберегти».
Наступного ранку вона зателефонувала в клінінгову компанію, яку рекомендував трунар. Приїхали двоє чоловіків у синій уніформі, схожі на двірників. Вони були чисто виголені та ввічливі, дивилися на неї співчутливо, але нічого не сказали про «втрату». Пакували ляльок, тарілки й одяг у картонні коробки зі спритністю перевізників меблів. Сповивали меблі у ватяні подушки й котили їх до вантажівки. «Куди їх відвозять, думала Мерилін, обережно притискаючи до себе кулінарну книгу, матраци, фотографії, спорожнілі книжкові полиці? Туди само, куди потрапляють люди після смерті, куди зникає все: подалі від життя».
До обіду чоловіки винесли з будинку геть усе. Один із них підняв капелюха в бік Мерилін, інший попрощався легким ввічливим поклоном. Обоє вийшли, спрацював мотор вантажівки на подвірї. Мерилін ходила з кімнати в кімнату з кулінарною книгою під пахвою, перевіряючи, чи не лишилося чогось, але ті чоловіки ретельно все прибрали. Її стару кімнату було складно впізнати без картин, які досі висіли на стінах. Єдиною ознакою того, що вона тут колись жила, були дірочки від кнопок у шпалерах, непомітні, якщо не знати, куди дивитися. Це могло бути помешкання незнайомця. Штори теж зняли, але за вікном стояли сутінки й при світлі лампи в шибці відбивалося її обличчя. Перш ніж вийти назавжди, вона зупинилась у вітальні, де ще лежав килим. На ньому рябіли сліди, залишені стільцями. Глянула туди, де раніше була полиця над каміном, а тепер залишилася просто чиста лінія вздовж голої стіни.
Коли виїхала на трасу, якою мала повертатися додому, до Огайо, порожні кімнати ще стояли перед очима. Вона болісно ковтнула, намагаючись прогнати думки, й сильніше натиснула на педаль газу.
За Шарлоттсвіллем шибки поцяткував дощ. Вона проїхала половину шляху Західною Вірджинією, коли ринуло мов із відра, заливши лобове скло суцільним потоком. Мерилін зїхала на узбіччя й вимкнула мотор двірники зупинилися, дві косі риски залишили на склі. Було вже далеко за північ, і шлях спорожнів ні задніх ліхтарів на обрії, ні фар у дзеркалі заднього огляду, лише темні ферми обабіч. Вона вимкнула світло й відкинулася на підголівя. Приємно було б опинитися під цим дощем, відчути його потоки ніби всім тілом струмують сльози.
Знову згадався порожній будинок: доля всіх його речей комісійна крамниця або звалище. Одяг її матері носитиме чужа жінка, її обручку надягне на палець якийсь незнайомець. Лише оця кулінарна книга лежить біля дочки на порожньому передньому сидінні. Це єдина річ, яку варто зберегти, нагадала собі Мерилін, адже кухня була в тому домі останнім місцем, де зберігся бодай такий мамин слід.
І раптом ніби хтось їй сказав уголос: «Мама померла, і єдине, що варто було про неї памятати, вона готувала їжу». Мерилін із тривогою подумала про власне життя, про години, витрачені на приготування сніданків, подавання обідів, пакування ланчів в охайні паперові торбинки. Як можна було змарнувати стільки часу, намазуючи на хліб арахісове масло? Як можна було стільки часу згаяти за приготуванням яєць? Яєчню із цілим жовточком для Джеймса. Круто зварені для Ната. Рідкі для Лідії. «Гарна дружина має знати шість основних способів приготування яєць». Вона сумувала? Так. Вона сумувала. Через яєчню. Через усе.
Мерилін відчинила дверцята й стала на асфальт.
Зовні її оглушило гомоном дощу: мільйони крапель вдарялися об мільйони бляшаних дахів, мільйони радіоприймачів шипіли й потріскували на одній і тій самій хвилі. Вона зачинила за собою дверцята, уже мокра мов хлющ. Підняла волосся й нахилила голову, щоб дощ змочив кучерики на потилиці. Краплі болюче щипали оголену шкіру. Відкинулася на холодний капот автівки й широко розкинула руки, дозволила зливі обсипати її всю своїми голками.
«Ніколи, пообіцяла вона собі. Я ніколи не скінчу отак».
Мерилін чула, як під її потилицею краплі тарабанять по криці. Тепер це звучало як маленькі оплески, мільйон долонь, які їй аплодували. Вона розтулила вуста, щоб вода затікала в рот; розплющила очі й спробувала дивитися на дощ, який падав згори.
В авто стягнула із себе блузку, спідницю, панчохи й туфлі. Вони сумною маленькою купкою лягли на дальній краєчок пасажирського сидіння, поряд із кулінарною книгою, і стали схожі на підталу кульку морозива. Дощ послабшав, і босою ногою було боляче натискати жорстку педаль, коли Мерилін рушила далі. У дзеркалі заднього огляду побачила своє відображення, нітрохи не спантеличена тим, що сидить зараз така гола й вразлива. Власна бліда шкіра в контрасті з білим бюстгальтером викликала в неї захват.
«Ніколи, подумала вона знову. Я ніколи не скінчу отак».
Їхала в темряві, з волосся стікали спиною тонкі цівочки води.
Удома виявилося, що Джеймс не знав жодного способу приготування яєць. Щоранку годував дітей кашею і випроводжав до школи з тридцятьма центами на ланч.
Коли приїде мама? щовечора запитував Нат, розгортаючи фольгу від напівфабрикатів.
Мама поїхала вже майже тиждень тому, і він жадав круто звареного яйця.
Скоро, відповідав Джеймс.
Мерилін не залишила номера телефону матері, та й все одно той номер скоро мали відімкнути.
Не сьогодні-завтра, казав Джеймс дітям. Що робитимемо в ці вихідні, га?
Вони поїхали до басейну учитися плавати брасом. Лідія ще взагалі не вміла плавати, тому батько на другу половину дня залишив її з місіс Аллен, сусідкою, яка мешкала через дорогу.
Цілий тиждень він із нетерпінням очікував цього часу, коли зможе побути наодинці з сином. Навіть придумав, що скаже на початку: «Тримай руки під водою. Роби ногами різкі рухи. Отак».
Хоча сам у старшій школі й був плавцем, та ніколи не виграв жодної нагороди; самотньо йшов додому, поки інші пхалися в чиюсь автівку, щоб відсвяткувати виграш гамбургерами та молочними коктейлями. Тепер він гадав, що в Ната теж є здібності до плавання він був невисокий, але худорлявий і дужий. Минулого літа на уроках навчився стилю кроль і просто відпочивав, лежачи на поверхні, а ще міг проплисти під водою через увесь басейн. У старшій школі, уявляв собі Джеймс, Нат стане зіркою команди, збиратиме трофеї, вестиме естафету. Він везтиме всіх після зборів до кафе чи куди там їздитимуть діти в далекі 70-ті.
Тієї суботи, коли вони приїхали до басейну, у його мілководній частині було повно дітлахів, які грали в Марко Поло, а на глибині намотували кола двоє літніх чоловіків. Місця для уроків плавання брасом не було. Джеймс підштовхнув сина до дітей.
Піди пограйся з іншими, поки місце звільниться.
Я мушу туди йти? запитав Нат, чіпляючись за край його рушника.
Єдиним, кого він упізнав, був Джек. На той час він жив на їхній вулиці вже з місяць. Хоча Нат ще не почав його ненавидіти, та все-таки вже відчув, що друзями вони не стануть. У сім років Джек був високий і довготелесий, веснянкуватий і відчайдушний, нічого не боявся.
Джеймс, який не розумів тонкої психології дитячих майданчиків, раптом розгнівався на сина за те, що він такий боязкий і не хоче йти до дітей. Із дрібного, худенького та нервового малюка, на його переконання, не міг вирости впевнений у собі юнак. Нат горбився так сильно, що в нього увігнулися груди. Нині син із його настільки кривими ногами, що пальці однієї наступали на пальці іншої, нагадував Джеймсові його самого в цьому віці, але чоловік не бажав цього визнавати.
Ми прийшли плавати, сказав Джеймс. Місіс Аллен глядить твою сестру, тож ти можеш навчитися плавати брасом, Натане. Не марнуй ні свого, ні мого часу.
Він висмикнув рушника із синової руки й потягнув його до води. Так напосівся на хлопця, що той таки заліз у воду. А сам сів на вільну лаву обіч басейну, відштовхнувши скинуті ласти й окуляри. «Для Ната це добре, думав Джеймс. Він має навчитися товаришувати з дітьми».
Нат зробив коло біля дівчинки, яка саме «жмурилася». Він балансував на пальцях, щоб утримати голову над водою. Джеймс зміг його впізнати лише за кілька хвилин, а коли нарешті вирізнив сина з-поміж інших відчув миттєве захоплення. Він також зауважив, що сусідський Джек добре плавав, поводився у воді зухвало й упевнено, петляв довкола інших, захекано реготав. Він, мабуть, сам прийшов, вирішив Джеймс; Вівєн Аллен всю весну нашіптувала всім про Джанет Вольф і про те, що Джек сидить сам, поки вона працює в лікарні. «Може, ми могли б підвезти його додому, подумав він. Хлопчина міг би погратися в нас удома, поки в його мами не закінчиться зміна». Він був би гарним другом і прикладом для Ната.
Джеймс уявив, як нерозлучні Нат і Джек граються біля гойдалки на задньому подвірї, гасають околицями на велосипедах. Коли він сам був школярем, то соромився запрошувати однокласників додому, боявся, що вони впізнають у його мамі жінку-роздавальницю, а в батьку прибиральника з коридору. Та в них і не було подвіря. Можливо, хлопці гратимуться в піратів Джек за капітана, а Нат за першого помічника. Шериф і його заступник. Бетмен і Робін.