Ай! скрикнув Денні.
Гю? Де аптечка? запитала Дженні.
Несу, несу, відізвався Гю, заходячи до кухні. Він проcтягнув дружині металеву коробку, схожу на ящик рибалки. Дженні швидко її узяла.
До речі, любий, піди скажи іншим, щоб вони не дали Стіму заснути, добре? Не чіпай це, сказала вона Гю, який нахилився і почав збирати розбиту тарілку.
Ми маємо впевнитися, що він не втратить свідомість, ти мене зрозумів? Дженні завжди була авторитетною особою під час кризових ситуацій. Її чорний хвостик високо підскочив, коли вона рвучко розвернулася у бік Денні, Гю швидко покинув кухню. Щойно за ним зачинилися двері, Денні сказав:
Я присягаюся, це була не моя вина.
Справді?
Так, ти маєш мені довіряти.
Сьюзан, знайди мені «Неоспорін».
Сьюзан підняла очі на Дженні, але продовжувала сидіти на місці.
Це мазь, вона в аптечці, повторила Дженні. Вона замінила серветки біля скроні Денні, викинувши старі. Сьюзан відпустила руку батька і підійшла до аптечки, на плечі блузки залишилися невеличкі плями крові.
Ми мили посуд, почав розповідати Денні, усе було мирно, а потім Стім налетів на мене, бо я сказав, що він може повернутися до себе додому.
Так, можу собі уявити, відповіла Дженні.
Як це зрозуміти?
Дженні викинула використані серветки у смітник та взяла з рук Сьюзан «Неоспорін».
Не рухайся, сказала вона Денні і намазала його скроню. Денні сидів тихо й уважно дивився на свою сестру.
Коли ти вже припиниш, Денні? Змирися вже! Досить!
Із чим змиритися? Це він почав!
А ти не думаєш, що кожен відчуває образу? Сам Стім, наприклад! Знаєш, я теж заздрю, якщо так подумати. Тато виділяє Стіма набагато більше, ніж мене, хоча я теж непоганий працівник! Постійно повторює, що весь бізнес дістанеться йому, наче мене і не існує, наче я взагалі нічого не вмію робити сама, і чоловіки мають мені показувати, як і що робити. Але знаєш, Денні, справа у тім, що Стімові ніколи ніхто не показував, як робити. Він наче народився, знаючи все. Він може розібратися в усьому без інструкцій. І він справді заслуговує бути головним.
Денні роздратовано пирхнув, Дженні нічого на це не відповіла.
Подай мені пластир, звернулася вона до Сьюзан, якщо, звісно, він у нас є, це було б чудово.
Сьюзан довго копирсалася в аптечці, мабуть, там був безлад. Вона відкладала у сторону різні речі: ножиці, пінцет, рулон марлі, пляшечку оцту, який використовують при опіку від медузи, нарешті дістала коробку з пластирем.
Дуже добре, сказала Дженні. Вона дістала кілька штук, розклала на столі, потім взяла ще один.
Кілька штук допоможуть, у цьому секрет, звернулась Дженні до Денні, не ворушися.
Мене не хвилює, що він стане головним у сімейному бізнесі, повернувся до розмови Денні, я точно не хочу цим займатися. Річ у тім, що батько ніколи не задоволений нами, власними дітьми, нас троє, хай Бог милує! Ти сама сказала: ти маєш керувати. Ти, Вітшенк! Але ж ні, татові треба було знайти когось чужого, не з нашої сімї.
Але тато нікого не шукав, спокійно відповіла Дженні. Вона приклеїла перший пластир і потягнулась за другим. Він не обирав Стіма для нашої сімї, просто так сталося.
Знаєш, я все життя відчував себе непідходящим, сказав Денні, наче я якийсь неправильний, наче мені чогось бракує. Але знаєш, Дженні, коли я працював улітку у Міннесоті, мій начальник говорив, що у мене гарне чуття. Ми встановлювали шафи, і я вигадав такий дизайнерський план, який мій бос назвав фантастичним. Він навіть запитав, чи не хочу я у майбутньому виготовляти меблі. Він казав, що у мене є талант. Чому ж мій батько цього не бачить?
А далі що трапилося?
Що ти маєш на увазі?
Щодо того, щоб виготовляти меблі у майбутньому?
А, це Я вже не памятаю. Думаю, ми почали займатися нудними речами, плінтусами чи щось типу того. Мені наскучило, і я звільнився.
Дженні зітхнула і зібрала обгортки від пластирів.
Гаразд, Сьюзан, сказала вона, допоможи батьку вийти з кімнати.
Але коли Денні почав вставати, до кухні зайшов Стім із Норою позаду. Судячи з усього, він оговтався від падіння, але був блідим.
Денні, почав Стім, я хочу вибачитися перед тобою.
Йому справді дуже прикро, додала Нора.
Я не повинен був так гарячкувати, і я хочу заплатити за зіпсовану футболку.
Денні задоволено хмикнув, а Еббі, яка теж зайшла до кухні за ними звісно, вона мала обовязково бути тут присутньоюсказала: «О, Стіме, не хвилюйся, пляму можна вивести порошком».
Денні голосно засміявся.
Забудь, сказав він Стімові, будемо вважати, що нічого не трапилося.
Дуже гарно з твого боку, відповів Стім.
Насправді мені навіть стало легше, що ти точно людина, сказав Денні, до сьогодні я навіть не думав, що у тебе є дух суперництва.
Суперництва?
Забудьмо про це, сказав Денні і простягнув руку.
Чому ти вважаєш, що я змагаюся з тобою? спитав Стім.
Денні опустив руку.
Облиш, сказав Денні, ти щойно напав на мене, бо я сказав, що допомагати батькам повинен я, а не ти. Хіба це не змагання?
Дідько, сказав Стім.
Дуґласе! скрикнула Нора.
Стім заїхав Денні в обличчя. Це був не дуже вдалий удар, рука ковзнула незграбно і криво, але цього було достатньо, щоб Денні впав назад. Із нижньої губи відразу потекла кров. Він приголомшено струсонув головою. Еббі голосно закричала:
Припиніть! Будь ласка, досить!
Заради Бога! вигукнула Дженні.
А Сьюзан знову почала плакати і гризти нігті. На кухню вмить прибігли всі. Стім мав здивований вигляд, він подивився на свою руку, перевів погляд на Денні.
Так, геть звідси, знову сказала Дженні. Що ж, спочатку слід промити рану і вияснити, чи потрібно накладати шви.
6
Спочатку Еббі дуже хвилювалася через майбутній візит до лікаря Вісса, але потім подумала: «Я зможу, я ж добре знайома з маминими фестонними ножицями Вісс». І вона згадала ці великі важкі ножиці, їхню товсту ручку, що неприємно тиснула на кісточку великого пальця, а ще той хрускіт, коли грубі зубці вгризаються у тканину.
Але чекайте. Насправді ці дві речі між собою зовсім не повязані.
Це Нора записала Еббі до лікаря. Вона дізналася у свого пастора імя геронтолога, а потім зателефонувала лікареві Вісс, навіть не запитавши у Еббі. Як тільки вона посміла пхати свого носа? Хоча мабуть Нора спершу обговорила це з Редом, бо коли Еббі почала йому скаржитися, він відреагував спокійно і сказав, що їй не зашкодить поговорити з лікарем.
Еббі все частіше помічала, що Нора діє їй на нерви. Чому наприклад, вона називає її «мама Вітшенк»? Звучить так, наче вона старезна селянка у деревяних черевиках і хустці. Еббі зазвичай пропонувала невістці і зятям називати її або «мама», або «Еббі». «Матуся Вітшенк» такого вона ніколи не казала.
А ще Нора складає тарілки одна на одну, прибираючи зі столу, замість того щоб носити їх по дві у кожній руці і повертатися по них по кілька разів Еббі вчили, що культурно робити саме так. Усі тарілки були з залишками їжі на зворотному боці. І Нора ще критикувала, як слідкує за господарством Еббі! Або ж її натяки на те, що у Сема алергія через пил у килимах! А сама вона готувала масну смажену їжу, шкідливу для серця Реда, і недостатньо суворо поводилася зі своїми дітьми, а її велике двоспальне ліжко зайняло всю маленьку кімнату Стіма, і тепер там неможливо пройти.
«Це просто звикання до нових співмешканців», казала собі Еббі. Але ця штовханина у тісному коридорі дратувала її.
Такі слова Еббі повторювала подумки декілька разів на день.
Вона нагадувала собі, що у житті нам трапляються нові типи людей, не повязані з попередніми інкарнаціями новий досвід, щоб розширити свій світогляд. То, може, Нора покликана поглибити і збагатити душу Еббі?
Не те щоб Еббі була поганою свекрухою чи тещею. Вона чудово ладнала із Гю Аманди! Це було непросто, сама Аманда з цим погоджувалася, але Еббі вважала його цікавим. І Гю Дженні, він теж неї здавався їй милим. У деяких подруг Еббі були погані стосунки з чоловіками і дружинами своїх дітей. І найчастіше з невістками. Деякі взагалі не спілкувалися з ними. Тож в Еббі у цьому плані все було набагато краще.
Якби ж вона лише не відчувала себе відірваною від усіх справ, такою безпомічною і непотрібною.
Вона вважала, що з віком стане нарешті абсолютно впевненою у собі. Але подивіться на неї: досі та сама невпевненість. Часто вона відчувала себе ще більш невпевнено, ніж у дитинстві. Спостерігаючи за собою зі сторони, вона дивувалася своїй життєрадісності, легковажності та несерйозності, наче вона грає роль мами у якомусь дешевому сімейному серіалі.
Що у біса таке трапилося з нею?
Візит до лікаря Вісса був призначений аж на листопад. Мабуть, старих людей із різними проблемами дуже багато. До листопада ще все може змінитися. Може, ці її несуттєві проблеми, «перескоки» так би мовити, зникнуть самі по собі. А може, її взагалі не стане! Ні, таку думку треба гнати подалі.
Була лише середина вересня, погода і досі лишалася літньою, листя на деревах ще навіть не почало змінювати колір, світанки стали більш холодними, але не набагато. Після сніданку Еббі ще могла сидіти у светрі на ґанку, гойдаючись на гойдалці і спостерігаючи за тим, як батьки ведуть дітей до школи. Діти поки що були охайно одягнені, ще якийсь місяць і школярі припинять стежити за своїм виглядом. Старші діти йдуть до школи самі, без батьків, але Піт і Том для такого ще замалі. Вони поїхали із Норою декілька хвилин тому Сем нахилився вперед у своєму візочку, неначе капітан корабля, який хоче побачити землю, Гейді бігла поруч на своєму кумедному довгому ціпку, три світлі голівки зникли серед дерев. Біляве волосся це так нетипово для Вітшенків, хоча у Стіма було світле волосся, і дивуватися тут нічому.
Здавалося, хлопці швидко звикли до нового району. Вони ганяли на своїх самокатах по всій вулиці і запрошували приятелів до себе перекусити. Вони розповіли, що інші діти називають їхній будинок «ґанковим», й Еббі це дуже подобалося. Вона памятала, як сама вперше побачила цей дім, ще коли вона, з веснянкуватим обличчям, ходила до середньої школи у Гемпдені, а самозакохана Меррік Вітшенк була призначена її «старшою сестрою». Цей величезний ґанок було видно ще з вулиці, Меррік разом із двома подругами повільно гойдалися на гойдалці. Вони мали дуже стильний вигляд вузькі блакитні джинси та повязані на шиї яскраві хустинки.
О Боже, малявки прийшли, протяжно сказала Меррік, побачивши Еббі та її двох однокласниць, які прийшли до її подруг. Усі разом вони мали провести дружний суботній вечір, вивчаючи шкільні пісні та готуючи печиво. Еббі памятала, у якому захваті вона була від цього ґанку та викладеної із каменю доріжки. А ще від матері Меррік чарівної милої Лінні (або місіс Вітшенк, як вона тоді зверталася до неї). Мабуть, це Лінні вигадала пекти печиво, сама Меррік ніколи до цього не додумалася б.
Лінні Май Вітшенк була блідою, стриманою, у тьмяній сукні з квіточками, купленій, здавалося, у сільському магазині. Але було щось таке у куточках очей, коли вона всміхалася, що давало Еббі зрозуміти: у цій жінці криється набагато більше. Довгий час після того фарсу зі «старшою сестрою» Еббі з теплотою згадувала Лінні. А згодом, через кілька років, коли Еббі почала зустрічатися із другом Реда Дейном, щовечора до них виходила Лінні і пропонувала всій компанії холодний домашній лимонад. Інколи зявлявся навіть сам Джуніор.
Погляньте, хто тут у нас! Хлопці, дівчата, казав він.
Він завжди затримувався біля них, щоб поговорити. Дівчатам він казав, що вони мають чудовий вигляд, а хлопцям розповідав про ігри місцевої команди з американського футболу. Лінні доводилося легенько торкатися його руки і нагадувати:
Ходімо, Джуніоре, нехай молодь поспілкується наодинці.
Їх обох уже давно немає. Так шкода Стерті з лиця землі товарним потягом. Навіть не залишилося їхніх тіл, лише дві закриті труни. Про те, що сталося, усі дізналися від поліції. Усе так неправильно і незавершено. Еббі це хвилювало більше, ніж Реда. Він вважав, що швидка смерть то милість божа, але Еббі хотіла б попрощатися. Вона сказала б: «Лінні, ти була дуже-дуже доброю жінкою, і мені шкода, що ти була такою самотньою».
Еббі почала пригадувати людей, смерть яких побачила. Двоє дідусів і бабусь, мати, улюблений старший брат, який помер молодим. А от до батька вона не встигла, приїхала за кілька хвилин після того, як він помер. А вона так хотіла б притулитися до нього обличчям, щоб рештки його свідомості відчули присутність дочки. Навіть зараз, коли вона сиділа на ґанку і дивилася на вулицю Боутон, її очі наповнювалися сльозами від спогадів про батькову щетинисту, уже холодну, щоку. Ми всі повинні залишити цей світ, і хтось повинен нас проводжати! Звичайно, для себе вона хотіла такого ж: велика долоня Реда, що стискає її руку, коли вона лежить уже мертва. Однак щоразу вона думала про те, що коли помиратиме чоловік, вона не зможе покласти свою руку на його, і у цю мить він буде сам. Еббі навіть не могла уявити, як Ред переживе свою самотність, якщо вона помре першою.
Він завжди брав її за руку, не переплітаючи пальців. У підлітковому віці вона чула від своїх подруг про те, що коли хлопець (наприклад, у кіно) переплітає пальці, то це означає щось більше, ніж дружба.
Але вона думала так до появи Реда.
Може, вони з Редом помруть разом, в одну мить. Скажімо, у літаку. Пілот за кілька хвилин до катастрофи зробить оголошення, щоб дати всім можливість попрощатись одне з одним. Але вони нікуди не літають, тому це неможливо.
Річ у тім, що після смерті, сказала вона якось Дженні, ти все одно не побачиш, як усе буде. Ти не знатимеш, який він, той кінець.
Але ж мамо, кінця немає, відповіла Дженні.
Так, знаю, тихо мовила Еббі.
У теорії.
Десь глибоко в душі Еббі вірила, що світ не існуватиме без неї. Так, люди люблять самообман. Складно змиритися з тим фактом, що ти нікому більше не потрібен. Діти виросли, клієнти зникли, щойно вона пішла на пенсію. (Хоча стосовно останніх здавалося, що їхні потреби невичерпні спільнота розпадалася швидше, ніж вона встигала збирати її докупи. Вона відчувала, що пішла якраз вчасно). Навіть її «сироти», як їх називала її родина, уже нікого немає: Отрі померла від наркотиків, містер Дейл від серцевого нападу, а різні іноземні студенти або повернулися додому, або ж призвичаїлися до життя тут і почали самі готувати вечерю до Дня подяки.
Раніше Еббі завжди була у центрі всіх подій. Вона знала таємниці кожного. Лінні зізналася, що вони з Джуніором були у своїх сімях білими воронами. Денні абсолютно спокійно сказав їй, що Сьюзан не його дочка, коли Еббі здивувалася карим очам дівчинки. Усі довірені їй таємниці вона зберігала навіть від Реда. Еббі була людиною слова. Люди були б здивовані, коли б дізналися, скільки інформації вона тримає у своїй голові!
Ти завдячуєш своєю роботою мені, мала б сказати вона своїй дочці Дженні. Твій батько був страшенно проти того, щоб жінка працювала на будівництві, але я його переконала.
Якою ж була спокуса розкрити цей секрет! Але вона мовчала.
А тепер вона була настільки непотрібною, що власні діти вирішили віддати їх з Редом до будинку для літніх людей. Слава Богу, що до цього не дійшло! Краще вже жити з Норою, ніж у тому притулку. Краще навіть терпіти місіс Ґерт. Вони так швидко її позбулися, а у неї, мабуть, теж була власна сумна історія. Не те щоб Еббі була колекціонером сумних історій, та все-таки.
Амандо, запитала якось Еббі у дочки, а місіс Ґерт отримала якусь компенсацію при звільненні?
Яку ще компенсацію, мамо, вона ж була у тебе всього девять днів.
Усе одно, відповіла Еббі, вона ж хотіла як краще. І ви всі хотіли як краще, коли наймали її. Ви ж не думаєте, що я невдячна?
Ну, оскільки ви з татом рішуче відмовилися від притулку для літніх людей із незрозумілих причин
Але подивися на цю ситуацію нашими очима. Упевнена, у таких закладах є свої соціальні працівники, які займаються такими пацієнтами. Ми з татом стали б обєктами соціальної роботи, можеш собі таке уявити?
Але Аманда відреагувала на ці слова зовсім не так, як очікувалося.
Мамо? Пацієнти? Обєкти? Хай Бог милує! От як ти ставилася до своєї роботи всі ці роки?
Інколи Аманда висловлювалася надто різко.
Серед двох дівчат мякшою була Дженні. (Еббі знала, що слід припинити називати їх дівчатами, але це було б дивно називати своїх дітей «жінками» або «чоловіками».)