А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.
Пані не веліла втручатися,незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.
Демко усміхнувся він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.
Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.
Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло,запропонувала дівчина, шкодуючи брата він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.
Угу. І буду біленький, як панночка,буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.
Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полумяніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.
Що тебе мучить, мамо? обережно запитала Олеся.
Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.
А може, й справді треба поскаржитися на нього полковникові? ще більш обережно запропонувала Олеся.Можливо, буде краще, якщо Демко почне служити, адже він так мріє бути схожим на покійного тата.
Тебе Демко підіслав? запитала Марічка, відсторонилася від дочки та гірко зітхнула.А чи усвідомлюєш ти, донечко, як страшно втратити дитину? Ви не розумієте цього. Ви навіть не уявляєте, як я боюся за ваші життя! Твоє, Демкове, Левкове Ви мене зрозумієте тільки тоді, коли у вас будуть власні діти. Я ладна своє життя віддати, лише б ви троє були щасливі. Тому не хочу, щоб Демко наслідував батька. Добре, що Левусь ще замалий і всі його мрії обмежуються лише ласощами!
А чим же тоді Демкові займатися? Він же не може все життя робити те, чого хочеш ти? сміливо запитала Олеся, ризикуючи отримати сувору догану, але мати лише усміхнулася.
Донечко, сонечко ти моє, Демко змужніє і замінить мене в управлінні млином, а потім одружиться, і все у нього буде добре,впевнено відповіла Марія, усміхнувшись цій щасливій перспективі.І тебе теж видам заміж! І в мене будуть онуки! Господи, тільки б Соломка нам не нашкодив!
Не нашкодить! Бог нас не залишить,відповіла Олеся і знову пригорнулася до матері.
Марія обняла доньку та підняла очі до неба. Згадалося, як далеким весняним вечором з покійним чоловіком сиділи на цій самій призьбі та мріяли, як разом постаріють і бавитимуть онуків. Вони були тоді такі щасливі, сповнені надій і планів на майбутнє. А потім Василь пішов у похід. Повернувся лише Омелько і повідомив, що господар загинув. На очі навернулися сльози, і Марічка швидко закліпала віями, стримуючи їх, бо давно заборонила собі плакати.
Знаєш, донечко, найгірше, що може трапитися в житті,це смерть. Усе інше можна пережити, перетерпіти, можна пробачити всі кривди та відродити кохання чи довіру, але ніколи не здолаєш смерть,задумливо промовила жінка.Дай Боже, щоб ти ніколи не втратила близьку людину, Олесенько. Дай Боже, щоб тебе ця чаша оминула.
Але Марія побоювалася недаремно ця чвара стала останньою краплею в чаші Соломкиного терпіння, і він вирішив ґрунтовно підійти до справи. Климко вже переконався, що жодними погрозами не примусить Марію продати млин, тож треба діяти по-іншому. Тому почав розпитувати людей, яким чином млин опинився у володінні Гориченкової удови. Йому розповіли, що вона, мабуть, отримала його у спадок від чоловіка, а може, діти успадкували до пуття ніхто нічого не знав, окрім того, що у Марічки завжди все чесно, і робітники в неї порядні, працьовиті, і сама вона не хапунка і не прóйда.
Тоді Соломка зайшов з іншого боку зацікавився питанням, як узагалі покійний Гориченко здобув цей млин. Чи немає тут якої лазівки? Так він і вивідав, що покійний Василь начебто отримав дозвіл від полковника Мартина Пушкаря. Та ще й вигідно отримав жодних податків з млина не платив. А це вже було щось! Тому Соломка, використавши прихильність свого шуряка, який мав доступ до ґродської книги, попорпався у ній та дізнався відомості, що в корені міняли справу. І це відкриття викликало у Климка таке тріумфування, що він напився, як квач. А коли протверезів, подав на Марічку в суд, вимагаючи відібрати в неї млин та віддати йому.
Цю справу Клим вважав виграшною у Марії не було жодних законних підстав на володіння, а в суду жодних підстав йому відмовити. Тому в чудовий липневий день Соломка бадьоро дріботів до міської ратуші, де зазвичай суд Полтавського полку чинив розправу і де нарешті мала здійснитися його мрія.
Приміщення ратуші було зручне та затишне, і в ньому могли поміститися не тільки учасники процесу, а й ті роззяви, які знічевя та цікавості приходили послухати, хто з ким і за що судиться. Проте в цей день зала була напівпорожньою, бо для обивателів справа видавалася нецікавою якби ж то було або перелюбство, або крадіжка чи що інше жахливе та скандальне, то тоді не гріх і послухати. Прийшли лише полковник Мартин Пушкар, полковий суддя, другий полковий осавула та писар. Ну і, звичайно ж, Соломка як жалоблива, тобто покривджена, сторона.
Взагалі Клим розраховував, що Марічка злякається й не стане чинити серйозний спротив або взагалі погодиться не доводити справу до суду. Адже, на думку суспільства, будь-яка тяжба лягала плямою на честь як позивача, так і відповідача, бо в порядних людей не виникає жодних проблем із законом. Сам Соломка чхав на людську думку зате він отримає омріяний млинок! Але Климко помилився щодо сили духу Марічки вона у супроводі старшого сина зявилася в суді без жодної тіні сорому, готова боротися за своє майно до останнього.
Коли Марія увійшла до зали, полковник Пушкар підвівся та ввічливо вклонився їй, чим змусив вчинити так само й інших чоловіків. Узагалі Пушкар досадував: з одного боку, він не був проти, щоб удова чесно заробляла собі на життя, але з другогорозумів, що має вчинити згідно з законом. Адже він полковник, представник влади. Але Мартин не гребував і звичайною людською повагою ну не винна ж Марія, що мусить судитися, то за що її зневажати?!
Добрий день, пане полковнику,ввічливо, проте гордовито привіталася Марія, а потім сухо додала, звертаючись до інших: І вам, добродії.
Насправді Марічка ледь стримувалася, щоб не вчепитися Соломці в пику, розуміючи, що він, використавши свої родинні звязки, попорпався у ґродській книзі. А там було чітко вказано, що її чоловік мав володіти млином до ласки військової, тобто доти, доки служить у Війську Запорозькому, і від податків звільнявся, бо збудував млин власним коштом. Одначе після загибелі Василя доля млина нікого не цікавила, і Марія спокійнісінько володіла ним, чесно сплачуючи всі покладені податки та розраховуючи при зручній нагоді отримати млин в оренду чи у власність.
Що ж, почнімо,гірко зітхнувши, мовив Пушкар.
Писар почав зачитувати скаргу. Марічка слухала і раз у раз кривилася, ледь стримуючись від заперечень. «ніхто з Гориченків у війську не служить, а в оренду вдові Гориченковій млин на річці Рогізній ніхто не надавав. Отже, Марія, удова Васильова Гориченкова, володіє вказаним млином проти законів та звичаїв, тож прошу задля справедливості відібрати в неї млин та стягнути з неї орендарські мірки за всі шість років. Також прошу стягнути з неї вину панську та врядову. І смиренно прошу, памятаючи мою вірну та сумлінну службу, надати вказаний млин в оренду до животно мені, покірному слузі Війська Запорозького, Климові Соломці»,так закінчувалася скарга.
Брехня! вигукнула Марічка, ледь писар замовк.Я сумлінно сплачувала всі мірки. І податок на військо я теж сплачую. І сплачувала усі шість років! Так, млин був наданий моєму чоловікові до ласки військової, але Соломка забув, що Василь побудував його власним коштом і з його прибутків жив та годував сімю, не вимагаючи ніякої іншої платні? Мій чоловік вклав у цей млин гроші, тож я маю право користуватися ним як його удова, оскільки я втратила годувальника!
Твій чоловік користувався млином на певних умовах,вїдливо заперечив Климко.А коли він помер, царство йому небесне, то ти мала повернути млин до скарбу військового, бо особисто тобі його не давали! Є чимало інших достойних людей, які теж служать Війську!
Але мій Василь поклав життя за Військо! вигукнула жінка.А я з дітьми залишилася без жодних засобів до існування! І я маю право користуватися цим млином як удова козака! Після смерті Василя ніхто ніколи не заперечував, щоб я користувалася цим млином. Екзактор отримував від мене платню за оренду та податки і теж нічого не говорив. А ось ти,звернулася вона до Соломки,вже давно вимагаєш від мене продати тобі млин. І тебе досі не зупиняло, що я володію ним незаконно! Але коли я навідріз відмовилася, то ти на мене скаржитися побіг! Чи ти будеш це заперечувати? гнівно запитала Марія Климка, але той не відповів, зробивши пісне обличчя. Тоді вона почала скаржитися Пушкареві: Пане полковнику, він давно мені життя отруює та погрожує в мене млин відібрати. А тепер він з допомогою твого ж писаря скаргу на мене склав! Він же суд затіяв, щоб млин в мене відібрати! Пане, мій чоловік не пошкодував свого життя, тож невже тепер ніхто не пожаліє його удову та трьох сиріт, прирікши нас на жебракування? Цей млин єдине, з чого ми всі живемо. Тож прошу тебе, пане, зглянься! благала Марічка і дивилася на Мартина так жалібно, що в того защеміло серце.
Пушкар стомлено потер лоба та скроні.
Чим ти можеш довести, що сумлінно сплачувала податки? запитав він.
У мене є розписки,сухо відповіла Марічка, подаючи купку папірців.
Мартин почав переглядати ці розписки, але навіть не вчитувався він знав, що жінка не стала б брехати.
А чим ти можеш довести, що Соломка давно вимагав від тебе продати йому млин? запитав Пушкар.
Я можу це підтвердити,подав голос Демко.У кінці травня він приходив і вимагав продати йому млин, а потім почав погрожувати та принижувати маму, і я мусив вигнати його з двору.
Один свідок не свідок! Треба двох! одразу ж озвався Климко.І, крім того, хлопець сам зацікавлений у цій справі він же син вдови Гориченкової!
Є в тебе ще свідки, пані? запитав полковник.
Є. Мій підсусідок Омелько, який служив ще моєму покійному чоловікові почала говорити жінка.
Ні, він не годиться у свідки,одразу ж заперечив Соломка.Його самого в чорних книгах записано за бійку. А свідок має бути людиною з незаплямованою репутацією!
Пушкар метнув гнівний погляд на Клима. Але той не злякався, лише мило усміхнувся Мартинові, склавши губки бантиком, мовляв, а що я можу зробити, якщо воно все так і є?!
Нехай принесуть ґродську книгу,наказав Мартин.
А хіба пан полковник не памятає змісту свого ж універсалу? вельми необережно запитав Климко.
Густі та сиві брови Пушкаря гнівно зсунулися, і він гримнув:
Не мудруй мені тут і не вказуй, що я маю памятати, а що ні! Я сам знаю, що мені треба робити!
Коли принесли книгу, Пушкар перечитав запис про злощасний млинок, а потім відклав її й знову почав терти очі та скроні. «Я мушу вчинити за законом! думав він.Господи! І чому вона раніше не випросила його собі в оренду?» Зітхнувши, він промовив:
Опівдні я проголошу присуд. Ідіть!
Марічка нахмурилася, круто розвернулася та швидко вийшла із зали. Демко поспішив за нею. Соломка догідливо розкланявся перед суддями та шмигнув у двері.
Марія вилетіла з будівлі та зупинилася на ґанку. Було спекотно, і все живе втекло з широкого плацу перед ратушею. Лише Олеся та Левко, чекаючи на матір, сиділи в затінку від будівлі в товаристві Надії, вихованки полковника Пушкаря. «І що вона тут робить? Втім, яке мені до неї діло?! подумала Марічка, байдуже ковзнувши поглядом по дівчині.Господи, хоча б він не відібрав у мене млин! Боже, зглянься якщо не на мене грішну, то на моїх дітей! Матінко Богородице, заступись!» Жінка так нервувала, що не помітила, як засяяли очі Надійки, коли зявився Демко. А той, побачивши її, аж загорівся.
Мамо, а що ти зараз збираєшся робити? вкрадливо запитав Демко.
Куму відвідаю.
А можна ми з Олесею та Левком прогуляємося містом? ще більш вкрадливо запитав хлопець.
Йдіть! роздратовано відрізала Марічка та швидко пішла геть, не звернувши уваги на молодших дітей, які підійшли до ґанку.
Невже Соломка таки відібрав млин? запитала Олеся у брата.
Ні, але й присуд полковник ще не виніс. Тому мама переживає! зітхнув Демко. А потім покосував на Надійку, яка залишилася в затінку.
Олеся весело усміхнулася і прошепотіла йому у вухо:
Вона сказала чекати на неї в гайку біля Полтавки.
Дякую, сестричко! вигукнув Демко, розцілував сестру й ледь не підтюпцем побіг геть від ратуші.
Надія трохи почекала, знемагаючи від нетерпіння, а потім підхопилася і, подарувавши Олесі вдячну усмішку, швидко пішла з обійстя.
Куди це вона так швидко пішла? І Демко теж так швидко побіг, що й на мене уваги не звернув? ображено запитав Левко.
У справах, Левцю, у справах,ухильно промовила Олеся і, щоб відволікти його, запропонувала: Ліпше ходімо я куплю тобі бублик.
Левко одразу ж пожвавився та потяг сестру з площі. Олеся давно слугувала повіреною ще зовсім дитячого кохання брата й Наді. Проте власного кохання не мала. Вона помічала, що хлопці звертають на неї увагу, але це їй не лестило жоден з них так і не зміг обпалити її серця. І до того ж Олеся була занадто соромязливою, тому вкрай рідко брала участь в розвагах молоді. Соромилася навіть приятелів старшого брата, яких знала з дитинства і які, подорослішавши, дивилися на неї з захопленням та не гребували фліртувати.
Немає нікого стрімкішого за закохану дівчину, яка біжить на побачення,Надійка, мов на крилах, пролетіла містом, кваплячись до заповітного гайка. Тут в густих кущах вже нетерпляче тупцював Демко.
Навіщо ж ти так бігла, люба? прошепотів він, обнімаючи її.
У мене мало часу,випалила Надя, а потім перевела дух та додала: Мені опівдні треба бути вдома. Тітка лютує, коли я довго гуляю! Минулого разу, коли ми бачилися, я говорила, що піду до хрещеної. І вона потім питала хрещену, чого я в неї так довго була, і якби хрещена не збрехала, то кепсько б мені прийшлося. Добре, що вона мене підтримує!
Демко спохмурнів. Надія осиротіла півтора року тому. Жодних близьких родичів у неї не було, і за заповітом покійного батька дівчиною опікувався Пушкар оселив її у себе та дбайливо зберігав її майно. Однак саме це майно спокушало дружину полковника видати дівчину за свого троюрідного племінника Юрка Волощенка. І пані Пушкариха з нетерпінням чекала Надійчиного вісімнадцятиріччя, бо за бажанням покійного батька вона мала піти заміж не раніше цього віку. Пушкар не квапився влаштувати цей шлюб, бо щиро зичив вихованці добра. Але закохані ретельно приховували свої стосунки, побоюючись гніву Пушкарихи.
Господи! Швидше б тобі виповнилося вісімнадцять, і тоді я попрошу маму до тебе сватів заслати! вигукнув Демко.
А якщо полковник не погодиться? сумно запитала Надя.
Чому не погодиться? Хіба моя родина гірша за родину Волощенка? А що сам Пушкар говорить?
Він не слухає тітку, і на всі її докори каже: «Мій борг добре подбати про сироту, а не позбавитися від неї»,відповіла Надя, замовчуючи, що самому Волощенку вона неабияк подобається.Але я побоююся, що вона так йому допече, що він погодиться.
Люба, тоді ми потайки обвінчаємося, і ніхто нічого не зможе вдіяти! весело мовив Демко, щоб заспокоїти кохану.Я душу віддам, тільки б ти моєю вік була! Ти найгарніша у світі, серденько моє! палко мовив він, милуючись нею.
Надя справді була вельми приваблива невисокого зросту, миловида, смаглява, з темними мигдалевидними очима та темним волоссям, заплетеним у товсту косу.
Ні! Не кажи такого! вигукнула Надійка, ужахнувшись, та почала швидко хреститися.Бо біду накличеш і нечистий справді тебе забере! Бережи тебе Господь!
Угу. Як ти поцілуєш, то неодмінно вбереже,мовив Демко, а потім спіймав губки своєї коханої та поцілував її так палко, що в неї й подих перехопило.