Мене на стендах цікавили конусні відра. Нє, звісно, сокира з червоним держаком і червоний, з кількома шарами фарби багор теж були цікаві, однак відра були поза конкуренцією.
Розумієш, малий, казав дід. Відра то умовне мірило адекватності суспільства. Усі розуміють, що ці відра ой як згодяться, коли, не дай бо, займеться чиясь хата.
Ну?
От тобі й ну! Всі розуміють, однак відра крадуть. Саме тому їх роблять конусом, щоб поставити неможна, а значить, біспалєзні у хазяйстві.
Уже набагато пізніше я бачив червоні конусні відра в сільських колодязях. І щоразу згадував слова діда про те, що країна, в якій люди крадуть засоби захисту від стихії, рано чи пізно зникне.
А тоді ми стояли біля протипожежного стенда, на якому дід лише пять хвилин, як повісив звичайне відро з нержавійки, бо в школу мали приїхати з області з перевіркою. Відро зникло найтаємничішим чином, бо ж було нове, зі слів діда, муха не єблась.
Відра, Руся, це мірило всього, казав дід, хитаючи головою. «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!
Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.
Ленін
Задовбали ці пацани! Кому він мішав, га? Василь з Іваном сиділи біля хвіртки й обговорювали події останніх тижнів.
Радикальні зміни в селище на Херсонщині прийшли разом з Леніним. Точніше, з його падінням. Молоді хлопи з обласного центру, з жовто-блакитною символікою налетіли на нього, як коршуни. Смик, і ось мармуровий Ілліч полетів із постаменту головою вниз.
Торохнув вождь так, що аж луна пішла. Лиса голова удару об асфальт не витримала і відкотилася вбік.
Від спілкування з громадою Володимир Ілліч відмовився, бо дуже вдарився головою, пожартував хтось з пацанів.
Вандали, пробурмотів собі під ніс Василь, однак сперечатися з молодими не став.
Того вечора Василь напився з горя. Не те щоб він дуже любив того мармурового Леніна, однак, по-перше, звик до нього, а по-друге, порядок же ж має бути. Як так? Стояв собі памятник кілька десятків років, а тут прийшли й звалили! Пізніше він поділився горем з Іваном, колишнім завклубом, що жив навпроти. Після випитої спільно пляшки Іван змовницьки підморгнув і потяг Василя до сараю.
Тільки ж ти тс-с-с! приклав палець до губ Іван. Шоб нікому!
Та я могила, чомусь перехрестився Василь.
У сараї Іван клацнув вимикачем, і десь угорі, ледь освітлюючи все навколо, спалахнула лампочка.
Та-дам! картинно заспівав Іван, зриваючи простирадло з якоїсь гори в кутку сараю.
У Василя відвисла щелепа. На соломі, неначе освітлюючи все навколо власним світлом, стояв здоровезний гіпсовий бюст Ілліча.
То ще давно, у девяностих, у клубі забрав. Стояв нікому не потрібний.
Ваня, ти молодчага. На очі Василеві навернулися сльози. То пішли, може, його, поки ніч, на місце старого поставимо?
Та не питання. З тебе літра, й по руках.
За кілька хвилин чоловіки вже прямували до постаменту. Василь ішов, одягнувши здоровезний, порожній усередині бюст вождя на себе. З боку здавалося, що бюсту приробили спортивні штани та кирзові чоботи і змусили йти світ за очі. Іван йшов поряд, однією рукою притримуючи Василя, який через Леніна нічого не бачив, і вказуючи йому дорогу. В другій руці він тримав розкладну драбину.
А як вони й цього скинуть? Чоловіки встановили бюст на постамент і тепер розглядали свою роботу.
Не скинуть. Ми зваримо сітку, ну таку як ото кавуни на продаж тримають, і вдягнемо на нього згори.
Та ну, херню кажеш, засумнівався Василь. Як це, Ленін і в клітці?
Ну а шо робить? Ну давай його цепкою за шию поки шо до постаменту примотаємо.
Цепкою? Цепкою можна, погодився товариш.
Стій тоді, Васю, сторожуй, а я піду цепку гляну.
За мить постать Івана розчинилася в нічній темряві. Василь сів біля постаменту. Закурив. Потім поліз у чобіт і дістав чекушку. Випив. Заплющив очі й уявив, як зранку з Іваном вони зберуть селян і покажуть свою роботу. Мовляв, вернули вам вождя, люде. Хай там ті зальотні автомайданівці з Херсона собі як хочуть, а совєцькі люди життя мають закінчити, як і починали. Разом з вождем!
Побережись, дядьку, пролунало раптом над вухом у Василя.
Від несподіванки Василь упав, навіть не розплющивши очей. А в наступну мить щось гупнуло об асфальт правіше від нього. Василь відкрив очі й побачив пацанів, які віддалялися в ніч. А на асфальті біліли десятки уламків від бюста.
Василь підвівся на ноги, підійшов до уламків і підняв ніс Ілліча.
Не судьба, Вова, пробурмотів він сам собі.Треба було таки одразу в клітку ставить.
Щур
Осіння Москва, як і завжди, швидко скинула зелень і підставила проспекти вітру та пилюці. Удень усе стало сірим і невиразним. А ще цей постійний сморід від пожеж
Бронемашина вїхала в арку і, важко чмихнувши, спинилася. Велетенська, з важкими траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвіря.
Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.
«Тікать», забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.
Малий, стій, стій, не бійся! почулося ззаду.
Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знавза мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.
Агов, хлопче, ти чого? Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. Ти чого так перелякався?
Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.
Смерті боюся. Малий відкрив і друге око.
Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?
Девять.
Тоді точно не скоро.
Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.
А батько твій де?
Так утік, шморгонув носом Вовчик. Удвох ми з мамою тут лишилися.
Нічого. Бандерівець погладив хлопця по голові.Скоро всі повернуться. От побачиш.
Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.
А це в тебе шо? Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.
Та щур.
Нашо він тобі?
Та ж їсти.
Покажеш?
А не забереш?
Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.
Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», подумав малий.
О, ти диви, який гарний. Сам уполював?
Сам, гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.
Ось. Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.
Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він памятав, як до війни вони з мамою купували такі в «Пятірочці».
Я думаю, тепер обмін рівноцінний. Солдат витягнув з наплічника пачку галетного печива і дві банки тушонки.
Це з дітей? тицьнув пальцем у банки Вовчик.
Та ну, такий дорослий, а дурню кажеш. Бачиш, написано «Яловичина»? Це «говядіна» по-вашому, з корови. Бери!
Солдат накинув наплічник, скуйовдив малому волосся і взяв щура.
Ну бувай, козаче.
Бувайте. Вовчик притискав до грудей їжу, яку виміняв на щура. А ви сюди чого приїхали?
Так на парад же ж?
А, на парад, тож стрілять не будете?
Звісно, шо ні. Війна, хлопче, закінчилася.
Солдат уже відійшов майже до бронемашини, коли малий таки наважився.
А правда, шо Путін застрелився і його спалили у дворі Кремля?
Солдат на мить спинився й обернувся до малого.
Сам не бачив, брехать не буду, та люди кажуть, шо так і є.
Бронемашина гиркнула і викотилася з арки на проспект. Малий стояв і дивився їй услід, притискаючи до грудей банки з тушонкою. Біля смітника вітер ганяв газету. Вона підлетіла і впала біля Вовчика. Наступивши на неї ногою, він прочитав заголовок: «Якщо захочу, то можу взяти Київ за два тижні». Вовчик підняв ногу, і газетка знов затанцювала біля смітника. Посміхнувшись, малий пішов до підвалу.
Нова влада
Вася, от хулі ти в цьому житті бачив? Копанки? Замурзаний, в одних тих самих треніках уже півроку!
Ти зато в нас, Кусто, півсвіта обкатав!
Ну Кусто не Кусто, а більш за тебе бачив. Доки ти тут у посьолкє мідяки сшибаєш, я, оно, глянь!
Сергій витягнув із кишені спортивного костюма посвідчення і протягнув товаришу.
Помічник міністра ДНР з інфраструктури, прочитав по складах Василь. Та ти гониш? Якій із тебе помічник міністра?
Вася, нє сатрясай воздух. Фотка моя? Моя! Прізвище моє? Моє! Які питання? Зараз такі часи, шо карєру зробить, як два пальця обісцять. Був я в Донецьку, перетьор з пацанами. Тепер я на службі. Будуєм нову країну, Новоросію. Захищаєм рідну землю від хунти і світового фашизму.
Це як?
Ну як, зі зброєю в руках!
Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.
Ого!
І я кажу, ого! зареготав Сергій. А в машині ще й калаш.
А в село чого приїхав?
Діло є в мене. Ти Пашку памятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?
Того, шо колись носа тобі зламав?
Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.
Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.
То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?
Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.
Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.
Та шо вони в мене заберуть? Город?
А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!
Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.
Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.
Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героямслава!
Любі
Думай головою!
Буду!
І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?
Добре!
Поцілувалися.
Ну з Богом. Іди.
Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.
Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які відряджають чоловіків боронити рідну землю.
І все ж вони відряджають. Відряджають, як і сто, і двісті, і тисячу років тому. Кажуть, що війна то чоловіча справа. Так і є, однак не забуваймо, що вона ще й випробування для жінок.
Не треба далеко ходити, достатньо згадати, хто в основному працював на підприємствах під час Другої світової й відновлював усе навколо після неї.
А на війні тільки й розмов про жінок, які лишилися вдома.
У мене троє хлопців, Руся! Троє! Моїй Оксані памятник треба ставити.
Тут, звісно, теж не цукор, однак моїй Люді там у рази важче. І господарство, і доньки!
Увесь час дзвоню, якшо звязок дозволяє. Ну а як же ж? Сім місяців пацану! Марічка там сама. Їй дуже важко, а я тут!
Дім, діти та дружинице, мабуть, єдина тема розмов на війні, яку підтримує кожен боєць. Ті, хто не встиг побудувати власну родину, тихо заздрять чоловічим розмовам старших.
Дивись, ось моя люба, показує мені фото боєць.
А ось моя!
А це моя, глянь, то ми разом на Чернечій горі.
А моя, глянь, яка красуня!
У такі моменти ще чіткіше розумієш, за що воюють хлопці. Ми приречені на перемогу, адже кожен вояк розуміє, кого він закриває собою.
Воїн
Уточнив один дані, і досі ніяк мішки не позбираю. Отака в нас армія.
Ми сидимо з товаришем на лаві в госпіталі. Осіннє сонечко ще достатньо сильне, щоб обігріти тих, хто зміг вибратися з палат на подвіря подихати свіжим повітрям.
Спочатку сказали, шо підеш на два тижні, мовляв, ти ж служив, знаєш шо до чого, а потім підтягнем молодих, розповідає товариш. А вийшло, що там, де два тижні, там і місяць. А потім і півроку.
Навколо нас на лавках сидять інші військові. Поранення у всіх різні, та переважно кінцівки. Ті, кому прилетіло в живіт чи голову, лежать по палатах. Тут усі більш-менш легкі.
Знаєш, каже товариш. Війна то не найстрашніше, що пережив. Найстрашніше тут було, на гражданці. От я прийшов, ніби руки й ноги цілі, а голова болить. Тисне так, що руки тремтять, навіть машину водити не можу. Сідаю за кермо, і за кілька хвилин усе В очах кола пливуть, руки не слухаються, серце калатає.
І шо лікарі кажуть?
Та я не про лікарів. Лікарі шо, як дізналися, шо пять місяців в АТО, то одразу сказали, шо покладуть на обстеження. Однак для цього треба довідку з військкомату. Я собі думаю, ну якого їхати годину маршруткою звідси в інше місто? Попросив брата, шоб узяв папірець і передав мені знов-таки маршруткою.
І шо?
Шо, дзвонить мені, каже, не дають, маю сам їхати, бо вдруг я дізіртір і вже десь у Польщі! Я й так, і так, а у військкоматі ні в яку. Сів, поїхав. Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немаєсудять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.
Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закамянів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.
Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.
А ще одному нашому, намагаюся підтримати розмову, тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок пять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.
Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?
Ти не перебільшуй, намагаюся заспокоїти, просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.
Може, й так.
А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.
Починається обхід. Хлопці з подвіря розходяться по корпусах.
Ну тримайся тут!
Бувай, друже, дякую, шо заскочив.
Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.
Баба Аня
Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мамабаба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.
По-перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.