Дженні була слухняною і скромною, їй бракувало вїдливості Аманди. Але Еббі вона не довіряла. Це було страшним ударом для Еббі, коли вона попросила Денні приїхати і допомогти після народження Александера. Вона мала попросити Еббі, мати ж була поруч!
А Денні? Чому він не сказав, що закінчив університет? Він, мабуть, кілька років ходив на заняття, працюючи на своїх численних роботах, і так жодного разу про це і не обмовився. Чому? Бо хотів, щоб вона продовжувала за нього переживати, не хотів знімати її з «гачка» уваги. Тож коли він заявив як ні в чому не бувало, що закінчив університет, це було наче плювок в душу. Вона розуміла, що повинна пишатися сином, але відчувала гірку образу.
Є таке у батьків проблемної дитини, про що вони ніколи не кажуть уголос: неймовірне полегшення, коли дитина виростає нормальною. Але що робити з гнівом, який ти відчував усі ці роки?
Насправді справи у Денні йшли не так і чудово навіть зараз. Еббі не могла зітхнути з полегшенням. Хіба він не повинен шукати роботу? Може, заміняв би викладачів. Чи і сам викладав би. Він же не думає, що допомагати по дому може бути його основним заняттям у житті? Або вважати зарплатою ті гроші, що вона дає йому для покупок (кілька двадцяток) і не забирає решти?
Учора вона запитала:
Що там із твоїми речами? Ти ж, мабуть, привіз не всі. Ти склав їх у гараж?
Не хвилюйся, відповів Денні, вони залишилися у моїй старій квартирі.
То ти досі вимушений платити за оренду квартири?
Ні, це лише одна кімната над гаражем. Жінка, яка здавала мені квартиру, не проти, що я тримаю там свої речі.
Це було дуже дивно. Чому це раптом люди не проти того, щоб чиїсь речі стояли у кімнаті безкоштовно? Стільки всього дивного у його житті.
А можливо, насправді у нього все просто, й Еббі лише драматизує, пригадуючи попередній досвід з Денні його постійні відмовки, брехня, підозрілі алібі.
Минулого тижня вона постукала у двері його кімнати, щоб попросити купити для неї декілька вітальних листівок. Вона подумала, що він дозволив їй увійти, але помилилася: він розмовляв по мобільному телефону.
Ти знаєш, що так, казав він. Як мені змусити тебе повірити? У цей момент він повернув голову і побачив Еббі, вираз обличчя відразу змінився.
Що ти хочеш? запитав він Еббі.
Я почекаю, поки ти завершиш розмову, відповіла Еббі.
Мені треба йти, миттю сказав Денні у слухавку і швидко відключився.
Якщо Денні говорив з дівчиною жінкою Еббі була б щиро за нього рада. У всіх має бути хтось у житті. Але все одно було дуже образливо, що Денні ніколи не розповідав про цю людину. Чому він усе тримає в таємниці? Йому, мабуть, приносить велике задоволення бути відмінним від інших. Плисти проти течії. Це наче його хобі.
Іноді Еббі думала, що через усі свої переживання за Денні вона пропустила життя інших своїх дітей. Звісно, вона не нехтувала ними, але помічала, що більше уваги завжди приділяла Денні. І це тоді як сам Денні завжди вважав себе недооціненим!
Недавно, переглядаючи пошту, Еббі у якийсь момент зрозуміла, що Денні до неї говорить.
Гм, сказала вона, відкриваючи конверт, управління капіталами приватних субєктів. Правда ж, звучить жахливо?
Ти мене не слухаєш, чорт забирай! сказав Денні.
Я слухаю.
Знаєш, коли я був малим, мені хотілося тебе викрасти, щоб ти приділяла увагу лише мені.
О, Денні, я приділяла тобі дуже багато уваги! Твій батько каже, що навіть більше, ніж треба.
Денні схилив набік голову.
Вона не лише приділяла йому забагато уваги, а і потай любила більше, ніж інших дітей. Він був сповненим життя, таким енергійним. Цим він нагадував її колишнього хлопця, бунтаря Дейна Квіна, який через це загинув багато років тому в автокатастрофі. Їй завжди подобалося нестандартне мислення Денні. Минулого місяця, скручуючи брудний килим у дитячій кімнаті, Денні раптом зупинився і сказав:
Ти колись думала про те, якими зарозумілими були ці східні ткачі килимів? Вони вважали, що повинні навмисне зробити якусь помилку, щоб не змагатися із самим Богом. Наче якби вони спеціально не змушували себе помилитися, то робили б усе ідеально!
Еббі голосно засміялася у відповідь.
Можливо, коли Денні виросте, завжди думала Еббі, він пояснить, чому у дитинстві був таким злим. Але коли він виріс і Еббі нарешті запитала у нього про причину гніву, Денні відповів, що і сам не знає, чому був таким.
Еббі зітхнула і подивилася на хлопчика, який йшов до школи, зігнувшись під вагою великого портфеля.
Цей ґанок був не стільки довгим, як широким розміром з невелику вітальню.
Щойно почавши тут жити, вона замовила набір плетених меблів медового кольору, щоб вони пасували до гойдалки: низький стіл, диван та два крісла і встановила їх по колу, щоб усі сиділи одне напроти одного і розмовляли. Але ніхто не хотів сидіти у колі, усі розвертали крісла на вулицю, з часом крісла переставили по обидва боки дивану, і люди дивилися на вулицю, а не одне на одного.
Еббі вважала, що це яскрава ілюстрація її ролі у сімї. У неї було своє бачення, свої ідеї, як усе має бути, але кожен робив так, як подобалося саме йому.
Еббі подивилася крізь дерева і помітила білу пляму: світлу гриву Гейді, яка бігла додому. За нею спокійно йшла Нора з візком. Не задумуючись, Еббі зістрибнула з гойдалки, наче молода, і прослизнула до будинку.
У коридорі досі пахло кавою і тостами, що завжди було для Еббі ознакою домашнього затишку, але зараз чомусь викликало відчуття клаустрофобії. Вона швидко піднялася нагору сходами. Її вже не було видно, коли візочок Семі підїхав до дверей.
Двері її кабінету тепер кімнати Денні були зачинені, за нимиповна тиша. Його графік так і не вирівнявся, і досі Денні лягав і прокидався останнім. Він спускався о десятій чи одинадцятій годині ранку у своєму пошарпаному одязі оливково-сірій футболці і поношених штанях кольору хакі, з помятим від подушки обличчям і масним волоссям. Хай Бог милує!
Слухай, ти не знаєш, хто сказав: «Ти щасливий лише тоді, коли щаслива твоя дитина»? запитала якось Еббі свою подругу Рі на курсах із гончарства.
Сократ, здається, тут же відповіла подруга.
Справді? Я чомусь думала, що це більше схоже на Мішель Обаму.
Насправді я не знаю, хто це сказав, відказала Рі, однак повір, вислів набагато старіший від Мішель.
Ти прокидаєшся вранці, почуваєшся добре, але памятаєш: щось не так, але що саме? А потім пригадуєш, що справа у твоїй дитині, яка нещаслива.
Еббі підійшла зачинити двері у кімнату хлопців, у якій були розкидані рушники, одяг та іграшки (точніше, їхні частини). Дуже боляче наступити на цеглинки леґо, якщо ви зайшли до кімнати без капців. Тому жінка повернулася до своєї спальні і безшумно зачинила двері.
Ліжко було все ще не прибране, оскільки Еббі хотіла поснідати до того, як Нора та троє галасливих хлопців спустяться вниз. (Скільки енергії у цих хлопців із дня у день!). Зараз вона підтягнула та розправила простирадла, повісила свій халат, склала піжаму Реда та поклала її під подушку. У робочі дні він носив темний одяг і завжди залишав після себе безлад.
У цій кімнаті за весь час жило не так багато людей: містер та місіс Брілл, потім Джуніор із Лінні, й от тепер Ред та Еббі. Велика шафа у кутку була ще з часів Бріллів, її залишили, бо вона була занадто великою для їхнього нового дому. Інші меблі належали Джуніорові та Лінні. І лише декоративні предмети Еббі: кольорова картинка з її дитинства, на якій був зображений янгол-охоронець позаду маленької дівчинки, та маленька подушечка для голок у формі кришталевого черевичка, що колись належала мамі Еббі, а ще статуетка маленького хлопчика зі скрипкою у руках подарунок Реда, коли вони ще зустрічалися.
Унизу Еббі почула голос Нори та тихий благальний голос Сема. Через декілька секунд у двері Еббі хтось пошкрябався, вона відчинила і «Кларенс» протиснувся до кімнати.
Я знаю, любий, вимовила Еббі, для тебе там теж занадто гамірно.Собака побігав по кімнаті, а потім вмостився на килимку. Старий Кларенс тобто, Бренда. Чи хто там? Еббі памятала, що це Бренда, але тільки після того, як думала про це.
Це неначе ви маєте ось-ось заснути, і механізм у голові трохи зсувається, розповіла б вона лікарю Вісс. У вас таке бувало? Коли ви дуже ясно мислите, але раптом думки стають нелогічними, заплутаними, і ви не можете повернутися на початок. Я думаю, це просто втома. Колись, років 510 тому, коли я була не така стара, я сама на машині поверталася вночі з пляжу, оскільки рано-вранці у мене була запланована зустріч. І раптом я усвідомлюю, що їду жахливим районом Вашингтона, і, клянуся, я не памятаю, як переїжджала через міст! Я не знаю, як так вийшло. І до сьогодні не розумію. Я просто була втомлена. У цьому проблема.
Або грудень минулого року, коли МакКарті запросили їх з Редом на різдвяний концерт разом з іншими своїми друзями. Еббі дуже приязно розмовляла з чоловіком, який сидів поряд, а через якийсь час зрозуміла, що то зовсім чужа людина, яка не має жодного стосунку до МакКартів. Напевне, чоловік подумав, що вона якийсь лунатик. Така от прогалина у плівці. Ви ж знаєте, як це може бути.
А щодо часу, сказала б вона лікарю, ви ж знаєте, який він, цей час. Він тягнеться дуже повільно у дитинстві, але неймовірно прискорюється, коли ти дорослішаєш! А зараз взагалі все як у тумані. Я більше не можу слідкувати за часом! Проте все таки час певною мірою урівноважується. Ми молоді дуже малий період нашого життя, але нам здається, що молодість триває вічність. Потім ми стаємо старими на довгі-довгі роки, але час тоді пролітає дуже швидко. І все зрештою вирівнюється, розумієте?
Вона почула, що Нора піднімається сходами.
Ні, дурненька. Печиво на десерт, сказала невістка.
Було чутно кроки. Вона наближалася до кімнати хлопців, Семі тупотів за нею.
З Еббі щось трапилося, що вона не прагнула проводити кожну хвилину зі своїми онуками? Вона справді їх любила. Вона так сильно їх любила, що відчувала якусь порожнечу у долонях, коли на них дивилася, страшенно хотілося притиснути їх і обійняти. Троє хлопців були одним сплутаним клубком і завжди сприймалися як єдине ціле, але Еббі знала, що всі вони були дуже різні. Піт був у них за головного, але керував своїми братами не через підлість, а через бажання захистити. Том, як і його батько, був світлою людиною і чудово вмів усіх мирити раптом що. А Семмі був її дитям, він досі пахнув апельсиновим соком і сечею, досі з радістю притискався до неї, коли вона читала йому казку на ніч. І старші онуки. Сьюзан, така серйозна, мила і дуже чемна у неї все гаразд? Деббі копія Еббі у цьому віці, сама допитливість. Бідолашний незграбний Александер, за якого стискалося серце. Й Еліза, зовсім інша, настільки несхожа на Еббі, що вона вважала за честь можливість спостерігати за нею.
Але легше було любити їх на відстані, аніж змагатися з ними за кімнату.
Нагорі знову стало тихо. Еббі повільно повернула дверну ручку, потроху відчинила двері і тихенько вийшла. Собака дужче відсунула двері своїм носом і пішла за нею, голосно сопучи, Еббі покосилася на двері дитячої кімнати.
Вона спустилася вниз сходами і знову вийшла на ґанок, а потім різко зупинилася. У неї зявилася ідея. Еббі повернулася додому і взяла повідець, що висів біля дверей. Кларенс радісно заскавчав і підбіг до хазяйки, з кімнати почувся заздрісний гавкіт Гейді. Помри від заздрощів, Гейді. Еббі не любила занадто активних собак.
Еббі зупинилася на камяній доріжці і пристебнула Кларенса, його повідець був старим і коротким, він не дозволяв регулювати відстань, як сучасні повідці, якими зараз усі користуються. Хоча Кларенсу новий повідець і не потрібен. Собака був дуже повільним, неповоротким і напрочуд слухняним. Проте він уперто потягнув Еббі уперед, коли побачив маленьких собак. Він завжди був не проти погратися з маленькими терєрами.
Ми недалеко, сказала йому Еббі, так що і не надійся.
У будь-якому разі, зважаючи на його вразливі суглоби, собака не пройде більше одного-двох кварталів.
Вони повернули наліво і вийшли на вулицю у інший бік від будинку її подруги Рі. Не те щоб Еббі не хотіла її бачити, але після останнього разу (коли Еббі заблукала), подруга почала проводжати її додому. А Еббі любила іноді гуляти на самоті. Так добре відчувати себе вільною, як пташка, без цих «Що ми робитимемо з мамою?», що завжди крутилися в її голові! Еббі сподівалася, що не зустріне нікого із знайомих.
Іноді під час прогулянок вона усвідомлювала, що зі своєї сімї уже залишилася лише вона. Хто міг подумати, що вона продовжуватиме жити без них? Вона згадала картину у своїй кімнаті: дитина йде сама по дорозі під величезними навислими над нею деревами, а за нею її янгол-охоронець. Але Еббі не вірила у янголів, ще відтоді як їй виповнилося 7 років. Ні, вона дійсно була самотньою.
Зазвичай вона брала когось із дітей, якщо кудись ішла. Це було і приємно, і втомливо водночас. «Руку! Дай мені руку!» казала вона, коли вони переходили дорогу. Зараз вона чітко згадала ту картину, стара рука потягнулася до пустого місця в надії, що якась маленька ручка вхопить її.
Кларенс помітив білку, але навіть не ворухнувся.
Так, я згодна, сказала йому Еббі, білки не твій рівень.
Раптом вона потягнулася до грудей. Вона повісила собі на шию ключі від будинку, коли виходила? Ні. Але чого хвилюватися будинок не зачинений, до того ж, удома Нора, вона впустить, раптом що.
Вона знала ще одну таємницю, але не з тих, про які їй розповідали. Вона згадала пісню, яку, як казав Стім, йому співав батько, коли він був малим, «Коза і потяг». Це була пісня ще з її дитинства і співав її Берл Айвз. Сказати про це Стіму? Йому могло б бути приємно, почути цю пісню через стільки років. Але раптом він подумає, що у такий спосіб вона нетактовно нагадує йому, що він не Вітшенк. А, може, вона йому не каже про це через власний егоїзм. Може, Еббі хоче, щоб він забув про те, що вона йому не рідна мати.
Стім і Денні поводилися чемно один з одним після тієї бійки. Можна було подумати, що нічого між ними і не сталося.
Денні, хочеш останній шматок курки? питав Стім.
Ні, забирай, смачного, відповідав Денні.
Але вони не могли надурити Еббі. Вони поводилися, наче незнайомці у залі очікування, і вона починала думати, що це ніколи не зміниться.
Здавалося, тоді на пляжі сталася криза. Саме тому вона завжди боялася відпустки!
Що трапилося з нами? запитала вона Реда дорогою додому. Раніше ми були такою щасливою родиною! Хіба ні?
Так, наскільки я памятаю, відповів Ред.
Памятаєш, як ми всі реготали у кіно ?
Ну
Це був вестерн, і кінь головного героя дивився прямо на нас, величезна голова жувала сіно з надутими щоками. Це було так смішно. Ти памятаєш? Ми всі разом так сміялися, що інші люди почали повертатися і дивитися на нас.
І я там був? спитав Ред.
Так, сидів з нами і теж сміявся.
Можливо, Ред забув про цей випадок через те, що він сприймав сімейне щастя як належне. І ніколи цим не переймався. Тоді як Еббі О, вона постійно переймалася. Їй страшно було і подумати, що їхня сімя буде нещасливою або звичайною.
Якби ти міг загадати одне бажання, запитала якось Реда Еббі, коли вони обоє не могли заснути, що б це було?
Не знаю.
Я попросила б чудового життя для наших дітей, сказала Еббі.
Хороше бажання.
А ти що попросив би?
Що ж, відповів Ред, мабуть, щоб фірма Герфорда збанкрутувала і припинала обвал цін.
О, Реде!
Що?
Як ти можеш не ставити щастя своїх дітей вище свого?
Воно у мене на першому місці. Але ти вже подбала про дітей у своєму бажанні.
Еббі хмикнула і повернулася спиною до Реда.
Що ж, він також старішав, не лише вона. Він опускав окуляри на носі і ставав дуже схожий на свого батька. А його «га?», коли він недочував де він цього набрався? Виглядало дуже театрально. Може, він думав, що саме так має робити людина його віку. А інколи він казав щось зовсім не у тему «багряний тінейджер», наприклад, про червону пташку, яка прилетіла до їхньої годівниці. Це, мабуть, було повязано з його слухом, але Еббі не могла не хвилюватися. Вона помітила, як почали розмовляти з ним продавці поблажливо, занадто голосно, вимовляючи слова по складах. Вони сприймали його як недоумкуватого старого чоловіка. Їй ставало дуже боляче, коли вона це бачила. Чому нікому не спадає на думку, що колись ці літні люди курили марихуану, носили бандани та пікетували біля Білого дому? Аманда докоряла Еббі за вживання слова «круто» («Ненавиджу, коли старе покоління намагається копіювати молодь», казала вона). Вона не розуміла, що слово «круто» використовували, ще коли Еббі була молодою і навіть раніше.