Одного разу Уляна і Ярина готували обід. Дівчина побігла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопіла від побаченого: незнайомий старий стояв біля Уляни й улесливо дивився на неї, білозубо всміхався, обнімаючи її однією рукою за талію, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна мялася і червоніла як мак, скоса поглядаючи на нього.
Улясю, ну не будь такою злою. Зіронько ти моя! Не гнівайся на старого, моя люба! Ну, що тобі варто!? Горлице ти моя! неголосно говорив старий дід і потягнувся губами до щоки Уляни.
Від цього видовища Ярина мимоволі впустила дрова, які з гуркотом посипалися на підлогу. Незнайомець і Уляна підвели на неї очі.
Пробачте, що завадила. Я не знала, що мені не слід було входити сюди, розгублено мовила Ярина, червоніючи від сорому і сама не розуміючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала і відіпхнула від себе старого.
Оце ще старий грішник! Дивись, як дівчину мені збентежив! нареготавшись, мовила жінка. Яринко, іди познайомся з моїм свекром, дідом Лавріном.
А старий уже й думати забув про Уляну, спритно підбіг до Яринки і зазирнув їй в обличчя. Скільки Лаврінові було років, сказати було складно, бо його статура свідчила про силу, спритність і невичерпну енергію, якими міг похвалитися чоловік середніх років, але сам він був сивий, як голуб. Навіть густі брови і пишні довгі вуса були білі як сніг, а темне від засмаги обличчяу зморшках, як печене яблуко, немов його власникові минуло щонайменше років сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, і коли дід усміхався, вони промінчиками розходилися в різні боки, красномовно свідчачи про його веселу вдачу.
Боже мій! І де ж ви таке диво взяли? розчулено сказав Лаврін. Дай-но я тебе, крихітко, поцілую, і безцеремонно розцілував Ярину в обидві щоки, чим остаточно знітив, а потім нахабно обняв за плечі.А личко яке біленьке! Я б подумав, що Снігуронька, але ж снігу давно немає, так що виліпити вам її ні з чого. Що ж ти мені одразу не сказала, що у вас тепер дівчина живе!?
Краще відчепися від Яринки, а то вона розгубилася від твоїх витівок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, сміючись сказала Уляна. Вініще той пройдисвіт і улюбленець усіх наших бабів. Гаразд, буде тобі на вечерю горілка, старий пянице!
Лаврін тут же променисто всміхнувся, метнувся до Улянки, ухопив її руку і почав ніжно тиснути.
Моя золота невісточко! Та яке ж мені щастя Господь дав, що ти в мене є! примовляв Лаврін, не зводячи зі своєї невістки веселого погляду.
Іди дрова збери, щоб недарма тобі чарку наливати, ховаючи усмішку, відповіла Уляна.
Ярина потроху приходила до тями, починаючи розуміти, що Лаврін зовсім не залицявся до Улянивін просто піддобрювався до невістки, сподіваючись випросити горілки до вечері.
Трохи пізніше Яринка дізналася, що дід Лаврінвельми популярна персона серед обивателів Тихого Яру, особливо у жіночої його частини. Його легка і весела вдача, дотепність і вміння розчулити будь-яку жінку робили його бажаним гостем у кожній хаті. Але обурення чоловіків це не викликало, бо Лаврін був майстром флірту і ніколи не переступав межу пристойності. А ще старий мав гарний голос і добре грав на кобзі, знав безліч пісень, дум, історій і байокяк героїчних, благочестивих і сумних, так і смішних, сороміцьких і непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскільки він вносив приємну різноманітність і веселощі в тихе, монотонне життя зимівника. Тому тільки-но Лаврін зявлявся в Тихому Яру, як до нього сходилися всі охочі послухати музику чи щось потішне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своєї невістки і сина, було те, що волів жити один, немов сич, далеко від зимівника і ні за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сімдесят девять років.
У Ярини в Тихому Яру несподівано зявилася подружка. Через кілька днів після її приїзду у двір до Воробенків зайшла гарненька дівчина такого ж віку, як і Ярина.
О, Оленочко! посміхнулася Уляна. Ти, мабуть, до Ярини прийшла? хитро підморгнувши, запитала вона.
Олена кивнула і трохи соромливо усміхнулася. Вона була вища за Ярину, повніша, з ясними блакитними очима і пшеничного кольору косою. Після спекотного літа лице дівчини вкривала темна засмага, її очі сяяли, наче зірочки, а коли вона всміхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.
Так, відповіла Олена. Мама сказала, що у вас тепер дівчина живе, і порадила мені сходити познайомитися. А то я зовсім одна, немає в мене приятельки.
Це було сумною правдоюОлена була єдиною дівчиною-підлітком у зимівнику. Решта дітей були набагато молодші й у приятелі не годилися. Ярина зраділа знайомству, тим більше, що Олена виявилася товариською дівчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимівнику.
А Яремі добре було на Січі. Козаки ставилися до нього так, наче він кожному був сином. Придивляючись до січового життя, Ярема ніяк не міг зрозуміти, чому ж Петро не хотів, щоб він став низовим козаком. Він бачив навколо себе людей, цілком задоволених своїм життям. Так що ж у цьому поганогобути низовиком? Ярема не знав, що багато козаків, займаючись військовим ремеслом, усе ж мали сімї, а його хрещений обрав лише козацьку славу, бо вважав, що сімейний козакне бездоганний лицар. Але з роками усвідомив, що припустився помилки, відмовившись від звичайного людського щастя, тому і вважав, що Яремі буде краще жити з родиною, ніж бути приреченим на самотність. При цьому, безмірно люблячи Ярему, Петро не допускав, що хрещеник може цілком успішно поєднувати лицарство та сімю.
Спостерігаючи за хрещеним, Ярема побачив його із зовсім іншого боку: Петро майже зовсім перестав пити. Підліток навіть зважився спитати про причину. Петро добродушно розсміявся і відповів:
До чого ж ти у мене наївний, Яремонько! Та якби я весь час пиячив, то враз би пропив і прогуляв усе, що за свій вік нажив, і давно б з голоду помер. Це я коли на волость їду, то там і напиваюсьа нехай усі бачать, що я козак, а не якийсь лайдак занедбаний, і заздрять мені! А тут, на Січі, якщо пити, то враз злидні обсядуть. Чимало мені таких роззяв довелося побачити: їдуть у Січгроші везуть, а потім вошей бють!
В один із жовтневих вечорів Дубченко і Литвин сиділи біля куреня і теревенили про те, про се в очікуванні вечері, покурюючи люльки і милуючись на тьмяний, немов підсліпуватий, осінній захід, коли до них підїхав незнайомий козак середніх літ. Ярема, який знічевя терся коло старих, аж рота роззявив, подумавши: «Невже циган?» Козак був чорноокий, а довгий чуб його, що вибивався з-під шапки, і вуса були чорнішими за вороняче крило, шкірасмаглявою, а нісіз горбинкою. Але в погляді його застигла невимовна туга, немов козак пережив страшне горе, яке його досі гризе.
Здрастуй, пане курінний! І ти, батьку! злегка вклонившись, шанобливо привітався чоловік зі старими.
Давненько тебе не було видно, Ваську! Де це ти пропадав? Сідай з нами! запросив його Єгор.
Дякую, але мені треба про свого коня подбатизашкутильгав він, відмовився Васько і повів коня до стайні.
А хто це, хрещений? з цікавістю запитав Ярема. Він що, циган?
Ні,відповів Петро. Він грек із Криму.
Його Безрідним кличуть, додав Єгор. Коли він сюди прийшов, то сказав, що без роду, без племені, ось так його й прозвали. Узагалі Васькодобрий хлопець, тільки вічно зажурений, немов його всі відьми на світі прокляли.
А хіба він не розповідав вам чому? запитав заінтригований Ярема.
Ні! сказав Литвин, вибиваючи попіл зі своєї люльки. Тебе ж ніхто не питав, чого ти сюди прийшов, і його теж не питали. Захочесам усе розповість, а так нічого людині в душу лізти.
Тут курінний кухар ударив по казану, скликаючи всіх козаків свого куреня, і нерозлучні приятелі пішли вечеряти, а Ярема, розбурханий невдоволеною цікавістю, пішов слідом.
Надалі хлопець часто спостерігав за Васьком. Дивний він був чоловіктовариші його поважали, та й сам Васько ставився до всіх із душею, але ніколи не брав участі у веселощах чи розвагах, завжди був стриманий і тихий, сидів осторонь, спостерігаючи за іншими. І завжди в очах Васька була печаль. А ще Ярема помітив, що хрещеного і Безрідного повязує дружба. Й у ставленні Васька до Петра відчувалася та теплота, яка буває у ставленні сина до батька. Ярема здогадався, що хрещеному все відомо про минуле цього Васька. Тому одного разу, набравшись сміливості, він спробував було розпитати про Безрідного. Петро насупився і суворо сказав: «Не по твоєму розумові це, Єреміє. Краще не лізь у чужі справи». Хлопцю стало прикроце вперше хрещений так із ним розмовляв. Проте його цікавість до таємничого Васька не зменшилася.
Розділ 5Нова родина
З добрим подружжям і горе розгорюєш.
З самого початку грудня вдарили люті морози і почалися такі сильні хуртовини, що в невеликому лісі навколо Тихого Яру снігу насипало майже у людський зріст, а степ перетворився на білу пустелю, якою замість піску крижаний вітер ганяв найдрібніші сніжинки. І зимівник виявився зовсім відрізаним від зовнішнього світу. Дні спливали одноманітно, але Ярину це не гнітило. Лише довга розлука з братом та хрещеним засмучувала її.
Уляна хвилювалася за свого свекраяк він живе у своєму бурдюзі один? Боронь Боже, захворів, а доглядати за ним нікому! Хвилювалась більше, ніж Степан, який глушив у собі тривогу та заспокоював дружину тим, що старий не пропаде, бо з таким міцним здоровям ще й їх двох переживе.
Наприкінці березня почалася відлига, і Тихий Яр перетворився на долину струмків, які весело дзюрчали серед снігу, сяяли під весняними променями і стікали на дно глибокого яру, неначе крихітні водоспади, а звідти квапилися до Дніпра, усе ще скутого кригою. А в один погожий день крига почала голосно скресати, відкриваючи темні води могутньої ріки, бурчала, ніби не бажала гинути в таку чудову весну.
А квітень пробудив степ від зимових мар, убрав його у блідо-зелений серпанок ніжного листя, розкидавши білими бризками проліски, ліловими і бузковимидикі фіалки і простріл, золотимиквітки підбілу та горицвіту. Розбурхав птахів, вигнав із норок бабаків, які оглушували світ своїми посвистами.
І тільки-но підсохла земля, як Лаврін зявився в зимівнику. Ярина з Оленою стояли на подвірї, гріючись на сонечку, коли він підїхав і на диво легко для своїх років зістрибнув із коня.
Треба ж, як ти виросла за зиму, Яринко! здивовано промовив Лаврін замість вітання. А це ж у нас тут хто? Оленочко, мій маків цвіт! А ну, крихітки, поцілуйте старого. Я ж усю зиму з дівчатами не цілувався! весело заторохтів він, безцеремонно обіймаючи дівчат за талії, а ті, хихикаючи, цьомкнули старого в зморшкуваті щоки. Ох, Боже мій! І чому я такий старий? Був би я хоч років на пять молодшим, то відправився б до бусурманів і вас двох із собою б прихопив, щоб там одразу одружитися з обома!
Дівчата, приховуючи збентеження, знову захихотіли і почали розпитувати старого про те, як він зимував.
Спав, як байбак! вигукнув Лаврін і потягнув носом повітря. Яринко, а що це Улянка сьогодні готує? Капусняк! Ага! Це я вчасно приїхав. Якби вона ще розщедрилася і чарку мені налила! Але вона ж така жадібна!
Обовязково наллє, дідусю! Тітонька так за тебе хвилювалася, що й змарніла вся, усміхнулася Ярина, знаючи, що Лаврін любить смачно поїсти і при цьому перехилити чарочку.
Ну, я пішов! і старий утік у хату.
Лаврін, таки отримавши за обідом чарочку, залишився погостювати на невизначений час. А через кілька днів, на величезну радість Яринки, приїхали її хрещений і брат. Близнюки здивовано дивилися одне на одногоза цю зиму Ярема теж витягнувся і подорослішав. Вибравши момент, хлопець розповів сестрі, що в листопаді від діда прийшов гнівний лист, у якому той ганив Петра, звинувачуючи його в тому, що це він зманив Ярему на Січ. Та ще й Ярина за братом попхалася! Не менш гнівно відгукувався Станіслав і про онуків, звинувативши обох у чорній невдячності, і вимагав, аби Петро негайно повернув їх обох додому.
Мені навіть соромно було читати його хрещеному, говорив Ярема (Петро був неписьменний), дід так гнівався, наче це ми в усьому винні! А хрещений на диво спокійно все вислухав, мовивши, що у нашого діда серце з перцем і йому треба дати час охолонути, а потім спокійно з ним поговорити. Ми ж на Березань зараз їдемо і по дорозі зазирнули до вас. Тільки я побоююся, що дід не повірить хрещеному! Ох, сестричко! Мені так не хочеться туди повертатися! На Січі я почуваюся потрібним, немов я вдома.
Яринка замислилася. І зрозуміла, що за цю зиму Воробенки стали для неї наче рідні батьки. І їй також не хотілося повертатися до діда, де вона нікому не потрібна. Так, життя в дідовому домі було ситим і зручним, проте душі там було холодно, а загублена у степах бідна хатка Воробенків зігрівала любовю та добротою. Ярина гірко зітхнула, розуміючи, що навряд чи вона залишиться жити в них. Тому нікому і словом не обмовилася про своє бажання.
Петро і Ярема погостювали у Воробенків зо два дні. Але потім Петро вирушив до Березані сам, бо Ярему наполегливо запросили погостювати.
Всю дорогу до Березані Дубченко напружено розмірковував над майбутньою розмовою. Йому хотілося, щоб хрещеники повернулися жити до Станіслава, бо він забезпечить їм краще майбутнє. Але в містечку Петро дізнався, що всі козаки вирушили воювати з поляками. А ще люди розповіли, що нещодавно Станіслав овдовів. Але як таке сталося, ніхто не хотів казатилюди лише соромливо відводили очі. Тоді Петро поквапився до господи приятеля.
Дубченка зустріли Настя з Любою. І обидві невимовно зраділи, дізнавшись, що близнюки живі та здорові. Адже обидві вважали, що їх усе-таки наздогнав і вбив Лукаш. А коли Петро запитав, що сталося з Маланкою, то Настя знітилася, а Люба в сумятті вискочила з кімнати.
Сталося так почала Настя, але замовкла, нервово смикаючи своє намисто. Коли Станіслав повернувся минулої осені, покійна Маланка набрехала йому, що Ярема та Ярина втекли до вас. Він зробив вигляд, що повірив їй, проте уважно слідкував за нею. Адже я його добре знаю! Його й чорт не обдурить! А цієї весни Станіслав знову поїхав воювати, залишивши дім на Лукаша. А потім несподівано повернувся зрання, пішов в опочивальню і там застав Маланку з Лукашем. Ми всі думали, що він їх обох прямо в ліжку порубає, але Станіслав наказав посадити Лукаша під замок. Маланка все плакала і благала пощадити хлопця. Каялася, що це вона в усьому винна, бо давно замислила близнюків позбутися, щоб усю спадщину отримати, а Лукаш нічого не знав і ні в чому не винен. Але Станіслав не став судити їх, як годиться, а запропонував Маланці вибірабо її покарає, а Лукаша пощадить, або навпаки. Тоді вона вимолила Лукашеві життя, і Станіслав наказав відвести її до річки, посадити в мішок і втопити. Народ збігся подивитися, і тут привели Лукаша. Ох, бідний хлопець! Він упав перед Станіславом навколішки і благав скарати його, як завгодно, лише б Маланку врятувати. Видно, він сильно її кохав. Тоді Станіслав наказав відпустити Маланку, а Лукаша тут же на місці посадити на палю. Господи! Настя затулила обличчя руками і замовкла, не в силах продовжувати свою страшну розповідь.
Трохи опанувавши себе, жінка продовжила:
Коли Лукаша саджали на палю, то Станіслав змусив Маланку дивитися на це. Вона не витримала і знепритомніла. А він наказав привести її до тями, схопив за волосся, повернув обличчям до вмираючого Лукаша та каже: «Дивись на свого коханця! Це ти, твоя хіть його до палі довели!» Після цього Станіслав не вигнав Маланку, але попередив, що коли він повернеться, то вона пошкодує, що й на світ народилася. А потім ми знайшли її в стайні. Повісилася вона тут Настя не витримала і заридала вголос. Для сердешної жінки такий безбожний вчинок Станіслава був гірший за його зраду. Нещасна нарешті второпала, що стільки років віддано кохала нелюда.
Петро слухав і ніяк не міг осмислити почуте. У його розумінні коханці скоїли смертний гріх і заслуговували покарання, але не такого ж нелюдського! Він бачив багато горя і насильства на своєму віку, сам не раз убивав, але здригнувся від такої звірячої помсти. «Боже, і це мій друг дитинства!»з гіркотою думав Петро.
Ти знала, що вони полюбовники? запитав він Настю.
Так. Тільки розкажи я йому все, він би мені не повірив! Подумав би, що я це навмисне брешу, щоб дружину перед ним очорнити. Адже він у Маланці душі не чув, гірко зітхнула жінка. Дивно, що він вирішив залишити Любу в себе. Як Маланка повісилася, ми повідомили йому про це, і він наказав дівчинці чекати його повернення. Я ось усе думаю, що він із цією бідолахою зробить. Невже вистачить совісті з неї познущатися, коли її матір занапастив?!
Петро зітхнув. Йому жаль було Любу, але ще більше жаль своїх хрещеників. «Станіслав завжди думав лише про себе і ніколи ні за ким не шкодував. Навіть за Андрусем сльозинки не зронив! Він сам себе довів до такої ганьби. А найстрашніше, якщо він приведе собі нову жінку, яка може виявитися хитрішою за покійну Маланку. Ні, я не можу так ризикувати хрещениками навіть задля їхнього добробуту! Більше ніколи Станіслав їх не побачить! Ярема залишиться зі мною на Січі, а Яриночка Спробую вмовити Воробенків узяти її жити до себе назавжди. Вони добрі люди і не відмовлять мені», вирішив Петро та розпитав у Насті, де можна знайти людину, яка б могла написати за нього листа Станіславу. Дізнавшись, що таку послугу може надати корчмар, Петро поквапився у корчму, де надиктував листа, у якому наполегливо просив Черевковського забути, що у нього є онуки. «Ти, Станіславе, занадто завинив перед онукамичерез твоє самодурство вони осиротіли, через твою хтивість вони обоє ледь не загинули, а через твоє жорстокосердя вони воліють краще жити з чужими людьми, ніж із тобою, рідним дідом. Тому відтепер я сам буду піклуватися про них. А тебе і знати не хочу», повільно диктував корчмареві Петро. Пояснивши все Насті й попросивши її передати листа Станіславу, Дубченко поквапився їхати назад.