Денні мав пряме чорняве волосся, як у всіх Вітшенків, вузькі блакитні очі, проникливий погляд та витончені риси обличчя. Шкіра була трохи темнішою, ніж у інших, тому все це естетично гармонувало. Але було у його обличчі щось таке якісь неправильні лінії чи асиметрія що заважало йому бути по-справжньому привабливим. Люди, які відмічали його красу, робили це із запізненням, дивуючись власному відкриттю і пишаючись своєю проникливістю.
Денні зявився на світ третім. На той час Аманді виповнилося девять років, а Дженні пять. Можливо, хлопцю було складно мати двох старших сестер? Принизливо? Чи страшно? Дівчата були дуже самовпевненими, особливо Аманда, яка любила командувати.
Але від уваги Аманди Денні вдалося легко відкараскатися, а з шибайголовою Дженні він завжди був лагідний. Тому тут не було жодних тривожних дзвіночків. Але Стім!.. Він зявився, коли Денні виповнилося чотири роки. Можливо, у цьому криється причина. Стім був дуже хорошою дитиною. Таких дітей можна часто помітити на вулиці чи дитячому майданчику: слухняний, із мяким характером йому навіть не треба було старатися.
І не те щоб Денні був поганим хлопчиком. Зовсім ні! Часом він був щедрішим від усіх трьох. Якось він обміняв свій новий велосипед на кошеня, намагаючись втішити Дженні після смерті її улюбленої кішки. Денні ніколи не дражнив інших дітей і не влаштовував істерик.
Проте він був занадто стриманим і мовчазним. Інколи він настільки заглиблювався у себе, що його обличчя завмирало і ніхто не міг достукатися до нього. Здавалося, Денні переживав внутрішній спалах гніву, злість вирувала всередині, заморожуючи його. Ред у таких випадках зазвичай просто махав на нього рукою і йшов геть, хоч Еббі не дозволяла йому цього. Вона просто повинна була допомогти. Вона завжди хотіла, щоб її близькі були щасливими.
Одного разу у продуктовому магазині, коли Денні невідомо чому був сумний, із магнітофону залунала улюблена пісня Еббі «Гарні вібрації». Вона почала підспівувати, схопила Денні за руку і почала танцювати навколо нього. Син відреагував неочікувано: він розвернувся і мовчки пішов до відділу супів, засунувши руки до кишень і не озираючись на матір. Вона просто хотіла пожартувати, а Денні зробив із неї дурепу, дивився на неї, наче на божевільну!
Йому було лише девять чи десять років у такому віці син зазвичай не соромиться своєї матері. А Денні соромився із самого дитинства. Еббі казала, що він поводився так, неначе вважав, що йому дісталася неправильна мама, і вона не може бути йому рівнею.
Ред намагався її втішити, і його улюбленою фразою була: «Не вигадуй дурниць, кохана». Так-так, Еббі знала, що це дурниці. Вона мала на увазі інше, не те, як це прозвучало.
Еббі періодично телефонували вчителі і просили прийти у школу, щоб поговорити про сина. Темою розмов завжди була неуважність, лінь або легковажність Денні, але аж ніяк не відсутність здібностей.
Насправді, після третього року навчання Денні перевели на один клас вперед, вважаючи, що йому під силу виконувати більш складні завдання. Але це виявилося великою помилкою, оскільки так він став ще більш замкнутим. Кілька друзів, яких він мав, справляли сумнівне враження це були хлопці не з його школи і щоразу, коли вони зявлялися у їхньому домі, усі почувалися незручно.
Часом бували моменти просвітлення. Якось він переміг у науковій олімпіаді: розробив упаковку для курячих яєць. Упаковку з яйцями можна було кидати як завгодно далеко, і яйця не розбивалися.
А одного літа він дістав валторну, яку не чіпав ще з часів початкової школи, і почав завзято грати на ній протягом декількох тижнів. Із-за зачинених дверей кімнати годинами звучало сичання, дудіння, перекручування версії першого концерту Моцарта. Він грав то запинаючись, то без упину, аж поки Ред не починав тихенько собі під ніс проклинати все на світі. Еббі лише гладила руку чоловіка, намагаючись заспокоїти: «О, усе могло бути набагато гірше. Могли бути Дупло-серфери» (улюблений гурт Дженні на той час).
Мені здається, що це чудово, коли у дитини є захоплення, продовжувала Еббі, і коли Денні робив паузу, щоб підібрати правильну ноту, вона мугикала у такт музики, підтримуючи його у такий спосіб.
Уся сімя встигла вивчити концерт напамять, оскільки коли Денні не грав, він обовязково вмикав оригінал і слухав його впродовж кількох годин. Однак щойно він вивчив першу частину твору, відразу ж втратив до нього інтерес. Згодом він розповідав усім, що валторна це дуже нудно.
Слово «нудно» стало його улюбленим: нудний табір для футболістів (до речі, він кинув це заняття через три дні після того, як почав), потім теніс і команда з плавання.
Можливо, нам не треба втручатися, казав Ред, і не радіти надміру щоразу, коли він виявляє інтерес до чого-небудь.
Ми його батьки! А батьки повинні радіти, завжди відповідала Еббі.
Денні намагався пильно охороняти особисте життя інколи поводився так, наче йому є що приховувати. При цьому сам він був завзятим пронозою, від якого нічого не можна було приховати. Він читав особистий щоденник сестри і приватні робочі файли матері. На столі він тримав підозріло ідеальний порядок, а всередині шухляд творився безлад.
У підлітковому віці у Денні почалися проблеми з алкоголем, прогули школи, куріння марихуани, а може, і ще чогось, на жаль, батьки про це не знали.
Майже щодня біля їхнього будинку зупинялися старі побиті автомобілі з сумнівними хлопцями за кермом. Вони сигналили під будинком і кричали: «Гей, чуваче, виходь, поїхали!». Двічі Денні потрапляв у неприємності з поліцією через керування авто у нетверезому стані без посвідчення водія або з підробленим посвідченням особи. Стиль його одягу був зовсім не підлітковий: старі плащі з блошиного ринку, брудні мішкуваті твідові штани, склеєні скотчем кросівки. Волосся завжди було масним, а ще його постійно супроводжував затхлий запах від ношеного одягу. Він нагадував безхатька. «У цьому була іронія, казала Еббі Реду, такий вигляд мав кровний член сімї Вітшенків, що пишалася своєю клановістю, однорідністю й особливістю».
Пізніше обидва сини почали працювати неповний день у родинному підряді Вітшенків будівельній фірмі. У Денні справи йшли непогано, але були проблеми з клієнтами. Жінці, яка кокетливо сказала: «Мені здається, що я перестану вам подобатися, коли скажу, що знову передумала стосовно кольору фарби», він відповів: «Із чого ви взяли, що взагалі мені подобалися?»
Натомість Стім завжди був уважним до клієнтів, повністю віддавався роботі, часто працював допізна, цікавився новим і виявляв інтерес до наступного проекту.
Щось повязане з деревом, благав він. Йому подобалося працювати з деревом.
Денні виробив власну манеру спілкування зверхню та глузливу. Коли Стім просив спортивні журнали, Денні відповідав: «Звичайно, приятелю, тримай» або «Як скажеш, Ебіґейле». Під час вечері на честь дітей-сиріт, на яку приходили самотні та просто нещасливі люди, спочатку чемна поведінка Денні переходила в образливу.
Будь ласка, я наполягаю, сказав він чемно місіс Меллон, візьміть мій стілець, він краще витримає вашу вагу.
Місіс Меллон, розлучена стильна жінка, яка надзвичайно пишалася своєю вродженою худобою, скрикнула:
Перепрошую, що ви сказали?
Він тут же відповів:
Ваш стілець дуже хиткий.
І батьки не могли нічого вдіяти, щоб не привернути уваги до цієї ситуації.
Або ситуація з Б. Дж. Отрі, фарбованою блондинкою, сміх якої нагадував різке каркання і змушував усіх здригатися. Денні всю великодню неділю робив компліменти її сміху, що «звучить, неначе дзвіночок».
Нарешті Отрі випалила: «Відвали, пацан».
Ред відразу ж витягнув Денні у коридор, щоб дати йому прочухана.
У нашому будинку не звикли ображати гостей. Ти повинен вибачитися перед пані Отрі, вперед!
Упс, я й не знав, що вона така вразлива квіточка, відкараскався Денні.
Усі люди такі, якщо зачепити їх за живе, сину.
Серйозно? хмикнув Денні. Але не я.
Після кількох подібних ситуацій батьки, точніше Еббі, вирішили звернутися до психолога. Але Денні відмовився.
Тому одного разу Еббі попросила Денні допомогти їй відвезти собаку до ветеринара (звичайно, одній із цим не впоратися), і після того як вони силою запхали тварину на заднє сидіння авто, Денні сів у машину попереду, схрестивши руки на животі.
Собака Кларенс скавучав на задньому сидінні і шкрябав оббивку. Потім скавчання переросло у виття. Проте коли Еббі проїхала повз ветеринарну клініку, він заспокоївся. Еббі підїхала до охайної будівлі, зупинилася, заглушила мотор, швидко обійшла машину, відчинила біля Денні дверцята і наказала: «Виходь».
Спочатку Денні і не поворухнувся, проте зрештою вирішив підкоритися волі матері і дуже повільно, підкреслюючи своє небажання, вийшов із машини. Вони піднялися на перші дві сходинки, і Еббі впевнено натиснула на дзвінок, розміщений поряд із вивіскою «Річард Генкок, доктор медицини».
Я приїду по тебе через 50 хвилин, сказала вона синові.
Денні вяло подивився на матір, а коли двері відчинилися, зайшов у будівлю. Еббі повернулася у машину і мовчки поїхала додому.
Ред не міг повірити у правдивість цієї історії і постійно перепитував:
І що, він справді зайшов усередину? Ти впевнена?
Звичайно, Реде, але материнські очі враз наповнилися слізьми. Мені так його шкода, у нього, мабуть, важкий період, якщо він все-таки пішов до лікаря.
Протягом двох-трьох місяців Денні щотижня відвідував психолога. Генкі, як він його називав: «На жаль, у мене немає часу прибрати у підвалі. Сьогодні ж день Генкі».
Звичайно, Денні ніколи не розповідав, про що вони спілкувалися з лікарем. Та і сам лікар не розголошував таємницю пацієнта, як не намагалася його розпитати Еббі. Вона навіть пропонувала сімейну конференцію, але лікар відмовився.
Це був 1990 рік, а у 1991-му Денні втік із дому.
Дівчину звали Емі Лін, вона була страшенно худою і носила коротку стрижку костюмоване дівчисько-гот з американсько-китайської сімї ортопедів. І вона була на шостому тижні вагітності.
Але Вітшенки нічого про це не знали. Вони ніколи не чули про Емі Лін. Уперше вони дізналися про неї, коли її батько зателефонував і запитав, чи не знають вони, де може бути Емі.
Хто? здивовано запитала Еббі. Спочатку вона подумала, що чоловік помилився номером.
Емі Лін, моя дочка. Вона втекла з вашим сином, і, якщо вірити залишеній записці, вони збираються одружитися.
Вибачте, що вони збираються зробити? перепитала Еббі. Йому всього 16 років!
Стільки ж, скільки і моїй дочці, сказав Лін. У неї позавчора був день народження. Вона вирішила, що 16 років це той вік, коли тобі дозволяється одружуватися.
Ага, якщо ти живеш у Мозамбіку, відповіла Еббі.
Ви не могли б перевірити, чи залишив Денні у своїй кімнаті записку? Будь ласка, я почекаю.
Ну добре, зараз, відказала Еббі. Але я впевнена, що ви помиляєтеся.
Вона поклала слухавку на стіл і покликала Дженні, яка краще знала Денні. Разом вони обстежили його кімнату у пошуках чого-небудь, схожого на записку. Дженні так само не вірила у сказане, як і Еббі.
Денні? Одружується? сказала вона, підіймаючись разом із матірю сходами. Та у нього навіть дівчини немає!
Цей чоловік несповна розуму. Ще й командує! Представився доктором Ліном. Це так типово для лікарів наказувати людям, що робити.
Звичайно, вони не знайшли ніякої записки. Більше того навіть жодного натяку на існування самої дівчини: бодай якесь її фото чи лист. Дженні навіть перевірила таємну коробку Денні, про яку не знала мати, але там вона знайшла лише пачку цигарок і сірники.
От бачиш, я ж казала, переможно заявила Еббі.
Але Дженні не була впевнена, що все гаразд. Тому коли вони спускалися сходами, вона зауважила:
Але ж хіба Денні хоч раз лишав нам записку?
Мені здається, доктор Лін щось переплутав, підсумувала Еббі й узяла до рук слухавку. Докторе Лін, ви ще тут? Здається, ви все-таки помилилися, ми нічого не знайшли!
Тож шукати молоду пару довелося Лінам. Незабаром дочка зателефонувала їм і повідомила, що з нею все добре, хоч вона і сумує трохи за домом. Вони з Денні зараз у мотелі за містом Еклтон, у штаті Меріленд, і у них виникли труднощі з отриманням дозволу на шлюб. На той час їх не було вдома вже три дні, тому Вітшенки змушені були визнати, що Лін, зрештою, не такий уже й божевільний, хоча все одно вони не могли повірити, що Денні був здатен таке утнути.
Ліни поїхали до Еклтона забрати дітей і відразу ж привезли їх до будинку Вітшенків на спільну розмову. Це був перший і останній раз, коли Еббі та Ред бачили Емі. Вони зійшлися на тому, що у дівчини жовтувата шкіра, нездоровий вигляд, а також вона слабкодуха.
Пізніше Еббі зізналася, що для неї це був тяжкий удар бачити, як добре знають Денні чужі люди. Батько Емі, низенький чоловік у спортивному костюмі, спілкувався із Денні чемно і приязно, а мати дівчини тримала його за руку, поки усі не погодилися, що аборт буде найбільш правильним рішенням.
Денні, напевно, багато разів був у них вдома, сказала Еббі Реду. Тоді як ми з тобою навіть не знали про існування самої Емі.
Але з дочками все інакше, відказував Ред. Ми з тобою знайомі з хлопцями Аманди і Дженні, однак я не впевнений, що батьки цих хлопців знайомі з нашими дочками.
Ні, я говорю зовсім про інше, Реде. Це набагато більше, ніж просто знайомство з батьками дівчини. Таке враження, ніби він став членом їхньої родини.
Це не так, усе, що зміг відповісти Ред. Але це навряд чи переконало Еббі.
Коли Ліни поїхали, Вітшенки спробували сісти і спокійно поговорити із сином про втечу з дому. Але Денні їм лише відповів, що з нетерпінням чекав на дитину і збирався піклуватися про неї. Зауваження батьків, що йому ще рано мати свою дитину, Денні пропустив повз вуха. Коли Стім незграбно запитав, чи вони з Емі й досі заручені, той відповів: «Що? Я не знаю. Напевно».
Після того Вітшенки більше ніколи не бачили Емі, і, як вони помітили, Денні теж. Завдяки доктору Генкоку до кінця тижня Денні був зарахований до закритої школи-інтернату для проблемних підлітків. Там він закінчив останні два роки школи, і, оскільки він не виявляв інтересу до будівельних робіт, два літа поспіль він провів у місті Оушен, працюючи офіціантом. Відтоді Денні приїжджав додому лише на якісь важливі події, як то смерть бабусі чи весілля Дженні. А потім він зник.
Еббі казала, що це неправильно. Вони дуже давно не бачили власного сина. Діти мають жити з батьками хоча б до 18 років, а то й довше (дівчата жили з батьками аж до закінчення університету).
Таке враження, ніби у нас вкрали сина, говорила вона чоловікові.
Ти так кажеш, наче він помер, Еббі, відповідав той.
Але таке відчуття, ніби для нас він помер, казала Еббі.
Навіть коли Денні приїжджав додому, він здавався чужим у власній родині. Він мав інший запах, уже не такий затхлий, як раніше, а радше якийсь хімічний, як у нового килимового покриття. Він носив капелюх моряка, який Еббі (як продукт 60-х років) повязувала з Бобом Діланом. Він спілкувався з батьками ввічливо, проте відчужено. Мстився за те, що вони відправили його до інтернату? Але ж у них не було вибору! Ні, напевне, його образа криється десь далеко у минулому.
Це, мабуть, тому, що я недостатньо його захищала, казала Еббі.
Від чого чи від кого його потрібно було захищати? питав Ред.
Усе, забудь, говорила Еббі.
Часом не від мене? знову запитував Ред.
Ну, якщо ти так кажеш.
Я не збираюся брати усю провину на себе, Еббі.
Добре.
У такі моменти вони ненавиділи одне одного.
* * *
Потім Денні вступив до коледжу св. Ескіла диво для всієї сімї, враховуючи ті попередні історії, а також його середній бал: трійку з мінусом. Хоча навряд чи університет змінив щось у його стосунках із родиною. Хлопець так і залишався загадковою дитиною Вітшенків.
Навіть той сумнозвісний дзвінок нічого не змінив, оскільки вони так і не спробували поговорити про нього з сином. Вони так і не сіли поряд із ним і не запитали: «То скажи, ти гей чи ні? Просто поясни, це все, що нам треба». Занадто швидко траплялося щось інше. Хлопець ніколи подовгу не затримувався на одному місці. Після Різдва він повернувся до Міннесоти, напевно, через дівчину, і місяць чи два поспіль займався чимось, повязаним із сантехнікою. Так зрозуміли самі батьки, оскільки на день народження Дженні він надіслав їй у подарунок капелюх із написом «Томпсон: установка і труби». Пізніше вони дізналися, що Денні у штаті Мен. Він займався ремонтом човнів, але потім його звільнили. Він запевняв, що планує повернутися до навчання, але з того, вочевидь, нічого не вийшло.