Коли Джеймс знову глянув на басейн, Нат уже мав «жмуритися». Та щось пішло не так. Решта дітей непомітно відступали від нього.
Тихо, стримуючи хихотіння, вони вилазили з води та вмощувалися на викладених плиткою краях басейну. Нат із заплющеними очима самотньо дрейфував посеред нього, з натугою робив маленькі кола, ляпаючи по воді навколо себе. Джеймс чув його голос: «Марко. Марко!». «Поло», відповідали інші. Вони оточили неглибоку частину та ляскали по воді долонями, а Нат кидався то туди, то сюди, наосліп реагував на звуки. «Марко. Марко». У його голосі вже чулася жалісна нотка.
«Нічого особистого, сказав собі Джеймс. Вони вже грають хтозна скільки; просто втомилися. Вони просто жартують. Річ не в Наті».
Тоді старша дівчинка, років десяти чи одинадцяти, загукала: «Китайчик не може знайти Китай!», а інші діти засміялися. Джеймсу в живіт, ніби камінь упав. Нат у басейні зупинився з розведеними над водою руками, не знаючи, що робити далі, нарешті повільно опустив одну руку. Навколо стояла тиша.
Його батько на краю басейну теж не знав, що робити. Хіба він міг загнати дітей назад у воду? Будь-яке його слово приверне зайву увагу до дурнуватого жарту. Він міг покликати сина. «Час іти додому», сказав би він. Тоді Нат розплющив би очі й побачив, що у воді довкола нього нікого нема. Запах хлору почав щипати Джеймсові ніздрі. Тоді він помітив невисоку постать по інший бік басейну вона безгучно спускалась у воду. Постать ковзнула в бік Ната, на поверхню виринула голова кольору мокрого піску: Джек.
Поло! крикнув він.
Звук луною відбився від кахельних стін: «Поло. Поло. Поло».
Нат із полегшенням повернувся і потягнувся, а Джек залишався на місці, дочекався, поки хлопчик спіймає його за плече. На мить Джеймс побачив на обличчі сина величезну радість, темна борозенка розчарування зникла.
Тоді Нат розплющив очі, й обличчя в нього перестало світитися. Інші діти сиділи навпочіпки навколо басейну та сміялися тепер уже вголос. У басейні не було нікого, крім Джека, який стояв перед ним. Джек розвернувся до Ната й посміхнувся. Для Ната це було глузуванням: «Ми з тобою пожартували». Він відштовхнув Джека й пірнув, а коли виринув біля краю, виліз і навіть не обтрусився. Не протер очей вода просто стікала його обличчям, поки він ішов до дверей, і тому Джеймс не міг зрозуміти, плаче він чи ні.
У роздягальні Нат не озвався й словом. Відмовився вдягатись і навіть взуватися, а коли Джеймс утретє простягнув йому сланці, Нат так сильно штовхнув шафку ногою, що дверцята прогнулися. Джеймс озирнувся через плече й побачив Джека, який визирав із-за дверей. Йому стало цікаво, чи Джек щось скаже можливо, вибачиться але він просто мовчки стояв і дивився. Нат, який взагалі не помітив Джека, вийшов у вестибюль, тож Джеймс схопив їхні речі, вийшов і не причинив дверей.
Одна частина його душі рвалася до сина, щоб його міцно обійняти й сказати, як добре він його розуміє. Минуло майже тридцять років, а він і досі памятав, як після уроку фізкультури в Ллойді, заплутався в сорочці. Нарешті надягнув її і не побачив на лаві штанів. Усі вже вдяглися й тепер шнурували взуття, складали спортивну форму в шафки. Він, прикриваючи голі литки й стегна рюкзаком, навшпиньки повернувся до спортивної зали, щоб пошукати вчителя фізкультури містера Чайлдса. Пролунав дзвінок, роздягальня спорожніла. Після десяти хвилин принизливих пошуків у самих трусах він разом з учителем Чайлдсом знайшов штани під раковиною. Холоші були обвязані довкола труби й усі в клоччі запилюженого павутиння.
Напевне, хтось переплутав їх із чимось іншим, сказав містер Чайлдс. Тепер швидше біжи до класу, Лі. Ти спізнюєшся.
Джеймс знав, що це сталося не випадково. Після того він розробив систему: спочатку штани, потім сорочка. Ніколи й нікому не розповідав про це правило, але воно міцно засіло в памяті.
Тож однією частиною душі він прагнув розповісти Нату, що знає, як почуваєшся, коли тебе дражнять, коли ти не вписуєшся в товариство однолітків. Але друга частина вимагала схопити сина за комір, навіть ударити. Зробити з нього іншу людину.
Пізніше, коли Нат виявиться заслабким для футбольної команди, занизьким для баскетбольної, надто неповоротким для бейсбольної, коли йому більше подобатиметься читання, розглядання атласа, зазирання в телескоп, аніж гасання з друзями, Джеймс згадуватиме той день у басейні, перше розчарування його сина, перший, а тому найболючіший удар по його батьківському самолюбству. Однак того дня він дозволив Нату піти в свою кімнату й зачинити двері. Коли по обіді постукав до нього й запропонував солсберійський стейк, Нат не відповів, і Джеймс спустився вниз; там Лідія притулилася до нього на дивані, й разом вони подивилися «Шоу Джекі Ґлісона». Що він міг сказати, щоб заспокоїти сина? «Все владнається?». Джеймс не міг змусити себе збрехати. Краще просто все це забути. Коли в неділю вранці Мерилін приїхала додому, Нат сидів за сніданком похмурий і мовчазний, а Джеймс просто махнув рукою:
Вчора діти в басейні його дражнили. Він має навчитися розуміти жарти.
Нат наїжачився й кинув на батька лютий погляд, але Джеймс був надто зосереджений на тому, щоб приховати біль від спогаду про те «Китайчик не може знайти Китай», і нічого не помітив. І мати не помітила була заклопотана: ставила на стіл тарілки й коробку кукурудзяних пластівців. Це остаточно добило Ната, і він наважився порушити мовчанку:
Я хочу круто зварене яйце, заявив він.
На загальний подив Мерилін розплакалась, і врешті-решт усі, вкрай пригнічені, почали мовчки їсти ту саму кашу.
Однак уся родина помітила: щось у їхній матері змінилося. До кінця дня вона залишалася похмурою і дратівливою. До вечері всі сподівалися на смажену курку, мясний рулет або печеню нарешті попоїсти справжнього мяса після стількох розігрітих у духовці напівфабрикатів. Але Мерилін відкрила консервований курячий суп із локшиною і консервовані спагеті.
Наступного ранку, коли діти пішли до школи, Мерилін дістала із шухляди тумбочки аркуш паперу. Номер телефону Тома Лоусона досі зберігся цифри різко чорніли на тлі блідо-блакитних рядків правил коледжу.
Томе? озвалася Мерилін на його: «Алло». Докторе Лоусон. Це Мерилін Лі. І додала:
Дружина Джеймса Лі. Ми зустрічалися на різдвяній вечірці. Говорили, що, можливо, разом працюватимемо у вашій лабораторії.
Пауза. Потім, на подив Мерилін, він засміявся.
Я кілька місяців тому найняв старшокурсника, сказав Том Лоусон. Уявлення не мав, що ви говорили серйозно. У вас же діти, чоловік і все таке.
Мерилін поклала слухавку, бо не спромоглася на відповідь. Довго стояла в кухні біля телефона, дивилась у вікно. Погода вже не скидалася на весняну. Вітер став сухим і пронизливим; одурені теплом нарциси посхиляли голівки. Вони лежали долілиць по всьому саду стебла поламані, жовті трубочки позасихали. Мерилін витерла стіл і поклала перед собою кросворд, щоб забути про насмішкуватий тон Тома Лоусона. Газетний папір приклеївся до вологої дошки, й коли вона почала писати першу відповідь, кінчик ручки роздер сторінку на стільниці залишилася синя літера «А».
Вона зняла з гачка ключі від машини, взяла сумку зі столика в коридорі. Спочатку переконувала себе, що їй просто потрібно освіжити думки. У машині, попри холод, відчинила вікно; зробила коло, потім іще коло довкола озера вітер розкошлав їй волосся на потилиці.
У вас же діти, чоловік і все таке. Вона їхала й ні про що не думала; проскочила Мідлвуд, проминула студмістечко, продуктову крамницю, роликовий каток і отямилася лише тоді, коли повернула до парковки біля лікарні. Аж тепер зрозуміла, що саме сюди весь час і хотіла потрапити.
Усередині Мерилін примостилася в куточку кімнати очікування. Хтось пофарбував там усе стіни, стелю, двері у спокійний блакитний колір. Медсестри в білих шапочках і спідницях бігали туди-сюди, мов легкі хмаринки, носили шприци з інсуліном, пачки пігулок, рулони марлі. Волонтерки котили візки з ланчами.
А лікарі неквапно походжали серед цієї метушні, мов реактивні літаки, які спокійно пролітають високо в небі. Щоразу, коли зявлявся котрийсь із них, усі голови поверталися в його бік. Стурбовані чоловіки, істеричні мами, розгублені доньки підводилися назустріч лікарю. Мерилін помітила, що там самі чоловіки: лікар Кенґер, лікар Ґордон, лікар Макленаган, лікар Стоун. Із чого вона взяла, що може бути однією з них? Здавалося, це так само неможливо, як перетворитися на тигра.
Тоді в подвійних дверях реанімаційного відділення зявилася вона: струнка, темнокоса, з охайно зібраним у пучок волоссям. Якусь мить Мерилін не могла зрозуміти, хто це.
Лікарю Вольф, гукнула одна медсестра і підняла над столиком теку; лікар Вольф перетнула кімнату, щоб її взяти; підбори цокали об лінолеум. Мерилін лише раз чи двічі бачила Джанет Вольф, бо вона сюди переїхала всього місяць тому, але все одно її не впізнала б. Вона чула, що Джанет Вольф працює в лікарні, Вівєн Аллен шепотіла, перехиляючись через паркан у саду, про її вечірні зміни й про те, що хлопчик Вольф росте без нагляду. Але Мерилін уявляла собі секретарку, медсестру. Не цю витончену, не старшу за неї жінку, високу, у чорних брюках і білому лікарському халаті, що облягав її стрункий стан. Це лікар Вольф. Стетоскоп висить на шиї, мов сяюче срібне намисто; вона упевненою рукою торкається забитого запястка робітника, згинає його туди-сюди, а далі голосно й вимогливо гукає через кімнату:
Лікарю Ґордон, можна вас на кілька слів щодо вашого пацієнта? І лікар Ґордон кладе свої папери та підходить.
Це відбувалося не в уяві Мерилін. Усі повторювали ніби мантру: Лікар Вольф. Лікар Вольф. Лікар Вольф. Медсестри з ампулами пеніциліну в руках:
Лікарю Вольф, одне запитання.
Медсестри-волонтерки, що проминали її:
Доброго ранку, лікарю Вольф.
Але найдивовижніше те, що казали інші лікарі:
Лікарю Вольф, можна дізнатися вашу думку, будь ласка?
Лікарю Вольф, ви потрібні в палаті номер два.
Лише тоді Мерилін нарешті повірила.
Як таке можливо? Як їй це вдалося? Вона подумала про кулінарну книгу матері: «Зробіть сьогодні когось щасливим спечіть торт! Спечіть торт подаруйте собі радість. Спечіть торт влаштуйте вечірку. Спечіть торт просто тому, що вам сьогодні хороше». Вона уявила, як її мама збиває вершки з цукром, просіює борошно, змащує деко. «Хіба щось дає вам більше вдоволення?».
Джанет Вольф крокувала кімнатою очікування, її білосніжний халат, здавалося, аж сяяв. Звісно, вона могла це зробити: у неї не було чоловіка. Вона дозволила сину рости без нагляду. Без чоловіка, без дітей мабуть, лише так це й можливо.
«Я могла це зробити», подумала Мерилін, і слова стали на свої місця, пазл склався та шокував її своєю точністю. Гіпотетичний минулий доконаний час, час втрачених можливостей. Сльози стікали на підборіддя. «Ні, раптом подумала вона. Я можу це зробити».
А далі, довершуючи її збентеження і страх, перед нею опинилася Джанет Вольф, співчутливо схилилася перед її стільцем.
Мерилін? сказала вона. Ви Мерилін, так? Місіс Лі?
На що Мерилін відповіла єдиними словами, які зринули в голові:
Лікарю Вольф.
Що сталося? допитувалася лікар Вольф. Вам зле?
Зблизька її обличчя було напрочуд молодим. Під шаром пудри виднівся висип веснянок на носі. Її рука, що лежала на плечі Мерилін, була ніжна й водночас дужа та впевнена, і така сама була в неї усмішка. Здавалося, вона промовляла: «Усе буде гаразд».
Мерилін похитала головою.
Ні-ні. Усе добре. Вона підняла очі на Джанет Вольф. Дякую. І це було саме те, що їй хотілося сказати.
Наступного дня, після вечері з консервованих равіолі й консервованого овочевого супу, вона все спланувала. Мала при собі всі заощадження матері, цього мало вистачити на кілька місяців; коли продасться мамин будинок, грошей стане більше вистачить мінімум на кілька років. За рік вона зможе отримати диплом. Доведе, що досі на це здатна, що ще не пізно. Далі нарешті подасть заяву на вступ до медичного вишу. Усього на вісім років пізніше, ніж планувала.
Поки діти були в школі, вона витратила годину на те, щоб доїхати до коледжу за Толедо й записатися на органічну хімію, статистику, анатомію усі предмети, які планувала колись на останні семестри. Наступного дня знову їздила туди та знайшла вмебльоване однокімнатне помешкання неподалік студмістечка, підписала договір оренди з першого травня. Залишалося два тижні. Щовечора на самоті вона вкотре перечитувала кулінарну книгу, викликала в себе дедалі більшу злість на мамине нікчемне самотнє життя. «Ти такого не хочеш, нагадувала собі. У твоєму житті буде всього більше, ніж у неї». З Лідією і Натом усе буде гаразд, переконувала вона себе знову й знову. Не дозволяла собі думати інакше. З ними залишиться Джеймс. Адже вони чудово впоралися, поки Мерилін їздила у Вірджинію. Впораються й тепер.
У цілковитій тиші та темряві вона спакувала старі підручники з коледжу в картонні коробки та залишила їх на горищі взяти й піти.
Ближче до травня почала готувати шедевр за шедевром: шведські фрикадельки, беф-строганов, курку по-королівськи усе, що Джеймс і діти найбільше любили, усе з нуля, як учила мама. Приготувала Лідії на день народження рожевий торт і дозволила зїсти, скільки заманеться. Першого травня після недільного обіду склала рештки в герметичний пластиковий контейнер і поклала їх у морозильну камеру; пекла печиво партію за партією.
Ти наче готуєшся до голодування, зі сміхом сказав Джеймс, і Мерилін у відповідь теж нещиро посміхнулася. Так само нещиро, як усі ті далекі роки всміхалася матері. Піднімаються кутики губ. Губи залишаються стиснутими. Просто диво, що ніхто нічого не помічає.
Тієї ночі в ліжку вона обійняла Джеймса, поцілувала його в шию, повільно роздягнула так, як робила, коли вони були молодші. Намагалася запамятати вигин його спини й западину біля основи хребта, мов пейзаж, якого більше ніколи не побачить, аж поки не заплакала, спочатку тихо, а потім, коли їхні тіла почали раз за разом зіштовхуватися, голосніше.
Що таке? пошепки спитав Джеймс і погладив її по щоці. Що сталося?
Мерилін похитала головою, і він міцніше притулився до неї липким і вологим тілом.
Усе гаразд, сказав, цілуючи її в чоло. Завтра все буде краще.
Уранці Мерилін загорнулася в ковдру з головою і слухала, як Джеймс одягається. Як застібає штани. Як затягує пасок. Неначе бачила крізь стулені повіки, як він поправляє комір, пригладжує чуба, що після стількох років і далі робив його схожим на школяра. Не розплющила очей, коли він підійшов поцілувати її на прощання, знала, що знову почне плакати, якщо його побачить.
Того ранку на автобусній зупинці вона стала на тротуарі навколішки й поцілувала Ната і Лідію в щічки, але не посміла глянути їм у вічі.
Будьте розумненькими, звеліла їм. Поводьтеся добре. Я люблю вас.
Коли автобус зник за озером, пішла спочатку в доньчину, а тоді в синову кімнату. Із шафи Лідії взяла одну пластмасову заколку вишневого кольору з білою квіткою, із тієї пари, яку донька рідко носила. З коробки для сигар під ліжком у Ната скляну кульку, але не його улюблену кобальтову з білими, схожими на зірки цяточками а одну з тих маленьких темних кульок, які він називав «олійні». З внутрішнього боку лацкана старого Джеймсового пальта, яке він носив за університетських часів, відрізала запасний ґудзик. Крихітний сувенір на память про кожного з них, захований у її кишенях, це за багато років по тому повторюватиме її наймолодша дитина, хоча Мерилін ніколи не розповідатиме про цю малу крадіжку ні Ханні, ані кому іншому. Не щось коштовне й важливе, а таке, за чим вони можуть жалкувати, але не надто засмутяться через його зникнення. Не треба залишати в їхньому житті ще одну діру, навіть таку крихітну. Мерилін забрала зі схованки на горищі свої коробки й сіла писати Джеймсові записку.
Але як взагалі писати про щось подібне? На канцелярському папері це здавалося недоречним мовби лист від незнайомки; але писати в кухонному нотатнику, наче це не важливіше за перелік покупок, здавалося ще гіршим. Вона витягла з друкарської машинки чистий аркуш і сіла до туалетного столика з ручкою в руках.
«Я розумію, що моє теперішнє життя робить мене нещасною. У мене завжди було про нього конкретне уявлення, а обставини склалися зовсім інакше». Мерилін важко, глибоко вдихнула. «Я довго тримала все це в собі, але тепер, коли знову побувала в маминому домі, думала про неї та зрозуміла, що не можу відкидати свої почуття. Я певна, що у вас без мене все буде гаразд». Вона зупинилася, намагаючись переконати себе, що це правда.