Помітивши дівчину, Уляна привітно всміхнулася і запитала:
Ой! А кого це ти до нас привіз?
Її звуть Ярина, тітонько. Вона онука березанського сотника Черевковського і Краще, ходімо в хатутам усе розповімо, запропонував Данило.
Пройшовши крихітні сіни, Ярина опинилася всередині хати, яка складалася з єдиної кімнати з земляною долівкоючистенької і затишної. Зліва від дверей була ретельно вибілена піч, праворучполиці з кухонним посудом, уздовж вікон тяглися широкі лавки і стояв стіл. У кутку за піччю був поміст для спання, а на покуті висіла велика ікона Христа, якою не погребував би й сам митрополиттак майстерно вона була виконана. І як така цінна ікона потрапила до житла степового козака, можна було лише здогадуватися. Вся обстановка хати, за винятком ікони, вражала своєю скромністю й невибагливістю.
То що в тебе сталося, дитино? запитала Уляна, входячи слідом.
Ярина боязко на неї поглянула і, соромлячись, розповіла жінці про свої лихі пригоди. Уляна вислухала, а потім рвучко обняла її, почала гладити по голові, примовляючи: «Господи Боже, і що ж це таке на світі коїться? Невже є такі люди, що гріха не бояться, якщо так із сиріт знущаються! Яриночко, живи у нас, скільки треба!»
Що ви, пані! здивувалася дівчинка. Та як я можу вас так обтяжувати? Хрещений мене неодмінно забере
Та яка я пані? розсміялася Уляна. Кажи мені просто: тітка. І давайте обідати, бо ви з дороги і голодні!
А де дядечко? запитав Данило.
Степан поїхав до діда Лавріна і повернеться надвечір. Де ж ти був увесь цей час, Данилочку? запитала жінка.
Батьків відвідував.
Та що ти! стрепенулася Уляна. Що ж ти одразу не сказав? Як там моя Марянка? Як племінники? А зять мій як?
Усі живі й здорові. У мене добавилося небожів, а двох молодших сестер заміж видали, чомусь без теплоти в голосі розповідав Данило, а потім додав із більшою теплотою:Мати з батьком веліли вам кланятися. Мама сильно за вами сумує. Правда, хворіє вона трохи.
Уляна зітхнула і посмутніламинуло більше двадцяти років, як вона бачилася з сестрою. Данило це розумів, тому, щоб не ятрити тітоньці серце, перевів розмову на інше:
А звідки у вас стільки народу набралося? Я як минулого разу приїздив, тиша навкруги була та безлюддя. А тепер повно людей.
Ох, Данилочку, немає злого, щоб комусь на добре не вийшло! зітхнула Уляна. Козаки як пішли на ляхів війною, то всі оці люди сюди перебралися, тому що в рідних краях зовсім життя не сталохто від пана втік, хто від ляхів, а хто від татар, що з козаками йшли воювати. Ось так усі й оселилися тут. А ми що? Ми й раді цим переселенцям! Хоч на старості років на людей подивимося. Тепер у нас і сусідів додалося, і, слава Богу, дітлахи бігати стали.
Жінка швидко збирала на стіл, і Яринка підійшла, щоб допомогти, але та зупинила її:
Сиди, дитино! Ти з дороги, тож відпочивай. Встигнеш іще з горщиками за свій вік навовтузитися!
Ярина зніяковіло присіла на ослінчик. Спостерігаючи за Данилом і Уляною, дівчина мимоволі засмутиласязанадто різкий контраст був у стосунках цих двох порівняно з її стосунками з дідом. В Уляні було стільки доброти й лагідності, веселощів і турботливості, що хотілося пригорнутися до неї, як до рідної неньки.
Увечері зявився дядько Данила, Степан Воробенко. Він здавався набагато старшим за свою дружину, хоча й мав напрочуд витончені риси обличчя, які зовсім не поєднувалися з його могутньою статурою та солідним черевцем. Він, як і раніше, носив довгий чуб, хоча вже давно перестав брати участь у козацьких походах, а сидів у зимівнику і займався господарством. Вислухавши історію Ярини, чоловік скрушно похитав головою та сухо мовив:
Завтра, Даниле, поїдеш на Січ, розшукаєш Дубченка і привезеш сюди. Поки поживеш у нас, дитино, а далі як Бог дасть.
Розділ 4Степові обивателі
Не по домові варто почитати господаря, а дім по господареві.
Коли Петра в дорозі наздогнав Ярема і розповів про Маланчині витівки, гніву старого не було меж. Він спочатку хотів повернутися й особисто прибити злочинну пару, але вчасно зрозумів, що не має на це права. Тому Петро приборкав свою лють і вирішив залишити Ярему з собою, поки не повернеться Станіслав. «Дасть Бог, він повернеться живим! Але як же не хочеться до його повернення залишати Яринку з цією мерзотницею!»думав Петро.
Але коли Ярема почав наполегливо просити його дозволити залишитися з ним назавжди, Петро твердо відмовив:
Я не бажаю, щоб ти був низовим козаком, і в майбутньому ти мусиш повернутися до діда. Хай там що, але Станіслав забезпечить тобі краще майбутнє, ніж те, яке тебе чекає на Січі.
Хрещений, я не хочу повертатися до діда! Я хочу залишитися з тобою, тому що ти мені батько! А син повинен бути біля батька, наполягав Ярема.
Досить вередувати! урвав його Петро.
Засмучений Ярема слідував за хрещеним. Йому хотілося нового, вільного життя. Адже слухаючи захопливі розповіді Петра про степи, хлопець малював у своїй уяві казковий край, повний див. І він не помилився!
Микитинський шлях привів Петра і Ярему в урочище, серед якого на пагорбі височіла потужна фортеця, оточена широким ровом, зміцнена земляним валом, увінчаним частоколом із деревяних колод, з гарматами на сторожових вежах.
Всередині самої фортеці був широкий майдан із церквою Покрови Пресвятої Богородиці в центрі, будиночок кошового отамана, січова канцелярія і скарбниця. А козацькі куренівеликі, довгі, складені з цільних колод та криті дранкою, розташовувалися уздовж земляного валу.
Біля свого Левушківського куреня, названого так на честь курінного отамана, який його заснував, Петро спішився і повів похресника всередину. У курені народу було мало, але схвильованого Ярему вразила ця публіка. Різкі, немов витесані з каменю обличчя козаків красномовно свідчили про буйні темпераменти своїх власників. Але коли вони побачили Петра, то суворі обличчя розквітли лагідними усмішками.
Петрусю! І де це тебе чорти носили?! і козаки кинулися вітатися з товаришем.
Ярема здивувався: хрещений був уже в літах, і який же він Петрусь? Але чомусь в устах козаків це пестливе імя звучало шанобливо.
Ах, ти старий викрутень! Дай я тебе поцілую! промовив поважного вигляду сивий козак, міцно обняв Дубченка і тричі розцілував.
Спостерігаючи за козаками, Ярема почав розуміти, чому Петро не завів власної сімї: усі ці чоловіки, проживши разом непросте життя, долаючи всі труднощі і ділячи радощі, заміняли йому рідних. Тільки взаємна підтримка могла зблизити різних за походженням людей та перетворити на грізне військо.
А це хто? вказуючи на Ярему, запитав козак, який душевно вітався з Петром. Ти в якому лісі такого рижика зрізав?
Козаки захихотіли, а Дубченко, гордовито взявшись у боки, відповів:
Памятаєте, брати, я про своїх хрещеників-близнюків розповідав, що схожі вони наче дві краплі води? Так ось це і є мій Ярема!
А ти часом не переплутав? запитав цей самий козак. Може, ти замість хрещеника похресницю з собою прихопив?
Піднявся такий регіт, що навіть Петро пирснув зо сміху. Тільки Ярема, зачеплений за живі печінки, зблід і швидко вихопив свою шаблю. І, гнівно блискаючи очима, вигукнув:
Зараз я покажу, яке з мене дівчисько!
Ой-ой! комічно заверещав жартівник. Рятуйте мене всі, а то порубає!
Козаки знову зареготали, а Ярема зовсім розгубився від цієї витівкивін так і стояв із шаблею в руці, не знаючи, що робити в такому безглуздому становищі.
Іди сюди, синку, поманив його старий, нареготавшись. Ти на нас не ображайсями люди веселі. Але скажу тобі, що ти зовсім не боягуз, якщо одразу за шаблю хапаєшся, не бентежачись тим, що я і старший за тебе, і досвідченіший у ратній справі. Краще голову скласти, ніж приниженим ходити! А скільки тобі років?
Чотирнадцять, буркнув Ярема, ховаючи шаблю і підходячи до цього козака та своїм звичаєм гордовито на нього дивлячись.
І вже такий сміливець!? Хлопці, налийте йому чарку!
Е, ти що! Не треба йому чарку! запротестував Петро, задоволений поведінкою свого хрещеника. Він малий ще!
Малий не малий, а чарку заслужив, незворушно відповів той.
Яремі принесли великий ківш місткістю в кілька чарок, по вінця повний горілки. Хлопцеві стало лячновін ніколи до пуття не пив і зараз не уявляв собі, як випити за один раз такий великий ківш. Але Ярема інтуїтивно відчував, що мусить випититаким чином козаки перевіряють, що він за птиця така, і, щоб не зганьбитись, почав пити. Горілка обпекла горло, немов вогнем, від чого на очах виступили сльози, і здалася Яремі страшенною гидотою, але він щосили намагався не видати відрази.
Що ж, хлопче, ти не ликом шитий, так що не гріх тебе в свій курінь узяти, промовив старий козак, коли підліток поставив порожній ківш на стіл. Якурінний отаман Єгорка на прізвисько Литвин, бо родом я з Нéсвіжа, що в Литві, і гадаю, що ти в нашому курені при своєму хрещеному батькові залишитися захочеш.
Яремі стало невимовно соромновін зухвало повівся з самим курінним отаманом, який до того ж був найкращим приятелем його хрещеного. З Литвином Петро і ще один козак дружили змолоду. Але їхній третій приятель уже помер. І ось треба ж було так зганьбитися! Але Петро йому весело підморгнув, а решта козаків доброзичливо на нього дивилися. «Тобто вони що, схвалюють мою зухвалість?»остаточно заплутавшись, подумав Ярема.
А Єгор із незворушним обличчям посадив хлопця біля себе і почав розпитувати про його минуле життя. Ярема відповідав шанобливо і стримано, намагаючись не вдаватися в подробиці особистого життя своєї родини, а курінний, примруживши очі, уважно за ним спостерігав і слухав його відповіді. Старий отаман бачив, що Ярема захмелів і язик у нього заплітається, але задоволено відзначив, що при цьому хлопець намагається не видати свого стану, а щосили тримається і думає, що і як відповідати. «Не брехав Петрохороший хлопець у нього виріс. Добрий козак буде!»думав Єгор, а вголос сказав:
Що ж, поки що йди.
Ярема підвівся, але його хитнуло, і він ледь не впав. «Зараз вони наді мною сміятися будуть! Ох, наберуся сорому!»засмучено подумав він. Але козаки не засміялися, розуміючи, що хлопець надто юний для такої кількості горілки. Петро, добродушно посміюючись, вклав свого похресника на поміст, де той проспав до самої вечері.
Перші дні Ярема тільки те й робив, що вештався Січчю, із цікавістю придивляючись до січового життя.
Микитин Ріг був найзручнішим місцем для переправи, оскільки русло Дніпра тут було звуженим. Розповідали, що колись тут оселився козак Микита Циган, чи Перебігайлокожен по-різному його називаві влаштував переправу на поромах. Козаки зберегли досягнення свого напівлегендарного товариша і розташували тут свою залогу й митницю, обмінювалися полоненими з татарами, стягували з купців мзду за переправу через Дніпро, що служила одним із джерел поповнення скарбниці Війська Запорозького Низового.
Торгівля тут ішла жваво: християнські, турецькі та кримські купці без остраху привозили сюди свої товаризброю, порох, кулі, свинець, дорогу тканину, вина, родзинки, сіль, а натомість скуповували у запорожців хутра, шкіри, худобу, віск, конопляну олію, рибу, рибячий жир і пшеницю, яку привозили сюди з України або Польщі. Дивно, але християни і мусульмани не гребували такими стосункамижиття завжди диктує свої умови, і їсти охота всім, а релігійними переконаннями особливо не наїсишся і сімю не прогодуєш.
На пятий день у курені зявився молодий козак, який, ледь побачивши Ярему, отетеріло закляк.
Твоя сестра говорила, що ви близнюки, але я не очікував, що ви настільки схожі! Наче дві краплі води! оговтавшись від подиву, мовив він замість вітання. Мене звуть Данило Лозицький, і я шукаю твого хрещеного Петра Дубченка.
Навіщо я тобі потрібний? озвався Петро, який мовчки спостерігав за цією сценою.
Але коли Данило розповів Петрові про поневіряння хрещениці, старий схопився за голову і вибухнув лайкою. А потім негайно вирушив у Тихий Яр.
Дорогою Петро напружено розмірковував, куди подіти Ярину. Він подумки перебирав усіх своїх знайомих, які мали власні зимівники і могли б прихистити дівчину, але жоден із них його не влаштовував. І от що робити? «Мабуть, треба домовитися з Воробенком, щоб Ярина поки пожила у нього. А як переговорю зі Станіславом, то й заберу її», вирішив Петро.
Хрещеницю Петро застав у товаристві Уляниобидві зручно розташувалися в затінку за рукоділлям. І вигляд у дівчини був зовсім не засмучений, а цілком квітучий. Вочевидь подружжя добре до неї ставилося.
З хати вийшов Степан, привітався з гостями, а Уляна побігла накривати на стіл. Сидячи за столом, Петро мявся, не знаючи, як почати розмову, коли Степан несподівано запитав його:
Ти забереш Яринку?
Річ у тому, зітхнув Петро, що забирати Ярину мені нікуди. І я змушений просити тебе про послугу. Можна вона поживе у вас доти, поки не повернеться її дід і я з ним не порозуміюся? Тільки коли це буденевідомо, тому я готовий заплатити
Не ображай нас, Петре! Та ніколи такого ще не було, щоб у нашій хаті людям гостинність за гроші надавали! зі щирим обуренням вигукнув Степан. Не обїсть нас твоя хрещениця! Тож нехай живе у нас, скільки треба. Уляні тільки веселіше буде!
Дай же, Боже, тобі, Степане, і твоїй дружині здоровя за вашу доброту! відповів Дубченко, розуміючи, що наполягати на оплаті буде нетактовно. Але відчував ніяковість від такої щирої безкорисливості, бо не любив дармовини. Коли я поговорю з її дідом, то заберу її.
Як же їй там жити після всього? зажурилась Уляна.
Так буде краще для Ярини, сухо мовив Петро.
Воробенки спохмурніли, проте змовчали.
Данило недовго гостював у родичівпо обіді вже зібрався їхати. Петро також почав збиратися. Яринка, прощаючись з хрещеним і братом, ледь стримувала сльозишкода було так швидко розставатися.
Прощавай, Яринко, недбало зронив Данило, проходячи повз неї.
Прощай, відповіла дівчина. Дякую тобі за все, і
Та особливо нема за що! не давши договорити, відмахнувся хлопець і скочив на коня, навіть не озирнувшись ані на родичів, ані на дівчину.
Ярина дивилася йому вслід, мимоволі відчувши безпричинний смуток. А ще було прикро від Данилової байдужостівона вважала, що має право на більшу увагу з його боку. Але змусила себе не згадувати хлопця, тим більше, що у неї почалося нове життя.
Подружжя Воробенків ставилося до Ярини сердечно і щиро. Дівчина занадто настраждалася від байдужості діда, тож нині не могла натішитися цією добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенків, але гнітила глушина зимівникавона не уявляла, як можна прожити тут усе своє життя. Проте нечисленні мешканці так не вважали. Це були прості, часом грубуваті, геть позбавлені будь-якої фальші люди. І в їхніх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободитільки бажання бути самому собі паном змусило їх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекрасні і давали можливість непогано прогодуватися. Займалися степові меншканці бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, які приносили пристойні прибутки. Хліба ніхто не сіявстеп було складно орати, і зерно купували у волості. Та й хліборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всіх.
Степан і його давній друг та сусід, Мисько Корж, разом утримували велику пасіку та розводили худобучастину меду, воску і худоби продавали на Січі, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непогані бариші. Інший їхній сусід займався рибальством і з того жив. І майже всі зимовчаки варили пиво, курили горілку як для власних потреб, так і на продажхто ж їх тут податками обкладе?!
Живучи у Воробенків, Ярина помітила, що Степана й Уляну повязує ніжне і міцне кохання, яке не переросло в звичку після довгих років шлюбу. Вони не сварилися, розуміли одне одного з півслова, вміли поступатися одне одному, а їхня хата завжди була відкрита для сусідів. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанії свого приятеля Миська. А Уляна терпіти не могла пиятик. Щоправда, чоловіки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декілька днів. Тоді Уляна хапала рогач, яким володіла так само спритно, як її чоловік шаблею, і щедро втирала приятелям часнику.