Але як він здогадається? здивувався Демко.Мама йому скаже
Демцю, дитино ти моя наївна! перебив його Павло.Не вважай себе розумнішим і хитрішим за битого життям козарлюгу! Він вже давно зрозумів, чого ти з Полтави зник! А якщо ти повернешся, то швидко зніме з тебе голову! Я таємно відправлю Марічці звісточку, що ти в мене залишишся, щоб вона не хвилювалася. А зараз іди, Демцю, відпочинь, бо завтра тобі зрання треба їхати.І Павло, гукнувши слугу, наказав йому зайнятися гостем.
Увечері Демко, трохи перепочивши та помившись, вечеряв у товаристві обох Яненків, з досадою помічаючи, якими блискучими манерами володіє Іванко. Не те щоб Демко був невігласом чи не вмів поводитися у суспільстві, проте не мав такої гарної освіти, як Іван. Хлопці мали півтора року різниці у віці, і у них знайшлося чимало спільних інтересів. Але виросли вони в різних умовах і отримали різне виховання, що особливо було помітно збоку Іванко мав шляхетський лоск, а Демко був простішим. Однак для молодшого Яненка це не мало значення, і він приязно базікав з гостем, вправно згладжуючи усі незручності. Павло радів зародженню приятельських стосунків між цими двома його не покидала приємна мрія рано чи пізно одружитися з Марією, і ця приязнь рідного сина до його майбутнього пасинка була вельми доречна.
На ранок Демко вже був готовий у дорогу. Але мявся та зволікав хлопцеві дуже хотілося попросити Яненка, щоб його гонець передав звісточку Надійці. Але соромязливість взяла гору, і Демко, зітхаючи, поїхав з Києва.
Демко і тут квапився, тому троє подорожніх подолали шлях від Києва до Переяслава за один день і вже затемна вїхали у місто, та одразу попрямували до замку, де зупинився гетьман. А завдяки записочці від Яненка Демка негайно провели до Виговського.
Іван прийняв Демка без свідків та охорони. Проте недовірливо оглядав стомленого хлопця. Виговський вже й не памятав про своє благодіяння у нього було безліч інших важливих справ, тому, вислухавши Демка, здивовано запитав:
Невже ти, хлопче, спеціально приїхав сюди, щоб розповісти мені про Пушкареву зраду? Невже ти не побоявся ризикнути своїм життям заради мене?
Твоя милосте, у Корсуні я присягнув тобі на вірність. Тому тримаюся присяги, як тримався мій покійний батько, поклавши життя під Берестечком. Мені соромно бути гіршим за тата! відповів Демко.Я не хочу мати собі за володаря якогось царя, який не зробив мені жодного добра, а твоя мосць був дуже ласкавий до моєї родини, і я ніколи цього не забуду. Пушкар зрадник, якщо погодився допомогти цим послам, і мені соромно, що я у нього служив, хоч і недовго. Але я побоююся, що твоя милість мені не повірить, бо я всього лише звичайний хлопець і І замовк, второпавши, що такого говорити не варто.
Виговський допитливо поглянув на Демка той дивився на нього, не ховаючи очей. І не було в цих темно-блакитних очах ані прихованих думок, ані сумяття, лише самі щирість та приязнь, а ще надія на довіру. Так дивляться лише ті люди, які не чекають користі зі своєї відданості, бо для таких важливіша вдячність за отримане добро, а це вже пряма ознака благородства.
Я вірю тобі, синку,промовив Іван, приязно усміхнувшись. А потім гірко зітхнув за день до приїзду Демка шпигуни із Запорожжя донесли про наміри Барабаша, і він відправив до царя посольство на чолі з Почановським зі скаргою на запорожців. І от добре було б приєднати до тієї скарги ще й скаргу на Пушкаря!
«А може, й добре, що не встиг,подумав Іван.Бо це була б їм на руку ковінька. Якщо до Барабашевої зради долучився ще й усіма шанований Пушкар, то це означає, що я дійсно невгодний не тільки розбійній голоті, а й власному народу. Але як цей ви́крутень Пушкар міг зважитися на таке? Невже не розуміє, що він всього лише знаряддя в чужих руках? Важко в таке повірити! А чи не збрехав мені цей щирий хлопчик? Я ж не маю жодних інших доказів, крім його слів. Хоча Його ж прислав Яненко, від якого можна не чекати підступу. Але як це все використати? Не дорікну ж я Олексієві інтриганством, коли мені конче необхідно налагодити з ним відносини!» А вголос Іван мовив, проте вельми холодно:
Я вдячний тобі, хлопче, за твою вірність. Іди з Богом.
Але Демко не помітив цієї холодності, він щиро усміхнувся у відповідь, низенько вклонився та вийшов. Іван з досадою подивився йому вслід чомусь його охопило почуття незручності перед Демком, немов він зробив щось неправильно та несправедливо. Але гетьман швидко відкинув від себе це почуття йому було й так важко, його становище непевне, а влада ненадійна та неміцна, тому не хотілося додавати до своїх численних скорбот ще одну. «Час покаже»,зітхнувши, подумав Іван.
На зворотному шляху Демко вже не поспішав свій борг перед гетьманом він виконав. Та й хлопець відчув фізичну та душевну втому після всіх цих тривожних днів та шаленої подорожі. І думки його звернулися до родини та Наді. «Якщо джура полковника все розповів мамі та сестрі, то Олеся неодмінно розкаже Надійці,думав Демко.Господи, як хочеться повернутися додому! Але шляху туди поки немає. Нічого, дасть Бог, гетьман приборкає Пушкаря, і тоді я повернуся».
Коли Демко приїхав до Яненка і розповів про зустріч із гетьманом, Павло засмутився, зрозумівши, що Виговський не повірив хлопцеві. Але робити було нічого. Та й навіщо! Тому всі думки Павла звернулися до Марічки. У своєму листі він не тільки розповів їй, що залишає Демка у себе, а ще й категорично вимагав від неї згоди на шлюб. Тим паче, що після вчинку сина їй краще поїхати з Полтави. «Тепер у неї немає жодного іншого виходу!» із задоволенням думав Яненко, з нетерпінням чекаючи відповіді.
Але бідний закоханий Павло отримав жорстокий удар долі коли повернувся його джура і розповів, що на місці садиби знайшов лише попелище, а в Полтаві люди розповіли, що усіх Гориченків пограбували та вбили, то все зрозумів і ледь розум не втратив від горя. Але як не було Павлові гірко та важко від цієї втрати, він усвідомлював, що ще важче буде розповісти про це Демкові. «Господи, отака вона, ціна відданості гетьманові!» думав згорьований Павло, коли до нього увійшов Демко.
Пане, що пише мама? Ти ж для цього покликав мене? одразу запитав хлопець і спохмурнів, побачивши засмученого Яненка.Невже погані новини?
Новини в мене не те що погані, а жахливі! мовив Павло. І хлопець з тривогою побачив, як обличчя старого козака спотворилося від страждання.Демцю, синку, річ у тім що Господи! Загинула вся твоя родина! А на місці вашого дому лише згарище залишилося! Мій хлопець обережно попитав людей і дізнався, що ще в кінці жовтня вашу садибу пограбували та спалили. А від Марічки і твоїх брата та сестри й сліду не залишилося!
Демко наче закляк від цих слів. Він здивовано дивився на Яненка, кліпав віями та ніяк не міг звязати почуті факти у своїй свідомості. «Це Пушкар! второпав він.Так, наша садиба стояла посеред лісу, проте жодного разу ніхто не зважився на нас напасти. Господи, це він вбив мою родину!» З болем хлопець згадав, як мати благала його не їхати, як плакала, передчуваючи біду, а він вперто поїхав, навіть не обнявши її. Губи Демка затрусилися, і він відчув, як по щоці скотилася сльоза. Але він швидко стер її.
Господи, так ось вона яка, ціна вдячності та відданості! прошепотів нещасний Демко та вийшов геть з дому. Але зупинився на подвірї, не знаючи, куди тепер іти та що робити. Куди віднести свій біль?!
До нього підійшов Іван. Помовчав. А потім обережно заговорив:
Мені дуже шкода, що так сталося. Хоча що б я не говорив тобі, я все одно не вгамую твій біль, Демку. Я справді розумію, як тобі зараз боляче, адже я теж втратив матір. Демцю, не мовчи. Не треба!
Знаєш, а я навіть не обняв маму на прощання. І сестру, і брата! Мій молодший братик був таке сонечко, завжди бігав за мною, мов хвостик, але ніколи не дошкуляв. Навпаки, було так добре, що він у мене був. А моя сестра Господи, бідна моя Олесенька! промовив Демко, скинув очі до неба та швидко закліпав ними, щоб втримати сльози.
Тато, коли дізнався про все це, ледь не збожеволів. Я ніколи не бачив його таким згорьованим. Він навіть за моєю мамою так не побивався, коли вона померла, хоча вони й прожили душа в душу,відверто розповідав Іван.Я тільки зараз дізнався, що всі ці роки мій батько кохав твою матір.
Демко покосував на Івана, але в обличчі у того не було ані тіні гніву чи образи хлопець вмів володіти своїми емоціями. Або дійсно не відчував гіркоти. Сам Демко усвідомив, що на місці Івана неодмінно зненавидів би ту жінку, яка витіснила б його маму з серця батька.
Що ти тепер збираєшся робити? запитав Іван.
Ще не знаю. Я ще не думав про це,відповів хлопець, з гіркотою усвідомивши, що він залишився зовсім один на світі.
Тато, як і раніше, хоче, щоб ти залишився жити у нас,мяко промовив Іванко.І якщо ти вирішиш піти, він тебе не відпустить. Він вважає, що тепер має дбати про тебе, як про рідного сина. Це також і моє бажання я теж хочу, щоб ти залишився. Бог не подарував мені брата, тому я буду радий, якщо моїм братом станеш ти, Демцю.
Демко подивився на Івана у погляді хлопця було стільки щирості та співчуття, що бідолаха відчув полегшення. Перша хвиля горя минула, і в душі Демка прокинулося бажання помститися. А ще в Полтаві залишилася Надя Тепер вонате єдине найцінніше, що ще є у нього в цьому світі, і він має забрати її звідти. Але для цього йому треба допомога. А хто ще може допомогти йому, окрім Яненка? Тому Демко твердо відповів:
Дякую, Іванку. Я залишуся. І ніколи не забуду ані твоєї доброти, ані доброти твого батька.
Розділ V. Милосердя шинкарки
Надати людям засоби для існування це називається милосердям.
Немає межі милості Божої подорож Олесі та Левка минала без пригод. Ніхто не звертав на них особливої уваги, ніхто не зазіхав на їхні жалюгідні пожитки. Деякі люди охоче пускали цих двох на нічліг, не відчуваючи від них загрози, а дізнавшись, що вони прямують на богомілля, розчулювалися та просили помолитися за них у Києві. Це милосердя було вельми доречним після теплого, сухого жовтня почався такий же сухий листопад, проте холодний і вітряний. Олеся ніяк не могла сприйняти той факт, що тихе, непомітне життя її родини в єдину мить розвалилося, поховавши їх усіх під своїми уламками. І часто вночі, лежачи поруч зі сплячим братом, тихенько плакала. Зате Левко тримався сказані Омельком слова надали йому наснаги.
Нарешті Олеся та Левко дісталися до Мокиївського хутора, де мешкав їхній дядько. Поселення було невеличке, і, запитавши у перехожого, де хата Калачника, брат і сестра з жахом почули, що дядько помер ще торік.
А його удова, діти? запитала Олеся.
Не було в нього нікого, дівчино,відповів селянин.Усе життя бурлакою прожив, що й голови ні до кого було прихилити! Чужі люди його і доглянули, і поховали. А навіщо ти питаєш? Хто він тобі?
Він моєму покійному батькові родичем доводився, і ми йшли, щоб оселитися у нього, тому що тому Олеся схлипнула.Ось що нам тепер робити?!
Ліпше йдіть звідси у Черкаси може, там якось влаштуєтеся, бо тут вас ніхто до себе не пустить навіть на нічліг,порадив селянин і поквапився геть. Бог його знає, що воно за родичі? Після візитів таких ось дальніх родичів буває, що у людей майно пропадає!
Стомлені Олеся та Левко пошкандибали в Черкаси. Хлопчик через силу йшов поруч із сестрою, старанно приховуючи від неї, що йому зле і дуже хочеться лягти просто на дорозі, бо немає сил іти. У їхню останню ночівлю господарі, не довіряючи зовнішній покірливості, пустили їх ночувати у сінник, і він дуже змерз вночі. А потім вони йшли проти вітру, і Левко остаточно промерз. Але Олеся, поглинена новою бідою, не помічала недуги брата. «Пошукаємо собі притулок на ніч у Черкасах, а далі я щось придумаю,думала дівчина.Мабуть, придумаю!»
До міста вони дійшли під вечір. І хоч обоє були стомлені, проте зупинилися, замилувавшись,Черкаси, осяяні багряними променями сонця, мали надзвичайно мальовничий вигляд. Місто розкинулося на пагорбі та його схилах неподалік від дніпровського берега, оточене частоколом, увінчане деревяною фортецею, немов короною. Вулички химерно петляли поміж одноповерхових будинків городян, побудованих в основному з глини та критих очеретом чи соломою. Сонце згасало в безхмарному небі, і на місто повільно спускався осінній вечір. Стало ще холодніше, над дахами здіймалися димки від печей, а у вікнах спалахували вогники люди, мабуть, вечеряли.
Брат і сестра блукали вулицями, не знаючи, до кого попроситися на нічліг, поки не зупинилися біля шинку. Іти в шумний шинок не хотілося, але іншого притулку не було. Щоб підбадьоритися, Олеся пригорнула до себе брата, погладила його по щоці та відчула, що щічка палає, мов вуглинка. Вона обмацала його обличчя, зазирнула в очі погляд Левка був мутний, і він раз у раз заплющував очі та хилив голову, немов хотів спати. І раптом хлопчик захитався та впав на землю, бо сили залишили його. «Господи Боже! вигукнула Олеся, впавши поруч із братом навколішки та з переляку вирішивши, що той помирає. Та заголосила: Левусю! Братику! Мій любий! Ні! Не помирай!»
Чим тобі допомогти дівчино? запитав якийсь перехожий.Хочеш, я віднесу твого хлопчика додому? Він у тебе величенький, і сама ти не донесеш!
У нас немає дому! Нам нікуди іти! Ми йшли до дядька, а він він І, не втримавшись, Олеся заревла вголос, дійшовши до крайньої межі відчаю.
Навколо зібралися перехожі. Проте ніхто нічим допомагати не збирався, дізнавшись, що ці двоє безхатченки. Люди лише з жалісливими обличчями дивились на дівчину в сльозах і непритомного хлопчика. Бог його знає, може, у хлопчини цього якась вельми заразна хвороба! Своє здоровя важливіше, ніж те милосердя, якому колись вчив Христос.
Ану пропустіть! Розступіться! пролунав енергійний жіночий голос. Невеликого зросту жіночка, пухкенька, мов пампушок, вдягнена з усім можливим кокетством, підійшла та мигцем оглянула Левка, а потім почала командувати: Годі ревти, красуне! Підведись! А ти,вона ткнула пальцем в якогось чоловіка,бери хлопчину та неси його до мене! І що ж ви за люди такі?! Мабуть, в Бога щиро віруєте, а підібрати двох дітей гидуєте! Ви ж усі бачите, що в них біда, а лише баньки пялите!
На подив Олесі, чоловік підняв Левка та пішов слідом за цією жіночкою, яка, вперши руки в боки, покрокувала до шинку. Здивована дівчина підвелася й поспішила слідом за несподіваною помічницею.
Мене звуть Февронія, але можеш звати мене Фена,представилася жіночка, не назвавши прізвища.Я шинкарка. Зараз подбаємо про твого братика. А тебе як звуть?
Олександра,чмихаючи та схлипуючи, відповіла дівчина,а брата Лев. Ми ми прийшли сюди з Полтави до до дядька, Івана Калачника. Може може, ти, пані, чула про нього? А він помер, і я я
Сиротами залишилися? одразу зметикувала Фена.
Ні, не зовсім, у нас мати є. Батько наш давно помер, а мати Олеся замялася, не знаючи, як розповідати про себе.
Добре, потім розкажеш,сказала жінка й скомандувала: Занось його до мене в кімнату!
Будівля шинку була великою, витягнутою уздовж вулиці, з просторим заїжджим двором. У кінці будівлі розташовувалася невеличка кімнатка, відділена від великої зали простінком, з виходами і до зали, і на вулицю. Тут і мешкала Фена, і сюди чоловік вніс Левка та вклав на ліжко. Шинкарка відправила свою помічницю за такою собі удовою Миронихою, яка взагалі була повитухою, проте начебто вміла ще й лікувати, а сама пішла в шинок, бо надвечір почали сходитися клієнти. У маленькій кімнатці було тепло та затишно, і від цього тепла змученій Олесі чомусь схотілося спати. Але вона пересилила себе, присіла поруч із братом, який вже прийшов до тями.
Де ми, Олесю? запитав він.
У шинку. Ти впав на вулиці, і нас підібрала шинкарка. Господи, ну чому ти мовчав, що тобі зле?
А що би ти вдіяла? відповів хлопчик, винувато відводячи очі.
У кімнату знову увійшла Фена, принісши Левкові кружку гарячого молока. Дівчина вже закінчувала поїти брата, коли зявилася Мирониха. Жіночка оглянула хлопчика й занервувала, зрозумівши, що нічого не зможе вдіяти,у того був сильний жар. Натомість почала зітхати, пророкуючи, що він неодмінно помре, чим довела Олесю до сліз.
Та пипоть тобі на язик, а матері твоїй хиря! грубо відрізала Фена.Краще кажи, чим його лікувати, щоб недарма тобі платити!
Але горе-лікарка мялася, не бажаючи брати на себе відповідальність. Тоді Фена безцеремонно виштовхала її за двері, замість винагороди відпустивши непристойну лайку, та заходилася поратися коло Левка сама розтерла його водою з оцтом, укутавши ковдрою, від чого він пропотів, а жар спав. Хлопець заснув.