Такі справи протягнув Петлюра.
Він також не знав, що казати. Коли так, то всі сподівання на те, що гетьман змінить свою думку і його можна буде переконати, є марними. Але ж тепер! Яке швидкоплинне життя насталоміняється, неначе подув вітру!..
Так, іще одне Хочу тобі сказати Вязлов, усе ще ошелешений звісткою, перебирав подумки слова, намагаючися знайти більш прийнятні.
Я слухаю, відчув щось недобре Петлюра.
Скоропадський хоче тебе заарештувати, витиснув із себе міністр.
Симон Васильович, вслуховуючись у дрібну барабанну дрож у грудях, у це пульсуюче відчуття, розумів, що дедалі більше втрачає самовладання, однак звістка про ймовірний арешт зненацька викликала протилежну реакцію.
Як? Знову? нервово всміхнувся він.
Так. Вважає, що саме ти підбурюєш військових до повстання. Адже він саме тому хотів перекинути січових стрільців у Львів, а ті відмовилися. Очевидно, гетьман вирішив, що ти їх підюджуєш, сказав Андрій Григорович.
Уже й не вгадаєш, що спало йому на думку. Ну, що буде, того не минути, Петлюра підвівся й осмикнув свій військовий френч. Він кивнув, злегка стиснув губи, а потім розвернувся і вийшов з кабінету.
На вулиці починався дощ. Холодна вода стікала з небес, неначе вони продірявились, потоншали від тертя часу, перетворилися на трухляву масу, яка нависала над землею. Було якось особливо незатишно. Хмари, темні, наче сажа, висіли врівень із верхніми поверхамиі по склу збігали чорні краплі. Голі дерева, ніби виснажені подорожні, застигли на вулицях. Візок торохкотів на вибоїнах. Симон Васильович дивився, як візник поганяє гніду кобилку, а та повільно бреде, схиливши голову. Копита опускаються у глибокі калюжі, а потім зі сплеском піднімаються знову. Краплі дощу розтікаються по морді конячки, і тільки її розумні очі, сповнені людського подиву, залишаються сухими
Наступного дня, тільки-но каламутний осінній світанок заяснів на вулицях Києва, у напрямку Білої Церкви вирушив автомобіль На задньому сидінні був Петлюра. Поряд із нимкомандир окремого корпусу Залізничної охорони Олександр Осецький. Тонкі чорні вусики увиразнювали кругле обличчя Олександра Вікторовича, руки час від часу лягали на офіцерський наган, котрий він тримав у себе на колінах. Кожен поворот, кожен вигин дороги, кожного стрічного вони разом із Симоном Васильовичем підозрювали у змові; здавалося, ось-ось вони почують рев двигуна позаду. І тоді доженуть їх і схоплять, доставлять до гетьмана, а той вирішить їхнє питання надзвичайно швидкодвома пострілами в потилицю.
Як думаєш, варта вже шукає мене? перервав мовчанку Петлюра.
Коли не шукає, то готується, відповів Осецький.
Правда, правда Головне, щоб нам усім зібратися. Січовики нас зустрінуть? непокоївся Симон Васильович.
Він тривожно поглядав на співрозмовника, що закутався в шинель, піднявши комір. Осецький заплющував очі й намагався глибоко дихати, щоб стримати вібрацію каменя, який тиснув у грудях.
Зустрінуть. Віриш, Симоне Васильовичу, піднесений дух у них, не втрачають надії, мовив командир.
Дуже на це сподіваюся, відповів Петлюра.
Це був час довгих розмов, сутінкових слів і душевного неспокою. Двоє їхали в машині, обабіч текли осінні ліси, жовте лахміття висіло на гілках. Тривожне очікування природи перед зимою дивним чином збіглося з очікуванням у їхніх серцях.
Цього вечора у військових бараках січових стрільців, розташованих неподалік від залізничного вокзалу Білої Церкви, стояв гомін. Приїзд Петлюри наробив чимало галасу. Гайдамаки виходили назустріч, простягали свої сухі, натруджені руки; у їхніх очах було стільки надії! І як же влаштовано людину: вона потребує щоденної порції уповання на світле; жадає насититися соком надії, тому що це і є еліксир життя!.. Вісім сотень бійців вишикувалися перед Симоном Васильовичем, і густий туманний серпанок витав над їхніми головами
На зборах Національного союзу пристрасті завирували ще дужче. Винниченко багато разів підводився за столом і виголошував чергову промову, Микола Шаповал розповідав про зраду гетьмана. Він емоційно стукав по столу, вимагаючи покарання для Скоропадського, тому що той зрадив інтереси робітничого класу.
Це зрада не тільки України, а й усієї соціалістичної революції. Так, я твердо заявляю, що ми, соціалісти, я і Володимир Кириловичдокладемо всіх, Господи ти Боже мій, усіх зусиль, щоб знести цього маріонеткового гетьмана! Так, і ніяк інакше! Шаповал нависав над столом і немовби припечатував долонею кожне слово.
Правильно! Правильно! підтакував Винниченко. Він давно вже задумав створити новий державний органДиректорію, маючи за взір французьку революцію. На чолі повинні стати кілька директорів, які керуватимуть Україною до виборів.
Осецький сидів мовчки. Підвівся Євген Коновалець і розповів, як напросився на аудієнцію до гетьмана й переконував його скасувати федерацію з Росією.
Отож, шановне зібрання. Кажу я йому це, а він хитає головою і всміхається. Розповідаю, що не погодяться гайдамаки з його наказом, як об стінку горохом. Як є, так і є! повільно промовив Коновалець.
Ах! Смішним, дрібязковим видається весь процес перемовин із цим нещасним, слинявим кретином, закричав Винниченко. Ось він, сидить у моєму кабінеті, за тим самим столом, що я за ним приймав делегацію Антанти, комісарів, більшовиків. Яка велика сила невігластва: цей обмежений, неосвічений, може, навіть хворий офіцер російської армії щиро вірить, що він гетьман, тобто вищий за інших!
У бараку стало тихо. Упиваючись власною красномовністю, Винниченко продовжив:
Лисиця з довгою головою, породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, трохи розгубленими очима. У кутиках рота збирається слина, коли він говорить. І говорити він любить грубими, обшарпаними словами, перестрибуючи з однієї теми на іншу, крякаючи, і складається враження, що його треба відправити до лікарні, громив він гетьмана.
Додати що-небудь чи заперечити ці слова ніхто не бажав.
І от зараз! У ці смутні часи, сповнені почуття обовязку, ми повинні виступити проти нього, як виступають проти зарази, що поширюється країною! Пропоную себе на посаду голови Директорії, а Симона Васильовича Головним отаманом. Що скажете? Володимир Кирилович окинув поглядом присутніх, а потім погладив невелику акуратну борідку.
Зібрання застигло. Шаповал знову підняв руку, щоб заявити про свою позицію, але раптом, неочікувано для всіх присутніх, однак цілком у згоді з виром, який забурував у душі Петлюри, він підвівся, долаючи опір повітря, наче плавець проти течії, і тоді не лишилося жодних інших слів, котрі могли бути сказані в цей пізній час. Тому Симон Васильович глухо, ніби в колодязь, вимовив лише одну фразу; і цей довгий, протяжний звук перетворився на птаха, що бився крилами об деревяну стелю:
Іншого шляху, крім повстання, у нас немає.
Розділ 2
СимонеЗилоте! СимонеЗилоте! лунало в тьмяній емульсії вечірньої вулиці. Там, у товщі повітря, в непроглядній сірій глибині було чутно людський голос. У цей час мало хто ходитиме темними полтавськими провулками. На початку двадцятого століття кожен державний чин, який приїздив до Полтави, особливо якщо він з Петербурга, йшов спочатку на Круглу площу, до монумента «слави російської зброї». Товстий шпиль монумента був схожий на відрубаний хобот вимерлої тварини. Щоразу до памятника приходили чиновники російської імперії, щоб упевнитися у власній величі. Ця велич самодержавства впливала на них заспокійливо, адже полтавці всі україномовні, зі своїм говором, ніби з часів шведського короля Карла і Мазепи. Це місто, схоже, застигло в часі, хоча надворі 1897 рік; і ніщо не могло зрушити цей давній уклад української колиски Неподалік від монумента, на вулиці Заміській, лунав голос.
СимонеЗилоте! СимонеЗилоте! фраза повторювалася знову і знову. Звуки немов хотіли долинути до молодого чоловіка, який плівся у бік свого будинку, замислений, і не звертав уваги на окрики. Легкі швидкі крокиі поруч із парубком опинився зовсім ще хлопчик років девяти. Він підскочив до парубка й легенько смикнув того за широкий рукав сорочки.
Семене! А це правда, що тебе тепер у семінарії звуть СимонеЗилоте?
Правда, відповів Семен-Симон.
Ти бач. Тож ти заразяк той учень Христа?
Ну напевне.
Оце чудасія! Ніколи не знав, що мій братик може бути Христовим учнем.
Симон зупинився, потім подивився на свого молодшого брата уважно, начебто вперше побачив. Цього весняного вечора слова, мовлені дитиною, раптом виявилися для нього дивовижними, і глибокий сенс фрази повільно розчинявся у його свідомості.
Сашку, хіба я став менш близький до тебе?
Ні, ні, брате.
Тоді не звертай уваги на те, що говорять люди.
А чому?
Тому що людська чутка подібна до каламутної водина поверхні одне, а в глибині інше.
Не розумію. Ти так говориш, ніби наш батько
Не хвилюйся, Сашку. З тобою я буду завжди іншим.
Добре, СимонеЗилоте. Добре.
Хлопчик усміхнувся.
А знаєш, що про тебе ще хлопці кажуть, Семене?
Ну що ж?
Кажуть, що мазепинець!
Ото так і говорять?
Так! А мазепинецьце погана людина?
Ні, ні Яка ж вона погана? Вона просто інша
Чим інша?
Як тобі пояснити Малий ти ще Ось! Мазепинецьце та людина, яка хоче, щоб у неї була родина.
Симон подивився на здивоване обличчя брата, а відтак злегка обійняв його. Він знаввони залишилися вдвох на вечірній вулиці, й нікого немає, хто б міг розлучити їхтак само як і згуртувати. Тому що їх єднає не лише спорідненість крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вонибрати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вониодне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови
Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі розїхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.
Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоровя в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і память повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини повязані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став собою? Петлюра задумався і не знаходив відповіді.
Кхе, кхе, закашлявся Симон Васильович.
Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої. На плечах погони українського поручика. Широке чоло, прямий ніс, трохи відстовбурчені вуха. Потрапивши до приміщення, він глухувато мовив:
СимонеЗилоте! Як здоровя?
Симон Васильович подивився на того, хто увійшов.
Сашку, ти яким вітром?
Вітер змін дме, чуєш?
Авжеж. Сідай, брате.
Обидва Петлюри сіли на стільці, Симон Васильович поплескав себе по кишенях, дістав цигарки й закурив.
Чув, що Скоропадський задумав? озвався старший Петлюра.
Ага, бач, яка падлюка, Сашко не добирав слів.
Та хіба тільки він Не тільки Мені потрібна допомога, брате, Симон Васильович постукав пальцями по бильцю стільця.
Ти ж знаєш: за тобою я піду всюди, відповів Сашко.
Дуже багато потрібно зробити Я так розумію, що треба написати звернення до людей. Так би мовити, до душі кожного А відтак збирати війська У мене якесь дивне відчуття Не можу точно описати, старший Петлюра курив, струшуючи попіл у велику гільзу.
Що за відчуття? Сашко дивився на брата.
Симон Васильович раптом подумав, що брат дивиться так само, як і багато років томув отому темному провулку.
Як би це точніше сказати Мені здається, що я все ще там, у юності Не те щоб не виріс, Боже збав Тільки от ніяк не можу усвідомити, хто я Своє місце Чи лише мені потрібно Йти цим шляхом
Він бажав виговоритися, розповісти про те відчуття, що хвилює, що плаває в оболонці його тіла; розказати, як він усе ще сумнівається в собі й шукає опори.
Семене, я розумію Але подумай тільки про одне: коли ти поїдеш зараз до хворої матері, ввійдеш у свій дім, щоб знову допомагати їй по господарствухіба ти заспокоїшся? Сашко подивився на брата.
Я Ох, як складно мені Памятаєш, як мене вигнали із семінарії? Тоді я цілий місяць думав: чи правильно вчинив? Революційна партія Гуртки Батько розсердився, мало не відшмагав мене на площі Симон Васильович усміхнувся.
Памятаю, таких криків давно ніхто не чув на околиці. Але скажи мені: хіба ти міг тоді по-іншому? Хіба ти сам дав собі вибір? А зараз? Чи зможеш ти зістрибнути з вагона й залишитися позаду потяга історії?
Такі бесіди брати вели частенько. Шукали шляхи правди в темряві свого життя, обговорювали кожен вчинок. І коли Семен на Кубані переховувався від поліцейських нишпорок, і коли перебирався до Львова, у Галичину, а потім і до Петербургачи правильно він вчиняв?
Симон Васильович мовчав. Він знову закурив, нервово розминаючи цигарку, і товсті, сиві пасма диму здіймалися від кожного дотику.
Можливо, твоя правда Мабуть Ходімо, пройдемося, сказав Симон Васильович.
Петлюра накинув шинель, і вони вийшли з барака. Був незвично світлий ранок. Блакитний фарфор небес лише де-не-де відтіняла біла хмаринка, нібито виткана з шовку. Брати пірнули у свіже повітря, як у прохолодну річку. Всюди метушилися січовикитягали провізію, ящики і гвинтівки. Підїжджали вози, скрипіли полозами сани, вусатий гайдамака гримав на двох молодих хлопців, одягнених у стару сільську одежу. Ті витягали мішки з крупою, а потім несли їх у бік кухні.
Рухайтеся, хлопці! Що ж ви наче сонні мухи? гарчав старий гайдамака.
Боже помагай, Симон Васильович підійшов до саней.
Старий повернувся до нього, примружився, а потім насупився.
Так, уже коли Бог зверне на нас увагу, то не буде такою Україна, як зараз, прохрипів він.
Ти так гадаєш, діду? здивувався Симон Васильович.
Побачив би ти стільки, як я, то й не таке б заспівав проти цього гетьмана, гайдамака ще дужче насупився.
А що з тобою сталося?
Біда сталася Справжня біда Гей, як ти хапаєш?! Мішок порвеш, і все пшоно висиплеться, прикрикнув він на одного з хлопців.
Потім зітхнув, присів, тримаючись за сани, закректав і дістав люльку й мішечок із тютюном.
Сини мої Молодші, хмикнув він.
А старші? раптово випалив Сашко.
Нема, поховав їх. Одного в червні, а другого в серпні Чортів гетьман і німці! Я ж кричав, що віддам усе, що є Навіщо було стріляти? старий закректав.
Він роздратовано постукав люлькою по деревині, витрушуючи тютюн, який нещодавно затрамбував. Сиве волосся виднілося з-під шапки, і легкий вітер смикав за білі кучері. Сплетіння зморщок на його обличчі стало схожим на тонкі нитки, вкарбовані в шкіру під тиском днів; гайдамака сидів, схожий на героя картини, і потерте до сірого тло пізньої осені накладало темні тіні на його обрис.
Бісова доля Бісова Доля протягнув він.
Симон Васильович хотів було щось сказати, підбадьорити старого, але кожна фраза, що виникала у свідомості, здавалася наївною і занадто простою, щоб змінити людину, бо стебла нашої душі вирощені з ґрунту слів. Колишній семінарист, а потім журналіст і уповноважений Головного всеросійського земського повіту на західному фронті, урешті-решт, військовий міністр і лідер майбутнього повстаннязамовк. Старий солодко присмоктував до люльки, тихо бурмотів собі під ніс щось про злу годину, яка нависла над ним.