Руслан ГоровийКазки на ніч
Біблія
Микола повернувся з Америки. Назавжди. Не те щоб там не жилося, однак якщо кожен раз думаєш про батькове поле, згадуєш запах стерні та смак щойно надоєного молока, то ані Новий Йорк, ані Бостон ніколи не стануть рідними.
Перед переїздом він обдзвонив рідню і поспитав кому чого привезти. Сестра замовила ноутбук, батьку з мамою взяв по гарній мобілці. Племінникам набрав дрібної електроніки. А от дід Сава майже загнав Миколу в глухий кут.
Привези мені Біблію. Ох і гарні ж у вас там в Америці Біблії бувають.
«Біблію то й Біблію», подумав Микола, поклавши слухавку. І хоча старий ніколи не був набожний, та Микола не бачив його понад десять років, а отже, дід Сава міг змінити ставлення під смерть.
Знайти Біблію виявилося не так просто, як гадалося. Спочатку Микола пішов по нью-йоркських храмах. Зайшов у Свято-Миколаївський храм. Не зміг вибрати. Потім у Храм Христа Спасителя на Сімдесят Першій вулиці. Теж очі розбіглися. Хотілося діду подарувати щось так, щоб, як кажуть, до кінця життя. Не просто ж так просив старий Книжку Книжок. Нарешті в Брукліні, у парафії Святої Богородиці, він таки знайшов Біблію, яка сподобалася.
Не велика, однак і не миршава. З гарною шкіряною палітуркою з витиснутим на ній хрестом, прикрашеним камінцями. Не коштовні, звісно, однак усе одно доволі симпатичні. Папір цупкий, дорогий, трохи аж жовтуватий, під старовину. Та найбільше впав в око Миколі шрифт. Такий дід і без окулярів прочитає.
І ось тепер Микола йшов вулицею рідного села до хати діда Сави. Той жив на хутірці біля ставу. І попри вік, так і не схотів перебиратися до родини.
Я в цій хаті народився, тут і помиратиму, відказував він на всі пропозиції.
Микола побачив діда здаля. Той стояв біля хвіртки і неначе виглядав Миколу. У старому засмальцьованому кожусі, кашкеті й чоботах, які він носив і взимку, і влітку. Дід саме скручував з газети самокрутку.
Ну привіт, мараканець, простягнув дід руку.
Доброго здоровя, діду Саво. Толік зняв блайзер і потис дідову долоню.
То що? Дід наслинив самокрутку. Гарно там, де нас немає? Не до душі Америка?
Та тягне в Україну, хоч ти плач.
Так, своя земля то своя земля.
Дід підпалив самокрутку. Навколо поплив запах самосаду.
А я, діду, привіз вам гостинця. Микола зняв зі спини наплічник і витяг звідти пакет. Тримайте свою Біблію.
Ох ти ж, ану давай. Дід узяв пакет, витяг з нього паперовий, обвязаний стрічкою пакунок.
За якусь мить він розвязав стрічку, і на світ божий зявилася книжка. Каміння заблищало у вечірніх променях сонця.
Гарна? не витримав Микола.
Та гарна. Дід вертів красу в руках, не знаючи, куди подіти.
З його обличчя Микола бачив: щось не так. Чимось та не вгодив.
Що не так?
Ну я навіть не знаю, таку красу жалко якось.
Тобто жалко?
Ти розумієш, у нас тут ходили якісь ваші, з Америки, проповіді читали. І роздавали Біблії. Такі маленькі, із тонким папером. Дуже було зручно в задній кишені носити. І сторінки легко виривалися. То я думав, ти мені теж таку привезеш.
А нашо сторінки виривати? струснув головою Микола, якому здалося, що він не розчув останньої фрази діда.
Ну як нашо виривати? На самокрутки. А оце дід крутнув подарунок у руках, у яку кишеню засунеш? Та й папір цупкий.
Микола нічого не відповів. Він відвів погляд і глянув на село. Хатки біліли на тлі зелені в призахідних променях.
«Хоум, світ хоум, подумалося Миколі.Нічого тут не змінилося. Геть нічого».
Борги
Іванко встав рано, сходив у церкву. Потім, як годиться, розговілися з сусідом. Не сильно, однак по три чарчини навіть у поганій хаті пють.
Далі Іванко подзвонив матері. Поздоровив, усе по- людськи, як годиться.
А тут уже й обід. Нарізав Іванко паски, шмат сала врізав, яєць аж трійко взяв, вибрав по-хазяйськи ті, що тріснули, доки з церкви ніс. Заліз у буфет, аж гулька горілки й нема. Навіть на чарку.
Шо ти вдієш, треба до Горпини йти, буркнув Іванко. На суху яке свято?
Він підвівся, глянув у трюмо і, пригладивши рукою неслухняного чуба, пішов надвір.
Горпина жила на іншому кутку села. Зазвичай він купив би півлітру в сільмагу, однак у свята той не працював.
Хвилин за тридцять Іванко вже стояв біля Горпининої садиби. Умовно постукавши у вікно, він переминався з ноги на ногу.
Привіт, Іванку! Горпина прочинила шибку. Чого тобі вдома не сидиться?
Мені б півлітру.
Ти, Іванку, добрий хлоп, однак у борг я тобі більше не дам. Ти мені вже за дві літри винен. Тож, хоч і Великдень, або гроші, або гуляй.
Горпина хотіла причинити шибку, та Іванко притримав.
Не поспішай, я розрахуюся. Іванко витягнув з кишені штанів старенького шкіряного гаманця і, трохи відкривши, тицьнув Горпині.
Дивись!
Шо там? Горпина висунулася з вікна, зазираючи в надра гаманця. У наступну мить очі Горпини стали великими, як два блюда. Вона перелякано прикрила губи рукою. Та невже?
Так і є,задоволено пхикнув Іванко. Візитка Яроша!
Іван Іванович
Іван Іванович не мав обох рук. Тобто руки мав, не мав кистейвідірвало на війні. Рани, звісно, затягнулися, однак усе подальше життя Іван Іванович жив так, з культями.
Уперше я побачив його, коли йшов у школу. Стара школа була поруч з аеродромом. Лише бюст Леніна в актовій залі вказував, шо це храм знань, а не стайня, якою ця споруда й була під час німецької окупації.
Іван Іванович був дійсно світлим ликом у цій стайні. Він не мав рук, але в нього було таке серце, якого не мали всі ми разом.
Я, першокласник, побачив його відразу. У піджаку, з культями, він знімав перше вересня на кінокамеру.
Я не буду брехати, що ми товаришувалидіти не вміють товаришувати з набагато старшими, та ще й з каліками. Однак я часто спілкувався з ним, питав поради.
Останній раз ми бачилися понад десять років тому. Він уже поганенько ходив, однак очі так само світилися жагою життя, як і в той день, коли я побачив його вперше. Іван Іванович пропрацював кіно-, а потім відеооператором усе своє життя. Без обох рук.
Першому знайомству з фото- та відеотехнікою я завдячую йому. У моєму житті не дуже багато траплялося людей із силою волі його рівня.
Я весь час згадую Івана Івановича, коли мені справді страшно або я маю зробити вибір. І все стає на місця. А ще він дуже любив Україну. Я певен, що він, якби був живий, і зараз був би там, де журналісти в найбільшій небезпеці. На лінії вогню.
Вася
Привіт, як ти?
Привіт, Руся! Нормально все.
А де ти?
Та в госпіталі.
Ого!
З Василем я познайомився під Донецьком. На початку серпня він стояв на посту біля Марїнки, а я з друзями привіз їм гуманітарку.
Молодий, весь час усміхнений, він дуже дисонував з картинкою навколосхованими в соняхах танками, закопаними в землю самохідками та блокпостом із чергою машин та автобусів.
Він розповідав про своє життя, роботу на шахті, а потім у профільній малотиражці. Розказував про побут на війні, про сподівання та плани на майбутнє.
Обмінялися телефонами. Я повернувся до Києва, а їх почали класти мінометами. Декілька пацанів загинуло, ще більше було поранено і відправлено по госпіталях у різні куточки країни.
Васю Боженька беріг. Саме Вася давав мені телефони всіх поранених пацанів, яких я розшукував і яким намагався допомогти. Саме Вася був на блокпості до останнього, аж допоки їх не замінили.
Деякий час Вася перебував у базовому таборі десь на Дніпропетровщині, а потім ніби мав їхати додому. А оце дзвоню, а він у госпіталі.
Розумієш, шось спати взагалі не можу. Нерви, мабуть. Та й серце бухкотить на всю.
Нерви? Ще б пак, думаю собі. Він пішов на війну в квітні й пробув на передовій у різних місцях аж до вересня. Тут жоден організм не витримає.
Слухай, Русь, каже раптом, тут таке діло. До мене звертаються люди, які дуже хочуть допомогати солдатам на передовій. Питають, чи знаю я гідних волонтерів, які не розкрадуть кошти. А я оце розумію, що вам точно довіряю, бо бачив вас у ділі. Дай мені номер картки, будемо допомагати іншим солдатам разом.
Я не можу сказати, що мене легко розчулити, однак відчув клубок у горлі. Солдат, якому ще місяць тому самому була потрібна допомога, збирається допомагати іншим.
Життя час від часу підкидає історії, яких не вигадає жоден романіст. Війна напинає всі людські жили і витягує назовні всеі погане, і героїчне. Є люди, якими я відверто пишаюся.
Ти лікуйся там, Вась, звісно, номер картки я зараз СМСкою кину, та ти, головне, здоровя віднови.
Про музику
Ви розумієте, казав бородатий дядько, учитель музичної школи, моїй мамі,він ще маленький, у нього пальці мають зміцніти. Саме тому на гітару беруть не в першому, а в третьому класі.
З цими словами мене після півроку занять потурили з музикалки. Я дійсно був ще малий, однак якщо бути чесним, то оті сольфеджіо і гами мені були не цікаві. Я хотів грати, як Висоцький, а отже, як тільки вивчив сім акордів і бій, то почав бриньчати по своїй, відмінній від шкільної програмі. Саме тому мене й виперли.
Оскільки школа й хочу гратипоняття різні, то грати я не кинув. Ба більше, згодом таких, як я, любителів побриньчати під парадним набралася ціла компанія.
Мої батьки, подивившись на всю цю вуличну тусню, вчинили за висловом: не можеш щось подолати, то очоль. «Давайте, пацани, перебирайтеся сюди, ось ключ, сказав якось мій батько. Підвал прямо під нашою квартирою, грайте скільки хочете, заважати нікому не будете».
Так уперше в житті ми зробили підпільну чи, краще сказати, підвальну групу. Наша репетиційна база в підвалі мала кілька гітар і навіть майже повну ударну установку. Ми гамселили кілька років, причому власні пісні, бо виявилося, що слова я міг писати сам.
Ми виросли, усі музики окрім мене пішли вчитися у восьму бурсу на зварювальників. І там, до речі, теж організували групу з назвою «Б-8».
Я пішов своєю дорогою. Грати на гітарі не кинув, однак у музичних групах більше участі не брав. Колись, на самому початку девяностих, пацани попросили мене написати їм пару пісень для якогось фестивалю, що саме зароджувалися по всій країні. «Ну таке, Руся, напиши, щоб було солідне, щось гостросоціальне і під Цоя». Звісно, я написав, мені що? Сів і нашкрябав. Розставив акорди і показав ритм. Щось вони там навіть десь грали, однак я вже поїхав з України і не чув на власні вуха.
А оце сьогодні впіймав себе на думці, що ходжу насвистую якийсь мотив. Згадував довго, аж раптом усе вмить згадалося. Це ж пісня, яку я пацанам писав, щоб гостросоціальне і під Цоя. Ось приспів:
Идет гражданская война, сметая дым с пустынных улиц.
И нет начала и конца ночным пожарам городов.
Идет гражданская война. Как воробьи, резвятся пули.
Скажи, кому была нужна эта гражданская война.
Отака от тєма. А написано було приблизно в момент здобуття Україною незалежності. Усе в повітрі вже тоді висіло. Та тільки молодий був, не розумів. А в підсвідомості вже було.
В школі
Не знаю, як у вас, а у нас у школі всі умовно ділилися на прідпріімчівих, лошків і бандітів.
От був у мене в класі чувак, Вова. Так він був прідпріімчівим. Якось, їдучи з батьками десь у потязі, він випросив купити йому кілька фотографій, які тоді продавали глухонімі.
Чорно-білі, іноді розфарбовані фотки були різні, у тому числі й «для дорослих», та Вова для таких був замалий, тож купів дві для загального користування.
На одній було закомпоновано кілька знімків Висоцького і його віршів. На другій, про неї, власне, й мова, були якісь негри-качки, з біцепсами, більшими за голову, а в центрі колажу автор вліпив Сталлоневідомий кадр з першого «Рембо», де він з автоматом суне на камеру з перекошеним лицем і повязкою на мокрому волоссі.
І от Вова за допомогою татового «Зеніту» та увєлічітєля розмножив колаж і почав продавати його в школі щось чи по десять, чи по пятнадцять копійок. Скільки він там заробив, не знаю, брехать не буду, та ось прийшли до мене друзі, такі самі лошки, мовляв, і собі хо Рембо, а Вова навіть у борг не дає, тіко нал.
Ну шо, кажу, друзі-ботаніки, як мінімум одну фоточку купити тре.
Скинулися, купили. Я її під скло, дістав свій ФЕД, наклацав цілу плівку. Проявив.
Уявіть загальну картину. Допоки я там ворожу з бачками, проявітєлями, закріпітєлями, під будинком сидить ціла шобла і чекає падіння Вовиної імперії.
Одним словом, усе вдалося. Надрукував я того Рембо десь три чи чотири пачки по десять фоток. Розібрали хлопці, пішли, задоволені, по домівках.
Аж увечері виходжу, а під парадняком мене вже чекає Вовка і ще двоє дебелих пациків, представників третьої шкільної гілки цивілізаціїбандітів.
Оно він, тицьнув у мій бік Вовка й відійшов.
Ну що, робити нема чого, підходжу до цих двох старших. Аж раптом бачу, йой, один з них мій далекий родич. Той, бачу, теж мене впізнав. І якось так уся мізансцена різко міняється в бік «о, малий, привіт, а я оце думаю, ти не ти, як справи, а памятаєш, як ми ото в селі у твоєї баби на веранді у війнушки грали?»
Бачу, Вовка скис. А за кілька хвилин, отримавши підсрачника від мого родича, побіг у бік заходу сонця.
Так я перейшов з лошків до бандітів.
Без війни
Щоб пожити у світі без війни, треба прожити дуже мало. Якщо дуже пощастить, то років пятдесят, а зазвичай і того менше.
У моїй родині єдиним, хто прожив усе життя і не воював, був мій батькоВолодимир Васильович. Насправді навіть він застав війнувійну в Афганістані. Однак ця війна була не на його батьківщині й він на неї не потрапив, тож її можна не рахувати.
Народившись по війні, мій батько фактично все життя пропрацював вільнонайманим у військовій частині. Він був механіком. І, мабуть, гарним механіком, якщо врешті став старшим механіком частини. Однак річ не в тім. Якби мій батько прожив на дванадцять років довше, до сьогодні, то вже жоден з моєї родини не жив би в час без війни на своїй землі.
Прадіди пройшли Першу світову і громадянську. ДідиДругу світову. Про батька зрозуміло. Тепер я і мої діти. Навіть якщо ми не триматимемо зброю в руках, то війну на своїй землі застали точно. Двадцять три роки розбудови країни за кілька місяців перекреслила купка недолюдків з автоматами. А найбільш прикро, що їм допомагає країна, яку особисто я, як і мій батько, як і всі родичі до цього часу, вважав братньою.
Виявилося, брати бувають різні. Брат може прийти і за правом сильного забрати сарай і розвалити тобі півхати, щоб пересунути межу. А коли збереться село, схопити каменюку й зі словами «не лізьте в родинні справи, бо наверну» стати під твоїми воротами.
Я інколи ловлю себе на думці, що, якби я міг розказати батьку або дідам про те, що тут відбувається, вони б не повірили. Однак реальність часто неперебачуваніша за будь-яку вигадку.
Все продумано
А шо будем робить, якшо, не дай бо, попадем під обстріл?
Не сци, Руся, у нас усе продумано!
За вікнами буса ще Харківщина. Скоро Ізюм, а там і Словянськ, своєрідні ворота в зону АТО з півночі. Їдемо вже довго, говорити про щось треба, ото й теревенимо про «не дай бо».
Ну і шо в нас продумано?
По-перше, у нас є чотири каски і чотири броніки. Звісно, від якогось там «граду» або «тайфуну», або чим вони там по наших луплять, ця красота не врятує. Однак якшо вдягнути заздалегідь на підїзді до небезпечного місця, то від куль або осколків, як то кажуть, уполнє.
Да, усьо серйозно.
А то? Це ж тобі не цацкі-пєцкі, підготувалися сурйозно.
Потім було не до розмов. Блокпости, розвантаження в різних точках, ночівля під канонаду, знов сотні кілометрів, знов розвантаження. Аж ось відїхали від кінцевої точки. У бусі стало просторо, аж ніби занадто. Дивлюсячогось не вистачає.
А де броніки?
Ну Я віддав два пацанам. Вони зазирнули, побачили і спитали, чи можна. А як я скажу не можна? Ото й віддав. І каски ще віддав.
Ну й правильно. Їм потрібніше.
Та да. Якось обійдемося. Тим більше, шо два броніки на чотирьох таки є.
Якщо шо, то в один вліземо.
Ги-ги.
Зайві гроші
Оболонь. Набережна біля церкви. Йду собі, нікого не займаю. Аж назустріч троє пацанів. На вигляд років по вісімнадцять, не більше. Такі собі хіпстери, усі яскраво вбрані, модні.
Мужчіна, каже один, найвищий, у вас трьох гривень зайвих немає?