На жаль, я нічого не зможу зробити, щоб допомогти моїй пані. Проте я можу зробити все, щоб щиро зустріти непроханих гостей та гостинно почастувати їх кулями вони дорого мені заплатять за це горе,холодно вимовив Омелько.Ти, Надю, якось вибери момент та розкажи пані Марії, що її діти втекли, щоб вона серця собі не краяла. Вона сильна жінка і все стерпить, якщо буде знати, що діти в безпеці,говорив він, коли позаду почувся схлип.
Надя та Омелько озирнулися і побачили Левка хлопчик із самого початку мовчки слухав усе, про що говорили дорослі, невимовно злякався та розплакався. Омелько гірко усміхнувся та пошкутильгав до нього.
Ну, що таке, Левцю, сонечко моє? лагідно запитав він, нахиляючись до хлопчика.Як не соромно плакати? Ти ж козак, а плачеш, наче дівча!
Я нікуди не піду без мами! Я не хочу її кидати! Я хочу до мами! викрикнула дитина.
Леве, уважно вислухай мене,суворо промовив Омелько.Горе вже трапилося, і тут ти нічого не виправиш. Але ти можеш зробити все, щоб врятувати сестру, тому що ти син козака і майбутній козак, а отже, захисник, лицар. А лицарі ніколи не плачуть! Вони борються і стоять за правду до кінця. Борються і захищають слабших, чуєш? Памятай про це до кінця своїх днів! І віднині не Олеся має дбати про тебе, а ти про неї. Ти повинен її захищати, щоб не осоромити память свого батька. Тому негайно витри сльози ти не маєш права плакати!
Левко слухав, схлипував, але ці прості слова подіяли на нього, заспокоїли. І як не було Левкові страшно та гірко, але він опанував себе та витер слізки, а потім, не витримавши, кинувся Омелькові на шию. Той усміхнувся та підхопив хлопчика на руки.
Бережи тебе Боже, синку! прошепотів чоловік, притискаючи його до себе.
З хати вийшла Олеся, все ще налякана, розгублена та заплакана, з мішечком у руці. Левко вирвався з рук Омелька, підбіг до сестри та вхопив її за руку, міцно стиснувши.
Нікому не розповідайте, звідки ви, не називайте своїх справжніх імен та куди йдете. Ліпше кажіть, що сироти та йдете на богомілля до Києва. Зараз оминете Полтаву та підете на Рибці, а під ними буде заїжджий двір там заночуєте. Потім підете на Решетилівку, з неї на Велику Багачку, потім через Хорол та Оржицю на Кропивну, а звідти вже дійдете до порома через Дніпро, що якраз навпроти Черкас. А там уже запитаєте, де Мокиївський хутір. Тільки запамятайте: Мокиївський хутір та Іван Калачник! повторив Омелько.Ну, з Богом, дітки, з Богом!
Олеся та Левко у супроводі Наді попрямували до воріт. Але, дійшовши до хвіртки, Олеся зупинилась та озирнулась, окинула поглядом подвіря, біленьку хату під очеретяним дахом, інші будівлі, криничку та постать Омелька, який гордовито стояв на фоні всього цього Дівчина не витримала, випустила ручку брата та підбігла до чоловіка, повиснувши у нього на шиї й гірко плачучи.
Ну, не треба, Олесенько, не треба так гірко! розчулено промовив Омелько.Ми ж не навік прощаємося! Ще неодмінно побачимося! Ідіть вже швидше!
Хай береже тебе Господь! Прощавай, Омельку! схлипуючи, вигукнула дівчина та швидко пішла геть.
І на все життя в памяті Олександри викарбувалася ця картина: рідна хата та постать літнього козака, який не пошкодував задля неї свого життя.
Вийшовши за ворота, дівчата та хлопчик швидко пішли лісом, дійшли до розвилки, де одна стежка повертала в Полтаву, а інша вела до проїжджого шляху. Тут всі троє зупинилися.
Дякую тобі, Надійко,промовила Олеся. Губи її затремтіли, а на очі знову навернулися сльози, але вона їх швидко витерла.
А Надя не витримала й кинулась Олесі на шию, шепочучи:
Дасть Бог, ще побачимося! Бережи вас Пречиста Діва! але потім опанувала себе та швидко побігла стежкою, намагаючись не оглядатися. Олеся зітхнула та квапливо пішла в протилежну сторону, міцно стискаючи ручку брата. «Господи, дай нам з Левком сил! Захисти нас в дорозі, захисти моїх маму та брата, а ще вбережи Омелька»,молила дівчина, розуміючи, що єдиний, хто зараз лишився поруч з нею та братом, це Господь Бог.
Зоставшись сам, Омелько зайнявся ділом. Насамперед осідлав коня. Це був не породистий красень, однак витривала та розумна тварина, здатна і під сідлом ходити, і воза тягти. Зібрав свої речі, скромні заощадження, деякий харч, заразом вилаявши Олесю, бо помітив, що вона не захопила їжі в дорогу.
Але тут до Омелька завітав гість Пушкарів джура, який повідомив, що начебто їде у своїх справах, а Марія просила його по дорозі заїхати до неї додому та передати, що вона заночує в Полтаві, бо її кума щось розхворілася, і щоб діти не хвилювалися через її відсутність. «Пушкар все ретельно спланував,гірко усміхнувся Омелько.Дійсно, так не виникне жодного занепокоєння через відсутність моєї пані». Але приязно подякував джурі, пообіцявши все передати Олесі, а потім, щоб не викликати підозр, ще й запропонував йому хильнути чарочку. Джура не відмовився, щоб теж не видати себе, після чого поїхав.
Потім Омелько відвів свого коня якнайдалі від садиби, аж до берега Ворскли, де, стриноживши, пустив це на той випадок, коли вдасться вижити. «Треба спробувати вижити,подумав чоловік.Адже треба буде і про Демка подбати, як мене перед смертю покійний пан просив». Повернувшись у садибу, Омелько зарядив усю зброю, яка в нього була,рушницю та два пістолі. «Ех, знати б ще, скільки їх припхається! Та ще б знати, що Олеся з Левусем таки втекли та ніде не попалися, то й душа була б у спокої!» думав він, а потім замкнув ворота ізсередини, вибрався по драбинці за частокіл і з трудом видерся на дуб біля обійстя скалічена нога давалася взнаки. Звідси відкривався чудовий огляд і на садибу, і на стежку, що вела до воріт, а саме дерево ще не встигло скинути все листя та мало густу крону на ньому не одразу помітиш людину, а тим паче в сутінках. Тут Омелько зачаївся, очікуючи лихих гостей.
Короткий осінній день швидко минав, на небі вже згорів багряний захід, і на землю тихо спустився нічний морок, огорнувши ліс та Монастирську гору. Досі ніхто не зявився, проте Омелько терпляче чекав, досадуючи, що не можна викурити люльку. Вже настала глупа ніч, коли у дзвенячій тиші лісу пролунав неголосний кінський тупіт. В скупому світлі зірок Омелько розрізнив чотирьох вершників. «І чому не вигадають таку зброю, яка стріляє безперервно? Яку не треба щоразу заряджати. Зараз перестріляв би їх усіх!» досадливо подумав чоловік, тримаючи напоготові рушницю та пістолі, проте вичікував, спостерігаючи за супротивниками.
Вершниками були Кирик та три найвідданіші Пушкареві джури. Кирик уважно оглянув садибу, а потім наказав:
Ось що, хлопці, дійте так, як я вам раніше пояснював. Тільки дійте швидко! Якщо хтось вискочить з полумя, то безжально вбивайте.
Щось занадто тихо! Навіть вогників не видно! Краще пересвідчитися, що вони вдома,промовив один із чоловіків.
Ти хочеш скуштувати Омелькових куль? запитав Кирик.Вони вдома і сплять. Їм нема куди йти посеред ночі! Та й повірили вони моєму хлопцеві. Починайте!
Чоловіки обїхали навколо палісаду Омелько здогадався про це, почувши гавкіт собак, який переміщувався за лихими гостями. Джури, видершись на паркан, вправно підстрелили з татарських луків двох собак, стріляючи на звук. «Ах ви ж, бісові діти! з невимовною гіркотою прошепотів він, почувши, як клацнули тятиви та свиснули стріли і як двоє песиків вискнули від болю й затихли.Щоб ви всі на осиках повісилися, наче той Юда, а ваші діти на кутні засміялися!» Підпаливши наконечники стріл, джури знову натягли луки. Стріли, неголосно просвистівши у нічній тиші, приземлилися на очеретяний дах. І густий морок, що охоплював садибу, спалахнув невеличкими вогниками, які розгоралися, ставали більшими, повзли по даху, із жадібністю пожираючи сухий очерет на своєму шляху. «А щоб ваші діти це на собі побачили! Кров би вас нагла залляла, сучі ви діти!» шепотів Омелько, зрозумівши, що задумав Кирик.
Пожежа потроху розгорялася, і полумя охопило увесь дах. Серце Омелька стислося від жалю згадалося, з якою радістю покійний господар будував цю хату на своєму власному, чесно заслуженому шматочку землі, як оселився тут з молодою дружиною, пишно відсвяткувавши новосілля, як по цьому обійстю бігали та пустували маленькі Демко, Олеся та Левко. Проте Омелько сидів тихо на своєму дубі він зрозумів, що мерзотникам варто надати можливість безперешкодно виконати свій план. Все одно вони не здогадуються, що підпалили порожню хату! Ліпше нехай вважають їх усіх мертвими, ніж пустяться в погоню за Олесею та Левком.
А хата вже горіла яскравим полумям. Вогонь ревів, бушував, осяюючи все навколо, і Омелько навіть захвилювався, що його помітять. Але Кирик не дивився вгору він, мов зачарований, не зводив очей з полумя та густого диму, що піднімався над пожарищем.
Чому ніхто не вибігає? запитав один із джур.Невже вони не відчули вогню?
Могли вчадіти, бо міцно сплять уже скоро світати почне, і зараз сон найміцніший,додав інший.Дивись, скільки диму! А пожежа почалася з даху, тому хата наповнилася димом і
І тут дах з моторошним тріском обвалився, здійнявши мільйони іскор, а полумя голосно загуділо, розгоряючись все лютіше та лютіше, несамовито пожираючи стіни.
Тепер вже точно ніхто не вийде вони всі мертві,холодно промовив Кирик та набожно перехрестився, додавши: Бог мені свідок, що вони самі винні у своїй смерті. Тільки дивіться, хлопці, тримайте язики за зубами. А ще перелізьте через паркан, відімкніть ворота та заберіть усю худобу, щоб було зрозуміло, що їх пограбували та вбили, а дім спалили.
Джури виконали його наказ. Полумя все ще яскраво палало, коли четверо мерзотників поїхали геть від садиби, твердо впевнені, що відмінно виконали свою справу.
Омелько просидів на дереві, поки не почало світати, з невимовною гіркотою спостерігаючи, як горить його минуле життя, в якому він почував себе щасливим, в якому були близькі йому люди. І ось тепер все це перетворилося на попіл. «Господи, якщо ти справедливий, то віддай Пушкареві по справах його!» прошепотів він і почав спускатися, що з його хворою ногою було так само нелегко, як і підніматися вгору. Злізши, Омелько покульгав до Ворскли, зловив свого коня та поїхав шукати Демка він побоювався, що хлопець таки зважиться повернутися в Полтаву через родину та кохану.
А наступного ранку Полтава гуділа та хвилювалася люди довідалися, що вночі хтось напав на садибу вдови Гориченкової, пограбував та спалив. Навіть трупів не залишилося! Обивателі зітхали, хрестилися, шкодуючи нещасну родину. Проте що тут вдієш? Таке воно життя, і його не переробиш!
Зате найщиріше за всіх шкодував Пушкар. Коли син набрехав йому, що взяти живцем Левка та Олесю не вдалося занадто люто захищав їх Омелько, і він просто змушений був всіх вбити,старий ужахнувся.
Ти хоч розумієш, що накоїв? Чи ти Бога забув, що згубив невинні душі! Ну, хай той Омелько клятий запроданець, і його зовсім не шкода, але ж ці двоє ще зовсім діти! Ти ж сам батько, Кириле, то як же ти міг вбити невинних дітей? Господи! Що ти накоїв! неголосно говорив Мартин, остерігаючись кричати.
Я не міг вчинити інакше, тату! І не журися за ними! Тепер ще варто вбити їхню матінку
Ну вже ні! Досить! закричав Пушкар, не турбуючись, що його хтось почує.Я не опущуся ще й до цього гріха, щоб убити безсилу жінку! Я козак, а не кат! А тепер через тебе на моїх руках дитяча кров!
Вона ж тебе прокляне, як дізнається, що ти її дітей згубив,осміхнувся Кирик.Ліпше прибери всіх свідків.
Ні!
Ну, як знаєш, тату. Але що ти тоді будеш з нею робити? Невже випустиш?
Поки нехай сидить у мене в льосі,промовив Пушкар.
Кирик лише знизав плечима, мовляв, я тебе попередив.
Пушкар замкнув Марічку в льосі, намагаючись хоч перший час приховувати свій злочин. А далі буде видно, що і як з нею робити. Йому дійсно було шкода її дітей він в жодному разі не хотів карати невинних. У Мартиновому розумінні винним у зраді був лише Демко.
Сама Марічка, сидячи у льосі, змучилася від невідомості. Вона не сумнівалася, що Пушкар схопив Левка та Олесю, а невдовзі й Демко потрапить до його лап. І тоді їх всіх убють! «Господи, молю тебе, врятуй моїх дітей! Не знаю як, але врятуй!» просила нещасна мати. І то гірко плакала й палко молилася, випрошуючи у Бога милості, то несамовито кляла всіх і Пушкаря, і гетьмана, і царя, і запорожців.
Так минула седмиця, за яку Наді не вдалося не те що поговорити з Марічкою, але навіть близько до льоху підійти джури стерегли його день і ніч. Але дівчина не втрачала надії, що рано чи пізно вона зможе поговорити з Марією. «Бідна пані,думала дівчина.Вона божеволіє від тривоги за своїх дітей!» Однак найбільше Надійку мучила невідомість про долю коханого, та так сильно, що бідолаха почала марніти. «Господи, чи живий Демко? Чи, може, вже вбитий? Чи повернеться до мене? Боже, вбережи його! Краще візьми моє життя, а його збережи!» молила сердешна Надя.
А Демко й не підозрював, яке лихо спіткало його родину і як мучиться кохана. Він прагнув якнайшвидше попередити гетьмана. І поспішав, як міг,кінь у нього був один, і перемінити його було ніде, тому він часто зупинявся на відпочинок, щоб не загнати тварину.
Приїхавши до Чигирина, Демко зазнав розчарування, оскільки гетьман після Корсуня поїхав до Києва на похорон у нього померла рідна сестра. Тоді Демко поїхав туди, прямісінько до Яненка, розуміючи, що його не допустять до гетьмана, а Павло може допомогти.
Діставшись до Києва та розпитавши перехожих, хлопець дізнався, що полковник мешкає у Верхньому місті. Після пожежі 1651 року Верхнє місто було наново відбудоване. А у 1654 році ще й зміцнене фортецею московської залоги, яку побудували поруч з Михайлівським златоверхим монастирем та Софійським собором. Нові фортечні стіни та башти хоч і були деревяними, проте їх зміцнили валами та захисним ровом, посилили артилерією, надісланою царем, а навколо них розкинувся посад, де оселилися москальські стрільці з родинами. Стомлений Демко не міг не звернути уваги на цікавинку із зовнішнього боку рову вервечкою тягнулися великі колоди, утикані загостреними жердинами та кілками. Якщо б комусь із нападників спало на думку вхопитися за верхні кілки та перелізти через ці колоди, то він би зустрів болісну смерть колоди оберталися навколо своїх осей на кшталт водяного колеса, і гострі кілки з легкістю шматували людське тіло. Такого він у рідній Полтаві не бачив.
Своє подвіря Яненко влаштував з розмахом широке, просторе. Але його деревяний будиночок був невеликим, зате чепурним завдяки різьбленим лиштвам, козиркам даху та ґанку. Він давно осів у Києві. З 1650 року був київським сотником, а останні три роки беззмінно тримав пірнач полковника. На щастя, Павло був удома, а коли побачив забризканого брудом Демка, то злякався:
Боже мій! Синку, звідки це ти? Яке ще лихо з вами трапилося? Та не стій на обійсті! Ходімо в дім!
Зсередини будиночок Яненка був такий самий ошатний та охайний, як і зовні, проте Демко не звернув уваги на його оздоблення, а став розповідати Павлові про зраду Пушкаря, коли до кімнати увійшов молодий хлопець, чия зовнішність одразу підказала, що це Яненків син.
А, Іванку, синку, познайомся з Демяном Гориченком. Це син мого давнього знайомого,відрекомендував Демка Павло.Ми з Іванком майже сироти: наша жінка та мати померла, царство їй небесне, а нашу милу Фрузю, мою донечку, заміж віддали. Ех! Ось тепер і сумуємо вдвох, наче сироти безталанні.
Іван уважно роздивився Демка, ввічливо та приязно привітався, зронив кілька належних до першого знайомства фраз і, розуміючи, що він тут зайвий, бо гість прибув з якоюсь важливою звісткою, вийшов. Вочевидь, Яненко гарно впорався з вихованням нащадка.
Ех, шкода, що гетьман вже поїхав з Києва у Переяслав до воєводи Ромодановського! досадливо промовив Павло, коли повністю вислухав розповідь Демка.Воєвода його давно вже чекає йому, бачте, треба важливі справи обговорити! Міг би й сам до гетьмана приїхати невелика птиця! А гетьман все ніяк не міг до нього доїхати! Сестра в нього померла, царство їй небесне! Господи, це ж треба таке?! От вже ж старий дурень цей Пушкар! Купився на солодкі обіцянки!
Пане, але як мені попередити гетьмана? Я гадав, що ти зможеш допомогти.
Сьогодні заночуєш у мене, а завтра я дам тобі свіжого коня та двох своїх хлопців. Поїдеш у Переяслав і все розкажеш гетьманові сам. А Марічка знає, де ти й чого поїхав?
Так, я просив маму, щоб вона якось виправдала перед Пушкарем мою відсутність.
Це погано, що вона знає! хмурячись, мовив Яненко.І взагалі погано, що ти так бездумно вплутався у цю справу! Тобі не можна повертатися у Полтаву Пушкар тебе вбє.