Петлюра. Боротьба - Максим Анатолиевич Бутченко

Максим БутченкоПетлюра. Боротьба

Ця історія почалася наприкінці 1918 року. У той час Україну очолював гетьманколишній царський офіцер, український політик Павло Петрович Скоропадський, а країна називалась Українською Державою. Навесні того року багатотисячна німецька армія вторглась із західного берега Збруча, уклавши угоду з українськими політиками. Ця угода була вкрай проста: німецький уряд допомагає звільнити Україну від більшовиків, натомість до Німеччини має бути відправлено сотні тисяч потягів із продуктами. «Війна за їжу»так це називали і жартома, і всерйоз. Війська просувалися швидкоукраїнці й німці витісняли червоних на всіх фронтах. Як відомо, Симон Петлюра зі Слобідським кошем першим увійшов до Києва, не бажаючи поступатися перемогою інтервентам. Тоді ж німецьке командування визнало дії Симона Васильовича небезпечними, і він був змушений скласти свої повноваження в Коші. І очолив Союз земстворганізацію, що координувала самоврядування на місцях. У кінці квітня відбувся так званий гетьманський переворотна зїзді хліборобів, що проходив у приміщенні київського цирку, Скоропадський оголосив себе гетьманом. Усі демократичні інститути У.Н.Р. було розпущено, чимало діячів заарештовано, хоча декого одразу й відпустили. Державний устрій України дуже швидко почав нагадувати монархічний.

Саме тоді почалися й перші селянські повстання. Німецька варта забирала в українських селян хліб і харчі, прирікаючи тих на голодне життя на грані виживання. Озлоблених людей було доведено до відчаю. Ще з літа по Україні прокотилася хвиля селянських повстань, у яких загалом узяло участь близько 100 тисяч осіб. Понад 20 тисяч німецьких солдатів загинуло, десятки тисяч було поранено. Землю віддавали колишнім поміщикам, що викликало ще більше незадоволення на селі. Петлюра кілька разів відкрито виступав проти гетьмана, закликаючи того не грабувати селянство. Але Скоропадський не міг або не хотів навести ладнімці забирали їжу за умовами договору; а бунти гетьман жорстоко придушував.

Урешті, через постійну критику гетьмана, Петлюра зазнав репресій, а потім його взагалі було увязнено. Однак восени все змінилося. Німці зазнали поразки у європейській війні. Продовольство, обіцяне Скоропадським, постачалося з перебояминімецька армія і країна голодували. Тим часом у жовтні в Німеччині було створено новий уряд, який проголосив політику миру. 7 листопада там почалася революція, імператор Вільгельм II утік із країни, а вже 11 листопада Німеччина капітулювала.

Таким чином, у гетьмана більше не залишилося союзників. Надто пізно він заявив про земельну реформу, про пільги для селянства. Скоропадський був ініціатором створення Української академії наук, багатьох інших державних інститутів, але так і не став національним лідером. Він у всьому вбачав змову проти себе, що, зрештою, не було позбавлено сенсуще влітку виникла організація «Національний союз», завданням якої було скинути Павла Петровича. Його влада висіла на волосині, й кожен наступний день міг стати вирішальним.

Розділ 1

Двері відчинилися. Майже хвилину з них ніхто не виходив. Зяяла лише чорна порожнеча прямокутного проходу. Свист іржавих залізних петель кілька секунд висів у повітрі, доки не обсипався разом із дрібним пилом на брудну бетонну підлогу. Темна-темна вранішня тиша ніби обклала поріг невисокого входу ватою, крізь яку не могло проникнути жодного звуку. Раптом вугляна пелена проходу захвилювалася, по ній пробігли брижі, як по натягнутій тканині, й за мить імла розірвалась, випускаючи фігуру чоловіка; швидко крокуючи, він вирвався з пітьми. Різкі, навіть нервові рухи свідчили про те, що той дуже поспішає. Здавалося, ніби він розігнався біля виходу, а далі ще й пришвидшив крок, щоб легкий осінній вітер здув із його тіла лахміття темряви, яке залишилося після похмурих коридорів.

Чоловік стрімко пройшовся широким двориком, огородженим обшарпаною цегляною стіною, проскочив розчинені навстіж металеві ворота, ступив три кроки ліворуч і зупинився. На його непримітному, звичайному обличчі промайнула хвиля подиву, наче він уперше опинився на широкій київській вулиці. Так буває, коли потрапляєш у знайоме місце після довгої відсутності, і звичний пейзаж здається ніби чужим, тому що память часто-густо позбувається непотрібних спогадів швидше, ніж ми можемо собі уявити. Хоч би що там було, однак цілком звичайна обстановка сутінкової пізньої осені змусила чоловіка заціпеніти й стати на мить деталлю проспекту, засипаного жовтим листям, сухі тільця якого опадали в блискучі чорнильні калюжі; обставленого триповерховими будинками з каламутними вікнами, схожими на очі древнього старця. Чоловік глибоко зітхнув, і вологе повітря холодним струменем проникло в горло. Він рушив, тепер уже не так швидко, уважно карбуючи кожен крок, ніби відлічував відстань, котра збільшується між ним і Лукянівською тюрмою, де його було увязнено майже три місяці.

Ранок 11 листопада був звичайнісіньким для перехожих, які щулилися від пронизливого вітру, намагаючись утримати в обіймах драпового пальта або добротного кожуха власне тепло. Двірник стояв біля парадного входу респектабельного будинку й, обіпершись ліктями на тонку криву мітлу, курив самокрутку; білий дим огортав його на секунду, надаючи виснаженому обличчю якоїсь дивної загадковості. Візник дрімав на передку, вчепившись зашкарублими долонями із синіми прожилками вен за віжки. Вельможна дама, притримуючи від вітру криси свого широкого капелюшка, а іноді піднімаючи комірець легкої шубки, граційно простувала тротуаром.

Однак ніхто не помічав нашого чоловіка з високим чолом, рівним носом і міцно стиснутими губами. Він усе йшов, поважно карбуючи крок, ніби на параді. Колишній вязень був одягнений у військовий френч, на голові офіцерський кашкет, на рукахшкіряні рукавички. Крокував твердо, немов даючи долі таким чином зрозуміти, що не вона керує ним, а він нею. Ніхто, авжеж, ніхто не міг навіть припустити, у якому бурхливому вирі подій закрутиться невдовзі все в цьому місті: перехожі, двірник, пані та інші кияни,  після виходу з увязнення цього непомітного громадянина.

 Симон Васильович?  грубий голос раптом пролунав позаду.

Чоловік зупинився, обернувся.

 Так,  коротко відповів.

 Петлюра?  не вгавав незнайомець.

 Справді так.

Перед ним стояв юнак. Легкий пушок на щоках, великі зелені очі, чубчик, що спадав на лоба. Він мяв у руках кепку, трохи хвилювався. Форма юнкера виказувала в ньому людину, яка обрала карєру військового.

 Я Я багато чув про вас,  нарешті промовив юнак.

 Гм Дозвольте поцікавитися, що саме,  Симон Васильович ледь усміхнувся.

 Та так Казали, що ви три аршини на зріст Рукиніби дві лопати Брехали, що ви чорний, як смола Й ікла стирчать  хлопець геть зніяковів.

 Он як! Ну, як бачиш, брате, ікла я сьогодні вдома залишив,  Петлюра знов усміхнувся.

 Справді?  запитав юнак і лише тоді втямив, що бовкнув дурницю.

 Як тебе звати?  спитав Петлюра.

 Гаврило я,  відповів юнак.

 От що я тобі скажу, Гавриле. Я звичайний. Розумієш, немає нічого в мені особливого, крім віри,  мовив Симон Васильович.

 Віри?  знову перепитав юнак, не розуміючи, про що йдеться.

 Так, брате. Скажу тобі, що той, хто розкриє секрет вірирозкриє секрет життя.

А потім по-дружньому поплескав хлопця по плечу, попрощався й пішов у бік готелю «Прага», що неподалік від Софійської площі. Місто прокидалося, на тротуарах ставало все більше перехожих. Мчали екіпажі, деренчали на бруківці фаетони. Легкий шум заповзав у вушну раковину, неначе вуж, сподіваючись знайти там собі сховок. Вулиці наповнювалися шурхотінням, окриками, фирканням. Усе це невидимими потоками стікалося по семи пагорбах і розливалося, подібно до стрімких ручаїв. Але Симон Васильович не чув нічого, що могло б збити його з рівномірного плину думок, який відповідав його статечній ході. Цей ранок, нічим не прикметний для оточуючих, став для нього перепусткою в інший світ. Ні, не по міській бруківці йшов Петлюра, не по осінній грязюці, яка темним, каламутним супом розлилася по тротуару,  він підносився над камінням, пурхав у повітрі пташкою, зависав у повіваннях вітру. Скоро, скоро все вирішиться, ось тільки чи вистачить у нього сил? Чому з голови не йде думка про Україну; які вихори здіймаються в його свідомості знову й знову? І як бути з гетьманом, проти котрого він обіцяв не виступати? Де ця тонка грань між словом і ділом? Якщо все зруйнується, то хто виграє? Надворі була осінь 1918 рокучас великих подій і маленьких людей.

Ось, нарешті, поріг номера готелю, де він мешкає. Відразу вийшла здивована Ольга. Обійми, ніжність, тепло. Симон Васильович прихилився до дружини, відчув слабенький аромат. Що це? Старі парфуми? Сукня ввібрала в себе пахощі церковного ладану? Чи, може, це терпкий аромат трав, які вона збирала за містом, а потім ламала висушені стебла тонкими пальцями, кидала в чайник, заливала окропом; і густий польовий запах огортав її шкіру, неначе проникаючи в плоть. Так, саме так і є  її душа пахне духмяною травою.

 Я так чекала! Останніми днями бозна-що відбувається,  Ольга гладила чоловіка по щоках.

 Мені казали. Казали

 Чи хвилюватися мені, Симоне? Я стільки потерпала

 Знаю, знаю, моя мила. Але якщо доля дає ще один шанс, то гріх ним не скористатися Адже ти сильна, усе витримаєш, Оленько.

 Так, я сильна, сильна Сама повторюю раз у раз Уже втомилася повторювати.

 Ні, ні, не впадай у відчай. Коли й ти поступишся, то хто залишиться?

 Хто? Не знаю. Це місто. Вулиця. Перехожі. Поглянь у вікно. Подивись на людей, зазирни їм в очі. Їм же нічого вже не треба, хіба що спокою.

 Бачу, бачу

 Чи не авантюра цевиступати проти гетьмана? З ким? Хто піде за тобою? Чула, що Володимир Кирилович на зібранні заявив: шансів перемогти вчетверо менше.

 Так, знаю, це схоже на входження в пітьму Не можу осягнути, Ольго. Але й відмовитися також. Ніби щось притягує мене Вабить Не розумію досі, як учинити

Уже мало не всоте вони розмовляють на цю тему. Багато разів сідали за стіл, запалювали свічі, й бурштинове світло забарвлювало їхні худі обличчя, вязка світляна олія застигала на стінах нерівними шарами. Тоді, коли весь світ обмежувався чотирма стінами їхнього помешкання, коли простір стискався до семи аршинів, коли повітря важчало й лягало їм на плечі невидимим каміннямвони говорили про майбутнє так, неначе воно було сьогоденням. Говорили про країну, якої не було на карті та в географічних атласах, але вона існувала в їхніх серцях; і реальність перетворювалася на вимисел, а вимисел ставав реальністю. І зараз вони все повертались і повертались до давньої бесідидвоє людей, які обрали спільний життєвий шлях.

 Я знаю, що потрібно боротися, але чи прийшов час, Симоне? Гетьман ще й досі могутній!  хвилювалась Ольга.

Симон Васильович мовчав. Дивився в темні очі дружини, на тоненькі срібні ниточки ранньої сивини, які простяглися від скроні. Вона думала про те, як невисловлене, таємне лихо (те, що між здогадками й пересторогами) може раптом зявитись і все зруйнувати. Усе їхнє життя може на секунду завмерти, зупинитися, а потім понести їх бурхливим потоком, і тоді вже не буде чим зарадити, не буде змоги повернути назад. Так, саме так, неначе сухий аркуш пергаменту, чутливий до доторків вітру, вразливий до дихання протягу,  жіноча душа відчувала примхи долі!.. І зараз, коли чоловік повернувся з тюрми, після тяжких днів розлуки, вони опинилися перед вибором, не до кінця розуміючи, до чого все це приведе.

 Можливо, відмовишся від повстання?  нарешті промовила Ольга.

 От уже й Національний Союз визначивсявиступати проти гетьмана. Мені треба потрапити до січових стрільців. Трохи часу Так, певно, що так,  трохи часу,  сказав Симон Васильович і легенько хитнув головою.

 Боюся, аби не сталося так, що почнуть, а потім кинуть усе на півдорозі. Це буде найгірше для всіх нас,  Ольга поправила пенсне, що сповзало з її маленького носика.

 Усе так, моя рідна Усе саме так Сьогодні зустрічаюся з Андрієм Григоровичем. Подивимося, що він скаже,  відповів Симон Васильович.

Жінка хотіла була щось додати, та раптом із кімнати до вітальні вийшла заспана Леся в нічній сорочці. Довге волосся спадало на щічки. Босі ніжки тихо ступали по бордовому килимку; дівчинка терла кулачками обличчявона ще як слід не прокинулася, тому не розуміла, що відбувається.

 Лесику! Мій Лесику!  вигукнув Симон Васильович.

Дівчинка зупинилася, завмерла, а потім побігла до батька, який розпростер руки для обіймів.

 Татусю, татусю,  дочка обійняла його, притулилась усім тілом.

Так вони й стоялиОльга, яка зняла пенсне й тримала його в руках, Симон Васильович, що цілував доччине волосся, і маленька дівчинка, для котрої повернення батька було схоже на казку зі щасливим кінцем.

День минув тихо. Симон Васильович відпочивав, а наступного ранку поїхав до Вязлова, який усе поривався відвести його до гетьмана. Андрій Григорович нервово ходив по кабінету, і його кругле обличчя, гладко зачесане волосся, випещена бородаусе свідчило про нього як про людину старої формації. Було видно, що колишній депутат Державної Думи I скликання від Київської губернії, а нині міністр Української Держави дійсно хвилювався. Йому хотілося довести Петлюрі, що не все ще втрачено. Та й справді, скільки гетьман зробив для розвитку науки й держави! Хіба цього мало? Симон Васильович уважно слухав монолог старого приятеля, намагаючись уловлювати не лише слова, але й паузи.

 Зрозумій, що виступати проти Скоропадськогоце найбезглуздіша ідея, котра могла прийти в гарячу, нерозсудливу голову. Так, Павло Петрович перегинав палицю. І що ж? Краще буде переконувати його! Говорити, говорити,  доводив Вязлов.

 Андрію Григоровичу, усе слушно ти кажеш. Тільки ж скільки тих бесід уже було! Я, як голова Земського союзу, звертався до нього, вимагав, наполягавприпинити грабувати селян. Знайти інші методи. І що ж? Дозволь спитати тебещо ж?  Петлюра сидів на стільці, закинувши ногу на ногу.

 Усе змінилося, Симоне Васильовичу. Навіть він. А може, підемо до нього? Поговоримо по щирості. Адже річ не лише в нас, але, біс його бери, в Україні! Кожен необдуманий крок, кожне нерозумне зволікання подібні до злочину!  міністр підвищив голос, намагаючись достукатися до співрозмовника.

 Не знаю. Вже й не знаю. Можливо, тільки заради країни. Коли так поставлено питання, ти ж розумієш, що амбіціям моїм немає місця Тільки б зберегти державу. Піти з ним поговорити  Петлюра засумнівався.

Йому раптом спало на думку, що не варто гарячкувати. А може, Вязлов і має раціюгетьман уже не той, що був раніше; час шліфує камінням нещасть людський характер. І можливо, якщо сказати йому кілька правильних слів, зробити наголос на потрібному, закликати до здорового глуздуможна домовитися? Навіщо нове кровопролиття, навіщо зновувійна?

 Ну що ж, я думаю, варто спробувати,  Симон Васильович повільно розтягував слова.

 Справді, справді! Повір, він уже все усвідомив. Усе!  у голосі Андрія Григоровича промайнули теплі нотки, він навіть усміхнувся.

Обидва приятелі трохи розслабилися. Майбутнє вже не здавалося таким невідворотно грізним. Нервове очікування зустрічі з гетьманом зародилося в грудях у Петлюри. Думки накочувались, неначе снігова лавина, яка несеться з гір; йому так багато хотілося сказати Скоропадськомумяко дорікнути або й посварити, однак дати місце надії. У приміщенні навіть трохи посвітлішало. Раптом у двері постукали. Вязлов відповів, що можна зайти. До кабінету увійшов високий худий чоловік, який тримав у руках папку. Він упевнено підійшов до міністра й, навіть не показуючи документи, злегка нахилився і прошепотів щось Андрію Григоровичу. Той зробив великі очі, його обличчя перекривила гримаса. Йому хотілося голосно закричати, але присутність гостя стримала. Вязлов повільно пройшов до свого крісла, узявся за широку спинку й важко опустився в нього. Рука припала до підборіддя, пальці нервово зашелестіли дводенною щетиною. Здавалося, на його тіло раптом почали тиснути тонни повітря, а губи безгучно ворушилися. Петлюра розумів, що гість приніс украй неприємну звістку, і навіть дещо підвівся на стільці, щоб міністр швидше звернув на нього увагу.

 Це кінець, Симоне Васильовичу. Так, це кінець,  приречено прохрипів Вязлов.

 Що сталося?  Петлюра стривожено глянув на приятеля.

 Гетьман вирішив створити федеративний союз із Великоросією. Грамоту підпише завтра. Незалежності України більше не буде,  глухо відповів міністр.

 Як же так?!  скрикнув Симон Васильович, не стримавши емоцій.

 Не розумію. Адже ми щойно говорили, що йти до білихце не вихід, а глухий кут. Напевне, це Гербель Господи, це він Посади забажав Премєром  Вязлов намагався добирати слова, але врешті зірвався й міцно вилаявся.