Ну і добре, сказав Ред і повернувся на інший бік.
Я зараз зателефоную у довідку.
Зараз? Ред подивився на годинник. Але зараз пів на третю ночі! Ти не можеш телефонувати людині о такій порі!
Звісно, ні. Але я можу дізнатися її номер, відказала Еббі.
Ред щось пробурмотів і знову заснув.
Вранці Еббі повідомила, що знайшла трьох Карлучі на Мангеттені і збирається зателефонувати їм усім. Була сьома година ранку, й Еббі кортіло уже розпочати, але Ред намагався її зупинити.
Почекай, людина може ще спати о сьомій.
Може, але сьома година це вже ранок, відповіла вона.
Реду залишилося лише погодитися. Він спустився вниз, щоб заварити собі каву, хоча зазвичай він купував її дорогою на роботу.
За пять сьома Еббі зробила перший дзвінок.
Доброго ранку, я можу говорити з Єленою? Ой, вибачте, я мабуть помилилася номером, усього найкращого.
Потім другий.
Доброго дня, Єлено? пауза. Вибачте, я знаю, що зараз дуже рано, але
Еббі зітхнула і закотила очі, очевидно, відповіли їй нечемно.
Нарешті третій дзвінок.
Доброго ранку, Єлено?
Раптом Еббі випрямилася.
Привіт! Ти не впізнала? Це Еббі Вітшенк, я дзвоню з Балтимора. Я тебе не розбудила так рано? вона помовчала, слухаючи, що казали на іншому кінці проводу, після чого відповіла: Так, я тебе розумію, інколи я і сама кажу Реду: навіщо взагалі лягати спати, якщо на сон лишилося так мало часу? Можливо, це через вік, а ще наші постійні стреси. До речі, Єлено, скажи, чи все гаразд із Сьюзан, Карлою та Денні? Я маю на увазі, з минулого вівторка? (Минулим вівторком люди називали 11 вересня).
Ага Так, я розумію. Це вже щось! Добре. То ти не знаєш Звісно, логічно, що не знаєш. Дякую тобі, Єлено! Передавай привіт Сьюзан і Карлі. Що?.. А, так, звичайно, з нами теж усе добре. Дякую ще раз, бувай!
І Еббі поклала слухавку.
Із Карлою і Сьюзан усе добре, сказала вона. Стосовно Денні вона лише може припустити, що все добре, але точно не знає, оскільки він переїхав до Нью-Джерсі.
До Нью-Джерсі? А куди саме до Нью-Джерсі? одразу ж запитав Ред.
Вона не сказала, бо не знає його номера телефону.
Думаю, Карла точно знає, через Сьюзан, звичайно. Якщо Денні підтримує із ними звязок, зазначив Ред. Ти можеш зателефонувати Карлі і запитати у неї його номер.
Який у цьому сенс? зауважила Еббі, її нервовий тон свідчив про нове розчарування. Ми точно знаємо, що його не було у Нью-Йорку під час трагедії. Невже цього нам не достатньо? І я зовсім не впевнена, що у Карли є його номер, якщо чесно.
Еббі почала машинально складати посуд у посудомийку, Ред мовчки дивився на неї.
Значить, Нью-Джерсі. Ще одні розірвані стосунки, точніше, два види розірваних стосунків, якщо він, звісно, не підтримує звязок зі Сьюзан. Ред переконував, що Денні точно спілкується з донькою, адже він і до цього брав активну участь у її вихованні, але Еббі зауважила що, мабуть, Сьюзан стала для нього лише черговим напівпроектом.
Це не було схоже на Еббі. Вона свято вірила, що люди здатні змінюватися, інколи такою мірою, що дратувала цим своїх рідних. Але зараз, здавалося, Еббі здалася. Коли вона зателефонувала Аманді та Дженні повідомити новини, то говорила сухо, без емоцій, видавала лише факти, а потім попросила Реда передати це Стіму вже на роботі.
Я передам, відповів Ред, намагаючись з усіх сил говорити бадьоро та весело. Його це заспокоїть.
Чому? сказала Еббі. Насправді взагалі не варто було хвилюватися.
Наступного ранку, у суботу, до батьків без попередження приїхала Аманда. Вона працювала адвокатом. Це була їхня найнаполегливіша, найбільш компетентна і найвідповідальніша дитина. Тому, увійшовши до будинку, вона відразу розпорядилася:
Дай мені номер Єлени.
Еббі відкрила шухлядку, дістала маленький аркуш та простягнула його Аманді. Та одразу ж схопила телефон, сіла на стілець і набрала номер.
Алло! Доброго дня, я можу поговорити з Єленою? сказала вона. Мене звати Аманда, я сестра Денні. Ви можете дати мені номер Карли, будь ласка?
На іншому кінці проводу, вочевидь, відмовилися, оскільки Аманда пояснила:
Повірте, я не збираюсь її засмучувати, я просто хочу звязатися зі своїм братом-негідником.
Здається, ці слова спрацювали, оскільки Аманда тут же дістала з сумки блокнот і швидко записала номер телефону.
Дуже вам дякую. До побачення.
Не кладучи слухавки, Аманда почала набирати інший номер.
Зайнято, повідомила вона.
Еббі застогнала, але Аманда запевнила:
Звичайно, зайнято. Це мати телефонує, щоб її попередити.
Аманда постукала пальцями по столу. За кілька хвилин знову набрала номер.
Карло? Привіт, це Аманда, сестра Денні. Як твої справи?
Відповідь Карли не зайняла би багато часу, але Аманда була нетерпляча.
Добре, відповіла вона. Слухай, ти не можеш дати номер мого брата? Мені треба дещо йому сказати.
Коли вона записувала номер, Ред та Еббі підійшли ближче і мовчки дивилися на блокнот, майже не дихаючи.
Дякую, бувай, попрощалась Аманда і поклала слухавку.
Еббі спробувала взяти записник, але Аманда перехопила його і різко сказала:
Я подзвоню йому, і знову почала набирати номер.
Денні, сказала вона, це Аманда.
Батьки не почули, що він відповів.
Одного дня, почала Аманда, будучи чоловіком середнього віку, ти згадуватимеш своє життя і подумаєш: а як там моя родина? Ти сядеш на потяг і приїдеш до Балтимора. Буде чудовий літній вечір, і промені сонця пробиватимуться через скляний дах станції Пен. Ти вийдеш на вулицю, де на тебе ніхто не чекатиме. Але це нічого, адже ніхто не знає, що ти приїхав. Ти будеш почуватися самотнім, бо бачитимеш, як інші пасажири обіймають одне одного, а потім сідають у машини та їдуть додому. Ти підійдеш до таксі, назвеш свою адресу і поїдеш містом, у якому колись жив. Побачиш знайомі місця, старі будинки, персикові дерева Бредфордів, жінок, які гуляють зі своїми дітьми на дитячому майданчику, а потім таксі поверне на вулицю Боутон, і раптом тебе охопить тривога. Ти помітиш, що наш будинок занедбаний, чого ніколи в житті не допустив би батько: потріскана фарба на ставнях, неохайно розляпаний вапняний розчин для доріжки, прибиті гумові протектори на сходах, які все своє життя ненавидів батько (памятаєш, із магазину Гаррі?). Ти тихенько підійдеш до дверей, повернеш ручку і потягнеш на себе, але виявиться, що двері замкнені. Ти натиснеш на дзвінок, але ніхто не підійде. Тоді ти крикнеш: «Мамо? Тату? Ви де?». І ніхто тобі не відповість. Тебе охопить розпач і ти почнеш голосно кричати: «Є хто вдома?», але вже наперед знатимеш, що ніхто не вийде і не відчинить дверей, не скаже: «Привіт, любий, це ти! Заходь! Так добре тебе бачити вдома! А чому ти не попередив, що приїхав, ми б зустріли тебе на станції? Ти втомився, зголоднів? Заходь швидше!». Ти так і будеш стояти на тихій вулиці і не знатимеш, що робити далі. Ти повернешся до будинку і зрозумієш, що нікого немає. Тоді ти подумаєш, можливо, про своїх сестер і брата. Можливо, згадаєш Дженні або Аманду. Але знаєш що, Денні? Ні за що у світі не розраховуй на мене, бо я на тебе зла! Саме так, я зла за кожне твоє зникнення, і не лише за останні три роки, а за все твоє життя, за всі пропущені канікули, за батьківські річниці 30 років, потім 35, за дитину Дженні, за те, що ти не прийшов на моє весілля і навіть не надіслав маленької листівки з привітанням або побажанням довгого і щасливого шлюбу. Але більше за все, Денні, я ніколи не пробачу тобі витраченої на тебе батьківської уваги, якої на нас, трьох інших дітей, уже просто не лишалося.
На секунду Аманда замовкла, Денні щось їй казав.
О вимовила вона. У мене все добре, а у тебе як справи?
Так Денні приїхав додому.
Першого разу він приїхав сам. Еббі була розчарована, що він не привіз Сьюзан, але Ред зауважив позитивну сторону цього візиту.
Розумієш, сказав він, цей візит відрізняється від усіх інших. Він вирішив спершу налагодити стосунки з нами. Значить, він не сприймає це як саме собою зрозуміле і що він може запросто почати там, де зупинився.
Ред був правий, Денні поводився по-іншому, був більш обережний у висловлюваннях, уважніше ставився до почуттів інших. Він помітив усі зміни, похвалив нову зачіску Еббі (у неї тепер була коротка стрижка).
Сам Денні теж змінився, зникли дитячі риси обличчя, він став більш мужнім, змінилася навіть хода. Коли Еббі його про щось запитувала (підбираючи кожне слово), він намагався відповісти на все. Не можна було сказати, що він був дуже балакучим, але він відповідав на запитання, а це вже щось!
Зі Сьюзан усе добре, розповідав він, вона ходить до дитячого садочка. Так, він зможе привезти її у гості. З Карлою також усе було добре, але вони більше не разом. Робота? Так, зараз він працює у будівельній фірмі.
Будівельній? перепитала Еббі і крикнула до чоловіка: Чув, Реде? Він працює у будівельній фірмі!
Ред мугикнув, але не відповів. Великої радості він не виказував, думаючи про те, що насправді криється за словами Денні. Наприклад, як часто він відвідує свою дочку? Чи спілкується з нею взагалі? І коли він натякнув, що вони з Карлою більше «не разом», що він мав на увазі: вони розлучилися чи просто розїхалися? Де і як він живе? Він вирішив серйозно присвятити себе будівництву чи це ще одне з його тимчасових захоплень? Він планує закінчити університет чи освіта йому не потрібна?
Потім приїхала Дженні з маленькою Деббі. Батьки залишили їх утрьох. Під кінець її візиту вони вже знали набагато більше. Дженні все випитала: Денні бачиться зі Сьюзан і бере активну участь у її житті, часто проводить із нею час. Він не розлучений, оскільки процедура виявилася занадто дорогою для них обох. Тож вони її поки відклали. Живе Денні ще з двома сусідами (хлопцями), і вони вже встигли йому остогиднути. Можливо, колись він і закінчить університет, але не зараз.
Але цієї інформації все одно було замало. Постійно здавалося, що існує щось таке, про що неможливо дізнатися.
Так чи інакше, Денні пробув у батьків півтора дня. Та все-таки щось змінилося: уперше він залишив свій номер мобільного. Номер, за яким вони йому зателефонували, був мобільним! Це все змінювало.
Вони вирішили зробити маленький стратегічний хід і не телефонувати йому декілька тижнів. А потім Еббі зателефонувала (разом із Редом, який стояв позаду). Вона запросила сина разом з онучкою відвідати їх на Різдво. Денні сказав, що Карла ніколи не відпустить Сьюзан у таке свято, але, можливо, після Різдва він привезе її.
Ред і Еббі були добре знайомі з усіма цими «після», але промовчали.
Проте Денні своєї обіцянки дотримався: вони разом зі Сьюзан приїхали у середу (Різдво було у вівторок) і побули аж до пятниці.
Сьюзан була спокійною і врівноваженою чотирирічною дитиною з каштановим волоссям і величезними карими очима. Це всіх вразило, адже таких очей не було ні у кого з Вітшенків. Власне, як і такого пошарпаного одягу. Дівчинка приїхала в оксамитовій сукні, білих колготках і червоних черевичках, мабуть, із нагоди свята.
Однак наступного ранку вона спустилася у білій гофрованій блузці і червоному картатому сарафані, що навряд чи можна було назвати вишуканим.
Дженні лише зауважила, що їй складно уявляти, як Денні застібає всі ті дрібні ґудзики на сарафані.
Ти памятаєш нас? запитали вони у Сьюзан. Коли ти була маленька, ти часто приїздила до нас у гості.
Сьюзан тихо відповіла: «Здається, памятаю», що, звичайно, було неправдою, адже вона була замалою. Та це було дуже мило з її боку, так відповісти. Вона запитала: «Здається, у вас був інший собака?»
Ні, люба, це той самий.
А мені чомусь здавалося, що він у вас був жовтим, сказала Сьюзан, і всі здивовано переглянулися. Про якого жовтого собаку вона думала і у кого він був? Кларенс, бідолаха, був уже дуже старим, слинявим, ще й з артритом.
Сьюзан подружилася зі своїми кузинами. (Ось вона, приманка Вітшенків: прекрасна Еліза і маленька шибайголова Деббі.)
Виявилося, що Сьюзан ніколи не грала у карткові ігри, і їй сподобалася гра «Вперед, рибко».
Також зясувалося, що у свої чотири роки Сьюзан уміє читати. Усі були здивовані, що Карла виховала таку розвинену дитину, а, можливо, це була заслуга Денні. Дівчинці подобалося притулитися до Еббі і говорити: «Плескай!» щоразу, як вона закінчувала сторінку.
У день відїзду, на станції, вона активно махала усім маленькою ручкою і кричала: «Бувайте! До побачення! Скоро побачимося!».
Тому Денні привіз її ще раз, а потім ще раз, і ще раз. Тепер у Сьюзан була власна кімната (одна з дівчачих спалень). Дівчинка пила какао з власної іменної чашки, а під час вечері брала тарілку з алфавітом, якою раніше користувався Денні. А він як люблячий батько тихо сидів на стільці і спостерігав за дочкою. Здається, дитина все-таки зробила Денні більш мяким.
У 2002 році, після народження Александера, другої дитини Дженні, Денні приїхав, щоб допомогти їй доглядати малого.
По-перше, сама ситуація була дивною. По-друге, Еббі, як бабуся, вважала, що допомагати має вона. Так, вона забирала Деббі після роботи, коли Дженні була у лікарні і допомагала з хатніми справами, пранням тощо. Але через певний час зявився Денні. І пробув у Дженні і Гю цілих три тижні. Щовечора він гуляв із Деббі на дитячому майданчику, готував вечерю і зустрічав Еббі біля дверей із Деббі у руках й підгузками, що висіли на плечах... Пізніше зясувалося, що Дженні переживає постнатальну депресію. То вона сама зателефонувала Денні і попросила допомогти? Попросила Денні, а не Еббі? Еббі якомога обережніше намагалася довідатися правду. Вона ставила нейтральні запитання, без тиску, і Дженні не витримала і розповіла, що вона зателефонувала Денні просто поговорити, а він почув з її голосу, що щось не так (звісно, у той момент вона ледь не плакала), але їй було соромно зізнатися, тоді Денні перебив її і сказав, що приїде найближчим потягом.
Ця історія була водночас і зворушливою, і сумною. Для Еббі, звісно. Дженні не подумала зателефонувати своїй рідній матері? Так, вона казала, що мати працює і щодня на роботі. Але хіба Денні не працює? Хоча хто знає? Може, і не працює. Ред казав, що треба бути вдячним, що Денні приїхав допомогти своїй сестрі.
Так, так, дуже гарно з його боку, відповідала Еббі.
Із часом усе більш-менш налагодилося, хоча Денні так і не став людиною, з якою завжди можна звязатися зрештою, так відбувається із багатьма синами. Але ж він підтримував звязок. У всіх був його номер телефону, хоч адреси вони не знали.
Неймовірно, часто казала Еббі Реду, виявляється, як мало нам було потрібно! Уявляєш, інколи я не згадую про нього по кілька днів. Це так неправильно з мого боку!
Але Ред переконував, що це цілком нормально, адже діти виросли, й Еббі все одно залишається гарною матірю.
Але так не має бути, відповідала вона.
Принаймні вони були впевнені, що Денні не поїде далеко від Нью-Йорка, бо там живе Сьюзан. Хоча він почав багато подорожувати. Якось хлопець надіслав Александеру листівку із Сан-Франциско, а напередодні Різдва попередив, що затримається із візитом, оскільки летить у Канаду зі своєю дівчиною.
Це був перший і останній раз, коли вони чули про «дівчину». Отже, той Новий рік Сьюзан зустрічала у них без батька. Їй було вже сім років доросла дівчинка, та і зовні вона здавалася старшою, ніж на свій вік. Її голова була трохи завеликою порівняно з тілом, а обличчянеймовірно красивим (причому це була жіноча врода). У неї були великі виразні очі та повні чутливі губи. Дівчинка не показувала, що сумує за домом, і коли Денні приїхав по неї, вона спокійно його привітала.
Як усе пройшло у Канаді? обережно запитала Еббі.
Дуже добре, дякую, відповів він.
Дуже складно було уявити особисте життя Денні і його карєрні успіхи. Він так і залишився загадкою для родини. Якийсь час він працював у компанії з інсталяції звукових систем, і тому допоміг Гю, чоловіку Дженні, провести кабель до їхнього маленького робочого кабінету. Якось він приїхав до них у реглані із написом «Компютерна клініка» на кишені, і на прохання Еббі полагодив її ноутбук, що працював занадто повільно. Денні завжди приходив, коли хотів і залишався на стільки, на скільки йому було зручно. Як таке можливо з повним робочим днем загадка. Коли Стім одружувався і Денні був йому за дружбу, він пробув у них цілий тиждень. І хоча Еббі була у захваті (адже завжди хвилювалася, що її хлопчики не дуже близькі), вона часто перепитувала у Денні, чи не вплине його відсутність на його роботу.