Ох, Демцю, дитинко, та вона все це знає, але відмовила мені, бо вважає, що ви, діти, її не зрозумієте та осудите! страдницьки вигукнув Павло, із задоволенням помітивши розчулення хлопця.
Та що за маячня! Ми в житті б її не осудили! щиро здивувався Демко.Що ж тут осудливого?! Ми з сестрою старші, тому розуміли, як вона сумувала після смерті батька, а потім страждала від самотності, а як повернулася з Чигирина, то ходила замислена, але жодним словом нам не поскаржилася. Може, сестрі щось говорила Ах, ні! Мама ніколи ні на що не жаліється.
От тепер ти сам бачиш, що не так вже й легко Марічку переконати! Тому й розпитую тебе, щоб хоч душу розповідями про неї потішити! І ніхто, ніхто мені не зможе допомогти жалібно вигукував Яненко, пустивши скупу чоловічу сльозу і нишком позираючи на Демка.
Пане, я спробую тобі допомогти, чим зможу! вигукнув Демко.Щоправда, відверто я з мамою про це не зможу поговорити. Сам розумієш, що мені це не зовсім пристойно. Але я все розповім сестрі мама довіряє їй більше, ніж мені, і Олесенька не відмовиться допомогти! Тільки не журися, пане!
Оце вже по-нашому, по-козацьки! задоволено вигукнув Павло й одразу повеселішав, пожвавився.Ось що, синку, випємо за те, що ти так спритно матір засватав. На таке треба мати талант! хихикнув він, власноруч розливаючи оковиту по чарках, і урочисто проголосив: За здоровя нашої любої Марічки! Ні, до дна, до дна! зажадав він, помітивши, що хлопець не подужав чарку.Це ж за здоровя твоєї мами! А тепер випємо за твоє! Ну, ще й по третій чарчині перехилімо, бо numero Deus impare gaudet! Себто Бог любить Трійцю.
Угу. А четверту Богородицю,відповів українським дотепом Демко, бо не знав латини.Я зараз захмелію, бо не звик так багато пити, і мені буде соромно повертатися до Пушкаря пяним.
Нічого! Заночуєш у мене! запропонував Павло, але потім вкрадливо запитав: А як до тебе Пушкар ставиться? Не ображає?
Ні, не ображає. Тільки Демко трохи замислився, а потім мовив: Сьогодні він був якийсь дивний і чомусь незадоволений тим, що пана Виговського знову гетьманом обрали.
А з чого йому радіти, коли він, мабуть, сам на булаву зазіхає,осміхнувся Павло.Розумієш, синку, все воно дуже складно! Стати гетьманом справа дурна й нехитра, проте ще треба вміти державою керувати! Виговський вже давно на уряді він з моїм покійним дядьком від самого початку був. І небіжчик йому довіряв! Якби не довіряв, то давно б уже стратив, як деяких інших. А так Виговський девять років писарем при ньому був! Йому такі справи, такі таємниці відомі, про які Пушкар чи хто інший ані сном, ані духом не відають. І от так, до пуття нічого не знаючи, тягнуть лапи до тієї булави,роздратовано промовив він, а потім відверто додав: Мартин ось уже майже десятиліття беззмінно тримає пірнач полтавського полковника і до того ж користувався прихильністю мого дядька настільки, що ще навесні той називав його одним зі своїх можливих наступників. Тож цілком ймовірно, що він мріє про булаву. Та хіба тільки він?! Збави Боже, ще почнуться чвари між самими козаками за владу в той час, коли Московія, наче шуліка, слідкує за Україною, вичікуючи зручного моменту, щоб нас поневолити. Так, синку, вони виявилися не кращими за ляхів, хоч і православні! Чого, ти думаєш, ця рада зібралася? Тому що Тетеря невтішні звістки з Москви привіз і треба щось терміново робити. Ех, одна справа здобути волю шаблею, і зовсім інша втримати цю волю! Тут треба розум мати та до нашого гетьмана горнутися.
Я радий служити моєму гетьманові до останнього подиху, у чому сьогодні присягав! щиро вигукнув Демко, розчулений цим одкровенням.
Павло проникливо подивився на хлопця, немов прагнув переконатися в його щирості від горілки погляд темно-блакитних очей Демка затуманився, проте він не ховав його, а дивився в обличчя Яненкові.
От і добре, що присягав,промовив Павло.Взагалі мені не подобається, що ти у Пушкаря служиш. Але що поробиш?! Так Марічка зажадала, і гетьман їй не відмовив. Проте треба буде поклопотатися, щоб тебе на інше, більш вигідне місце перевести!
Ні, пане, не хочу,твердо відповів Демко.
З якого це переляку?
Демко трохи помявся, але потім, розуміючи, що має бути відвертим зі своїм можливим вітчимом, зізнався:
У мене в Полтаві є кохана дівчина, і я не хочу нікуди їхати через неї. Вона сирота, а її опікуном призначений Пушкар, і як виповниться моїй Надійці вісімнадцять років, то я посватаюся до неї її покійний батько так зажадав, щоб вона заміж йшла не раніше цього віку. Уже недовго чекати залишилося до майбутньої весни.
Ой, як це зворушливо, дитинко моя! заголосив Павло, ледь придушивши смішка, бо Демко під час розповіді і бліднув, і червонів, соромлячись говорити про особисте.За це треба випити, щоб на майбутню осінь ми вже ваше весілля справили! А тепер пємо за Надійку!
Безсовісний Яненко таки напоїв Демка, а заразом і сам гарненько напився на радощах, що так вдало почав виконувати свій план із заволодіння коханою. А на ранок, як протверезів, то відправився на раду до гетьмана. Виговський скликав лише старшину, вочевидь збираючись вирішувати ті питання, про які широкому загалу знати не треба було.
Старшина зібралася в Корсунському замку, який нещодавно було відбудовано на кошти, виділені покійним Хмельницьким зі скарбу військового. Іван уважно розглядав присутніх полковників деяких він знав уже багато років, воював з ними пліч-о-пліч, ділив усю гіркоту поразок і радість перемог. І не було тоді такої напруги та недовіри між ними, як зараз. «Господи, якби Богдан ще був живий, то все було б інакше!» гірко подумав Іван і почав говорити:
Панове, я зібрав вас тому, що нам треба обговорити деякі питання, які не варто знати простим козакам. При нині покійному панові Хмельницькому таких ось рад між нами ніколи не було. Небіжчик сам усе вирішував, а ми йому корилися. Але тепер, коли ви доручили булаву мені, я без ваших порад жодних справ самовільно не чинитиму.І замовк, вичікувально спостерігаючи за присутніми.
Таким маневром Іван, на жаль, припустився жахливої помилки чудово розуміючи, що гетьманом його фактично зробила старшина, він вирішив питати її думку, тим самим обмежуючи свою владу. Але Іван, мабуть, і не уявляв себе в ролі одноосібного правителя, такого, яким був покійний Богдан.
Пауза затягнулася, тому Виговський заговорив далі:
Нині його величність Карл-Ґустав прислав до нас посла з пропозицією про таку саму угоду, яка була за покійного Хмельницького укладена. А його царська величність Олексій Михайлович прислав нам грамоти з докором, що ми без його відома ввійшли у спілку з Ракоці, докоряючи, що ми ммм спочатку «зрадили польського короля і кримського хана, а потім Ракоці й волоського господаря, а тепер хочете і мою царську величність зрадити»,процитував Іван по памяті рядки з грамоти.То що пропонуєте робити з цими докорами? Чи будемо угоду зі шведами укладати, яку його царська величність помилково вважає зрадою, чи ні?
Полковники мовчали, поки Павло Тетеря не зважився заговорити першим:
Чому ж цар вважає такі угоди зрадою? Ми ж від нього не збираємося відступати.І з особливою насмішкою вимовив: Оскільки хрест святий цілували. Та й нам поки що вигідний союз із царем, проте не варто й відкидати дружби шведського короля.
Тетерю підтримали полковники ніжинський Гуляницький, Пушкар, прилуцький Петро Дорошенко та кропивнянський Філон Джеджалій.
Яненко мовчав, втім, як і всі інші. По-перше, у нього нестерпно боліла голова, від чого ця нарада була йому не в радість, і він шкодував, що зранку не похмелився. А по-друге, Павло чудово розумів, що його думка нічого не вирішить, тому розумніше мовчати хто мовчить, той двох навчить. «Шкода, що зятьок мій не мовчить! Зате з моєю Фрузею непогано живе!» думав Павло, любовно оглядаючи свого зятя Дорошенка та згадуючи радісний лист від дочки, переданий зятем. Яненко нещодавно поріднився з Петром Дорошенком, видавши за нього свою єдину дочку, від чого вельми страждав, бо ніжно любив Єфросинію та сумував за нею. І цей смуток не міг скрасити навіть син, теж єдиний.
А ми вчинимо так, як нам твоя милість порадить,вкрадливо мовив Джеджалій, який завжди недолюблював Виговського.Невже порадиш союз із його величністю розірвати?!
Ні, ми не відступимо від царя,твердо промовив гетьман.І ні до нікого іншого нам приставати ніяк не можна. Якщо відвернемося від царя православного, то до нас більше ніхто не матиме довіри. Треба вже якогось одного боку триматися. Але приязну угоду з його світлістю королем Карлом-Ґуставом все ж треба укласти від цього нам пряма вигода, бо його величність є нашим головним союзником у боротьбі з Річчю Посполитою. І, крім того, його величність визнає та згоден оголосити Військо Запорозьке як вільний і нікому не підвладний народ та зобовязується домогтися визнання цього від Польщі. А ще він дозволить нашим купцям вести торгівлю у своїх землях та дасть нам право наймати ремісників і майстрів у його землях.
Взагалі Іван говорив не зовсім щиро і аж ніяк не тому, що насправді так вважав. Він розумів, що твердого миру з Річчю Посполитою не буде гонорові пани жадають повернення українських земель під свою владу. А цар почав завзято втручатися у внутрішні справи України. Проте заявити розмир з Олексієм неможливо почнеться війна на два фронти. А допомоги шукати ні в кого обидва союзники України ослабли: Ракоці уклав мир з Польщею, а Карл-Ґустав змушений захищати власну країну, на яку напали Данія і Московія. І немає миру з Кримом у разі війни з Московією хан спільно з Польщею у спину вдарить. Тож треба будь-що налагодити стосунки з царем до кращих часів худий мир ліпший за війну. Тим паче цілі в них однакові повалення Речі Посполитої. А далі видно буде. Недаремно ж він відправив своїх послів до хана з пропозицією про союз!
Так і вирішили: залишитися під високою государевою рукою, проте не цуратися й угод з іншими державами. Тому було погоджено відпустити шведського посла, який із самої весни перебував в Україні, чекаючи укладення цього договору, а потім відрядити у Швецію своє посольство.
Після закінчення цієї ради Пушкар відправився додому. Проте повертався з важким серцем старого до глибини душі ображала така байдужість до нього з боку іншої старшини. Память повертала Мартина в ту далеку весну 1648 року, коли в Січі Хмельницького обрали гетьманом. Він був при цьому присутній і, не вагаючись, приєднався до Хмеля та всіма силами підтримав повстання. А потім одна за одною слідували блискучі перемоги над поляками, чергуючись із гіркими поразками, і багато чого довелося пережити козацтву, чимало розчарувань та гіркоти винести на своїх плечах, обстоюючи людську свободу. І всі ці роки Пушкар віддано підтримував покійного гетьмана. І вже стільки років він, Мартин, тримає пірнач полковника! Хіба погано він впорався? Хіба не служив так само вірно та хоробро, як і інші, ризикуючи своїм життям? Але що він отримав натомість? Нічого! Забулися всі його заслуги, і нікому він не потрібен. У душі старого козака здіймалося обурення. Чомусь скривджене марнославство та амбіції, наче ржа, завжди розїдають душі найкращих лицарів, породжуючи у шляхетній душі лише підлість та мстивість. «Хоч полтавці мене цінять! думав Мартин, проїжджаючи містом та відповідаючи на поклони містян киванням голови.Хоч це в мене ще є!» А вдома його зустріли жінка, сини, невістки та онуки, і на серці у Мартина потеплішало. Що може бути кращим і надійнішим, ніж родина?!
Демко теж приїхав до Пушкаря, а не до себе додому, щоб побачити Надю, бо мука від цієї короткої розлуки з нею була нестерпною. Свою родину він відвідає завтра, поділиться враженнями від поїздки, поговорить із сестрою про почуття Яненка до їхньої мами, а сьогоднішній вечір просто зобовязаний провести з коханою. І пізно ввечері Демко безшумно вислизнув з курінчика, розташованого на великому обійсті Пушкаря, щоб джури завжди були під рукою, та прокрався до віконця парадної кімнати будинку. Закохані вже давно обмилували цю світличку для зустрічей, тим паче що домочадці полковника відвідували її рідко за десять років полковництва Мартин суттєво збагатився, тому міг дозволити собі побудувати та утримувати великий дім і виділити окрему кімнату лише для приймання гостей.
Демко швидко вліз у вікно та одразу ж потрапив у обійми Надійки.
Боже, як же я за тобою скучила, любий! шепотіла дівчина, повиснувши в нього на шиї.Як побачила тебе сьогодні, то ледь стрималася, щоб не кинутися до тебе!
Я теж за тобою скучив! прошепотів Демко та поліз цілуватися.
Але як пристрасно не цілувалися закохані, проте не забували про обережність, тому й почули у нічній тиші кроки та приглушені голоси хтось ішов прямісінько у світлицю. Надя невимовно злякалася. Зате Демко не розгубився, а потягнув кохану до великої печі обидва влізли на широку лежанку, закрившись завіскою, і зачаїлися.
Не бійся! ледь чутно прошепотів Демко та обняв кохану.Тут нас не побачать. Головне тихо сидіти.
Рипнули двері, й крізь завіску засяяло світло свічки у кімнату ввійшли двоє та пролунав голос Пушкаря:
Тут можна спокійно поговорити. Слухаю тебе, чоловіче. Навіщо ти хотів мене бачити потайки?
Пан полковник дійсно впевнений, що тут нас не підслухають? недовірливо запитав хтось.
Так! Говори вже,нетерпляче наказав Мартин,яка в тебе до мене справа?
Справа моя до тебе, пане, полягає у тому, що все низове товариство не влаштовує те, що в Україні коїться,промовив візитер.З якого це дива Виговський, неприродний козак і людина ляського духу, гетьманом став? І взагалі: як таке могло статися, що низового товариства не спитали, коли ми є витік усього козацького лицарства, джерело його честі та слави?! І чому його обирали в Чигирині самі лише полковники, коли небіжчик Хмельницький був усім товариством і значним, і сіромою у Січі обраний? Та й сам запорожцем був. Хіба козаки забули про це?
Я про це памятаю,сухо відповів Пушкар, мимоволі дивуючись таким словам гостя.І багато хто памятає. Але що тут вдієш? Нічого!
А хіба немає інших достойних людей на гетьманство? вкрадливо запитав гість.А взагалі кому покійний гетьман хотів булаву віддати?
Покійний гетьман хотів, щоб булава Юрасеві дісталася,мовив Мартин.Хоча й називав ще декого.Та з досадою замовк, не бажаючи говорити, що серед «декого» був і він сам.
Адже він і тебе називав, пане? Чи не так? вкрадливо запитав гість.
Ну, називав,погодився Пушкар.
І як же так вийшло, що оминули такого достойного козака, як ти? пролунало ще більш улесливе запитання.
Пушкар промовчав.
З таким миритися не можна, тож пан кошовий отаман має намір скаржитися на гетьмана царю,зронив гість і замовк.
До чого це ти хилиш? швидко запитав Пушкар.
Та до того, що Барабаш від імені всього простого козацтва Війська Запорозького готує посольство до царя зі скаргою на злодіяння Виговського і просить твого сприяння ти б, пане, і свій голос до скарги додав. Ти старий, славетний козак, полковник, всі тебе шанують, і цар тебе краще послухає.
Мартин примружився. Це було щось новеньке! Ще ніколи і ніхто з козаків самовільно, минаючи гетьмана, не відправляв послів до інших правителів, а тим паче зі скаргою на самого гетьмана та ще й від імені широкого загалу. «Вони затівають щось настільки серйозне, що впевнені в успіху, якщо йдуть на такий відчайдушний крок. Але це вже занадто, і назад дороги не буде Виговський ніколи їм цього не пробачить, а цар може надіслати йому в подарунок голови цих послів. Хоча на щось же вони сподіваються, якщо так відчайдушно ризикують»,подумав Пушкар, а вголос запитав:
А яка мені буде від цього вигода, окрім гетьманської опали?
Пряма! Якщо цар повірить посланцям а він має їм повірити, бо люди чисту правду скажуть,то тоді скине Виговського і козаки оберуть когось іншого, більш гідного в гетьмани. Можливо, навіть того, кого цар скаже. Тямиш? єхидно запитав таємничий візитер.
Очі Пушкаря загорілися, але він нічого не відповів. Натомість в задумі пройшовся кімнатою. Про що мислив Мартин невідомо. Але після цих роздумів він твердо промовив:
Добре! Я допоможу послам проїхати до царя так, щоб про це не довідався гетьман та не перехопив їх. Але на більше нехай Барабаш поки не розраховує я подивлюся, чим це посольство скінчиться і як прийме послів цар. Ти ж розумієш, про що я?