Шо? Я від несподіванки аж оторопів.
Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немаєбуде бійня.
Що тобі дать? ще раз перепитую.
Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.
І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.
Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.
А чого ж, кажу, не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.
Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.
Вибачте, каже, ви не так зрозуміли. І теж задом хамиль-хамиль.
Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?
В холі
Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.
Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей памятник війні.
Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.
Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.
Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.
Лікарю, підбігла до нас жіночка-медик, його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо у нього з ранами. Хтозна, скільки часу вони не оброблені?
Лікар закурив, випустив угору дим.
Не чіпай. Ти розумієш, що їх з усього взводу лише двоє? Хай стоять хоч до завтра. Витягнем якшо шо. Не схоже, що там шось непоправне.
Жіночка побігла. Деякий час ми стояли мовчки. Лікар курив, а я дивився на солдатів.
Отакі справи. Може, наразі це не дуже видно, однак насправді маємо ціле покоління калік. Причому калік повнихі фізичних, і моральних. Дожилися, млять.
В тилу
Не плач, доню, не треба!
Та я й не плачу, мам, уже сил немає ніяких, шоб плакать.
Воно ж ніби й перемиря, а там, може, й до повного миру недалеко.
То лишень слова, мам. Слова, які нічого не вартують. Там і досі гинуть. Не сотнями, то десятками, та ж від цього не легше.
Ти дзвонила йому?
У нього телефон майже весь час вимкнений, та він сам звонив вчора вночі.
І шо каже?
Та шо каже? Сміється, заспокоює, про Пашку розпитує, а я ж чую, шо там шось гупає поруч.
Ну головне, живий.
Ага.
А шо Пашка, бешкетує?
Ну саме вік такий. Знаєш, мам, він теж змінився. То весь час машинками грався та літачками всякими. А це, бачу, почав у дітей пістолетики відбирати. Довелося купити йому, хоч і не хотіла.
Клята війна.
Отож. Діти як лакмус, усе чують, усе розуміють, на все реагують. Одне на гірці крикне: «Слава Україні!»і одразу цілий хор відповідає: «Героям слава!»
Скучає за Ігорем?
Звісно. Щовечора просить татові подзвонить, а коли той дзвонить, то слухавку в мене вириває.
Так, хто б міг припустити, шо таке буде?
Мам, я не розумію. Ну як можна вчора бути братами, а зранку прокинутися і сказати, шо ми фашисти?
То все політики, доню.
Та невже? А воювати проти нас теж політики йдуть? Блукають нашими степами? А благословляють їх на війну з кадилами та хрестами теж політики?
Не заводься, доню, не накручуй себе.
Та я уже й накручувати не можу, мам. Буває, сяду посеред хати і думаю: навіщо було в кредити влазити та платити за квартиру? З пузом на пятий поверх бігати, переживати за дитя, шоб в один день усе хтось отак перекреслив?
Ми не вибираємо, в які часи жити.
Не вибираємо. Я оце подумала, шо ще жодне наше покоління не виросло в мирі. Ніхто з діда-прадіда. Усі воювали. Ми ще з Ігорем колись говорили про це, мовляв, Павло буде першим, хто житиме в мирі.
І не кажи, страх божий. Слухай, доню, ми тут на кутку з бабами придумали хлопцям наплести теплих жилетів під форму. Понаходили старі светри, порозпускали і плетемо. Думаю, штук двадцять до кінця тижня буде. Ти придумаєш, як передати?
Звісно, придумаю. Сьогодні попитаю у волонтерів шо да як.
Ну бувай, доню. Пашку цьомай!
Добре, і ви, мам, там тримайтеся.
Чонкін
Вадік пішов у армію добровольцем. У військкоматі зраділи, як побачили у нього водійське посвідчення з майже всіма категоріями.
А на тракторі можеш?
Ну які проблеми? Звісно. Якшо якась певна модель, то треба наловчитися, а так усе воно однакове. Я ж на екскаваторі працював!
От і чудово, таких спеців нам і треба.
За три дні Вадік уже був на передовій. Йому дали величезний чорний КрАЗ, у якого замість кузова була приспособа для швидкого риття окопів. Працювати із землерийкою було не складно. Підїхав, направив рампу з ковшами в потрібне місцеі гайда. Кілька хвилині чорновий варіант окопу готовий.
Два тижні Вадік «воював», закопуючи та маскуючи в полях біля блокпостів танки та самохідки або риючи окопи. Усе було нічого, та землерийка не броньована. І одного разу в неї таки прилетіло.
Почувши свист, навчений досвідом Вадік пірнув у щойно виритий окоп. Гупало майже над головою. Коли ж обстріл закінчився і він виліз, то побачив, що одне заднє колесо КрАЗа відірване повністю, друге спущене. До того ж посічені осколками бік і капот.
Заводитися агрегат не хотів, а щоб здорова машинерія не привертала уваги до блокпосту, її «Уралом» відтягли в найближче місто під військову частину.
Тут побудь поки, сказав командир Вадіку. Я пришлю когось із запчастинами, а ти поки пошамань із проводкою.
Через три дні, зївши увесь сухпай, Вадік уперше навідався в караулку до віськової частини. Його відвели до командира і після півгодинної бесіди поставили на довольствіє. Окрім усього, командир обіцяв зясувати, що там Вадікове керівництво собі думає.
Однак уночі частину підняли за тривогою і командир з кількома десятками вояків кудись гайнули.
Ще тиждень Вадік колупався в проводці, чекаючи на повернення командира. У якийсь момент Краз таки завівся. І вчасно, бо вночі в кабіні було вже холодно.
Командир повернувся. Злий, бо ж втратив кількох пацанів. Однак на Вадіка не зірвався. Зціпивши зуби, він при ньому подзвонив комусь з вищого керівництва і попросив розібратися з єрундою.
Уже на ранок до частини приїхав УАЗик. З нього вискочив кругленький капітан і мало не кинувся до Вадіка цілуватися.
Ти герой, справжній герой, валував капітан, обнімаючи Вадіка. І сам живий, і техніку зберіг! Та я тебе на нагороду подам!
А де всі наші?
Так немає тут уже нікого! Ні, не те шоб усі мертві, в основному трьохсоті. А техніку всю «градами» понищило. Одним словом, усіх відтягли в тил на ротацію, один ти тут!
Капітан бігав навколо землерийки, час від часу плескаючи в долоні.
Молодець! Ох, герой. Усе на ходу! Колесо то фігня, головнена ходу.
Вадік ходив за ним і тільки кивав у такт словам.
Значить так, капітан посерйознішав. Тут, у частині, тебе будуть годувати-обігрівати, допоки ми тебе заберем. Тримайся!
Відколи поїхав капітан, минув місяць. КрАЗ засипало осіннє листя. Вадіка в частині стали звати Чонкін.
Пацани
Четверо підлітків, втягнувши голови в плечі, стоять і дивляться на мене. Дивляться не в очі, а кудись униз, на бути.
Ми стоїмо в центі Києва, на подвірї напіввідселеного будинку, через яке легко потрапити з Жовтневого на Грушу. В одного з пацанів у руці коктейль Молотова, в іншогозапальничка.
Та ми просто хотіли спробувати, як воно горітиме. Навіть не всередину кидати хотіли, а так, у стіну.
Постав пляшку на землю, намагаюся, щоб голос звучав холодно. Тут Путін нападає, а ви хєрньою маєтеся.
Слова про Путіна потрапляють у благодатний ґрунт. Пробурчавши «вибачте», пацани йдуть. Відійшовши далі на пагорб, сміливішають.
Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, лунає згори.
Я піднімаю великий палець угору і показую хлопцям, мовляв, зачьот. У голові спливає «Балада про дитинство» Висоцького:
Всеот нас до почти годовалых
«Толковищу» вели до кровянки,
А в подвалах и полуподвалах
Ребятишкам хотелось под танки.
Не досталось им даже по пуле
В «ремеслухе» живи не тужи;
Ни дерзнуть, ни рискнуть, но рискнули
Из напильников сделать ножи
Укотре ловлю себе на думці, що мені, як і батькам цих чотирьох «вояків», просто пощастило. Якби мій син був трохи старшим, точно був би на барикадах. Бо неможливо підлітка втримати вдома, коли поруч на вулиці історія пишеться. Та, мабуть, і не став би я тримати.
Однокласник
Наприкінці минулого року я побачив у соцмережі на сторінці однокласника картинку.
Він, мій одноліток, який живе у Криму, стояв у шоломі, броніку і з гумовим дубіналом біля міліцейського автобуса в Києві на вулиці Грушевського.
Мене не так навіть цепонула фотка, ну таке діло: хтось консерваторію закінчує, хтось медик, а хтось іде в міліцію, в даному разі у внутрішні війська, мене зачепив підпис.
«Єсть такая профєсіяРодіну защіщять», написав мій однокласник.
Оскільки все це було у відповідній мережі, то під знімком була ціла купа мордочок, посмішок, келихів з пивом та іншої дрібідєні із побажаннями мужчині й далі бути таким сильним і хоробрим защіщальником.
Чорт мене дьорнув написати щось типу: «Кримською палкою київських студентів ганятице ще не Батьківщину захищати». Срач піднявсямама не горюй. З усіх усюд повилазили на мене мої колишні шкільні привиди.
«Ти там гаварі, та не загаварюйся», писав один, тепер житель Калуги чи десь там поруч.
«Как ти можеш пісать такіе гадості ахвіцеру, кагда сам нє служил?»розпиналася інша з Харкова.
«Пісатєль дурной», резюмував третій однокласник.
«Я Родіну, єслі нада, собой закрою», написав у кінці власник фотки, чим викликав черговий шквал смайликів і різних красівостей.
Мені то всьо набридло, і я просто видалився з Однокласників. У кожного своя доля, що там казати.
Далі сталося те, що сталося. Гинули люди, часу не вистачало на спілкування навіть з друзями, не те що з ким попало. Знову я згадав однокласника, коли в Криму зявилися «зелені чоловічки». Ще подумав: «Може, я погарячкував, і тепер у нього дійсно серйозний шанс стати горою за Батьківщину?»
Потім хуйло таки віджав Крим і почалася вакханалія на Донбасі. А з Криму саме пішли біженці. Тоді я вдруге згадав про однокласника. Як не крути, а вся та чехарда з присягами, відмовами приймати російське громадянство була серйозною.
Розвязка настала буквально днями. Зустрів я спільного знайомого. Ну слово за слово торкнулися і теми цього защіщалкіна.
Знаєш, опустив очі в землю знайомий, а він же ж російську присягу прийняв.
Може, громадянство?
Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.
Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фотокто одне, а реальністьто зовсім інше.
Наші
А ви з України?
Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.
Ага, з неї, рідної.
А ми з-під Львова, працюємо тут.
Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.
То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?
Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.
А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.
Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.
Наші хлопи й на Майдані з перших днів були, й на війну першими пішли, ледь не плаче пані.Ну як так? Хто везе, на тому й їздять? Ми он на вихідних теж будемо додому їхати, бо чергові повістки поприходили. Хоч лягай під військкомат, щоб останніх не забирали. Та ж плюнуть і переступлять.
Ми з товаришем ще деякий спілкуємося з жінками, намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Потім залишаємо жінок і йдемо по номерах збиратися в дорогу.
Минає деякий час, ми спускаємося в ресторан щоб перед відїздом трохи підїсти. Щойно перетинаємо поріг, як з кухні на весь ресторан лунає:
Слава Україні!
Обіцянка
Пшепрошам, пані, де ту єст двунайстий нумер?
Троє українців стоять посеред старовинного польського містечка, який за час свого існування встиг побувати чи не в пяти різних державах, і фактично проходять квест «піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що».
Ми шукаємо старого Юзека. Старий Юзек переїхав кудись сюди ще до Другої світової. А колись, ще зовсім малим, він разом з товаришем Ільком жив у Турці, що на Львівщині. Товариші разом навчалися, гралися, пустували. Аж допоки не прийшло страшне доросле життя. Юзикова родина втекла від совєтів на захід, Ількова лишилася в Радянському Союзі. Хлопці більше не бачилися, тільки якийсь час писали один одному.
Минула купа років. Упав Союз, фактично зникли кордони. Ільку вже вісімдесят сім. Десь так і Юзеку.
Дізнавшись, що син їде у краї, де живе товариш, Ілько дав адресу і попросив передати вітання.
І ось ми тут. Старовинне містечко в горах. З фортецею, старовинним собором і купою будинків, які, мабуть, памятають обличчя королів Нижньої Сілезії. Вулицю знайдено, будинок теж. Піднімаємося на третій поверх. Дзвонимо і помиляємося квартирою. Чоловік, який відчиняє двері, вислуховує нас і сумно киває на сусідні двері.
То Юзека мешканя. Тілко юш нєма єго. Змер. Рокув тши, як змєр.
Часєдине, що не можна зупинити. Ми спізнилися, і старий Юзек уже далеко звідси. Однак ми дізналися, що у Юзека є донька й син, кілька онуків. Тож, хоча старого Юзека ми не застали, в цілому їздили і шукали не дарма.
Втікач
Здається, це був девяносто сьомий. Здається, його звали Чі, і, здається, він був з Кореї. Я побачив його на території прикордонного загону на Закарпатті.
Він сидів на ґанку біля триповерхового гуртожитку, який переробили під тимчасове житло для затриманих порушників кордону, і плакав.
На вигляд до двадцяти. Маленький, худий, він закрив голову руками і, розхитуючись з боку в бік, неначе метроном, повторював:
So do not! So do not!
Я саме приїхав знімати репортаж про нелегальних мігрантів, яких затримали на кордоні з Польщею і тепер тримали в приймальнику-розподільнику, до вирішення долі. Приймальник був переповнений. Люди і так жили одне на одному, а з кордону везли все нових і нових шукачів кращої долі, яким не пощастило перетнути наш кордон.
Так неможна! Так робити неможна, повторював Чі.Так з людьми не роблять.
Історія Чі була схожа на історії сотень чи тисяч тодішніх біженців. Розпродавши вдома все, що можна, він на літаку дістався до Росії. Ніби до Ростова. Далі місцеві «пастухи» (ті, хто переправляє мігрантів) за гроші перекинули його і ще кількох таких в Україну.
Кілька днів Чі сидів з купою інших нелегалів в однокімнатній квартирі із зачиненими вікнами на околиці Харкова. Їм було заборонено не те що виходити на вулицю, а й відчиняти кватирку та голосно розмовляти.
«Пастухи» чекали, щоб зібралося якомога більше людей, «бо вам так дешевше буде». Та навіть у «дешевше» Чі ледь вкладався.
І ось вночі приїхала вантажівка. З нелегалів зібрали гроші, запхали туди і повезли. Везли довго. Як ходили в туалет і що їли, не буду розповідати, то окрема тема. Нарешті вантажівка спинилася. Надворі була ніч. «Пастух» відчинив двері і попросив тихенько вилазити.
Ми в Польщі,сказав чоловяга. Сидіть на землі, доки ми не відїдемо, щоб не привертати уваги, а потім невеличкими групами прямуйте он туди, до лінії електропередач.
Вантажівка поїхала. А Чі з іншими побрели просто в напрямку прикордонного загону.
Аби не наражатися на неприємності, провідники тупо кинули людей, забравши гроші. І ось тепер на Чі чекала депортація. Грошей на другу спробу в нього вже не було, а значить, мрія на краще життя відкладалася чи не на завжди.