Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.
Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.
Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, розповідає бабця. От він до них і промовляєРозповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.
І що промовляє?
Промовляє? прокидається бабуся. А, ну так, промовляє. І так промовляє І так промовляєБабуся знов дрімає.
Гуси-гуси-лебедята, продовжую сам, візьміть мене на крилята. Так, бабусю?
Га? Шо? знов виринає на мить зі сну бабуся. І раптом продовжує ні в тин ні в млин:І схопив тоді Котигорошок булаву!
Ха-ха-ха! лунає в хаті.Бабунь, ти ж про Телесика розповідала!
Та й правда, спросоння веде баба. Схопив Телесик булаву
З цього моменту я вже регочу на повну. Бабуся ніяк не хоче прокидатися, бормоче щось з усіх казок одразу. Повертається дід.
Знов бабу мучаєш, шалопай. Не бачиш, вона за день наробилася, язиком не ворочає. Давай спи. От виростеш, будуть твої онуки з тобою, як ти, ото, з бабою.
Дід не свариться, швидше трохи докоряє. Я посміхаюся йому в темряві й тихенько втуплююся в стелю, на якій бігають світляні плями від машин. За мить я нарешті засинаю.
Інколи я прагну хоч на мить повернутися в ті часи. І подеколи це вдається. Я повертаюся до діда з бабою у снах і знову слухаю бабині казки.
Телефонна розмова
Привіт, старий!
Привіт!
Як ти?
Якшо я скажу, шо добре, повіриш?
Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.
У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.
А хто підірвав?
А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.
Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.
Наша голова селища спочатку бігала по блокпостах: і до «донорів», і до військових, просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.
Багато загинуло?
Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.
Хто стріляв?
Кажуть, шо армія!
А ти шо думаєш?
Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.
Тобто?
Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.
А «донори» шо?
Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на ранок і виїхав.
Ти сам виїхав чи з мамою?
Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по пятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.
І шо з тебе взяли?
А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.
А вимагали?
Ні.
Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.
І як гадаєш, шо буде далі?
Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.
Накликали війну на свої голови?
Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.
Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!
Ну хто ж знав?
А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?
Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.
Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?
Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.
Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!
Бувай.
Хліб
У моєму дитинстві у військовому містечку в Конотопі було в дітей одне почесне зобовязанняходити по хліб. Щоправда, тоді казали «за хлєбом».
Хлібний магазин у «Порту» розміщувався у прибудованій до офіцерської столової будівлі барачного типу, з тильного боку продуктового магазину. Це була чимала кімната з сінями і одним вікном. На ніч вікно закривали віконницею, а двері замикали на довжелезну залізну клямку, яку прикручували до стіни спеціальним ключем-коловоротом.
Хліб привозили десь о девятій ранку. Однак уже за півгодини ті діти, які вчилися в другу зміну, стояли під магазином в очікуванні. Ми чинно займали один за одним чергу, хоча знали наперед, що, коли дійде до діла, ця черга нічого не важитиме.
За десять хвилин приходила продавчиня з коловоротом, відкручувала клямку і відчиняла магазин. Затуливши нам прохід стільцем, вона для годиться змітала невидимі крихти з прилавка біля каси і виходила стрічати хлібовозку.
Старий ЗІЛ із сірою будкою, на якій жовтою фарбою через трафарет було написано «Хліб», приїздив не завжди вчасно. Однак ми відчували його ще здалеку за хлібним духом.
Бібікнувши, щоб відігнати нас, водій ставив буду під самий вхід. Кинувши суворий погляд на нас, відтертих від магазина, чоловік відчиняв фургон і починав розвантажувати привезене.
Продавчиня вивозила в тамбур залізні стелажі на колесах, а чоловік уставляв у них піддони з хлібом, батонами, булочками та величезними рогаликами з повидлом. «Учорашні» піддони він ставив назад у будку. Розвантаживши, він заходив до магазину з накладною, знов перекриваючи нам прохід стільцем.
Ще кілька хвилин теревенив із продавчинєю і виходив. За мить машина зникала за рогом. Ми, впритул наблизившись до тамбура, завмирали в очікуванні чарівної фрази.
Агов, хто там! Відставляйте стілець, відчинено.
Те, що зазвичай відбувалося далі, майже неможливо передати словами. Пятнадцять-двадцять пацанів з галасом, штовхаючи один одного, ломилися в магазин.
Скільки синців було поставлено на пацанячі тіла в тому тамбурі! Були й розбиті лоби, й зламані руки. Однак наступного дня все повторювалося від початку.
Увірвавшись у магазин, взявши свіжий батон та цеглину чорного, ти, хоча й з підбитим оком чи розбитою губою, однак задоволений ішов додому, дорогою зїдаючи свій трофейтеплу шкоринку.
Я й досі не знаю, навіщо ми билися, щоб першими заскочити в магазин, адже хліба вистачало всім. Можливо, так ми, пацани, вчилися добувати кращі шматки їжі. Як би не було, я завжди згадую ці епізоди, коли йду до супермаркету за хлібом або бачу будку з написом «Хліб».
Сором
Знаєш, чого я з міліції пішов?
Та звідкіля ж?
Бо стидно!
Сидимо з товаришем, розмовляємо. Загалом по ньому і не скажеш, що він працював у органах, він спокійний, розсудливий, в електроніці петрає. Аж раптом виявляється, що таки да, міліцанєр.
Перший дзвіночок був, ще коли я в патрульно-постову потрапив. Ходили патрулем біля метро Лівобережна. А там же ж бабки торгують. Так у них була спіціяльна бабка, яка данину збирала і нам, патрулю, накривала щодня поляну. Я коли це побачив, то відразу сказав, шо не буду награбоване жерти. Мої старші товариші давай з мене ржать, мовляв, ходи голодний, а я ні в яку. Перевівся на іншу ділянку. На Русанівку. Все було ніби нічого, доки не поставили в патруль з одним «селянином» з-під Києва. Тупий, жадібний, та ще й владу обожнював.
Товариш розповідає розмірено, смакуючи кожне слово пригоди. Від цього звичайне міліцейське життя навіть набуває якоїсь значущості й загадковості.
Зазвичай ми там наркєтів пасли. Ну і, знамо діло, шманали підозрілих. І от одного вечора йде алеєю молодий такий дрищ. Мій напарник пішов до нього, шось там кишені полапав, вертається, а той за ним біжить. Біжить і канючить, мовляв, «дядьку, віддайте запальничку». Цей мій сільпо хлопця врешті прогнав. А потім дістає з кишені запальничку, були такі, типу «Зіппо», тільки як відкриваєш, то музика грає.
Товариш замовкає, згадувати, що було далі, йому неприємно, однак він збирається з духом і продовжує:
Посралися ми. Сильно погавкалися, ледь до бійки не дійшло. Якось дочергували. А потім прийшли в райуправління зброю здавати, а там цирк повний. Стоїть заступник начальника, ще якісь офіцери і пацан той, причому разом з мамою. Виявилося, шо він скаргу написав. Не на мене звісно, однак і мене врешті викликали на ковьор.
Розказуй, шо бачив, питає заступник начальника відділу. Ну я кажу, шо так і так, підходив колега, перевіряв.
А запальничку бачив?
Глянув я йому в очі, а там прямо написано: «Кажи, шо не бачив».
Не бачив, кажу, ніякої запальнички.
Вийшов я з кабінету, а там у курилці той селюк стоїть.
Ну шо, не здав? питає.
Так хотілося його перехрестить по дурній пиці, та стримався. А потім пішов і написав рапорт на звільнення.
Не шкодуєш?
За міліцією? Та ні, і так цирку в житті вистачає.
Він
Він лежав на сходовому майданчику другого поверху і тримав у прицілі старої «мосінки» вхід у парадне.
Старий добротний двоповерховий будинок на проспекті, який ще будували полонені німці, за своє життя бачив багато, однак таке, мабуть, уперше.
Унизу, в отворі дверей, майнула тінь. Він впіймав тінь у приціл і натиснув курок. Гупнув постріл, дзеленькнула, вдарившись об стіну, гільза, той знизу захрипів і повалився в проході на тіла інших, які теж намагалися вдертися до будинку.
Він передьорнув затвор. Більше набоїв не було. Однак ті, внизу, про це не знали. Лишилася тільки граната. «Ну, значить, і мій час настав», майнуло в голові.
Унизу знов майнула тінь. Хтось перекотився через тіла загиблих і тепер був під сходами на першому поверсі. Свиснув звідти, і в парадне закотилися ще дві тіні.
Якийсь час у парадному було так тихо, що, здавалося, тиша дзвенить.
Здавайся, сука, пролунало знизу. Бо на шматки поріжемо.
Він посміхнувся і, намацавши в кишені цигарку, відкинувся до пошарпаної стіни. Клацнув запальничкою. Підїзд на мить освітився і знову потонув у темряві. Крізь вікно навпроти вже скоро мав зайнятися новий ранок. Він затягнувся цигаркою і дістав гранату.
Відігнувши вуса скоби на ручці, він витягнув кільце і кинув його поруч на підлогу. Оглянув знайомий з дитинства парадняк, розбите вікно і пошарпані кулями сходи.
Унизу заворушилися. Три тіні, одна за одною, піднімалися сходами. Він загасив недопалок і завмер. Троє піднімалися тихо, намагаючись не шуміти. Ще трохи, і вони будуть зовсім поруч. Чотири, три, два, час.
Як же ж добре, що це лише сон, прошепотів він і розкрив долоню з гранатою.
Заробітчанин
Я, певно, як і кожен з жителів мого містечка на кордоні з Росією, в юності їздив працювати у Москву. Мені вистачило одного разу.
Здається, це був девяносто третій. Першу ніч, до того як поїхати на обєкт, я спав на площі трьох вокзалів. Один саме ремонтували, а отже, величезний хол і частину приміщень на другому поверсі займали «найманці» з України.
Я спав нагорі в коридорі, на топчані з рубероїду. Вночі приходила братва. Спочатку чув крики, потім звуки бійки. Братки вчили наше керівництво шанобливого ставлення до мєсних.
Уранці місцевий бригадир більше нагадував боксерську грушу, яку років пятнадцять поспіль молотив Фрейзер.
Приїхали так звані покупці, бригадири з різних майданчиків, якім були потрібні люди. Червонопикий бурмило, дізнавшись, що ми майже земляки («Ти з Конотопа, а я з Бахмача, хлопче»), узяв мене до себе на розчинобетонний вузол біля Мосрентгену.
Робота була, загалом, не складнаслідкувати за заливанням бетонярок, вести облік відвантаженого і наприкінці зміни чистити від налипань цементу жолоб, яким подавався бетон.
Оскільки я був молодий і тупий, то фактично працював сам. Двоє моїх старших напарників прокидалися набагато пізніше початку роботи, бо ж на те й вечір, щоб відпочивать. Доки вони приводили до тями свої хмільні голови, наставав майже обід.
Щоб я не палив малину, бо «мля, чесний», мене відправляли в магазин по їжу та чекушку, а самі в цей час сплавляли трохи бетону ліваком на дачні будівлі, аби було чим вечеряти.
З розваг поруч були тільки чи то Таманська, чи то Кантемирівська дивізія, де крізь паркан було видно, як тягнуть носок на плацу пацани, та міський крематорій, який, здається, не димів лише по понеділках.
Закінчилася робота, як і в більшості заробітчан, підсрачником. У Москві стався путч і танк навіть вистрілив у Білий Дім.
Скажи спасіба, шо живий, пробурмотів мій «земляк» бригадир, сунувши в руку купку дрібних карбованців.
«От суки», подумав я і поїхав на вокзал проситися в потяг додому. Звісно, ніхто мене не брав. Я сів біля базару на Київському вокзалі й сидів, доки до мене не підійшов міліціонер.
Прошу документи!
Ось!
Що робите в Москві?
І тут мені на думку спала суперова ідея.
Та я проїздом. Додому від родичів їхав, а тут у вас же ж таке! Пішов на Білий Дім дивитися, а там у натовпі з мене рюкзак зірвали. Нема ні копійки, оце тут бідую.
Слово за слово, міліціонер передав щось по рації, а потім питає:
У консульство звертався?
У яке консульство?
Та в яке, у своє, в України!
А шо, таке є?
Одним словом, десь за годину я вийшов з метро на станції «Китай-город» і, за відомою приказкаю «язик до Києва доведе», знайшов необхідну будівлю.
Саму будівлю запамятав погано, тільки масивні різні двері й охоронця, який, запустивши мене в кімнату з ґратами на вікнах, покликав якусь дівчину.
Я знов переказав їй історію з Білим Домом. Оскільки артист я непоганий, то за мить уже пив чай з бутербродом, а вона, взявши мій паспорт, кудись побігла.
Я саме доїв бутера, коли вона повернулася і принесла папір формату А4.
Емігрант
Вітя сидів і дивився на лінію горизонту. Червоне розжарене сонце саме впало в холодне жовтневе море і потроху тонуло.
Підараси, тихо, майже нечутно промовив Вітя і, щільніше закутавшись у білий махровий халат, потягнувся за склянкою віскаря.
У житті Вітя не любив дві речі. Самотність і шурхіт морського прибою. Спочатку, в юності, він зненавидів шум моря. Воно й зрозуміло.
Давай, поц, дєлай мнє морє, вор домой єдєт, примовляв старий, висохлий і зморщений смотрящій, лежачи посеред бараку на залізному, на зразок віськового, ліжку.
Це ліжко було чи не єдине застелене не просто рядном, а ще й простирадлом. На вбраних у білі наволочки подушках лежав руки за голову сматрящій Валєра і дивився в стелю. Четверо зеків тримали ліжко в руках і хитали його, імітуючи рух потягу. Час від часу до Валєри підбігав «провідник» і цікавився: «Чаю чи кави»?
Отстань, фраєрок, нє врємя, син к мамє єдєт, ліниво відповідав сматрящій.
У цей час Вітя, роздуваючи свої легенігорни, імітував шурхіт прибою.
От і море, от і земля обітована, святий Крим, промовляв Валєра, заплющуючи очі.
Картина зони переслідувала Вітю вже багато років. Щоб позбутися її, він оточив себе дівками і підлабузниками. Він рвався вгору, на самісіньку верхотуру ланцюга живлення, тільки б не залишатися на самоті й не згадувати зону. І йому це вдавалося.
Окрім усього, почувши десь, що, аби побороти страх, треба зазирнути йому в очі, він знайшов і особисто задушив старого зека Валєру. Старий плакав, просив не вбивати, повзав перед Вітьою на колінах і цілував йому тухлі. Однак це не допомогло.
Пху, гівно. Вітя скривився, згадавши Валєру. Він ковтнув віски і знов глянув на сонце, яке майже зникло в осінньому морі.Криси, бурмотів геть пяний Вітя, справжні пацюки. Розбіглися, як запахло смаженим. А ще рік тому ходили, руки цілували, золоті батони дарували, картини, всяку херню. А тепер ніхто й у гості не прийде.
Вовка-гном, як поза очі Вітя називав російського царя, виявився брехуном і балаболом. Обіцяв, що все поверне, а насправді просто забив на Вітю. А тепер, сука, навіть на днюху не покликав. І ось, самотній і пяний, Вітя сидить на терасі своєї дачі в Сочі й дивиться на море. Сонце сіло повністю. По одній почали проступати зірки.