Тоді чому ти тут? Симон Васильович уважно подивився на гайдамаку.
Що за питання, пане? Ти, як бачу, простого не розумієш. Звісно, чомукажуть, сам Петлюра скоро прибуде сюди й поведе військо проти гетьмана. А от віннаш чоловік, не грабуватиме нас Ось я приїхав із синами, привіз провізії. На добру справу Добру Нам так бракує доброго прошамотів дід.
Петлюра так і завмер, начебто щойно прозвучали таємні заклинання, і кожен мяз його тіла скувала невідома сила. Ось вонанародна правда! Ось гіркота, що невидимо виливається з уст людей. Хто почув цей тихий стогін, який зривався з губ старого, ніби з обриву, і падав на землю важким каменем? Хто зміг відчути народ, який гнобила сотні років російська імперія, мовляв, українців не існує? «Ви лише неосвічені малоросималий паросток російського народу», торочили в Петербурзі. Як же так? Без роду, без племені, без назвихто їх помітив? Хто зміг би підняти прапор і повести цих людей на битву, тому що правду слід довести силою. Де ви, сини українські?
Симон Васильович стояв ошелешений. А тоді кивнув братові, і вони пішли далі стиснувши губи, нічого не промовляючи, занурені в безодні мовчання. Дрібними кроками просувалися по табору, не помічаючи гомону довкола. З неба раптом почав зриватися перший сніг, і невагомі сніжинки падали перед ними, ніби замерзлі слова. Наприкінці дня Петлюра вийшов зі своєї кімнати, покликав адютанта, вручив йому аркуш і наказав віднести до штабу, а там віддати писарям. Потім переправити до друкарні. Доки адютант ішов до високої будівлі, що примикала до деревяних бараків табору січових стрільців, він ненароком побачив перший рядок, написаний на папері. Не відриваючи очей, тримаючи в тонких пальцях списаний аркуш, він прочитав від початку до кінця:
«По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обовязок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах скасуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати козаки, осмілилися служити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії і її пануючому класові безробітному російському офіцерству і мародерам, скупченим в контрреволюційне кубло на Дону?»
Наступного дня Петлюра разом із двадцятьма січовиками, серед яких стрілецькі старшини, ішов вулицею Білої Церкви до жандармерії. Біля входу в будівлю стояло двоє солдатів у штальмельмах, які, вгледівши українців, занепокоїлися, але, побачивши, що ті без зброї, сміливо вийшли їм назустріч. Симон Васильович опинився трохи попереду, підняв руку, показуючи, що німецьким солдатам турбуватися нема чого. Делегація увійшла в будівлю, затримавшись десь хвилин на пять. Було вирішено листа про нейтралітет варти передати до Києва в центральний штаб німецької армії. На що повненький німецький чин із розкуйовдженими, наче маленький віник, вусами й очима-крапками відповів згодоюнімецькі війська вже давно не хотіли ніякої війни. Їхнім єдиним бажанням було якнайшвидше забратися з DerukrainischeStaat до своїх фрау та діток, які не бачили батьків уже декілька років. Тому зустріч інтервентів із повстанцями пройшла мирнонімецька варта погодилася дотримуватися нейтралітету.
Петлюра вийшов з жандармерії і попрямував у бік залізничного вокзалу, туди, де були їхні бараки. Козацькі старшини мовчки дріботіли за головнокомандувачем. У його ході зявилася якась легкість, наче вітер надував невидимі вітрила душі. Кожен його крок немов піднімав над землею, тому що тяжіння не має сили над людьми з вірою. Чи можна стати невагомим? Чи можна стати ближче до небес? Симона Васильовича надихнула коротка розмова з німцямизатія не здавалася вже такою страшною.
Ближче до обіду приїхав Винниченко. Він прибув на екіпажі, переодягнений у залізничника. Білоцерківський староста Кейхель дістав наказ від гетьмана й намагався зібрати війська, щоб запобігти пересуванню голів Директорії. Усюди бачилися засідки й облави. Конспірація, таємні послання і відсутність власної армії ось із чим довелося зіткнутися бунтівникам.
Володимир Кирилович зійшов з екіпажа саме тоді, коли неподалік стояв Петлюра з братом.
Симоне Васильовичу! Я тут! Винниченко помахав рукою Головному отаману.
Петлюра підійшов до нього.
Зелений картуз залізничника личив Винниченку. Вуса надавали йому вигляду бравого служаки. Кітель із двома рядами срібних ґудзиків скидався на генеральське вбрання. Винниченко навіть іноді поправляв головний убір, немов справжній залізничник. Вони пройшли до барака, який умовно називався штабом. Незабаром повинні були підійти Коновалець і Василь Тютюнник. Разом вони мали розробити план перших військових дій. Метод ешелонної війни, коли війська швидко переміщаються по залізниці, найкраще годився для пересування в бік Києва. «Авантюра, це авантюра. Боже мій, у що я вплутуюся», думав Винниченко, дружелюбно перемовляючись із Петлюрою.
Як там Ольга, чи все з нею гаразд? запитав Винниченко.
Та сподіваюсь, відізвався Петлюра.
Вона зїхала з готелю, де проживала? продовжив Володимир Кирилович.
Першого ж дня. Із такими рішеннями не зволікають, відповів Симон Васильович.
Він трохи нервував. Невдовзі почнеться наступ, а сил поки що дуже мало. Як і мало ідей, як повалити гетьмана. Винниченко намагався бути стриманим, але кожна хвилина давалася йому важко. «Тільки б не було ще одного правителя. Усі промені слави на одногояк же нудно спостерігати за тим, коли перша-ліпша посередність вивищується за рахунок пустопорожнього галасу», думав Володимир Кирилович, проте намагався не подавати виду.
А від Грушевського немає звісток? Знаєш, Симоне Васильовичу, як його стали називати? Винниченко показав ряд рівних зубів.
Так, щось чув Петлюра дістав цигарку.
Бач як, Чорномор його кличуть. Мабуть, його борода нікому не дає спокою, Володимир Кирилович усміхнувся.
Борода у нього славна Ось лише дідусь образився, що йому не дають ніякої посади, Симон Васильович теж ледь усміхнувся.
До речі, про посади. Чи не думаєш ти, мій любий Симоне Васильовичу, що вся акція, всі рухи з самого початку буде поставлено під марку однієї окремої особи? Винниченко промовив це з тою-таки усмішкою.
Про що ти, Володимире Кириловичу? здивувався Петлюра.
Та все про те ж, вельмишановний пане. Усе наше повстання забарвлюється в одне імятвоє, це останнє слово Винниченко відчеканив, і кожен звук буквально дзвенів, немов пропущений через ковадло.
Не розумію, відповів Петлюра.
Усе ти розумієш, Симоне Васильовичу. Бачив я твоє звернення до військ Навіщо ти його написав? Чорт знає, що тепер виходить Ось же, що відбуваєтьсявсі повстанці, які стікаються в революційні центри, стали називатися петлюрівцями, усмішка зникла з обличчя Винниченка. Він зняв картуз і нервово кинув його на стіл.
Ніякої змови немає, Володимире Кириловичу Петлюра спробував було виправдатися.
Ні, ні, дорогий мій товаришу. Ти запевняєш: немає змови? Це чиста брехня. Ми з тобою по один бік Поки що. Але дозволь мені зауважити: я ніколи не потерплю зараження нашого руху твоїм персональним характеромзвуженим, бідним, затуманеним, Винниченко прошипів. Його очі блищали, а в темних зіницях плавали зловісні вогники.
Дозволь сказати тобі, що ти все неправильно розумієш, Симон Васильович намагався перевести розмову в інше русло.
Усе правильно я розумію. Ти бажаєш стати маленьким диктатором Задовольнити свої амбіції Тож знай, голос Винниченка став грубим, немов замість гортані у нього залізне горло. Я все зроблю, щоб придушити тебе, коли ти не зупинишся Розмажу тебе Як плювок
Симон Васильович дивився на обличчя приятеля-ворога і не знав, що відповісти. Злий погляд Володимира Кириловича роздирав його плоть, немов хотів вирвати слова смирення і визнання своєї провини. Кожна секунда розмови була схожа на трагічний спіч ката. Повітря поважчало й тиснуло стопудовим вантажем на груди, а трохи згодом навіть засмерділо, наче відкрилося черево землі й густий дурман пекла наповнив кімнату. Тепер, що б не зробив Петлюра, куди б не пішов, що б не сказавпозад нього завжди буде тінь Винниченка, і немає способу їм відмовитися один від одного, і немає жодного шансу існувати поруч.
Розділ 3
У холодний досвітній час військові бараки видавалися темними тушками морських тварин, які викинулись посеред площі. Тонкий дим, що кучерявився над дахом одного з бараків, закручувався у вузли, ніби піднімаючись із пащі звіра, який ледве дихає. Листопадовий туман повз над самою землею, ледве втримуючи в білястій речовині чорні тушки будівель. І ось серед пятиаршинних будівель зявилася невисока людська фігура у військовому френчі з тризубом на рукаві. Повільно крокуючи по тремтливій туманній пелені, збиваючи її ногами й вириваючи при ходьбі шматки білої вати, чоловік ніби хотів скинути з ніг настирливу повітряну бавовну. Він іноді зупинявся, дивився на низьке небо, а відтак піднімав руку, немов хотів погладити кошлаті хмари. Чоловік хижо хапав повітря долонею, а потім стискав її міцно-міцно. Що шукав він тут уранці? Кого бажав піймати? Як же людина жадає ухопити невидимі нитки, які тягнуться з небес на землюті, які керують ходом життя. Як же людина бажає контролювати бодай один день! Панувати над ним, наче Бог! Та й що таке природа людська, як не бажання уподібнитися силам небесним?! Але, на жаль, коли чоловік розтуляв долоню, у ній виявлялась порожнеча. Немов розсерджений цим відкриттям, він зиркав на руку, роздивлявся на шкірі лінії долі й не міг розгадати лабіринти свого майбутнього
Близько полудня табір гудів. Було вирішено висуватися до станції Фастів. Напередодні туди поїздом вирушила 2-а сотня січовиків, і, зупинившись за два кілометри від станції, стрільці добиралися до неї маршем, зайняли без пострілу, несподівано напавши й роззброївши гетьманських сердюків. Проте подальше просування січовиків на Київ затримав німецький гарнізон, який не мав змоги звязатися з центральним командуванням (телеграфісти симпатизували Директорії, тому бойкотували звязок гетьманців зі столицею). Німці довго не могли визначитися зі ставленням до того, що відбувається, поки зрештою не схилилися до нейтралітету. І тепер у бік Фастова повинна була попрямувати ще одна сотня січовиків. Для цього приготували саморобний бронепоїзд, зміцнили спереду залізним листом, обклали мішками з піском. Поставили кулемет. Усе це нехитре озброєння мало не надто сучасний вигляд, але було доволі ефективним у бою. Так міркували старшини.
Січовики збиралися на площі перед відправкою, перемовлялися. Іноді на широких грудях стрільців виднілися ґрона калинисимвол рішучості в бою і готовності померти. Червоні плями все частіше зявлялися в натовпі бійцівце був час вогню в грудях, коли кожен день чи ніч могли змінити життя. Натхнені, наповнені по вінця еліксиром сміливості, січовики немов горіли зсередини.
Тут з офіцерських бараків до мітингу вийшли військові чини, серед яких і Петлюра. Він поглядав на збори, немов вишукував невпевненість в очах бійців. Відтак зійшов на збиту з дощок платформу, зняв кепку.
Брати мої! Я звертаюся зараз до вас, тому що кожен українець, готовий узяти зброю в руки, щоб скинути гетьмана, для менебрат. Що ми маємо, браття? Чим ми володіємо? Хіба ж не лише хоробрістю? Хіба не тільки любовю до України, багатостраждальної нашої неньки?! Де нам шукати правду? Де знайти істину, коли навколо пітьма? У що нам вірити? Відповідь одна: ніхто не прийде й не допоможе нам, якщо ми самі не добємося справедливості. Ворожі сили оточили нас! Червона орда стоїть на кордонах нашої батьківщини, бажаючи посіяти тільки страх і хаос. Її майбутнє у винищуванні й терорі. Чорносотенці й білі бажають нас знову повернути в минуле, поневолити. І тільки ми, сини українські, битимемося за сьогодення, адже воно належить нам і нікому іншому!
Петлюра замовк, щоб перевести подих, аж тут із перших рядів почувся грубий голос.
Смерті нема! Є лише стрілецька честь! голосно промовив худорлявий січовик із широкими губами та високим чолом і трохи виступив з рядів.
Правильно. Тому що загинути за ідеюце найблагородніший вчинок. Як тебе звати, брате? звернувся Петлюра до промовця.
Федір Черник, сотник я, відповів той.
Ось так народжується історія! Простими людьми, тому що простота подібна до святості, промовив Симон Васильович.
Він спустився з платформи, підійшов до Черника і простягнув йому руку.
Ти навіть собі не уявляєш, скільки може зробити одна людина, Петлюра уважно дивився на сотника.
Та хіба ж я один, Черник потиснув руку Головного отамана.
Так, але річ у тому, що людина зустрічається зі смертю саме віч-на-віч, Петлюра трохи затримався на ньому поглядом.
Не зараз, то потім. Хіба ж не краще довести своїм життям правду? Черник хотів сказати ще щось піднесене, але більше нічого не спадало на гадку.
Я скажу тобі, брате, що кожному з нас доведеться робити цей вибір, Симон Васильович говорив, а потім раптом затнувся, розуміючи, що нарешті зміг висловити те, про що думав останні дні.
Ще кілька хвилин на платформу поперемінно піднімалися оратори, виголошуючи промови, закликаючи кілька сотень сміливців іти напролом за свою Батьківщину. Як пояснити, що ці люди, які не знали нічого, крім своїх ідеалів, ці звичайні собі люди в овальних залізних шоломах, що дісталися їм від австро-угорців, раптом виявилися більшими патріотами, ніж усі політичні марнослови. Бач, як буває: в історії люди непримітні можуть зробити більше, ніж усі славетні разом. Яка ж це іронія зміни часів!
Слава! Слава! Слава! гриміло над рядами січовиків.
І гучна луна цих криків спускалася по низині в бік Києва, а далі злітала вгору і мчала до семи пагорбів. А звідти назустріч вийшли шістсот бойових російських офіцерів добровольчої дружини генерал-майора князя Олександра Святополка-Мирського. І тисяча багнетів гетьманської гвардії сердюків у супроводі двох сотень кінноти. Вони йшли наче на парад, бажаючи придушити повстання; їхні чорні куртки були подібні до панцирів, і часто на офіцерських кашкетах виднілася старорежимна царська кокарда, схожа на відкрите око комахи. І крокували росіяни багатооким ладом, подібно до величезного темного павука, який виліз із пекла: сотні очисьок видивлялися, кого б проковтнути. Ось зараз вирішуєтьсяхто кого! Ось вінмомент, який переверне все. Наступний день полічить своїх живих і мертвих.
Гати! Гати, твою мать! кричав несамовито літній січовик майже три аршини на зріст. Він стояв на імпровізованому бронепоїзді. Попереду сховалися російські дружинники, з боківсердюки. Бій тривав уже дві години, повітря шматував гуркіт шрапнелі й постріли. Плутанина й хаос. Усе почалося з того, що петлюрівці зайняли селище Мотовилівка, коли назустріч вийшли гетьманці. Супротивників розділяла залізнична колія, ліворуч від якої тяглося широке відкрите поле, а праворучвеликий густий ліс. Дізнавшись, що на той момент Мотовилівку вже зайняли повстанці, Святополк-Мирський до ранку розташував свої війська на відпочинок неподалік від станції, щоб зранку рвонути в бій. Кожна година могла стати вирішальною. Кожен день міг змінити країну на багато років наперед. Хоробрий Черник не став чекати ворога й виступив першим на світанку з півсотнею бійців і одним кулеметом. Вони їхали на бронепоїзді, вдивлялися в далечінь. Усі бійці приготувалися. Раптово повітря розрізав високий свист ворожого паровоза, який рухався їм назустріч, і машиніст гетьманського бронепоїзда запримітив січовиків і дав сигнал. Завязалася перестрілка.