Між двох орлів - Ярослава Дегтяренко 3 стр.


 Ні! Пообіцяй, що не будеш більше так казати! І обовязково в церкві помолишся!  вигукнула Надя, відвертаючись, але безсовісний Демко почав жагуче цілувати її щічки та шию.Ну, припини!

 Обовязково зроблю, як ти просиш, моя ясна зоре!  шепотів закоханий хлопець. При цьому виявив стільки завзяття в поцілунках, що Надя не витримала та сама почала цілувати його у відповідь.

Опівдні Марічка прийшла до ратуші сама  Олеся та Левко десь загулялися, а Демко ніяк не міг розлучитися з Надею. Зате зіткнулася із Соломкою. Обоє, зло зиркаючи одне на одного, мовчки увійшли до зали, де вже сиділа вся судова колегія. Жінка ковзнула поглядом по обличчях чоловіків: Пушкар хмурився, смикав довгі, білі, як сніг, вуса, тобто нервував так, наче мусив вчинити щось недостойне і від цього страждав; писар був чорніший за грозову хмару; а осавула з суддею теж мали незадоволений вигляд  чхали вони на цей суд, коли вдома чекає смачний обід! Те, що писар був зажуреним, підбадьорило жінку. Але коли зачитали присуд, то бідна Марія ледь не зомліла  Пушкар визнав, що вона володіла млином незаконно, однак, памятаючи ратні заслуги покійного Василя і те, що вона сумлінно сплачувала податки, вирішив її не штрафувати, проте млин відбирав.

Зате коли це почув Соломка, то аж руку на серце поклав і подивився на Пушкаря так, немов у того раптово німб над маківкою засвітився. Втім захоплення одразу ж минуло, коли полковник заявив, що він не отримає млина.

 Але як це?  заволав Климко.Та якби я не поскаржився, то вона й досі б незаконно розпоряджалася млином! Хіба я не заслужив його собі в оренду своєю

 А ти що, один такий вірний і сумлінний у Полтаві?  перебив його Мартин.Таких, як ти, пів-Полтави, і на всіх вас млинів не вистачить. Тож він поки побуде без орендаря. І ще обоє заплатите вину панську  по шість злóтових талярів кожен, і вистачить з вас.

 Чому це я маю платити?  знову заволав Клим.Я ж жалоблива сторона!

 Не будеш наступного разу мріяти, як загарбати чуже майно та підло клепати доноси!  гаркнув Пушкар, втративши терпіння. Йому було шкода Марію, і він зганяв зло на Соломці.Ти обдурив суд, збрехавши, що удова Гориченкова податків не платила. Тож маєш бути покараний!

«Господи, як мені й дітям тепер прожити?! Чим заробити на життя! Господи!»  думала нещасна Марічка. Мимоволі потекли сльози, але вона швидко стерла їх, опанувала себе і майже рівним тоном промовила:

 У мене немає при собі такої суми.

 Нічого, принесеш завтра або коли будуть гроші,промовив Пушкар, винувато відводячи очі.

Це його відчуття провини остаточно розлютило Марічку. І, не стримавшись, вона гнівно вигукнула:

 І як же тобі не соромно, Мартине Пушкарю?! Ти ж з моїм Василем пліч-о-пліч воював, на бенкети до себе запрошував, а тепер прирік мене на злидні! Як же ти Бога не боїшся, якщо скривдив нещасну вдову?!

 Іди, пані! Іди! Не доводь мене до гріха!  промимрив Пушкар і швидко вибіг геть із зали.

Вискочивши на ґанок, Мартин побачив усіх трьох Маріїних дітей разом зі своєю вихованкою. «І що це Надя тут робить?»  подумав він, проте одразу ж втратив до неї інтерес, натомість поманив до себе Демка.

Хлопець аж похолов, проте підійшов. Мартин прошепотів йому у вухо: «Передай матері, нехай їде до гетьмана та просить у нього милості  він єдиний, хто може їй допомогти»,та швидко припустив геть від ратуші.

 Про що він питав? Невже про нас?!  запитала стривожена Надя, підбігши до коханого.

 Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин,промовив Демко.

Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.

 Мамо!  погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.

Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матірю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.

 Мені шкода, що дядько так вчинив,промовила Надійка.Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?

 Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений,безрадісно промовила Олеся.Його краще в такі миті не чіпати.

Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька  Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.

 Не треба,мовила Олеся,мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.

Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було!  гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб  апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго.А тепер що станеться з матірю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»

Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.

Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз  їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь!  думала жінка.Бувало й гірше, але я впоралася!»

Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?!  думала вона.Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося  ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною  у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.

Бачачи таке горе, Олеся спровадила братів з хати та почала втішати матір. Але даремно  Марічка геть зневірилася та билася в істериці.

 Ось що мені тепер робити? Що я синам у спадок залишу? А де взяти гроші тобі на посаг? Не віддам же я тебе за якогось жебрака! Господи!  голосила Марія, захлинаючись від сліз.

 Мамо, не треба зараз про це,мяко промовила Олеся, лагідно обнімаючи матір.Мені ж не завтра заміж іти! Та й це не головне в житті. Якщо старий гетьман помер, царство йому небесне, то тепер гетьманом буде його син. Його ж ще навесні гетьманом проголосили. У нього можна попросити

 А яка мені користь з цього гетьманича?  заволала Марічка.Це ще старий Хмель міг зглянутися, бо в нього золоте серце було! Це ж людина від Бога була! А тепер  І вона знову гірко заридала, впавши дочці на груди.

 Мамо, ну не плач так гірко! Хочеш, я з тобою поїду, щоб ти не сама там була. Мамочко, ну не плач!  вмовляла Олеся, гладячи мати по плечах.Ти ж сама мені казала: «Головне, щоб усі ми були живі, а все інше можна пережити». Головне, що ми разом  ти, я, Демко і Левусь. Усе в нас буде добре!

Марія все одно ридма ридала, а потім почала заспокоюватися  її відчай потроху розсіювався, поступаючись місцем невимовній люті на всіх своїх кривдників, на свою злу вдовину долю та на самого Господа Бога, бо він не захистив її від цих прикрощів. Схлипуючи, жінка поглянула на доньку  Олеся лагідно дивилася на неї темно-голубими очима і так само лагідно усміхнулася. Усмішка власної дитини надала Марічці сил. Вона схопилася та вигукнула:

 Я поїду до цього Юрася і будь-що добюся від нього справедливості! Та я поїду хоч до самого чорта в пекло, але поверну собі цей клятий млин! І нехай тоді Соломка з Пушкарем вдавляться від злості! Ось що, залишитеся з Омельком, а я поїду в Чигирин сама. І горе тій падлюці, яка спробує мені завадити!

Розділ ІІ. Старий залицяльник

Старої любові іржа не їсть.

Українська народна приказка

Марії пощастило  їй вдалося знайти собі попутників. Покійного гетьмана збиралися поховати не одразу  було чимало охочих востаннє вклонитися людині, яка не просто відстояла людську свободу, а й створила державу. Тому кілька полтавських козаків зібралися їхати на похорон і погодилися взяти її з собою.

Підїжджаючи до Чигирина, Марічка мимоволі відчула журбу  вона народилася і виросла в цьому місті, що розкинулося на мальовничій рівнині у заплаві Тясмину під крильцем високої Камяної гори. Тут минуло безтурботне дитинство, промайнула щаслива юність, тут вона зустріла коханого. А востаннє вона була тут десять років тому, коли прийшла звістка про смерть батька. «Треба буде відвідати могили батьків»,подумала жінка, гірко зітхнувши й усвідомлюючи, що більше ніщо не повязує її з Чигирином, окрім цих могил, які, мабуть, заросли степовою травою. Її серце залишилося в Полтаві  там тепер її домашнє огнище. Там її чекають діти. Ох, діти! За час подорожі Марічка геть змучилася душею, переживаючи за свої три скарбики. Але заспокоювала себе тим, що Омелько життя віддасть, але захистить їх, Демкові й пальця до рота не клади, а Левкові взагалі мало чого треба від життя, окрім старшої сестри. А Олеся? Марія щасливо усміхнулася  якби не донька, то вона й досі б горювала вдома. «Олесю, моя ж ти золота донечко! І що б я без тебе робила в цьому житті?! Правду мені покійна мама говорила: Без доньки мати сирота»,подумала вона.

Полтавці приїхали якраз напередодні похорону гетьмана, у місті й голкою було ніде ткнути  так багато козаків наїхало. Поміркувавши, Марія вирішила попроситися пожити до колишньої сусідки, такої собі вдовиці Улити. «Тільки б вона була ще жива та не відмовила мені!  думала жінка.Не жити ж у шинку, коли тут стільки людей наїхало? А старих подружок не хочеться обтяжувати». Але старенька виявилася живою-здоровою та з радістю прихистила її. І все розпитувала Марічку, як вона живе в тій Полтаві, як її дітки, та все згадувала минуле життя, а потім швиденько виклала усі місцеві новини, найціннішою з яких виявилася та, що не хочуть козаки собі Хмельниченка за гетьмана мати. І ось як поховають старого Богдана, то буде рада, де начебто збираються нового гетьмана обирати. Слухаючи ці новини, Марія досадувала: «І треба ж їм міняти його зараз? Чим їх цей Хмельниченко не влаштовує?! Якщо оберуть нового гетьмана, то йому, мабуть, не до скарг буде,думала вона.Але байдуже! Буду жити тут скільки треба, поки не доможусь свого! Є Бог на світі, і він не залишить мене, а новий гетьман буде просто зобовязаний зглянутися на удову козака, який віддав життя за Україну!»

Чекати довелося цілих чотири дні. І тоді всі дізналися, що гетьманом став генеральний писар Виговський. Проте ходили балачки, що обрали його лише до повноліття Юрася Хмельниченка,до пуття городяни нічого не знали, тому що на козацьку раду їх не пустили.

Але Марічці було однаково, до чийого повноліття обраний Виговський,лише б повернув їй млинок! А там хай буде гетьманом хоч до самого Судного дня  їй начхати! Тому наступного дня Марія збиралася на аудієнцію до Виговського, прискіпливо роздивлялася себе в ручне люстерко та досадливо зітхала. Начебто вона ще й гарна жінка, проте помітні легкі зморшки під очима та на лобі, а між бровами взагалі маленька складочка зявилася, і шкіра вже не така пружна, і колір обличчя не такий свіжий, і румянець потьмянів Марічка гірко зітхнула та відклала люстерко. Не те щоб їй хотілося полонити самого гетьмана чи ще кого, але, будучи гарненькою жінкою, вона знала, як це допомагає, коли чогось треба від протилежної статі,рідкісний чоловік відмовлявся допомогти красуні у скруті, хіба що якийсь мужлай. А тепер її головна зброя послабшала. «Що поробиш?!  подумала Марія, знову гірко зітхнувши.Мені вже багато років, і нічого я не вдію! Ох, Пречиста Діво, допоможи мені! Він просто зобовязаний зглянутися на мене та допомогти!» Вона знову подивилась на себе в дзеркало, скинула брову, звабливо усміхнулася своєму зображенню, пустотливо зиркнувши очима, щоб підбадьорити саму себе. В останній раз поправивши одяг, Марічка вискочила з хати та летючою ходою пішла містом до гетьманського обійстя, із задоволенням помічаючи, як перехожі чоловіки оглядаються на неї. Від цього одразу поліпшився настрій та зміцніла упевненість в собі  є ще порох в порохівницях!

Проте Марію чекало гірке розчарування  діставшись до гетьманської резиденції, вона дізналася, що сьогодні Виговський не приймає прохачів. І завтра теж! Однак її це не засмутило  вона не збиралася зупинятися ні перед чим та вирішила неодмінно дочекатися гетьмана біля воріт. Має ж той колись вийти з дому?!

Так тупцюючи вулицею, Марія помітила, що на неї задивився один чоловік, який щойно вийшов з гетьманського обійстя. Вивчав її уважно, не зводячи очей. Придивившись, Марічка впізнала його й ужахнулася  і треба ж було зустріти саме його в такий зовсім незручний час?! От вже ж недоречна витівка долі! «Чи зурочив мене хто, що останнім часом так не щастить?!»  подумала вона й вже хотіла втекти, коли чоловік наздогнав її та безцеремонно вхопив за руку.

 Навіщо тікаєш, Марічко? Невже так сильно не рада мене бачити?  насмішкувато запитав він.

Марія кисло усміхнулася йому, ховаючи очі та намагаючись вирвати свою руку з його долоні. Але він тримав її міцно. Зрозумівши, що подітися нікуди, вона вирішила відбрехатися:

 Дивно, що ти, Павле, впізнав мене після стількох років! Я от не впізнала тебе. Та й згадала, що маю одну важливу справу, тому й хотіла піти. Пусти мене, я кваплюся.

 Не впізнати тебе я не міг  ти анітрохи не змінилась за ці роки, моя красуне. Хоча й стала старшою, трохи справнішою, ніж колись була, а твої очі вже втратили ту дівочу безтурботність і пустотливість, якою колись сяяли, наче дві зірочки,незворушно промовив Павло, міцно, але ніжно утримуючи її долоню.Натомість у твоєму погляді стільки настороженості та зацькованості, немов ти від кожного зустрічного очікуєш образи чи підступу. Навіть від мене! Але попри ці сумні зміни ти все одно та сама Марічка, яку я колись так гаряче кохав, про яку так мріяв і яка, на жаль, дісталась не мені,скрушно закінчив він, явно дражнячи її.

 Красненько дякую за такі лестощі!  обурено вигукнула Марія, бо ці слова різонули по чутливому місцю, та зі злістю вирвала свою долоню.Сподіваюся, ти нарешті зрозумів, чому я дісталася не тобі? У тебе немає ані тактовності, ані скромності! Так, я постарішала! Але ти теж не молодик і не красень, а шкарбун! Дозволь мені пройти!

Павло весело розреготався та знову вхопив її за руку.

 Не йди! І не сердься на мене, Маріє. Я ж пожартував! Насправді я дуже радий тебе бачити. І після стількох років ти така сама вродлива, як і в юності. Присягаюся! Ліпше розкажи мені, як ти жила всі ці роки? Як твій чоловік?

Марічка зітхнула. Річ у тім, що це був Павло Яненко-Хмельницький, племінник покійного гетьмана та її колишній залицяльник, який палко упадав за нею в молодості, тоді як вона не помічала нікого, окрім покійного Василя. Після її заміжжя Павло погорював, посумував та й одружився з іншою  треба ж було якось власне життя влаштовувати. Іноді згадував її, проте не часто, не бажаючи краяти серце нездійсненими мріями. Однак нині, коли Павло знову побачив колишню любку, то аж загорівся, наче й не минуло стількох років.

 Повдовіла я,знехотя відповіла Марічка.

 Боже, яка сумна новина!  вигукнув Яненко, невимовно зрадівши, але зобразив співчутливу гримасу.Царство небесне твоєму чоловікові! І земля йому пухом. Треба ж таке  я теж вдівець! А що ти тут робиш? Чого прийшла? Тобі, мабуть, до гетьмана треба?

 Угу.

 А навіщо?

 Це мої справи!  відрізала Марія, не бажаючи розповідати йому подробиці своєї біди.Я ж не питаю, що тут робиш ти!

Назад Дальше